Частина 1

Де ти, мамусю? Я вже майже здалася. У мене болить горло від нескінченних криків. Мамусю! Забери мене звідси. Тут дуже страшно. Навколо тільки вода. Стіни колодязя чорні й слизькі. У мене відламались нігті від того, що я намагалась вилізти. Мамусю! Я хочу додому. Я обіцяю тобі, що буду слухняною дівчинкою і ніколи більше не буду не слухатись. Я спатиму в конюшні, хоч мені й заважають коні.

Мамусю! Я просто хотіла мати сім’ю, хотіла, щоб ти й тато любили мене і завжди були поруч. Але я не знаю, що зробила такого, щоб татусь відвіз мене в психіатричну лікарню. Я не хотіла вбивати твоїх коней. Ти мене чуєш, мамусю?

Я втратила рахунок дням, дуже хочу їсти й вибратись на вулицю, подихати свіжим повітрям.

Я тебе дуже люблю, мамусю. Будь ласка, забери мене. За що ти мене сюди кинула? Я, мабуть, ніколи цього не зрозумію. За що тато завжди старався триматись від мене якомога далі? За що він заборонив мені підходити до тебе? Він мене ніколи не любив. Тато хотів, щоб мене не було. Він навіть збудував кімнату в конюшні, де я проводила весь день, мені було заборонено звідти злізати. Але, мамусю, ти завжди приходила до мене.

Заграва починає горіти. Це означає, що я скоро помру. Я сім днів жила на дні колодязя. Тепер мені вже ніхто не допоможе.

Мамусю! Невже ти не прийдеш, не поцілуєш, не попрощаєшся? По моїй щоці скочується сльоза. Але я ж ніколи не плакала. Тепер я все розумію: ви ніколи мене не любили й подумки проклинали той день, коли удочерили. Але що я зробила не так? Хіба я не дарувала всю любов, по-дитячому щиро? Хіба не говорила вам, яка рада, що у мене є сім’я? Тепер я можу тільки мріяти вибратись звідси. Ви мені не допоможете.

День наближається до кінця. У мене практично не залишилось сил. Мене ще тримає надія, що ви мене заберете. Але вас немає.

Мамусю, я б хотіла тобі сказати, що ти у мене найкраща. Пробач мені! Я відчуваю свою смерть, вона вже зовсім близько. Ось і її дихання у мене за спиною. З останніх слів шепочу: “Мамусю, пробач”. І плавно опускаюсь на дно. Вечір замінює ніч.

***

Ніч тиха і спокійна. Ніхто і ніколи не здогадається, що тут вчинила самогубство Анна Морган, після того, як вона втопила свою доньку Самару.

Тільки самотній вітер ніжно співає колискову одинокому дереву над колодязем.