Частина 12: Сім днів

– Як ти посмів сюди прийти!? – чоловік у халаті став кричати на хлопця що прийшов, розмахуючи перед ним кулаками. – Зараз же йди звідси!

Не приємне сновидіння як рукою зняло, но тривога так і осталась. Розтираючи сонні і, чомусь, вологі очі, Мейлі підвівся з лікарняного ліжка і піднявши білу завісу, глянув на тих, хто вчинив ці ранкові крики.

– Краще не піднімайте на мене руки, – пригрозив Рей. – Я все одно не піду.

– Та як з тобою ще розмовляти!? – лікар Бреккем сердито вказав на того пальцем. – Якщо ти не розумієш людської мови! Забирайся!

– Чому ви кричите? – спитав Мейлі, підходячи до них.

Ті по глянули на нього.

– Ох, пробач Мейлі, йди відпочивай, я зараз його прожену… – Фредерік кинув на високого хлопця злий погляд.

– Я вже сказав, що нікуди не піду, – схрестивши руки, вперся той. – поглянувши на Мейлі, він додав:

– Без нього.

– Він нікуди не піде! Іди, я сказав! – лікар став силою пхати нахабу в спину до виходу.

Вимушено йдучи, Рей звернувся до Мейлі:

– Я прийду знову, по чекай.

Виштовхавши того на вулицю і закривши за ним за навісу намету, містер Бреккем, з гнівом у голосі вигукнув:

– Негідник! Якщо він ще раз припреться сюди, то з ним вже розбиратиметься Джеймс, а не я.

Мейлі почав неспокійно кусати губи, роздумуючи над чимось. Раптом він відчув, як на його плече лягла велика, тепла рука. Чоловік перед ним лагідно посміхнувся, заспокоївши:

– Не хвилюйся, він більше тебе не потурбує. Я не дозволю йому знову-…

– Мені краще повернутися. – перебивши того, заявив Мейлі.

– Що? – інший здивовано округів очі. – Не говори дурниць! Ти ще не залікував рани! Якщо ти повернешся до того негідника, то ні чим хорошим це не закінчиться.

– Але…

– Ніяких але! – гнівно вигукнув головний лікар, підштовхуючи того в спину за завісу. – Іди лягай. Тобі треба добре виспатися і відпочити. Ні про що не турбуйся.

Мейлі мовчки по прямував до лікарняного ліжка. Його думки були в безладі, а в грудях щось стискалось. Прикривши очі, він намагався заспокоїтись і ще хоч трохи по спати, але сон, як на зло, вже не йшов.

О першій годині дня Рей повернувся.

Тиха до цього палата знову наповнилася криками чоловіка:

– Ні, я сказав! Мейлі нікуди не піде!

– Він може лікуватися у себе, – спокійно промовив парубок. – Рани не важкі, навіщо все ускладнювати?

– Ти не вмієш правильно поводитися з людьми! Тобі не можна нічого і нікого довірити в руки! – тицьнувши в нього пальцем, сердито вимовив Фредерік.

– Моя вина, що я забув про мазь, – зізнався Рей. – Але я не винен у тому, що він розбив чашку і поранив собі усі пальці на руках.

– Ти ще скажи, що він сам втік босоніж з дому!!!- у гніві кричав лікар.

До нього підбіг світловолосий асистент, який охопив того навколо талії руками, благаючи:

– Сер! Будь ласка, заспокойтеся! Ви лякаєте наших пацієнтів!

– Я спокійний! Відпусти мене! – він став вириватися від Томаса, що прилип до нього як п’явка.

– Годі! Прошу вас!!

Усі в раз заспокоїлись, глянувши на юнака, що підійшов до них.

– Я повертаюся назад. – тверто сказав Мейлі, дивлячись прямо на містера Бреккема.

Той, застигши на місці, здивовано розширив очі. Томас, відпустивши чоловіка, з розгубленістю глянув на молодшого.

– Але ж ти не можеш! – запротестував лікар. – Ти маєш залишитися поки твої-…

– Сер, я думаю, ми повинні його відпустити, – схвильовано промовив Томас Грант. – Ми не маємо права тримати його силою. Та й у нього немає серйозних пошкоджень. Він може залікувати свої опіки та порізи у себе, а вже потім, через тиждень, прийти до нас на перевірку.

Подивившись на стривоженого колегу та перелякані обличчя людей позаду них, Фредерік, важко зітхнувши, підняв на парубка перед собою різкий, колючий погляд. Вказуючи на нього пальцем, він утвердив:

– Я даю тобі сім днів. За цей час ти повинен добре наглядати за ним, і не забувати про нанесення мазі зранку та на вечір. Якщо щось трапиться, я заберу його вже на два тижні назад у палату. Зрозумів?

Рей хмикнув, з усмішкою відповівши:

– Добре, будь по вашому. Мейлі, збирайся. Я приніс твої речі. – він простягнув його куртку з взуттям.

Мейлі став обережно вдягатися. Спостерігаючи за ними, темноволосий чоловік невдоволено насупив брови. Розвернувшись до свого помічника, він скомандував:

– Склади все необхідне йому з собою. І не забудь запхати більше теплих шкарпеток! А ще прихопи запасну аптечку, раптом у цього мерзотника її не має вдома. Швидше!

– Вже йду, сер! – Томас чкурнув виконувати доручення.

– Містере Бреккеме! – до нього підбіг Мейлі і міцно обійняв за пояс. – Дякую вам велике за вашу турботу! І вибачте, що через мене вам додалося клопоту.

– Що ти, – усміхнувшись, чоловік обійняв того у відповідь. – Будь ласка, бережи себе. Якщо що, мої двері завжди відчинені для тебе. Не бійся приходити.

– Добре! – він обернувся до людей, що лежали на ліжках і з добродушною усмішкою промовив:

– До побачення! Швидше одужуйте!

Жінки та чоловіки, ласкаво посміхаючись йому у відповідь, вигукували:

– І ти не хворій!

– Хай щастить! Бувай!

Мейлі, щасливо посміхаючись, почав махати їм рукою, але її одразу перехопили.

– Тебе ще довго чекати? Давай, ходімо. – Рей повів його за собою до виходу.

Мейлі кинув прощальний погляд на чоловіка в білому халаті і зник за завісою.

За ніч випало багато снігу, вступити не було куди. Відкидаючи його великими лопатами, тут і там, метушилися люди, навіть діти.

Мейлі прямував за хлопцем по наполовину очищеній стежці, поки краєм ока не помітив знайому йому жіночку, що впала в купу снігу.

– Міс Роуз! – він кинувся до неї на допомогу. – простягаючи руку, він стривожено запитав:

– З вами все гаразд…мем?

– Ох, це ти, котик, – обтрушуючи з волосся прилиплий сніг, вона з усмішкою подивилася на нього. – Все гаразд, спасибі. Ах, я забула як слід представитися. Зви мене місіс Коулман. – жінка простягла йому свою руку в чорній рукавичці, але, коли опустила очі на його забинтовані долоні, відразу відсмикнула її назад. – Оу, ти десь поранився?

– А, це… – Мейлі опустив погляд на свої долоні і винувато посміхнувся. – Я не дивився собі під руки, ось і поранився.

– Це погано, – вставши на ноги, жінка підняла зі снігу пластикову синю лопату. Обтрушуючи свою довгу чорну куртку від снігу, вона ласкаво всміхнулася тому. – Наступного разу будь обережнішим, добре, пупсик?

– Ах-ха, добре… – Мейлі встав, як вкопаний, дивлячись прямо в глибокі очі світловолосої блондинки. Він і при першій зустрічі помітив яка місіс Роуз красуня. У неї прекрасна тонка талія і довгі ноги, а ці сіро-блакитні очі так і манили зазирнути в них.

“Вона завжди фарбує губи червоною помадою? Їй дуже пасує” – несподівано подумав він, дивлячись на її ніжну усмішку.

– Мила! Ти не за билась!?

До них несподівано підбіг височенний лисий чоловік у довгому чорному плащі та з суворим поглядом. Мейлі не міг не помітити, які у здоровяка сильні руки і велика широка спина.

“Він, напевно, силач…” – припустив Мейлі.

– Все добре, пупсику, не хвилюйся. – узявши того під руку, усміхнено промовила Роуз. Поглянувши на здивовано застиглого хлопчину, вона поспішила представити:

– Ах, Мейлі, це Вінсент — мій чоловік, – вона жестом руки вказала на мускулистого чоловіка. – Вінсент, дорогий, це Мейлі. Він недавно приєднався до нашого цирку. Познайомся будь ласка.

Опустивши на малого свої темні очі, чоловік простягнув йому свою велику руку на знак вітання.

– Ох-ох, краще обійдемося без рукостискань, – схвильовано мовила Роуз. – Мейлі нещодавно поранився. Треба було такому статися… Бідолашка.

Вінсент, прибравши руку, кивнув йому. Мейлі підняв голову і лише трохи всміхнувся йому.

– Ну, ми підемо, котику, – посміхнулася тому Роуз. – Будь обережний на шляху додому, не впади.

– А-ага, гаразд. До побачення. – він помахав рукою парі, що пішла під ручку, думаючи про себе: “Яка ж із них дивовижна пара вийшла.” – він повернув голову, але ніде не зміг знайти очима хлопця. Мейлі подумав, що той, мабуть, уже в себе й по крокував хрумтливими завалами кучугур прямо до засипаного трейлера.

Постукавши черевиками при вході, він озирнувся. Обстановка була все та ж, та й що може змінитися лише за день? Хіба що сміття по більшало… і не помитого посуду гора. А так, у маленькому вагончику панував той самий мир та комфорт, що й до цього. Йому здалося, що він уже встиг скучити за цим місцем. Зачинивши за собою дверцята, Мейлі, раптом, уловив деякі зміни в повітрі… він став: неприємним, важким і задушливим. Піднявши погляд на парубка, що сидів біля столика, здогадки Мейлі підтвердилися.

Рей, уткнувшись у свій телефон, тихо потягував сигарету, що на всю димілася, наче димохід, зовсім не помічаючи його приходу.

“Цей запах викликає в мене погані спогади…” – не зводячи з того очей, Мейлі став знімати з себе курточку, і запитав:

– І давно ви курите?

– З вісьми років, – поступила спокійна відповідь. Він, як і раніше, не дивився на нього. – Щось не так?

Відводячи очі, Мейлі застеріг:

– Від куріння у вас можуть виникнути проблеми з легенями, або серцем.

– І що?

– Ну… Може, вийдете надвір?

– Там холодно.

– Але ви вже задимили всю кімнату, – з похмурим поглядом нарікнув він. – Незабаром дихати буде нічим…

Рей, затискаючи між вказівним і середнім пальцями сигарету, повернув до нього голову і з легкою усмішкою став дивитися на того пронизливим поглядом.

Мейлі, зрозумівши, що той не збирається виходити на вулицю чи гасити свою цигарку, накрив долонею ніс, та підійшов до столу, де той сидів і трохи прочинив перед ним вікно.

– Закрий його, холодно. – невдоволено буркнув Рей.

– Треба провітрити кімнату. – глянувши на того, сказав Мейлі.

Парубок роздратовано піднявся з місця, і потягуючи свою сигарету, глянув на юнака, що вперто дивився на нього, потім, з усмішкою, видихнув клуб диму прямо тому в обличчя.

Мейлі став закашлюватися. Розганяючи руками хмару диму, він, насупивши брови, сердито вчепився поглядом у курця. Раптом, простягши руку, Мейлі вихопив у того сигарету і викинув її через відкрите вікно.

– Гей! Що ти… – Рей поспіхом визирнув через віконце надвір.

Мейлі, задоволений собою, розвернувся, попрямувавши до свого ліжка. Але тут за його спиною почувся смішок:

– Пх, у мене все одно є ще. – Рей із глузуванням помахав у повітрі білою пачкою цигарок.

Обернувшись, Мейлі попрямував назад, сердито вигукнувши:

– Дайте їх сюди! – він простяг руку, намагаючись відібрати у того цигарки, але Рей з насмішкою ухилився від нього. Схопивши руками лиш повітря, Мейлі розсердився і знову кинувся на нього, але той знову встиг вислизнути.

Вони кружляли по всьому трейлеру: хоч місця в ньому було небагато, Мейлі ніяк не вдавалося зловити спритного партнера. Коли він хотів уже здатися, Рей сповільнився і встав на місці, ніби піддаючись. Тоді інший зробив крок і схопив його за руку. Вхопити й іншу, в котрій той тримав свої цигарки, він не встиг, тому що той швидко підняв її верх, до стелі, самовдоволено сміючись.

– Віддайте! – сердито випалив Мейлі.

– Спробуй відбери. – хмикнув Рей.

Мейлі став на носочки і, потягнувшись на них, таки, зумів вихопити з руки хлопця цигарки. Але раптом, його талію обхопили рукою, момент, – і він був міцно притиснутий до тіла свого напарника. Мейлі підняв на Рея розгублено розширені очі. Його щоки заграли фарбою, а слова застрягли у горлі, коли він відчув пружність м’язів та тепло такого близького тіла через свою футболку. Під пильним поглядом темних блискучих очей до нього не одразу повернулася здатність говорити. Але прийшовши нарешті до тями, він одразу ж опустив очі і зніяковіло промовив:

– Пустіть мене…

– Спробуй вибратись, якщо зможеш. – Рей задоволено усміхався. Не відриваючи від нього очей, він міцніше обвив довкола його тіла руки.

Мейлі як тваринка, що потрапила у пастку, став вириватися і штовхатися. Але чим більше він крутився у того в руках, тим більше це веселило хлопця перед ним.

Побачивши, що той вже здався, опустивши руки, Рей теж послабив свій захват і з глузуванням запитав:

– Що, сил не хватило?

Мейлі, вибравшись із його рук, впевнено промовив:

– Я виграв, більше ви не куритимете.

– О, правда? Ти в цьому впевнений? – Рей із переможною посмішкою показав білу пачку цигарок у руці.

Мейлі здивовано поглянув на свої порожні руки.

– Коли ви…?

– Треба уважніше стежити за своїми руками, але ж ти був зайнятий іншим. – він спостерігав як той ображено надув свої щоки, та нахнюпив лоба відвертаючись від нього.

– Образився?

– Ні…

– Не дуйся, а то лопнеш як кулька, – розплився у посмішці Рей, затім, сховав пачку в кишеню своїх спортивних штанів. – Гаразд, я все одно більше не куритиму. – по глянувши на наручний годинник, він додав:

– Ми пропустили обід.

– Що? – обернувшись до нього, спитав він. – Може, я ще встигну збігати до їдальні?

– Нема потреби туди бігти, я сам все приготую. – Рей минув його прямуючи до кухонної тумбочки і, діставши звідти каструлю, став набирати воду.

Мейлі підійшов до нього, питаючи:

– Потрібна допомога?

– Не потрібна. – надійшла стримана відповідь. – парубок поставив каструлю з водою на електричну плиту і попрямувавши до маленького холодильника, взяв звідти кілька яєць і м’ясо. Поклавши бочок на дошку він узяв у руки ніж, але тут від юнака, що стояв йому під рукою, надійшло ще одне запитання:

– Можна я на ріжу?

– Не можна.

– Чому не можна?

– У тебе і так усі пальці по різані, хочеш остаточно їх відрізати?

– Я не поріжусь!

– Так? Ну, тоді бери, – з усмішкою у погляді, він підсунув дощечку.

Взявши великий ніж, Мейлі почав повільно нарізати їм товсті шматочки бекону. Бинти на руках сильно заважали і сковували рухи. Ніж несподівано, вислизнув з-під його руки і впав під ноги.

– Хах, – видавши смішок, Рей підняв ножа та сполоснув, і відштовхнувши молодшого в бік, став на його місце. Швидким рухом руки він на різав тонкими шматочками бекончик і кинув його в підігріту сковорідку, потім, додав і два розбиті яйця.

Спостерігаючи як той опускає в киплячу воду довгі соломинки спагетті, Мейлі із сумом зітхнув.

– Іди розстав посуд, – скомандував тому інший. – Розіб’єш щось, нарікай на себе.

Мейлі жваво кивнув головою. Отримавши дві тарілки, він попрямував розкладати їх разом із столовими приладами на не великий, розкладний стіл, який слугував йому і ліжком. Їхній пізній обід був готовий. Вони сіли їсти разом. Мейлі уплітав все за обидві щоки і не переставав повторювати як смачно у Рея все вийшло. Той, підперши рукою щоку, лише задумливо посміхався. Спостерігаючи за ним, він зовсім забув про свою охолонувшу їжу.

О п’ятій вечора Рей зробив їм дві чашки чаю, тости з джемом і вершковим маслом. На цей раз він додав в одну із чашок дві ложки цукру, простягнувши її Мейлі.

Рей плавно помішував у чашці чай, і раптом помітив дещо кумедне: його сусід по кімнаті дивився на тарілку, по сам верх забиту печивом і шоколадними цукерками, та смішно стискав губки.

– Якщо хочеш, бери. – спокійно звернувся той до нього, відпивши трохи чаю. – Я все одно купив для гостей.

– Ах… – засмучено випустив Мейлі. – Так частування для гостей? Тоді я не смію…

– Все нормально. Гості рідко бувають. Здебільшого мене приходить відвідати лише Кейсі. Саме вона і приносить подібні частування до чаю, які стоять на столі ледь пилом не припадаючи. – Рей підсунув миску з печивом до того. – Пригощайся.

Мейлі сильно зрадів, і навіть не подумавши, як це виглядатиме зі сторони, набрав в обидві долоні жменю печенюшок, і став точно як хом’як пхати то в одну, то в іншу щоки.

Рей міг тільки мовчки дивуватися з того, з якою швидкістю зникають у малого в роті всі частування.

– Не забувай запивати чаєм… – попередив він, побоюючись, щоб молодший не поперхнувся.

– Угум-угум! – закивав з повними щоками Мейлі, і з голосним: “глоть-глоть”, випив чай.

– Пхах-х, ти весь у крихтах. – засміявся парубок, з посмішкою вказуючи на його забруднену футболку.

Мейлі швидко стряхнув все зайве з грудей і витер тильною стороною долоні губи.

– Ну і навіщо ти забруднив руки? Є ж серветки… – Рей обернувся і дістав позаду себе, на кухонній стільниці синю пачку. Діставши з неї кілька серветок, він простягнув їх через стіл.

Мейлі кивнув на знак подяки, і з соромом стис серветки у руках, адже тільки зараз зрозумів, що виглядав, мабуть, як справжнє порося. Витираючи долоні, він по цікавився:

– Чому ви так рідко куштуєте солодке? Навіть зараз… Не торкаєтесь печива. З цукровою пудрою дуже і дуже смачне, спробуйте!

– Не те, щоб я не їв солодощі. Мене нудить від надмірного вживання цукру. – Рей відсунув у бік порожню чашку і розблокував свій телефон. – Тому я їм по одній цукерці на тиждень. Коли захочеться. Або замінюю солодке класичним, чорним шоколадом.

– Я б на вашому місці їв що години по цукерці! – вигукнув з сяючою посмішкою на обличчі хлопчина. – Солодке завжди піднімає мені настрій! Коли я достатньо багато заробляв на продажі малюнків, то міг купити молочну шоколадку! А коли ні… Тоді тільки й міг, що згадувати який же смачний шоколад я їв минулого місяця. Ох, Рей, розкажіть, що вам подобається з їжі? Мені буде надзвичайно цікаво дізнатися… про… вас… – Мейлі затих, адже помітив, що Рей його зовсім не слухає.

“Це що виходить, що я… Сам із собою розмовляю?” – Мейлі з сумом дивився як той друкує щось у телефоні. – “Ну годі вже… Подивися на мене, як хвилину тому милувався, коли я їв… Хіба ж я за багато прошу? Я лише хочу, щоб ти більше звертав на мене уваги, а не ігнорував…” – раптом він уловив пілікання телефону, який сповістив, що зарядка майже на нулі і як ужалений піднявся на ноги, вигукнувши:

– Дозвольте я поставлю на зарядку!

– А? – Рей не встиг навіть вловити момент, коли той вихопив йому з рук смартфон, і підбіг до розеток. – Ну, як знаєш…

“Ура! Тепер є шанс поговорити з ним і дізнатися ще більше!” – повертаючись на своє місце, посміхнувся він. Але інший не бачив його радості, бо вже вдивлявся у вікно. Мейлі теж стало цікаво, на що він дивиться, але коли повернув голову, то нічого цікавого, окрім вуличних ліхтарів, не помітив. І тут він зрозумів, що не так.

“А… Так він знову задумався про щось.” – Мейлі спостерігав як той нерухомо, і не моргаючи, вдивляється кудись у даль. По шкірі пройшовся холодок. Він мимоволі погладив себе руками і тихо, з тяжкістю на серці, зітхнув.

За годинку, вперше за увесь час Рей не полінувався помити весь посуд і навіть прибрав свій бардак на столі. Виносити сміття, однак, він не схотів, залишивши цю справу на Мейлі, який, не зважаючи на те, що на дворі темно, взувшись і накинувши на себе курточку, одразу ж вибіг з трейлера на вулицю з двома чорними пакетами сміття.

Після вечері, переодягнувшись у синю піжаму і сильно позіхаючи, Мейлі присів на своє ліжко готуючись до сну, но несподівано до нього підійшли. Піднявши голову, він глянув на свого сусіда.

– Ви щось хотіли?..

– Знімай штани.