Частина 11

— У вас є вибір. Або ви йдете за мною, або помираєте, — янголи з татового гарнізону виявились розсіяними й відірваними одне від одного. Маленькими групками вони намагались протистояти ящерам, зміям та павукам, які насувались з різних сторін. Мені ж якось вдалось зайти з тилу і врятувати п’ятьох янголів від неминучої загибелі.

— Ми з гарнізону Гавриїла і не зобов’язані тебе слухати, — буркнув один із врятованих.

— Тоді веселої вам смерті, — я розвернулась, щоб піти й перед моїми очима землю пронизала лапа павука. — Зберігати спокій! Потихеньку відступаємо за он ті пагорби, — янголи позадкували, не зводячи очей з верхівок дерев. Я постійно забувала, що тут дерева в десять разів вищі за земні.

— Оріфієль, бережись! — того янгола, який не радів моїй допомозі, від швидкої та безболісної смерті врятувала Анабель. — Міледі, ти ж знаєш, що я можу говорити від імені твого батька. Веди нас.

Я слухала її в пів вуха, тому що розглядала ідеальне місце для удару.

— Що ти робиш? — це був той Оріфієль. В цей момент я підкинула свій меч вверх і нам під ноги звалився труп жирного павука.

— Вибачайте, прослухала. Що ви від мене хотіли? — янголи мовчки переводили погляди з мене на труп павука. — Пішли. Не можна тут засиджувались.

— Міледі! А ми тебе шукали, — з кущів вийшла Ребекка разом з іще дев’ятьома янголами мого гарнізону. — Ми допомагаємо ще двом групам і повинні на півдорозі об’єднатись.

— Ми йдемо до пагорбів. Там повинен знаходитись гарнізон батька, — Ребекка кивнула і витягнула одну стрілу.

— Ця ділянка дороги кишить павуками. Нам пощастило, що ми змогли дістатись до вас, — пояснила вона.

Ми пересувались повільно і ступали слідами одне одного, стараючись не видавати ні звуку. Ніби по мінному полі. Через особливості дерев, що верхні їх гілки знаходились на відстані двох метрів від землі, легко визначити, де вони, а де лапи павуків, було неможливим.

Раптово дерева біля нас зарухались і Ребекка випустила в повітря дві стріли. Одна з них тільки поранила павука і почувся тоненький писк.

— Біжімо! — наказ так собі, але іншого виходу не було. Вперед вела всіх Ребекка, паралельно випускаючи стріли направо й наліво. Я закривала стрій, іноді кидаючись вперед, щоб ні одного янгола павуки не зачепили. У мене зі зброї був тільки меч, але це ще треба правильно розрахувати, щоб він попав прямо в черево тварюки. В якийсь момент лапа павука зачепила мою шию і пронизала наскрізь плече. Кров ринула на всі сторони (до речі, я говорила, що вона в мене чорного кольору? Ну, тепер похвалюсь) і я на свій страх та ризик схопилась цілою рукою за поранену шию в надії її зцілити.

— Міледі! — скрикнула Ребекка. Вона вже наклала стрілу на тятиву й прицілилась. Коли нам на голови звалився труп, я заледве не закричала від болю. Рука в мене трималась тільки на чесному слові й лапу павука моїм солдатам довелось обережно витягувати, щоб остаточно не пошкодити мою руку. Рани я зцілювала решту дороги.

— Ще трохи, — радісно повідомила Ребекка.

За поворотом нас уже очікували ящери. Янголи загальмували так різко, що ті, хто біг ззаду, навалились на тих, хто стояв попереду. Татові солдати витягнули списи, а от мої прихопили з собою тільки луки зі стрілами та клинки. Довелось їх відсунути на задній план і наказати відстрілювати павуків, які сунуться сюди. У Ребекки моєї стріли були іншого виду, більш вдосконалені, тому вона стояла поруч зі мною.

— Ну, ми бились і при гірших обставинах, — як архангел я вийшла вперед і прийняла основний удар на себе. Проткнута раніше рука ще не зцілилась, тому я розробила ліву. Від першого ящера я ухилилась і він з усієї дурі влетів в камені. Скориставшись можливістю, я пришпилила голову ящера до каміння повністю.

— Гори, — меч загорівся синім полум’ям і від мого ворога залишився тільки попіл. Я різко змахнула палахкотючим мечем і противники, які залишились в живих, з вишкіреними іклами відступили. Озирнулася на янголів. Татові всі живі переді мною, а от мої з усіх сил стримували павуків.

Поки синє полум’я горіло я знищила ще декількох ящерів. Решту відігнали татові солдати. Ребекка промчала повз мене, по дорозі витягуючи одночасно дві стріли. Її сагайдак практично опустів, а часу вертатись і збирати вцілілі стріли дорівнювало самогубству.

— Продовжуємо відступати? — до мене підійшла Анабель. Я кивнула і вона зібрала своїх біля мене. Ребекка тим часом збирала моїх янголів.

Вісім лап павука приземлились так, ніби нас оточили. Потім ця тварюка відірвалась від землі, стрибнула і приземлилась перед очима Оріфієля.

— Вони ще й стрибають? — спитала Анабель з натягнутою посмішкою. В очах у неї я розгледіла страх і здивування. Коли павук, який стрибав навколо нас, приземлився, я кинула в нього меча. На нас посипався попіл. Меч повернувся в руку.

— Бігом. Залишилось ще трохи, — ми добігли до обриву, звідки виднівся воєнний табір Гавриїла. Павуки нас наздоганяли. Одні стрибали (на щастя, не на великі відстані), а другі бігли. — Швидше, народ! — чорт би побрав ці крила. Щоб всім одночасно злетіти потрібно дотримуватись пристойної відстані, а в лісі це зробити вельми проблематично. Дерева трохи заважають. Ще й враховувати потрібно ті дві групи Гавриїлових та моїх солдатів, на яких ми вибігли, які своєю чергою дістались до цього місця практично одночасно з нами.

Нарешті нам вдалось успішно відступити й опинитись в таборі. Назустріч моїм співбратам висипали практично всі. Серед них я помітила Гавриїла і заховала меч, але підійти до нього мені завадив приступ кривавого кашлю.

— Мої янголи говорять, що якби не ти, то вони б загинули, — він зі мною заговорив, коли інтенсивність кашлю трохи зменшилась.

— Так, павук проткнув мені плече, а не якогось янгола, — насправді це говорилось з інтервалом не тільки між словами.

— Все-таки до боротьби з павуками вони виявились не дуже добре підготовленими. Цим займаються інші гарнізони.

— Не дуже в них виходить, — я пішла на рекорд, бо кашель припинився. Звірилася зі своїм годинником і побачила, що пройшло всього п’ять хвилин. Гавриїл міцно мене обійняв і плювати, що янголи старанно вдавали, ніби перед їхніми очима не розгортається сімейна драма.

— Мілорде, міледі, — до нас підійшов ангел із гарнізону Михаїла. Він не виглядав збентеженим, тож Гавриїл продовжував міцно мене обіймати. — Михаїл наказує Вам прибути в Тронну залу, оскільки існує величезна ймовірність того, що істоти скоро прорвуться в Едем. Мілорд бажає мобілізувати сили всіх архангелів в прийдешній боротьбі.

– Сьогодні день піци, а мені не сказали?

– Ми сподівались, що ти на запах прибіжиш, – Дін штовхає до мене коробку.

– Що святкуємо?

– Вдале завершення полювання, – Дін підіймає пляшку пива. – За знищене чергове гніздо вампірів.

– Теж мені подія року. Коли почнете святкувати вдале полювання на привида ревнивої дружини?

– Не хочеш їсти піцу, ми тебе не змушуємо. – Дін тягнеться за коробкою, але я відсуваю її якомога далі й сідаю за стіл.

– Хто тобі таке сказав? – відкриваю коробку і в ніс мені б’є приємний запах. – О, моя улюблена.

– Ну й насолоджуйся своїми ананасами з морепродуктами. Не дуже-то мені хотілось. Як ти взагалі це їси? – кривиться Дін, коли я відкушую величенький шматок.

– Я люблю це, – стенаю плечима. – Напевно єдина страва, яку я люблю так само як яблука і каву.

– То як ти? – Сем, на відміну від Діна, нікуди не спішить і доїдає тільки перший шматок піци. – Після того, як ти згадала, що трапилося на Небесах, – так, дорогою додому я розповіла їм у всіх деталях, що призвело до цього колапсу. Навіть про Кроулі не забула.

– Ну, міркую над тим, щоб повернути на місце згаслі зірки та супутник Юпітеру. Поки що ідей нуль. А ти як, Джеку? Вже складаєш список подарунків на Різдво? – Джек, який мовчки жує піцу і слухає нашу розмову, кисло дивиться на мене.

– У мене немає часу думати про Різдво. Єдине, чого я хочу, – померти.

– І це ще ти не вступив в університет. Вибирай той, який не входить до Ліги Плюща. Моя тобі порада.

– Массачусетський технологічний. Піду твоїми стопами.

– Аж так шариш у фізиці? – це питання трохи спантеличує Джека, який ніколи не цікавився, на якому саме факультеті я навчаюся.

– Я думав, ти по комп’ютерних технологіях. Це єдиний предмет, з яким у мене немає проблем.

– До речі, – от тільки тепер до мене доходить, що чогось в цій картині не вистачає. – А де Айлін? Я її вже два місяці не бачила.

– Вона в Ірландії, – відповідає Сем. – Коли ми знищили базу британських Хранителів Знань тут, їхній вплив на ірландських мисливців суттєво зменшився й Айлін запросили туди пожити певний час. Вони це назвали “корисним обміном досвідом”. На Різдво вона вже буде тут. – Семові телефонують і він підводиться з-за столу.

– Що ще тут за пів року змінилося? – треба було хоч іноді братам писати.

Дін відповісти не встигає, бо повертається Сем з кислою міною. Ох, відчуває моя срака, що недовго нам отак спокійно піцу їсти. Це або щодо двох жовтооких демонів, або знову черговий Чоловік без обличчя. Якби справа стосувалася привидів, Сем виглядав би зараз щасливим.

– Вам краще сидіти. Дзвонив Генріксен. Кетча підозрюють в потрійному вбивстві. Віктор говорить, жертви були людьми. – оце так, бляха, поворот.

***

Матеріали по справі ми отримуємо без значних зусиль. Кібербезпека у людей не кульгає, а паралізована на обидві ноги. Протягом декількох годин ми вивчаємо всі газетні вирізки та поліційні звіти з цього приводу.

– Отже, на місці злочину були виявлені його відбитки пальців, його ДНК, на одязі кров всіх трьох жертв, – Сем закриває ноутбук і проводить долонею по обличчю. – Хтось дуже сильно хоче, аби ми повірили в те, що Кетч винен.

– Чекайте, то поліція його спіймала? – Джек виринає зі звітів патологоанатома.

– Так, він був затриманий в декількох кварталах від місця злочину. Весь у крові, – Дін переводить на мене незрозумілий погляд, в якому поєднується жаль до мене та бажання вбити Кетча. – Хіба він не мав бути в Англії?

– Не питай мене. Ми з ним не прощались, – переводжу погляд на свій ноутбук. Там у мене відкрито багацько вкладок і однаковим змістом: минулої ночі невідомий проник в будинок дуже відомого бізнесмена і по-звірячому убив того разом із дружиною та донькою в їх власних ліжках, а потім втік з місця злочину.

Завантажую фотографії з місця злочину. Не знаю, що я хочу там знайти. Якісь докази надприродного? Вітаю, їх там не було. Вбивства, вчинені руками людини. Не наша парафія. Змотуємо вудочки та йдемо шукати інше рибне місце.

– Допитати б його самим, – задумливо промовляє Дін.

– Гаразд, вночі я витягну його із камери й ми з ним розберемось, не беззахисні, врешті-решт. Якщо він винен, до світанку знову опиниться там, де був, – хлопці переглядаються й одночасно кивають. Думаю, Дін хотів впустити Кетчу кулю в голову, тому він і виглядає трохи незадоволеним. Плин моїх думок перериває грюкіт у двері. – Ми когось чекаємо?

Дін хитає головою і дістає пістолет з-під столу. Ми з Семом слідуємо його прикладу. Без зброї залишається один тільки Джек, та й той нефілім. Так просто не вбити. З пістолетами напоготові хлопці тихо підіймаються сходами до вхідних дверей, я ж залишаюсь внизу. На рахунок три вони різко розчахують двері й той, хто у них грюкав, від несподіванки валиться в бункер. Чоловікові ледве вдається на ногах утриматися.

– Легше, легше, хлопці, ще поранити когось можете, – згори долинає голос Кетча і ми з Джеком переглядаємось.

– Кетч? – питає Дін. – Як ти втік зі слідчого ізолятора?

– Я ж Кетч. Чого я маю бути в ізоляторі? Я прийшов до вашої сестри, бо зустрівся з одним із жовтооких демонів. Не знаю, хто то був, бо не представився. Він запропонував мені доволі вигідні умови співпраці за те, що я схилю Пітьму на його бік. Не дивися на мене так, Вінчестере, я відмовився.

– Коли ти зустрівся з демоном? – мій голос стає сигналом для того, щоб брати пропустили Кетча всередину.

– Вчора ввечері. Гнав сюди цілу ніч із Вашингтону, – він дивиться на мене з балюстради. – До речі, чого я маю бути в ізоляторі?

– Бо вчора вночі ти скоїв потрійне вбивство, – якби можна було, Дін висловився б ще прямолінійніше.

– Слухайте, давайте ви спуститеся, сядете і всі разом ми подумаємо. Це може бути перевертень або демон, який видає із себе Кетча. Ти документи останнім часом не губив? – він хитає головою. – Але ти розлютив жовтоокого демона… Вбити тебе своїми руками він не наважився. Чудово, отже вони все ще бояться Пітьми.

– Тоді сьогодні ввечері ти летиш туди й забираєш звідти того, хто видає себе за Артура Кетча. Вб’ємо гада. – Діну лиш би когось вбити.

Як тільки стемніло, я проникаю у відділок шерифа в Кентуккі, де тримають “Кетча”, однак там на мене чекає сюрприз. Вельми неприємний сюрприз. Виглядає все так, ніби затриманий якимось чином зумів вибратися, витягнув зброю у котрогось із поліціянтів і перестріляв всіх. Потім забрав документи, що стосуються його справи, і здимів. Справа стає дедалі цікавішою.

– Його там немає, – повертаюсь в бункер. – Документи по справі він забрав із собою, проте залишив цілою всю комп’ютерну систему і я перекинула електронні копії собі. Там навіть є відео з камер спостережень і відео допиту. Придурок, одним словом. Або застряг у минулому столітті. Та й навіть якби він потрощив всі комп’ютери, державні установи повинні зберігати всі дані в “хмарі”, тож, так, з Інтернету нічого не видалити, – на цих словах Дін суне мені в руки чашку з кавою, яку я випиваю одним ковтком. У голові одразу прояснюється.

– Зараз ми з’ясуємо, що це за істота, – Сем завантажує відео допиту та вмикає його. На нас з екрана дивиться Кетч. Трохи моторошно. Він розслаблено сидить напроти детектива, що провадить допит, і дивиться прямо в камеру. Очі не відсвітлюють. Перевертні відпадають.

– Я їх вбив. Спочатку мужика. Перерізав йому горлянку від вуха до вуха. Не здивуюсь, якщо в результаті голова від тіла від’єдналася. Там було стільки крові… Потім я взявся за дружину. Запхав їй кляпа в рота, зв’язав та різав. Різав, поки вона не стекла кров’ю, а потім пішов у кімнату їх доньки, – він реально впивається своїми словами, а з губ не сходить гидка посмішка. Я пильно вдивляюсь в його очі. Очі безумця. – Вона була дитиною і я її помилував. Одна куля в лоб і вона возз’єдналася зі своїми батьками на тому світі. Ще питання? – у детектива питань багато, однак Сем ставить на паузу і відкидається на спинку стільця.

– Ідеї? – питає Кетч голосом, що тремтить від люті. Вінчестери з Джеком лишень хитають головами, я вирішую помовчати. – Якась тварюка вирішила скористатися моїм лицем для вбивства, я не залишу це просто так.

– Треба відпочити. Діне, йди спати, інакше повернешся в оздоровчий центр без права самовільно покинути його, – ця погроза справляє на нього потрібний ефект. З неохотою він все-таки підводиться, бажає всім спокійної ночі та йде. Незабаром в кімнаті залишаємося тільки ми з Джеком.

Однією із моїх вкладок є сайт ФБР. Мені цікаво, скільки знадобиться часу, щоб Кетча почала розшукувати вся країна. Години повільно тягнуться.

Прокидаюсь від грюкоту дверей. Виявляється, я заснула перед ввімкненим ноутбуком, а хтось із братів вкрив мене ковдрою, яка впала на підлогу. Чорт, а я вже зраділа, що мій організм повністю відновлений. Протираю очі та вмикаю ноутбук. Посеред ночі ФБР додало до списку розшукуваних злочинців ім’я Артур Кетч. Знаходжу також інформацію про те, що американські служби готують у Велику Британію вимогу про екстрадицію.

– Доброго ранку, – в бункер заходить Дін з пакетом продуктів. Якщо пиво можна називати продуктом.

– А ось це спонсор твого інфаркту? – з пакета брат витягує пакет з фастфудом. – На могильному камені написати “вмер від прекрасного”?

– Твоя в’їдливість як бальзам на душу. – Дін бере бургер і заходиться його наминати. – Що там? – з повним ротом питає.

– Кетче, я тебе вітаю, – він виходить до нас, ще не повністю прокинувшись. – Тепер у базі ФБР твоє обличчя поруч із Діновим у списку найбільш небезпечних злочинців.

– Я досі у тому списку? – Дін підсувається ближче.

– Так, тобі грозить щонайменше п’ять довічних і смертна кара в одному штаті, – Дін тільки гмикає і знову береться за свій бургер. – Гаразд, хлопці, до роботи. Нам ще з’ясувати, що це за істота.

– З чого починати? – до компанії приєднуються Сем із Джеком з чашками кави в руках. На хвилину задумуюсь, а потім хаотично починаю збирати з полиць книги. Одна думка крутиться в моїй голові цілу ніч, але того бути не може. Цих істот винищили. Але якщо не всіх, то у нас величезні проблеми.

– Я маю певні підозри. Ці книги або доведуть їх, або спростують. Я ставлю на другий варіант. Роботи багацько, – дивлюсь на викривлене обличчя Діна. – Чувак, ти ж любиш читати.

– Мала, я читаю кожен Божий день, – він усміхається мені своєю найчарівнішою посмішкою.

– На Різдво і на Великдень? Тепер зрозуміло, чому ми так повільно просуваємось у всьому.

Дін вже збирається відповісти, але його перериває Сем:

– Допельгенгер? Ти це серйозно?

– Що це таке? – питає Джек. Я, Кетч і Сем переглядаємось. Діну це слово не каже абсолютно нічого.

– Його ще також називають злим двійником людини. Це істота, яка по суті є людиною, яку вона “копіює”, тільки з всім найгіршим, що в неї є в душі. Допельгенгер достоту відтворює риси людини: від відбитків пальців до психічного стану. Логічно, що він обрав саме Кетча.

– Вибач?

– Ти здатен на потрійне вбивство, – розводжу руками. – І совість тебе не мучитиме після того. Повертаємось до теми. Допельгенгер не є типовим перевертнем. Це ми бачили вчора, коли його очі не зреагували на камеру. І знайти його буде вельми непросто. Практично неможливо, бо я сумніваюся, що тепер він розгулює Америкою в образі Кетча. Та одне ми знаємо точно, – допельгенгери майже завжди виступають особами чоловічої статі.

– Чому? – цікавиться Джек.

– Науковці вважають, що це через те, що допельгенгер являє собою нарцисичну проєкцію людини, яка запобігає відносинам із жінками. Однак літературі відомі й допельгенгери жіночої статі. Та ж Джеральдина в поемі “Кристабель”. Перша зафіксована згадка про допельгенгера не в мисливських книгах.

– Чудово, а це спрацює як виправдання? – Кетч закриває книгу, яку він бездумно гортав.

– Так, замість довічного у в’язниці, ти отримаєш довічне в психушці, – усміхається йому Дін.

– І як цього допельгенгера вбити? – Джек знову повертає розмову в потрібний напрямок.

– Як і будь-якого перевертня. Срібна куля в серце.

– Залишається тільки його знайти. – задумливо промовляє Сем.

Наступні декілька днів Сем з Діном збирають ті крихти інформації, які відомі людям в Кентуккі, а ми з Кетчем сидимо в бункері над горою книг. Тим часом наближається Різдво і Джек, не обтяжений полюванням, майже не з’являється вдома. Як і будь-яку іншу дитину, його приваблюють різдвяні вогники, музика, яка лунає звідусіль, і всі ті різдвяні штучки, від яких ломляться полиці в усіх магазинах.

– У мене зараз очі витечуть, – Кетч відсовує чергову книгу й опускає голову на стіл.

– Сем пише, що минулої ночі трапилося чергове потрійне вбивство. Десь в Оклахомі. Вони їдуть туди. – відкладаю телефон і дивлюсь на Кетча. – Колись ми з тобою непогано час проводили.

– Ха, – голови він не підводить, але очі розплющує. – З чого ти раптом вирішила згадати минуле?

– Хоча б через те, що тобі доведеться покинути країну, коли це все закінчиться. Слухай, мені шкода, гаразд? Ми розпрощалися друзями, а тепер все так змінилося. Я змінилася. – Кетч вже хоче щось відповісти, але мені на телефон приходить сповіщення і я перемикаю увагу на Сема. – Пишуть, що місцева поліція в шоці, тому що вони посадили вбивцю, а потім їм приходять повідомлення від зразкових громадян про повернення вбивці додому. Вони зловили того чувака і тепер чухають собі голови, бо брата-близнюка у бідного чоловіка зроду не було.

Розв’язки цієї ситуації нам чекати дванадцять годин. Благо, у мене є Джек, якому потрібно зробити подарунки всім своїм друзям на різдвяну вечірку, на яку його запросили. Тож більшість годин ми з ним проводимо в торгових центрах штату в пошуках якихось милих дрібничок. Кетч з нами не їхав і це дуже добре, бо майже на кожному кроці висять оголошення про його розшук.

– Потрібно якомога швидше вбити цього допельгенгера, – шепоче мені Джек, коли ми виходимо із магазину косметики.

– Потрібно ще трохи зачекати.

Посеред ночі дзвонить Сем і каже, що вони під’їжджають до шерифського відділку. Ми з Кетчем приєднуємося до них, хоча йому й некомфортно сидіти в машині напроти відділку, коли його обличчя бачила вся Америка. Ми прибуваємо якраз вчасно. Допельгенгер вирвався з камери й почав вбивати людей. На звуки пострілів з машини вилітаємо всі ми, навіть Кетч.

Шериф та його хлопці забарикадувалися і відстрілювалися від нападника, якому байдуже на звичайні кулі. Він добирається до поліціянта, який розрядив свою обойму, і звертає йому шию. Розвертається до решти та зустрічається поглядом з нами.

– Містере Кетч, приємно Вас бачити! – допельгенгер широко розкидує руки. – То як Вам моя робота? Правда, естетична? – десь я вже чула за цю естетику. Кетч не відповідає, а тільки наставляє на двійника свій пістолет. – Давай, убивай мене, але пам’ятай, що моє місце займуть інші. Думаєш, у Британії ти заховаєшся чи що Старійшини тебе прикриють? Для тебе єдиний вихід – застрелитися.

Кетч замість цього розстрілює всю обойму срібних куль в груди допельгенгеру. Вінчестери представляються шерифу та його хлопцям агентами ФБР, які приїхали допитати нинішнього мерця. Один із поліціянтів вказує на Кетча і щось питає Діна, але до розмови я не прислухаюся. Підходжу до Кетча і кладу йому руку на плече. Він стискає її своєю і продовжує дивитися на мертвого ворога.

– Ці тебе не арештовуватимуть. Їхній вбивця зізнався у вбивствах, вчинених в Оклахомі. Там потім виявиться, що відео допиту сфальсифіковане, і звинувачення з тебе знімуть, але до цього часу тобі краще бути деінде. – до нас підходить Дін. Кетч киває.

Ми відвозимо його до аеропорту. На його щастя, декілька хвилин тому хтось здав назад свій квиток і Кетч полетить додому наступним рейсом за зниженими цінами. Брати залишають нас наодинці, та нам немає чого сказати. По оголошенню посадки ми підводимось і ніяково дивимося одне на одного.

– Ну, прощавай. – Він розвертається, а потім повертається до мене і цілує в щоку. Як я колись.

– Ох, як це було мило, – на виході з аеропорту мене зустрічає Пазузу. Його демони тримають моїх братів в заручниках, приставивши янгольські клинки до їх ший. – Нам треба поговорити.