Частина 10

На оздоровчому курорті Діна вистачає тільки на тиждень. Потім він самовільно виписується звідти, прихопивши й нас з собою. А ми з Семом там реально життям насолоджувалися.

Ввійшовши у свою кімнату, я тільки й встигаю, що опустити сумку з речами на підлогу. Такі небажані, такі болючі спогади накривають мене з головою.

Напевно все пішло не так тоді, коли істоти прорвали оборону Едему. Або тоді, коли Михаїл вирішив мобілізувати сили всіх архангелів, включно зі мною. Та байдуже, бо наслідок був один – на одну секунду я втратила над собою контроль від удару по голові та лежала посеред купи каміння, обличчям у пилюку.

Саме тоді все почалося. З несерйозної рани, яку я з легкістю зцілила і повернулася до боротьби. Щоправда, ці тварюки відкинули мене досить далеко від моїх родичів, а тому розраховувати я могла тільки на себе і свої сили. В один момент мені навіть довелося стати Пітьмою, щоб відбиватися від тієї кількості ящерів, котрі напали на мене. Трохи згодом мені вдалося розгледіти Михаїла на горизонті і я почала прориватися до нього.

В той самий момент я відчула це. Так, наче хтось могутніший за мене врізав мені під дих. Другий удар змусив мене опуститися на землю, однією рукою тримаючись за живіт. Після третього удару я зігнулася навпіл і почала глибоко дихати, ніби борючись з нудотою. Четвертий удар змусив мене застогнати.

POV автор

* Філадельфія*

– На узбережжі штату сейсмографи зафіксували потужні поштовхи землетрусу. Насувається цунамі, яке за приблизними оцінками сейсмографів досягатиме шести балів. Жителів узбережжя та прилеглих територій просять зберігати спокій та підготуватися до евакуації. Список необхідних речей…

POV головна героїня

Треба звестися на ноги. Однак пекельний біль не проходив, хоча ударів під дих більше не було. Другою рукою я продовжувала стискати руків’я меча, а тому той єдиний ящір, який ризикнув підійти до мене, розпрощався з життям швидше, ніж я могла б розраховуватися, перебуваючи у такому стані. Це вже виходило на рівень рефлексів.

— Вашій Величності варто було б піднятися, — я підняла голову і побачила того, кого менше за все очікувала бачити перед собою.

— Ти мертвий. — переді мною у всій красі стояв Кроулі. В тому своєму чорному дорогому костюмі. Руки він тримав захованими у кишенях ідеально відпрасованих штанів. 

— Давай свою руку, — він витягнув одну руку із кишені й простягнув мені. — Або я можу підняти тебе за барки, Ваша Величносте.

Я таки дала йому свою руку й одним ривком він поставив мене на ноги. Збоку це виглядало досить моторошно, мабуть. Світ перед моїми очима, то бляк, то знову набував кольорів. Біль продовжував виламувати кістки у моєму тілі і якби поруч зі мною був ще хтось, крім фантома Кроулі, то він би сказав мені, що я виглядаю як після півторарічного стримування Пітьми: сіре обличчя, а під очима знову проявилися темні кола.

— Я б сказав, що тобі потрібна допомога, — Кроулі знову засунув руку в кишеню. — Маєш поганий вигляд.

— Пішов ти. Гавриїле, — те, що мало б бути криком, більше вийшло схожим на шелест вітру в спекотний день. Майже беззвучним. Однак це дало результат.

— Михаїле, Фель, — здалеку я почула як Гавриїл звернувся до найближчого до мене брата.

— Вона просто стомлена. — Михаїл не бачив мого обличчя, бо на мене напали троє ящерів, про які мене завчасно повідомив Кроулі. Мені ледве вдалося від них відбитися, але от третього я завалила, хитаючись, ніби стояла на палубі корабля в штормовий день, а не на твердій землі.

— Не стримуй себе. — це було останнє, що сказав мені Кроулі перш ніж зникнути остаточно.

І я послухалася. Бо біль був нестерпний, бо я вже здалася. Я дозволила йому проходити крізь мене, а потім закричала. Крик вийшов настільки могутнім, що Небеса здригнулися і хто його зна, що сталося в цей час на Землі.

POV автор

Джек прокидається від нестерпного крику в вухах. Таке він чув лише одного разу, коли народився.

– Всесвіт кричить, – тільки каже він, затуляючи вуха руками. Він навіть не помічає, що починає кричати в унісон Всесвіту. До тями його приводять перелякані Вінчестери, що влетіли в кімнату з пістолетами напоготові. 

***

Водночас із криками прокидається Донателло. Пророк дивився на ситуацію більш приземлено. Він чув стражденний крик дівчини, яку він дуже добре знав. Перш ніж зателефонувати Вінчестерам, він подивився у вікно. Там, у нічному небі одна за одною гасли зірки.

***

– Сонце згасло на цілих двадцять секунд, – перед ним опускається тека. Напроти нього сідає один зі Старійшин. – Як ви це поясните, містере Кетч?

– Мені відома тільки одна сила, здатна погасити Сонце. Пітьма, – він навіть не зазирнув у теку. І так знав, що там ціле досьє на Марію Вінчестер. Принаймні ті уривки інформації, які вона дозволила про себе розкрити. – Ми не знищимо Пітьму.

– Так, Ваша правда. Ми не можемо. Всесвітній баланс і так далі. Але її необхідно стримати. Розумієте, про що я? Якщо вона погасила Сонце у пориві нестримної люті, нам краще замкнути її в Клітці, інакше весь світ у небезпеці.

POV головна героїня

Руки я досі тримала на животі. Та потім Пітьма, що клубочилася навколо мене розвела їх і підняла мене в повітря. Я бачила своїх родичів, котрі намагалися щось зробити. Якось мені зарадити. Але біль чорною пеленою застилав мені очі. Я не хотіла цього порятунку. В мені намагалася вжитися могутня сила, яку я й не прагнула контролювати.

— Або ти контролюєш цю силу, або вона тебе. — сказав мені одного разу Михаїл. Він мав слушність. Пітьма не хотіла бути замкненою в худорлявому тілі людської дитини. Вона хотіла діяти, сіяти Хаос всюди. Вона опиралася моїй волі, яка чимраз слабшала. 

Я була оточена ореолом Пітьми, який виглядав наче велетенська чорна стіна, що стала поміж мною, моїм батьком і його братами. Незабаром ця стіна обвалиться на них нескінченним потоком темної енергії, котрого їм не пережити. Я це розуміла. Я намагалася не допустити цього. Пітьма вигнула моє тіло дугою, що спричинило нову хвилю болісних криків. “Не кричи, не кричи, не кричи,” — торочила мені весь цей час Ліндієль, але вона не знала одного: крик виходив попри всі мої зусилля. Пітьма хотіла, аби я кричала.

Все закінчилося так різко як і почалося. В одну секунду мене розривав страшенний біль, я відчувала як Пітьма майже зламала мені хребет, а потім вона відкинула мене наче вже нікому не потрібну іграшку. Її стіна потоком рушила на всіх янголів, істот, з якими вони боролися, на моїх рідних. Янгольське радіо урвалося. Я втратила свідомість.

POV автор

– Вона не повинна про це знати, якщо вона робила це несвідомо, – Дін походжає туди-сюди. За столом сидять Сем, Джек та Донателло. З Кетчем зв’язалися за допомогою відеозв’язку. – Донателло стверджує, що кричав не Всесвіт, кричала вона. 

– Діне, це не скасовує того факту, що майже всі зорі згасли. Кетч он взагалі стверджує, що й Сонце на двадцять секунд погасло. Ми повинні щось із цим робити, – Сем проводить руками по обличчю.

– Дамо їй можливість самій пояснити всю ситуацію. Ми не замикатимемо її в Клітку. На Бога, Семмі, це ж наша сестра. Але поки вона сама не зізнається, ми мовчатимемо. 

POV головна героїня

Я різко розплющила очі. Світ переді мною витанцьовував ламбаду, а в голові неприємно гуло. Наче чиясь молитва пробивалася повз мої бар’єри.

— До чортів все це, — лаючись, я стала на коліна, обтрусила долоні від землі та трави й піднялася. Яскраве сонце вдарило мені в очі й на мить здалось, що я осліпну. Кліпнула і нарешті побачила цілісну картину.

В декількох милях навколо мене галявина була вкрита трупами. Ящери, змії та павуки громадилися величезними чорними купами, які обнюхувала Барто, вишукуючи чогось смачненького. Незабаром вона вже хрумкотіла головою особливо велетенського ящера. Невже це все було моїх рук справою? Я опустила погляд на руки, але нігті не були чорними, та й кольори розрізняла, щоправда, якось блякло. Та це не мало значення. Тільки голова продовжувала боліти.

– Чувак, вона з тобою не розмовлятиме, – наче крізь запону чую голоси братів за своїми дверима. – Ти зараз здивуєшся, але їй дійсно подобалося на тому курорті. Вона там відпочивала.

– То було не місце, а Пекло суцільне. Я не збираюся їсти кролячу їжу, я – воїн. А оці всі люди… Я й без них можу спостерігати за рівнем холестерину в крові. – Дін трохи мовчить, а потім додає:

– Він постійно росте.

– Діне, ти…

– Ви так і будете сваритися за дверима чи скажете, чого прийшли? – питаю, але вставати з підлоги й відчиняти двері не дуже поспішаю.

– Ми знайшли справу. Акрон, штат Огайо. Батько вбитий, тіло знекровлене, мати жива, але їй вирвали язика, а от їхніх двох дітей викрали. Їдеш з нами? – хвилину-другу я обмірковую пропозицію Діна, а потім відмовляюся.

– Ні, – кажу, коли згадую, що вони не можуть бачити крізь зачинені двері як я хитаю головою. Моє тіло досі тремтить, ніби той сплеск Пітьми стався вчора, а не бозна-коли. – З дня на день має повернутися Джек, тож мені нудно не буде.

Навряд чи вони хочуть залишати мене саму, бо чують як змінився мій голос, та перечити теж не наважуються. Думаю, вони попередять Джека про те, що зі мною щось не так, щоб він був обережнішим. А з Джеком мені потрібно поговорити. Серйозно.

Цілий день я тиняюся без діла в очікуванні брата. Пробую подивитися серіал, але не можу на ньому зосередитися. Мій мозок також відмовляється сприймати інформацію з книг, що стосуються ядерної фізики та квантової механіки. Залишається тільки непорушно сидіти, прислухаючись до кожного звуку.

– Чому ви мені нічого не сказали? – Джек кидається від несподіванки й направляє в мою сторону хвилі своєї сили, що я їх з легкістю і байдужістю відбиваю. Не знаю, скільки я так просиділа в темряві, втупившись в одну точку, та це й не має значення.

– Не сказали про що? – Джек виглядає справді спантеличеним. Школа йде йому на користь.

– Про зірки, які згасли, – підіграю йому, бо мені потрібні відповіді, а не сварка. Джек відводить погляд і обдумує декілька секунд, перш ніж озватися.

– Дін сказав нам, що ти не маєш про це знати. Думаю, щоб не винила себе в цьому, – нарешті він озивається. – Він не хотів тебе провокувати.

– Провокувати?

– Ми всі думали, що ти це навмисно зробила. Всесвіт кричав від болю. По телевізору потім сказали, що за ті двадцять секунд деякі планети ледве не зійшли зі своїх орбіт, на відміну від якогось супутника Юпітера. Ти ж це ненавмисно, правда?

Двадцять секунд. От скільки тривали мої муки. Двадцять секунд, які тривали цілу вічність. Слова Джека змушують мене задуматися. З чотириста мільярдів зірок за оновленими даними NASA залишилося тільки два мільярди.

– Так, ненавмисно. Я пам’ятала тільки біль, а тепер згадала все. Це був потужний сплеск Пітьми, якого я не змогла контролювати й поплатилася за це, – протягую руку до свого волосся і Пітьма покидає його. Джек здивовано вирячує очі. – Величезна сила потребує величезної відповідальності, чи не так? Та це я ще легко відбулася. Повір, все могло бути набагато гірше. І ті двадцять секунд все так і було. Гірше, – зізнаюсь чесно, мене спершу теж шокувало побачене. Моє абсолютно і безповоротно сиве волосся. – Наскільки я розумію, мені не можна не бути Пітьмою, інакше це може повторитися, але наступний раз тіло навряд витримає.

Джек мовчить. Його думки проносяться стрімким вихором. Він не знає, що в таких ситуаціях казати. Підтримати чи поспівчувати. Це все так по-людськи. Та посеред цього я вловлюю нотки гніву і здивовано дивлюся на брата.

– Ти повинна була дозволити мені знищити Чака. – тихо промовляє він.

– Справді? Я повинна була питати дозволу дитини? Джеку, милий мій, я вже доросла дівчинка, яка прекрасно усвідомлювала на що йде. І не тобі судити мої рішення. Якби ми зараз повернулися в часі, я б зробила все те саме, не задумуючись. Хочеш когось в цьому звинуватити? Звинувачуй Чака. Я Пітьма і ти нічого вже не зміниш.

Не встигає Джек розтулити рота як приходить повідомлення від Сема Вінчестера. Виявляється, вони знайшли гніздо вампірів і пропонують мені до них приєднатися. І я погоджуюсь. Звісно, збоку це виглядає як втеча від Джека.

Я прибуваю до амбара, коло якого мене чекають Вінчестери з визволеними дітьми, яких вони садять в машину. Дін відкриває багажник і вже тягнеться за сюрікенами, але Сем кахикає і дивиться на нього тим своїм осудливим поглядом і Дін обходиться самим лише мачете. А я б подивилася, як він цим вампірів вбивати зібрався.

Ми заходимо всередину. Практично одразу на нас нападають двоє вампірів, з якими Сем з Діном швидко розправляються. Мені ж дістається друга партія. Першому, котрий пробує напасти на мене зі спини, зношу голову і розвертаюся до інших. Їх було досить багатенько і вони не були “худими нещастями”. Попри цілу купу трупів під нашими ногами, вампіри нас все-таки оточують. Вони відбирають у нас мачете.

– А тепер на коліна, – каже один із них. Хлопці опускаються, однак я залишаюся стояти на ногах. – Потрібне особливе запрошення? – вампір підходить до мене. Він випускає свої зуби й клацає ними перед моїм носом.

– Я ніколи й ні перед ким не опущуся на коліна, – дивлюсь на монстра лютим поглядом. – А от просто сісти можу. – з цими словами я мило усміхаюся, сідаю на землю і схрещую ноги по-турецьки. Судячи з виразу обличчя Діна, живою я звідси не вийду.

Вампіри ще сперечаються, як нас вбивати, але їх перериває жінка, котра заходить всередину. Знайоме обличчя, до речі.

– Чого я її знаю? – пошепки питаю Діна. І потім до мене доходить. – Це ж Дженні! А Кейт де загубила?

Дженні оглядає мене презирливим поглядом. Те, що я її пам’ятаю ще не означає, що вона пам’ятає мене. Чотирнадцять років тому я була ще фарбованою блондинкою в мисливському одязі. Вона ж гадки не має, що то було моє прикриття довгі роки до того часу, коли мені довелось знову ставати архангелом і починати шахову партію з Метатроном.

– О, то ти в них головна? – Дін усміхається. Дженні щось йому відповідає, але на неї я не звертаю увагу, оскільки подумки ми з Семом складаємо більш-менш пристойний план. Дін у ньому виконуватиме роль приманки.

Непомітно Сем дотягується до свого мечете і зносить їй голову, коли вона вже зібралася поласувати Діном Вінчестером. Скориставшись рейвахом, хапаю свою зброю і кидаю Дінові його. Вампіри знову нападають, але цього разу вони розводять нас в різні сторони. “Дін у небезпеці!” – крик Ліндієль виявляється настільки несподіваним, що я дивом не випускаю зброю з руки. Як їй вдалось обійти всі мої ментальні бар’єри, що її стримували? Обертаюсь до брата і бачу як кремезний вампір відштовхує його до стіни. Стіни, з якої стирчить арматура.

Телекінезом відправляю свого нападника подихати свіжим нічним повітрям і рушаю на виручку до Діна. Вампір занадто захоплений майбутньою перемогою над величним мисливцем всіх часів і не помічає, що я стою у нього за спиною.

– Чого ти шкіришся? – гарчить вампір Діну.

– Обернися. – рекомендує брат. Вампір обертається і бачить усміхнену мене з мечете наголо.

– Па-па. – з цими словами зношу йому голову. З рештою вампірів ми пораємося доволі швидко. По закінченню я зупиняюся біля того шмату арматури та оглядаю його.

– Я одного не розумію, – Вінчестери дивляться на мене. – Тебе різали, душили, кусали, ламали руки й ноги, чорт, ти навіть вмирав частіше за Сема, а остаточно тебе мав би вбити кусок арматури. І хто з нас лох після цього?

– Вбити? – справді, я обожнюю, коли вони обоє говорять в унісон.

– На думку Ліндієль, так. Мали б ми з Семом клопоту після твоєї насильницької смерті. Твоя душа – ключ до одного із чорнових світів Чака. Дідько його знає, що там водиться. Моїм основним завданням є стеження, аби ви двоє померли своєю смертю. І я з цим справляюся. Хоча завдання важке. Там вклади Дінові думку про укладення контракту з демоном роздоріжжя, там вмов янголів на ваше воскресіння… На відміну від вас, котрі мали б мені сказати про зорі, про планети та про той чортів супутник, який зійшов з орбіти!

– Фель, – починає Сем, але помахом руки я позбавляю обох голосів.

– Ви мали мені це сказати. Зобов’язані були, чорт забирай! Ви хоч розумієте, які наслідки могли настати? Я могла знищити цілу галактику. Я маю право знати, що ледь не накоїла. Чому ви нічого мені не сказали?

– Тому, що ти чортова Пітьма! – кричить Дін, коли голос повертається до нього. – Бо ти можеш запросто знищити галактику, якщо захочеш. Ми хотіли тобі сказати, але потім, коли зустрілися з Пазузу, ти сказала, що не пам’ятаєш того, що сталося на Небесах, не пам’ятаєш війни, і ми вирішили помовчати. Гей, все ж обійшлось.

– Мені треба піти. Кудись якомога далі. Потрібно все обдумати, – нарешті відповідаю. – Спробую щось вигадати зі згаслими зірками.

– Ти не повинна робити це самотужки. – каже Сем.

– Повинна. Це ж моя вина. Я заварила цю кашу, коли попросила Амару зняти з моєї руки браслет, тож і мені розгрібати все це лайно. Що ж, хлопці, приємно було мати з вами справу, але далі я сама.

– Звісно сама, а ми підемо з тобою, – Дін наздоганяє мене на вулиці. Він відчиняє задні дверцята Імпали й жестами рук вказує на те, щоб я сідала до врятованих дітей.

– Ви придурки. Одне одного відпускаєте самих, не розмовляєте і випадково зустрічаєтеся лише на роботі, важко одне одному пробачаєте помилки, а мені навіть двох кроків не дали зробити.

– Бо ти сім’я, – просто відповідає Дін. – Крім того, ти єдина з Вінчестерів, кого краще не залишати на самоті, коли їй зриває дах.

– Та не зірвало мені дах.

– Аякже. – з цими словами Дін повертає ключа і ми рушаємо від ангара та купи обезголовлених трупів в ньому.