Частина 11

Вілл зайшов до кабінету, двері котрого привітно відчинив Лектер. Ґрем був не в гуморі, не розуміючи свої почуття та правильність усього.

–Вілле? Все гаразд? -зтурбовано запитав Ганнібал, побачивши похмурий вигляд друга.

–Так. -той підняв кутики губ, скоріше істерично посміхаючись. –З тобою я розумів себе так добре, як ніколи раніше. Я певен у тому, хто я. Але більше не певен, хто ти. –Ґрем швидко схопив пістолет, направляючи на Лектера. На мить він засумнівався, чи не хоче вистрілити та покінчити із цим, він би покінчив із самим Часапікським Різником, котрого стільки років намагалися знайти.

–Я той, ким ти мене бачиш. -Ганнібал зберігав спокій, знаючи, що Вілл не вистрелить. –І я твій друг, Вілле. Я ніколи не бажав тебе скривдити.

–Ти Часапікський Різник? –твердим тоном запитав чоловік. Він розкрив його, пізнав, тепер він може бачити Ганнібала повністю.

–Так. -впевнено відповів Лектер. –Подзвониш Джеку? Або застрелиш мене?

Вілл лише похитав головою опускаючи зброю. Його накрила хвиля незрозумілого почуття безпорадності. Дисонанс та метання між тим, аби підкоритися обов’язку чи серцю. Він давав присягу перед богом на захист правосуддя, але здається, не міг її виконати. Ким би не був Ганнібал, Ґрем хотів аби той був поруч. Сльози потекли по обличчю і він не став пручатися емоціям. Лектер підійшов, охоплюючи чоловіка в обійми, заспокійливо притискаючи до себе. Вілл навіть був вдячний, за такий жест, він відчував, що навіть у момент неприйняття себе самим, його приймав Ганнібал.

–Ти зможеш пробачити мені? -запитав Лектер, коли Ґрем злегка заспокоївся.

–Я пробачаю тобі. -він видихнув. Нехай це неправильно, він не хотів чинити інакше.

Вони провели деякий час в тиші, продовжуючи зберігати фізичний контакт у вигляді обіймів.

–Здається, Джек щось підозрює.

–Невже? -здивовано запитав Ганнібал.

–Він підозрює мене, Ганнібале.

–Неочікуване припущення. Думає, що ти так майстерно розкриваєш злочини, бо убивцею і є ти?

–Можливо. Сподіваюся не потрапити найближчим часом у заклад для психічно хворих злочинців. -злегка іронічно сказав чоловік. –Але здається, ми обидва можемо бути на гачку. Нарешті Фредді Лаунц сприймуть серйозно з її заголовком “чоловіки вбивці”. -він потер почервонілі очі.

–Давай поїдемо? Усі разом. -Лектер давно планував це. Він навіть підготував місце, хотів повернутися у Флоренцію.

–Думаєш, це можливо? Просто втекти розпочавши все з початку? -Ґрему понад усе на світі хотілося покинути ФБР, забути Кроуфорда та розпочате спокійне життя, котрого, нажаль, не могло бути тут, більше ні.

–Так, це те, чого б я хотів для нас. -Лектер заглядав у вічі співрозмовнику.

Вілл посміхнувся, на цей раз щиро.

–Цікаво, чи сподобається ця ідея Ебіґейл. -Ґрем хвилювався за благополуччя дівчинки, але справа її батька була резонансною і нанесла негативний репутаційний відбиток на долі дівчини, окрім усіх інших травм.

–Ми поговоримо із нею про це.