Частина 14

Звалююсь з дерева в обіймах вендиго. Боляче б’юсь спиною об тверду землю і ледве встигаю ухилитись від лапи монстра. Він гарчить і пробує прокусити мені шию, але я примудряюсь спихнути його з себе та відповзти на пристойну відстань. Вогнемет, який застряг десь в гілках, валиться на голову монстру і збиває того з ніг. З гнівом, на який тільки ці істоти й здатні, вендиго нищить єдину зброю, здатну його вбити та ховається в лісі. Я знала, що воно недалечко, оскільки я тут єдина здобич, а коли голодний, їжею не перебираєш.

Повільно звожусь на ноги та прислуховуюсь до кожного шурхоту листя та гілок. Різко розвертаюсь вправо і присідаю. Лапа вендиго тільки чіпляє повітря в дюймі від мого обличчя. Ззаду до мене підбирається ще один. Ясно, ці ходять зграями, а не поодинці. Поки мій мозок згадує, скільки вендиго живе в одному гнізді, ноги несуть мене якомога далі від місця бійки. Я спритно перестрибую через величезне каміння та повалені дерева.

– Гаррісон і Форд прямо по курсу, – на моєму поясі тріщить рація. Дивовижно, я думала, що їй прийшов “Гітлер капут”.

– Уже біжу. Нехай готуються приймати трьох гостей замість двох.

Спритно перестрибую через пастку двох мисливців та опиняюсь в відносно безпечному місці. Двоє чоловіків, з якими я не була близько знайомою, виходять зі своїх укриттів і з вогнеметами наготові зникають вздовж дороги, не виходячи із захисного кола.

– Молодець, мала, – Дін з усіх сил б’є мене по спині. Навдивовижу, вони з Семом досить швидко звикли до мого нового образу Пітьми.

–  Десять, – кажу. Дін здивовано витріщається на мене. – Десять вендиго можуть бути в одному гнізді. Я відмінно впоралась з роллю наживки, – незадоволено відмічаю, коли Дін проводить мене в командний пункт. Тут снують мисливці впереміш з коронерами, поліціянтами та хлопцями з криміналістичної лабораторії. На землі під світлом великих прожекторів в рядок обережно складені трупи. Деякі з’їдені лиш наполовину.

Справа кинулась мені в вічі зовсім випадково. Я шукала інформацію про якісь незвичні природні катаклізми, які б вивели мене на слід Пазузу та Вельзевула, і випадково натрапила на термінове оголошення, в якому йшлось про знайдені в лісі поблизу північної частини Мічигану трупи. Ми скоординувались з місцевими мисливцями й прибули на місце злочину (до входу в закинуту шахту) навіть раніше поліціянтів та компанії. Довго переконувати тих двох офіцерів, яких приставили стерегти трупи, ану ж втечуть, в нашій правоті не довелось. З темряви вибігли два монстри і я вирішила, що непогано було б відволікти їх на себе.

Тепер же, дивлячись на трупи, я відчуваю втому. Вся ця колотнеча жовтооких демонів, небажання моїх родичів втрутитися (я так розумію, вони взагалі в життя людей не збираються втручатися), до цього ще додалось переживання за Джека, коли браслет, що я його ношу в кишені, злісним каменем висить наді мною і я рвусь в бій тільки, щоб втекти від самої себе і від цих думок. Брати роблять все можливе для мене, але тут реально може щось зробити тільки безперервне полювання. Чим я й займаюся останніми ночами. Вампіри, перевертні, привиди, мені начхати. Головне, цей азарт та адреналін, який б’є в кров та відштовхує всі думки, крім однієї: “вбивай або помреш”. Підсвідомо я, звісно ж, чекаю другого варіанту, хоча й усвідомлюю наслідки. Світовий баланс і бла-бла-бла.

– Як там на рахунок вендиго?

– Залишились недобитки. До кінця світлового дня впораємось з ними, – годинник на моїй руці показує п’яту годину дня. До заходу сонця залишається зовсім небагато часу, тож слід поквапитися. Я беру вогнемет та відправляюсь вслід за Семом та іншими мисливцями в ліс. Під “недобитками” хлопці мають на увазі тих двох вендиго, котрі гнались за мною.

– Сміте, ззаду! – разом зі Смітом обертаюсь і я. До нас підкрадався вендиго й вже зібрався зцапати мисливця, щоб перегризти йому горлянку, але я відкриваю вогонь. Від монстра залишається купка попелу.

– Дякую, – киває мені мисливець і ми рушаємо далі. Останній вендиго хитріший за своїх родичів. Він непомітно заводить нас в непрохідну хащу. Навколо дерева, кущі, каміння й тиша.

– Тримаємось разом. Зброю наготові. Чекаємо сигналу, – командує Сем. Ми збиваємося в купу і виставляємо вогнемети спереду, як в середні віка рицарі виставляли перед собою списи. Невже один вендиго вважає, що може впоратись з шістьома мисливцями?

З кущів виходять десятеро вендиго. По всій видимості, тут знаходиться якесь інше гніздо.

– Вінчестер, ходять чутки, що ти дещо можеш, – до мене озирається один з мисливців, чийого імені я навіть не знаю. Дивлюся на Сема, але той знизує плечима. Останнім часом від нього в мою адресу тільки мовчазний докір. Він знає, що я задумала зробити, або принаймні здогадується.

– На полюванні я не користуюсь своїми силами. Нецікаво, – відгукуюсь. – Одночасно, – після цих слів натискаю на спусковий гачок. Інші роблять те саме і ліс охоплює полум’я. Розправившись із вендиго, вогонь перекидається на дерева та кущі й ми опиняємось у вогняному кільці. В пастці.

– Тобі все ще не цікаво? – смикає мене Сміт. Небо над нами затягується хмарами й на землю опускається цілковита стіна дощу. Промокаємо ми за секунду.

Отакими мокрими та набурмосеними всі вертаються до нашого командного центру. Звітуємо про знищення ще десятьох вендиго і розходимося хто куди. Одні мисливці шукають сухий одяг по своїх багажниках, інші зігріваються гарячими напоями, до яких, крім кави та чаю, відносять також алкоголь.

– Ти повинна зупинитися, – каже мені Дін, коли я приходжу до нього.

– Перепрошую?

– Я знаю цей стан. Ти від чогось тікаєш, тому й полюєш безперервно. Кажу тобі, зупинись. – в цей момент мені приходить сповіщення на телефон.

– О, нова справа.

– Маріє, – починає Дін.

– Нова справа. – відрубую. Перемикаю свою увагу на статтю і гмикаю. – Діне, зачекай. Це важливо.

– Ні, важливо зараз піти спати. Ти не знайдеш Пазузу чи Вельзевула, полюючи на все підряд.

– Як тобі щодо істот, котрі випивають мізки у людей? – Дін зупиняється і повільно розвертається. – В Монтгомері, штат Алабама за останні два дні стався наймасовіший наплив психічнохворих з однаковими симптомами. Коматозний стан, нуль реакції, задоволення тільки базових фізичних потреб у їжі та випорожненнях. Сьогодні з’явилися свідки, які стверджують, що перед декількома із цих нападів бачили великі темні фігури в небі. Ти все ще хочеш спати?

– То що, ми в мотель? – до нас нарешті приєднується Сем.

– В Алабаму. З’явилася справа, – на диво, Дін стає на мою сторону.

– Чекай, чекай, чекай. Це якось пов’язано із двома жовтоокими демонами? Бо я розумію, коли Марія вже другий місяць заганяє себе в могилу безперервним полюванням, але нам потрібно зосередитися на цьому, поки ще є, кого рятувати.

– Я не заганяю себе в могилу.

– Ходи-но сюди, – Сем хапає мене під лікоть і веде якомога далі від ошелешеного брата. – Ти збираєшся натягнути на Джека браслет, вірно? Від цього ти постійно біжиш, бо якщо зупинишся, то боїшся, що піддасися голосу свого розуму. Я про це думаю постійно, відколи дізнався про браслет.

– Знаєш, якби мене ще цікавила твоя думка, та Джек моя сім’я, не твоя, і не тобі вирішувати.

– Я просто кажу, що на твоєму боці, якщо ти приймеш рішення. Яке б воно не було.

– Цікаво, бо Дін мені казав те саме. Однак ви не враховуєте найважливішого. Через два місяці Джеку виповниться чотири роки, і якщо я надіну на нього браслет, то…

– І виглядати він буде на чотири роки. – закінчує мою думку Сем.

– У когось із вас є досвід роботи із дітьми? Чи ми його просто замкнемо в бункері? Класна ідея, до речі. То я пропоную наступне, ми зараз йдемо на полювання, бо справа того варта, і забуваємо за Джека і браслет. Рішення я прийму сама, яке б воно не було, домовилися? – замість відповіді Сем мені просто киває і ми повертаємося до Діна, який безапеляційно заявляє, що перед довгою дорогою йому необхідно виспатися. Я не заперечую.

Шлях від Мічигану до Алабами займає майже шістнадцять годин, тож в Монтгомері ми прибуваємо ввечері. Реєструємося в мотелі, хлопці кидають речі, переодягаються в представників ЦКЗ і залишають мене саму в номері розкопувати інформацію в Інтернеті. От і під’їхали мінуси, коли вмістилищу всього вісімнадцять років.

– Згідно з показаннями свідків мізки нещасним випила Людина-метелик, – Дін кидає переді мною фоторобот, що його дав місцевий шериф. На малюнку зображена істота в людський ріст, з червоними очима і чимось позаду, що нагадує крила метелика або плащ. Це з якого боку подивитися. – Що знайшла?

– Цілу купу нічого. Ані подібних випадків в інших штатах, ані якихось демонських передвісників тут. Нічого. Я навіть перевірила, чи тут, бува, не відкрилася якась тріщина в інший світ. Нуль.

– Ти хочеш сказати, що тобі не відома істота, яка б могла таке робити? Тобі?

– Я Пітьма, а не Вікіпедія.

– Так, ми це бачимо.

– Годі, розійшлися, – поміж нами стає Сем. – Зараз не до з’ясовування ваших відносин. Кинемо всі зусилля на роботу, гаразд? Гаразд?

– Добре, добре, – незадоволено відповідає Дін. Я мовчки киваю головою. Сем проводить рукою по обличчю і сідає.

– Добре, розпочнімо з сім’ї “нульового пацієнта”. Потім пройдемося іншими родинами, може щось і дізнаємося. Фель, ти йдеш з нами. Представимо тебе стажисткою.

– Не подобається мені, що він розкомандувався, – бурмоче Дін собі під носа.

На це я тільки закочую очі та йду шукати слушний одяг, щоб не виглядати як середньостатистичний гот. На жаль, такого не знайшлося, тож доводиться непомітно пробиратися у свою гардеробну на Небесах. Першим мені на очі попадається брючний костюм з биркою “оливковий”. Ще б пам’ятати, що це, але звучить прикольно. В комплекті до штанів та піджака йде сорочка та тонкий гольф світлого кольору. Хапаю вішак і так само непомітно покидаю Небеса.

– І що це за мода пішла, носити на пару розмірів більші речі? – ми виходимо з машини напроти будинку в класичному американському стилі. Два поверхи, підстрижений газон і викладена плиткою доріжка, яка веде до ґанку. Дін натискає на дзвінок. Нам відчиняє огрядна жіночка у фартусі з лопаткою в руках.

– Чого вам?

– Добридень, місис Вінтер, – Сем дістає посвідчення і показує його жінці. – Ми із Центру контролю захворювань, а це наша стажистка. Вона набирається досвіду.

– ЦКЗ тепер займається психічними хворобами?

– Ми розглядаємо версію невідомої інфекційної хвороби, яка уражає мозок. Ми можемо ввійти? – Дін мило всміхається і жінка ширше відчиняє двері та пропускає нас всередину. Що ззовні, що зсередини будинок нічим не вирізнявся з-поміж сотні інших будинків в Америці. Жінка вказує рукою нам на диван у вітальні, а сама йде до кухні й повертається уже без фартуха та лопатки.

– Що вас цікавить?

– Чи не помічали Ви чогось дивного у поведінці свого чоловіка напередодні хвороби? Може він згадував, що хтось його переслідував? Чи бачив щось дивне? – хоч Сем і задає жінці питання спокійним голосом, та я одразу помічаю як вона напружилася, а її думки потекли швидше та хаотичніше в намаганні придумати якусь раціональну відповідь.

– Ну, Гарві прийшов додому напруженим. Сказав, що на роботі був важкий день і він не вечерятиме, а одразу піде спати. Вранці він уже був у комі. Лікарі тільки руками розводять, бо всі обстеження в нормі. – на очах жінки з’являються перші сльози.

– Ще одне питання. Ви спали із відчиненими вікнами? – жінка переводить здивований погляд на мене. Впереміш із цим у них вбачається страх. “Звідки вона знає?” – ця думка вигулькує в її голові наче написана великими червоними літерами на білому тлі. Сем із Діном підбадьорливо їй кивають, заохочуючи до відповіді.

– Ні, проте вікно було відчинене зранку. Пам’ятаю, я ще подумала, що то Гарві відчинив вночі вікно.

– А де працював Гарві? – Дін нахиляється до жінки.

Страхова компанія, в якій працював Гарві, розташована на п’ятнадцятому поверсі в будівлі практично в центрі міста. По дорозі туди ми із Семом перевіряємо, чи хтось із постраждалих теж там працював і, о диво, з’ясовуємо, що всі жертви працювали в одній будівлі. Саме до неї ми й прямуємо. Дін паркує машину й дістає з багажника коробку з противідьомськими кулями. Роздає нам і ми рушаємо до будівлі.

На п’ятнадцятому поверсі, що його повністю винаймає страхова компанія, нас зустрічає директор зі словами, що він вже давненько очікує на приїзд представників ЦКЗ і направив у головний офіс безліч звернень. Він проводить нас у свій кабінет та зачиняє двері.

– Уже п’ятеро моїх працівників опинилися в психіатричній лікарні. Всі з однаковими симптомами. Скажіть чесно, це якась інфекція?

– Хіба ви не проводили власного розслідування? Наскільки мені відомо, страхові компанії дуже трусяться над своїми грошима, – він пильно дивиться мені в очі, а потім відводить погляд.

– Розслідування нічого не дало. Ніхто нічого не бачив і не чув, аж раптом у нас з’являються не менш божевільні свідки, які твердили, що то була Людина-метелик. Довелось передати справу поліції.

– Де нам знайти цих свідків? – питає Дін.

– В лікарні. Тільки навряд вони вам щось скажуть. Вчора ввечері дістались і до них. Та в мене є копії їх показань.

– Чудово. – Сем бере теку, що її дістав з шухляди столу чоловік. – Ще одне. Ми з’ясували одну цікаву деталь. Всі постраждалі працювали в одній будівлі. В цій. Чи працює тут хоча б одна людина, котра могла знати їх всіх?

– Поняття не маю. Може, хтось з охоронців чи дівчата на рецепції на першому поверсі. Розумієте, ми тут трохи відлюдькуваті.

– Точно, адже зі страховиками ніхто не хоче мати справ. Скажіть, директоре, а Ви знали бодай когось із жертв, окрім своїх працівників? – судячи з недобрих поглядів, які на мене кидає Сем, вони так з людьми не спілкуються. Навіть Дін?

– Ну, ще тих свідків, бо був присутній, коли мої агенти їх розпитували. Більше нікого не пригадую.

– Що ж, дякую, що приділили нам свій час, – Дін киває та йде до дверей.

– Ми ще тут затримаємося. Якщо щось згадаєте, ми на першому поверсі. – Сем потискає протягнуту йому руку. Я обходжуся кивком голови.

– Він нам чогось не договорює? Ти так на нього накинулася, – я знову стаю між Семом та Діном і дивлюсь на останнього.

– Ні, просто страхова компанія – єдина, яка втратила понад двох працівників. То я й подумала, що директор міг би бути якось до цього причетним. – стинаю плечима.

Розмова з дівчатами на рецепції та з охоронцями на першому поверсі нічого не дає. Дівчата бачили всіх потерпілих, але знайомі були лише з трьома із них. Один з охоронців зізнався, що вихідними зустрічався із п’ятьма страховиками в барі, де вони разом пили пиво. Та в єдиному зійшлися всі: містер Сміт з двадцять п’ятого поверху мусить усіх знати.

– Так, у мене зберігаються всі трудові договори. Щоб ви знали, на цьому поверсі працює безліч люду з тих компаній, що розташувалися нижче, а я над ними начальник, – містером Смітом виявляється старенький чоловік, якому, за його словами, лишився рік до пенсії. Тремтячими руками він дістає документи та ставить їх перед нами. – Ви за ними прийшли, так?

– Насправді, ні. Нас цікавить, чи ви знали цих людей особисто? – вести діалог з містером Смітом ми доручили Семові, тож тепер тихенько спостерігали за всім дійством.

– Чи я їх знав? Хлопче, я тільки документи зберігаю і стежу за роботою моїх підлеглих. Як я можу знати людей, яких в житті не бачив?

– Нам сказали, що ви тут усіх знаєте.

– Хто сказав? Ті дівиці на першому поверсі? Так, а ще вони думають, що я тут вічно працюю. Старий не означає, що я мушу знати кожного, хто працює у цьому мурашнику.

– Зрозуміло. Дякую, що приділили нам час, – Сем усміхається містеру Сміту і поквапом ми намагаємось покинути кабінет, бо старий не на жарт розхвилювався.

– Стійте, ви не заберете документи? – обертаюся на звук його голосу і периферійним зором помічаю дивне мерехтіння його фігури.

– Це він, – вказую на старого і дістаю з-за пояса пістолет. Брати розвертаються слідом за мною зі зброєю напоготові.

– Що? Що ви робите? Ви казали, що ви із ЦКЗ, – він на диво переконливо грає свою роль нещасного стариганя, якого зараз прикінчать троє мисливців.

– Ти прекрасно знаєш, що ми робимо. Це ти випив мізки всіх тих людей. Думав, що все пройде безкарно? – зводжу курок. Якщо сумніваєшся, як убити монстра, з яким вперше зустрічаєшся, стріляй у голову. Що я й роблю. Сем з Діном повторюють за мною.

Однак жодна куля не влучає. Старигань просто зникає і з’являється уже в Діна за плечима. Вихоплює пістолет і відкидає брата до протилежної стіни. Зі мною монстру так не щастить. Мабуть, тому, що плин моїх думок не такий як у людей, але він не витримує зорового контакту і хапається за голову. В цей час Сем випускає йому в тіло всю обойму, але безрезультатно. Старигань виструнчується і розправляє крила. Таки то були крила, а не плащ.

Настала черга Семові хапатися за голову. Як архангел я теж чую всі його думки й одразу помічаю зміни. На поверхню випливають всі найпотаємніші та найжахливіші спогади. Ця істота харчується болем і страхом. Переводжу погляд на стариганя і бачу, що ніс у того перетворився на комашиний хобот, яким він водить туди-сюди, збираючи аромат Семових страждань.

Тихий стогін в кутку свідчить про те, що не тільки Сем потрапив у полон. Залишаюся тільки я. В кризових ситуаціях в голові я починаю прокручувати всі варіанти подальших дій, що відбувається навіть втричі швидше за моє мислення в стані спокою, аж до найдрібніших деталей. Так я й доходжу до того, що цю істоту можна вбити лишень одним способом. Дозволити їй залізти в мою голову.

План спрацьовує. Щойно всі ментальні бар’єри, старанно вибудувані за довгі-довгі роки, падають, істоту вже не цікавлять людські страждання і вона відпускає моїх братів. Натомість підходить ближче до мене і на неї обвалюється лавина нелюдських страждань. Та це діє в обидві сторони, тож і перед моїми очима майорять всі ці спогади. Криваві та не дуже. Падіння Люцифера, намагання Чака мене вбити, тінь на другому поверсі, багатостолітні хованки від Михаїла, та врешті-решт він мене знаходить. А ще битви. Янгольсько-демонські криваві сутички, які для людей виявлялися лише в природних явищах. Я починаю тонути в цьому всьому.

– Годі, він уже мертвий! – крізь нескінченне мерехтіння до мене долинає голос Діна, який стоїть переді мною. Хапаю обох братів за плечі й переношу їх якомога далі звідси.

Опиняємося ми в темному місці і якби не брати, я б із вдячністю сповзла на підлогу. Триматися у свідомому стані стає дедалі важче. Бар’єрів нема, тому нескінченний потік спогадів все заповнює мою голову. Не те щоб і з бар’єрами було якось інакше, бо я ж все пам’ятаю. Кожен день свого життя до найменших деталей. Та пам’ятати, не означає проживати ці дні заново.

– Де ми? – питає Дін.

– В морзі, – хоч я й не підводжу голови, та цю кімнату можна впізнати. Камери для зберігання трупів є тільки там. Або в якихось психів-некрофілів.

– Я бачу, що ми в морзі. Я питаю, де ми? – Дін вже явно виходить із себе.

– Хто ви, в біса, такі і як тут опинилися? – чую доволі приємний чоловічий голос. Власне, це останнє, що я чую, бо далі світло у моїй голові вимикається.