Частина 11: Чорне море

Ця ніч була неспокійна… А все через те, що перед тим, як поринути у сон, Мейлі почув дивне ниття, і обернувся до ліжка напарника. Той возився, крутився, і шепотім щось під ніс. Мейлі злякався, що тому погано, тому піднявся, аби перевірити його стан з близька.

– У вас щось болить?.. Вам не добре? – він схилився над ним, аж раптом парубок зірвався з ліжка злякавши цим не на жарт Мейлі, який розвів руки, вхопивши того в обійми, аби хлопець не скотився на підлогу. Інший, здається, через наполовину сон почав обіймати його у відповідь, і бурмотіти щось тихе, що юнак тільки з третього разу зміг розібрати.

– Не йди… ти… Не покидай мене знову… Молю…т-тебе…

Мейлі перевів очі на хлопця і вловив його сонливий погляд, що дивився кудись в пустоту трейлера. А тоді, Рей знову заплющив повіки, і, притискаючись до юнака, пронив:

– Не засинай…

– ???

– Не спи… очі… не закривай… я знаю ти… ти помреш…

У грудях стало холодно від цього нашіптування спітнілого від кошмару, хлопця. Мейлі помітив, що той розслабився в його обіймах, і, відпустивши з міцного полону, опустив руки, та повалився у ліжко.
Після цього Мейлі ще довго не міг заснути, прокручуючи в думках дивні словами через сон, Рея, і кожен раз перевіряв, як він, но той вже міцно і солодко спав, наче і зовсім не було ніяких кошмарів. Мейлі ж стало не по собі… Страхи хлопця перейшли… йому на серце, відганяючи спокій, і сновидіння, але вже під ранок він таки, зумів заснути.

Мейлі приснився дивний сон. У ньому він стояв на березі безкрайнього піщаного пляжу і дивився на неспокійні припливи моря. Сон здався б йому самим звичайним, якби не одне але, море… воно було чорне, ніби в ньому потонуло нічне небо. Чим довше Мейлі дивився на нього, тим більше йому здавалося, що воно кличе його, манить до себе. Ноги без волі господаря пішли вперед. Як Мейлі не намагався, йому не вдавалося зупинити їх. Він входив все глибше в холодні морські хвилі, поки, нарешті, не прийшов до тями, коли вода була йому по саму шию.

“Навіть якщо це просто сон, я не хочу в ньому потонути…” – подумавши про це, він підняв було ногу, щоб піти назад, але з жахом помітив, що ступні занурюються в піщане дно. Чим більше він виривався, тим сильше його затягувало. Раптом, вода навколо стала в’язкою і липкою… До Мейлі дійшло, що це не вода, а… смола! Побачене з берега було оманливим.

“Що це в біса таке!? На допомогу!”

У цей час він помітив на березі пляжу людей. Примружившись, Мейлі намагався роздивитись дивні чорні силуети, коли це йому вдалося, його пробрало холодом до самих кісток. На березі стояли циркові. Всі ті, з ким він нещодавно був знайомий. Серед них також були Саманта з Емілі. Всі вони мовчки дивилися на нього.
З надією у погляді, Мейлі крикнув:

“Допоможіть!”

Та з його рота не вийшло жодного крику чи писку. Ця липка рідина почала здавлювати йому горло.

“Прошу, допоможіть мені!” – подумки просив він, але силуети на березі так і не зрушили з місця. Заплющивши очі, Мейлі повільно занурювався в темну глибину цього дивного моря. Аж раптом, він почув голоси з берега:

– Ми не винні.

– Це був твій вибір!

– Я попереджала тебе, Мейлі!

– Мейлі?

– Агов, Мейлі!

– Мейлі!!!

– Архг!!

Він розплющив очі та підірвався, сівши на ліжку і з переляком подивився на чорноокого парубка перед собою. Раптом, він усвідомив, що міцно тримає його за долоню.
Той, з не меншим переляком, дивився на несподівано прокинувшегося. Вихопивши протягнуту руку від його хватки, Рей здивовано запитав:

– Що з тобою? Тебе фіг розбудиш… Злякав, капець, чого так несподівано вскочив!?

Мейлі, важко дихаючи, став витріщатися на свої забинтовані руки, но згадавши вчорашній вечір, спокійно видихнув.

– Виглядаєш як живий мертвець, – підмітив Рей, а після, піднявся з його ліжка і приніс тому попити.

Взявши воду, Мейлі за раз спустошив усю склянку.

Дивлячись на його дрібно тремтячі руки, Рей запитав:

– Все добре? Може, провести тебе до медпункту?

– Ні, ні… Все добре, не треба нікуди йти… – поспішно відповів він, опустивши очі на порожню склянку в руках.

– Щось не схоже, що з тобою все гаразд. – Рей присів поряд з ним на краю ліжка і,  простягнувши руку, прибрав його волосся, що прилипло до щоки, потім, приклав долоню до чола.

Мейлі, через опущені вії, зазирнув у його очі. Несподівано у його голові пролунав голос:

“Це був твій вибір…”

Прибравши руку хлопця, Мейлі ривком зістрибнув з ліжка:

– Треба вставати!

– Дивний ти, – прокоментував Рей. – Ти впевнений, що цей чумний лікар нічого не давав тобі вчора? – пожартував він, але Мейлі, занурившись у свої думки, нічого на це не відповів.

Його дивна поведінка тривала весь день. На тренуванні він, задумавшись, не звертав ні на кого уваги і не чув, коли його вже тричі гукнула міс Кейс, просячи йти вже додому. Дорогою до трейлера він кілька разів наступив на черевики Рея. А коли той попросив його викинути сміття, Мейлі вийшов на вулицю і годинами ходив навколо території цирку, не помічаючи перед собою сміттєвих баків.

О пів на п’яту Рей закип’ятив собі чаю і залишив його остигати на столі. Проходячи поряд, Мейлі ненароком зачепив рукавом чашку: впавши на підлогу, вона розбилася в дрібязги. З заціпенінням він присів, і став збирати вцілілі шматочки чашки. Він був такий схвильований, що знову зіпсував чай ​​Рея і при тому розбив його улюблену чашечку, що навіть не відразу помітив, як під шкіру пальців потрапили дрібні уламки скла. Кров ринула з порізаних рук, червоним градом опаючи на підлогу.

Поряд почулися кроки, його схопили за комір сорочки.

– Що ти знову накоїв!!? – Рей став трясти його з боку в бік, розлючено викрикуючи:

– Як ти мені вже набрид!

– П-пробачте, я… – від хвилювання у нього заплітався язик. – Я, я… зараз все приберу…

– Ні, цього разу ти так легко не відбудешся! – гнів Рея ставала все більшою і більшою. – Негайно з’їж те, що розбив.

– Що?

– Ти мене не почув? – з люттю в очах, він жбурнув Мейлі на підлогу, колінами прямо на уламки. – Зараз же з’їв усе, щеня!

Юнак, під впливом страху, набрав повні долоні шматочків чашки і підніс до своїх стиснутих губ. Він ніби під гіпнозом дивився на уламки чорної порцеляни в закривавлених долонях, маючи намір виконати наказ. “Чорна вода, затягує, топить, не дає зітхнути” – уривок його недавнього сну став дійсністю. В шматочках відбивалося обличчя Рея. Тільки в цей момент Мейлі усвідомив, що зараз збирається зробити, і уламки посипалися з долонь на підлогу. Він з силою заплющив очі і почув сердитий голос:

– Ха, не будеш? Який же толк  від неслухняної собаки тоді!? – схопивши Мейлі за волосся, Рей потягнув його до виходу. Відчинивши двері, він жбурнув його босим, і без куртки, надвір.

Впавши обличчям у купу снігу, Мейлі, закашлявшись, намагався підвестися на руках.

– Забирайся! Сподіваюся, цей старий вилікує тебе від незграбності! І не потрапляй мені більше на очі! – з цими словами, парубок з силою грюкнув дверима.

Мейлі все ще не відійшов від потрясіння. Він витріщився на свої руки, з порізаних пальців усе ще йшла кров, яка забарвила чисто білий сніг червоними плямами. Костяшки на руках і ступні ніг почервоніли від сильного морозу, але Мейлі не звертав на це особої ​​уваги. Йому й не таке доводилося терпіти, коли він жив на вулиці.

Він просидів на снігу біля трейлера майже пів години. У горлі стояв ком, у думках творився бардак, а на серці сильний неспокій. Піднявшись з колін, він поволок ногами по засніженій стежці до намету з червоним хрестом.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

– Скажіть “а-а-а”, – тримаючи шпатель, попросив лікар. – Чудово, горло вже не червоне.

– Все добре завдяки вам. – усміхнулася йому рудоволоса жінка.

– Ну що ви, Валерія, це все завдяки пігулкам, – взявши до рук великий зошит, він пробігся по ньому поглядом. – Схоже, і температури більше не було?

– Ні, більше не піднімалася.

– Чудово, тримайте, – простягнувши складений удвічі аркуш паперу, лікар ласкаво усміхнувся. – Можете бути вільні.

– Дякую. – взявши листочок, вона посміхнулася йому і попрямувала до виходу, але, зробивши крок на вулицю зупинилася на місці, скрикнувши:

– Боже правий! Містере Бреккем! Швидше сюди!!

– Що трапилося!?  – вибігши на вулицю, він побачив злякану жінку, що вказувала на босоногого хлопчину.

– Мейлі? Де твоє взуття? Що трапилося?

– Ви не зайняті? Чи можу я зайти?

Чоловік заціпенів, переводячи погляд з нього на стривожену жінку, потім, запросивши Мейлі в середину, попросив ту йти до себе і нічого не говорити іншим.

Мейлі наснився ще один сон. І знову моторошний…

У ньому море покрилося кригою та навіть так, Мейлі не хотів вступати туди. Но зробив це, адже його сильно зацікавила одна, дивуюча деталь: посередині… Прямісінько з під льоду росла ввись — ялинка та ще й прикрашенна: безліч різноманітних іграшок та блискучих скляних кульок висіли на її довгих, колючих гілках. Мейлі довго милувався нею уві сні до поки не помітив один єдиний подаруночок акуратно обв’язаний чорним бантом, що лежав під її гілочками. З незрозумілої причини його потягнуло до того подарунка. Не встиг він оговтатися як опинився під ялинкою та почав розв’язувати бант. Раптом з коробочки потекло щось червоне.

“Невже всередині розбилося вино?..” – пролетіла у молодшого думка, але коли він відкрив кришечку й вийняв вміст коробки, то завмер у страху.
У його руці було справжнісіньке… Серце, що продовжувало відчайдушно битися, незважаючи на наскрізь проткнутий у ньому кинджал.
Мейлі від переляку хотів крикнути, але губи знову не видали ні найменшого звуку. Натомість він почув, як щось б’ється. Піднявши очі, Мейлі злякано по дивився на ялинку: з її гілок градом падали одна за одною – кульки та іграшки, розбиваючись на тисячі скляних уламків об лід. Слідом за цим, він почув під собою тріск: по льоду пішли тріщини і він почав розсипалися на очах. Мейлі вскочив на ноги і, не зрозуміло чому, но притискав до грудей свій “дивний подарунок” та втікав. Втікав якомога швидше! Щоб дістатися берега! Но… Не встиг. Він провалився під лід. Але що було ще страшніше так це те… Що вода, одразу як він пірнув, раптово знову покрилася льодом прямо у нього над головою. Мейлі зі страху заскрипів по ньому нігтями та кілька разів вдарив кулаком, намагаючись розбити брилу льоду, но той був надто товстий.

“Ні!!” – стримуючи дихання, кричав він до себе, продовжуючи бити кулаком по льоду. – “Я не хочу знову тонути! Спасіть!! Хто не будь!! Витягніть мене!” – разом з його криками почулися і чиїсь ще…
Але, здається, вони були вже реальні…

Мейлі розплющив очі. І справді, крики. Це кричав містер Бреккем, але, на кого?