Частина 1
від Sokolova ViktoriaЩовихідних зранку Лана ходила до залу. Як би важко це не було, але із часом ця досить важка звичка перестала бути тягарем, а стала неодмінна (умова) рутиною.
Так сталося і цієї суботи – все як завжди, щоправда, на відміну від інших вихідних, у цю суботу інших планів та зустрічей Лана не планувала. Персональний тренер Ірина, що завжди працювала з нею відмітила трохи розгублену Лану та намагалась дати їй більше вправ що вимагають концентрації, але це не допомогло – Лана все одно плавала десь, невідомо де.
І це зрозуміло, бо саме сьогодні було свято якого вона страшилась останній місяць – Ювілей її мами. Саме цього дня зберуться всі родичі, щоб привітати шістдесятилітню іменинницю, а заодно і перемити кістки тим, хто не прийшов. Але, не зважаючи на те, що Світлана все-таки прийде, мама та всі старші жінки докопаються до її життя.
– Що сьогодні з тобою? – запиталась жінка під час відпочинку.
– Мамин ювілей.. – пригнічено відповіла Лана.
– Лано, і що. Це не привід ледарювати та пригнічувати себе. – відповіла жінка серйозно дивлячись на Лану зверху вниз – вона буда вища за Лану на пів голови. – Ану пішли на штангу. – Лана майже захлинулась водою, яку пила якраз. – Не дивися так на мене. Так-так штанга – вона вилікує всю апатію з твоєї голови.
– Викине. – поправила тренерку Лана.
– От бачиш – сама все розуміє. – посміхнулась Іра. Вона була Лані за подругу, інколи вони навіть зустрічалась за кавою.
Справжні подруги у теж Лани були, але зібратися компанією стало просто неможливо, в кожної тепер робота, сім’я та по одному або двоє дітей. Посунути графіки так щоб у всіх був час на зустріч, ще певно неможливо.
– Чого задумалась. – підбадьорювала Іра. – Берись за штангу – чого ви наче незнайомі! – хіхікнула жінка. Зараз в спортклубі майже нікого не було і всі тренажери були вільними – тому біля штанги нікого не було. Лана приречено знала штангу з тримача та опустила на підлогу.
Іра коригувала поставу та дихання, рахувала та підбадьорювала. Взагалі з Ірою тренування було досить продуктивним – Лана відчувала кожен і м’яз і це надихало на те, що як би вечір не пройшов все одно жінка буде стійкою.
Швидкий холодний душ навіть підняв настрій і з роздягальні Лана вийшла задоволеною собою.
На рецепції повернула рушника, протягнула картку клубу, щоб вони зняли оплату за спортзал та вже збиралась іти коли із тренерської, переодягнута в цивільне, вийшла й Іра.
– Ти вже все. – здивувалась Лана.
– Та, в мене сьогодні тільки ти. – посміхнулась жінка. – Решта відмінились. Бувайте дівчата – кинула тренерка дівчаткам на рецепції та разом з Ланою пішла сходами нижче, по дорозі натягуючи на себе пуховик.
– То ти додому? – Запитала Лана тренерку спускаючись разом з нею. До Ювілею ще залишалось декілька годин – приїздити раніше не дуже то і хотілось тому питання до Ірини Лана поставила із надією на те, що у жінки є час на посиденьки.
– Та ще не знаю. Хотіла в ТЦ прогулятись. – ліниво відповіла жінка. – Як раз на маршрутку збираюсь. – ідучи сходами намагалась застібнутись, Лана такої проблеми не знала – вона просто накинула на плечі пальто.
– Я якраз їду туди – можу підкинути. – запропонувала Лана дістаючи ключі від авто.
– О, клас. Дякую. – посміхнулась тренерка.
Разом вони пішли до стоянки спорткомплексу, сірий Touareg самотньо чекав на власницю – на стоянці було від сили десять автомобілів – субота 11 ранку, зранку майже ніхто не тренується.
Сигналка привітливо пікнула.
– Сідай, відкрито. – промовила Лана Ірі, а сама підійшла до багажника та кинула спортивну сумку з формою в авто.
В салоні авто було прохолодно – незабаром листопад закінчиться та почнеться зима.
Двигун повільно прокидався – вже встиг охолонути за півтори години. Поки двигун прогрівався, Лана перевірила дзеркала, пристебнулась і нагадала пасажирці аби та пристебнулась. Ірина швидко виконала прохання і вона стала обережно виїжджати зі стоянки.
Дорогою до ТЦ дівчата домовились про посиденьки на каву та невеличкий шопінг. Іра мала трохи вільного часу. Лана відтягувала момент поїздки до матері як могла.
Але під час кавування в невеличкому кафе на території торгового центру розслабилась – жіночі теревені ні про що дуже сильно розслабляють та розбавляють постійні серйозні розмови на роботі до яких Лана так звикла. З подругами не часто доводилось спілкуватися – вільна бездітна і молода Іра часто була за будь-який кіпіш.
Так за бесідою пройшло пару годин і вони встигли не лише покавувати, а й дещо прикупити. Але все після невеликого шопінгу подруга зазбиралась додому, а Лана в доброму гуморі попрямувала до магазину поруч з яким вони попрощались за подарунком, ще треба було заїхати за квітами та тортом, навіть добре те, що все це знаходилось на різних кінцях міста.
Вибір подарунка не велика проблема, бо незалежно від того, що було подарунком, матері це не сподобається. Виявилось, що кращий подарунок – це гроші, тому вона забігла до магазину купила більш менш гарну хустку і до подарункового пакета додала конверт і знов пішла на стоянку – тепер за тортом.
Торт їй винесла дівчинка кондитер, він вже був оплачений тому це було швидко – навіть хвилини не простояла жінка під магазином.
За квітами поїхала до подруги-флористки. Хотіла просто забрати букет квітів, але та її вмовила зайти до квіткового магазину на каву і тридцять хвилин Лана прослухала цікаву розповідь про шкільне життя її сина. Але закінчилось все банальним питанням: “а ти коли?”. І жінка поспішила закінчити розмову з посиланням, що треба їхати, щоб не запізнись. Але Лана не запізнювалась, а навіть встигала на тридцять хвилин раніше.
Дорога до маминого дому була швидкою через відсутність заторів того Лана навіть не встигла зібрати докупи свої думки – бо чим ближче до маминого дому, тим сумніше ставала жінка, адже чим закінчиться це свято вже відомо. Бо відтоді, як вона вигнала останнього хлопця, жодна зустріч не проходила без виховання та стинання про те, що вона ніколи не буде щасливою, тому що вигнала останню надію на жіноче щастя. І її, тобто маму, зовсім не цікавило, що це саме щастя наче п’явка – присмокталося до Ланиних грошей та трикімнатної в центрі, котру Лана придбала 5 років тому. Безхребетне за 3 роки аж нічогісінько не зробило у стосунках, а останній час ще могло варити воду та навіть вимагати аби чого. Але що ж, не б’є – досягнення! Навіть коли вона застала його у СВОЇЙ квартирі з якоюсь … дівчиною, а на вимогу прибратися із помешкання та забрати всі свої речі ця подоба людини намагалась використати грубу силу і не пішла добровільно, а за допомогою поліцейських, яких на галас викликав вахтер. Після цього все одно він був для її мами надією на щастя…
Жодні докази Лани не показали, що хлопець не вартий уваги. На кожен аргумент мама знаходила контраргумент – “Це ти винна, а от треба було…”
“Не треба! Міша був інфантильною п’явкою” – перебила потік негативних думок Лана. “П’явкою, котра не принесла нічого доброго в її життя ”.
Лана під’їжджала до багатоповерхівки де мешкала її мати та всі найближчі до під’їзду місця вже були зайняті. Особливо її вразив маленький Matiz, що запаркувався на півтора місця – певно водій дуже спішив, або вирішив таким чином зайняти місце своєму товаришу. Як зворушливо…
Проїхавши далі вільне місце вона таки знайшла та обережно запаркувалась, вимкнула двигун, але з автівки не вийшла – трохи посиділа за кермом, збираючись з духом, але це не допомогло, а ще більше псувало настрій і налаштовувало на нерадісні думки.
– Все, досить… – легко вдарила руками кермо. – Треба іти. – вийшла з автомобіля, обійшла авто та забрала з пасажирського сидіння букет квітів, подарунок та торт. Букет вхопила під лікоть, а торт та пакетик з подарунком взяла у руку. Лана закрила двері свого Volkswagen та натиснула на кнопку сигналізації – ключ поклала в кишеню джинсів та взяла букет в іншу руку для зручності. До під’їзду 5 хвилин пішки.
– Я не буду зважати на її “поради” – проговорювала вона. – “Не буду псувати свято і всі зауваження прийму з посмішкою та забуду як тільки вийду за двері її квартири”. – Ці слова її психолога заспокоювали Лану, та допомагали абстрагуватися.
Не можна сказати, що Лана ненавиділа свою матір. Ні, вона її любила, проте в моменти, коли матір намагалась повчати Лану на правах жінки, що подарувала їй життя, Лана ладна була телепортуватись абикуди, і ще довго не бачитись із нею. Особливо маму цікавили невдачі, а не успіхи у кар’єрі. Ларисі Іванівні було начхати на статус керівника у провідній фінансовій компанії, але от особисте життя доньки цікавило її найбільше. Хоча інколи здається, що якби Світлана мала чоловіка та двох діточок, але не мала би кар’єри – то сувора Лариса Іванівна докопалась саме до цього.
За цими заспокійливими думками Лана дісталась до під’їзду та набрала номер квартири. Три гудки та почувся скрипучий жіночий голос:
– Хто там?
– Це я, мамо. — почувся звук відчинених дверей.
– Впускаю. – Промовили з домофону.
– Дякую. – коротка відповідь Лани та двері під’їзду зачинились за жінкою.
В будівлі багатоповерхівки вона натиснула на кнопку ліфта та він привітливо відчинив свої двері, якраз був на першому поверсі.
Доїхала до 12 го поверху без пригод, а вже на поверсі її чекали відчинені двері квартири – зайшла без зволікань, але перш ніж знімали взуття погукала:
– Мам? Імениннице? – трохи потопталась на килимку у прихожій, щоб скинути пил із взуття – аби він був, адже вже три роки як Лана купила авто і зовсім розлінилась – майже не ходить пішки, проте купу часу проводить у заторах.
– Сонечко, – виглянула усміхнена мама із кухні та Лана посміхнулась їй у відповідь. – Знімай пальто, проходь. Це мені? – посмішка стала ширшою. – Ой, не треба було. Голосніше, ніж треба відповіла жінка. – Із вітальні одразу висипали гості аби подивитись, що ж там робиться. Жінки із заздрістю поглянули на букет, чоловіки із соромом – одразу видно, що не звикли дарувати таких квітів. Лана в знак ввічливості кивнула та усміхнулась всім присутнім:
– Здрастуйте. – і знову повернулася до матері. – Мам, вітаю тебе із ювілеєм. – промовила протягуючи букет. – Нехай твоє життя буде таким солодким, як торт та гарним, як цей букет. – Лана протягнула букет та подарунки, а жінка із величезною посмішкою прийняла дарунки.
Мати понесла у вітальню квіти та подарунки навіть наче демонстративно, аби всі бачили. Лана ж роззулась та зняла своє пальто, повісивши його на гачок в коридорі попрямувала у вітальню до усіх.
Тим часом мама відкрила конверт, при всіх:
– Ого, Світланко, – поглянула на свою доньку. – Доню не треба було. – обійняла свою єдину дитину.
– Мам, пусте. – Лана обійняла маму у відповідь. – Я пам’ятаю, ти хотіла натуральну зимову шубку, тепер зможеш обрати будь-яку. – вона розірвала обійми. Як їй тішило его те, що мати сказала це перед усіма, ніби признала це за заслугу. – І до твоєї шубки я обрала для тебе шовкову хустку. – щира усмішка доповнилась блиском в очах доньки, вона все ж таки заслужила її похвалу.
– Всім ще раз добрий день. — привіталась Лана з гостями. – Рада, що ви прийшли на день народження моєї мами. – Мам, може тобі допомогти – запропонувала донька.
– Сонечко, – усміхнулась мати. – Ти, як завжди, запізнилась, я вже все зробила сама. Але ти можеш допомогти накрити на стіл. – Від цих слів Лані стало ніяково. Особливо її напружило те, що це було сказано перед гостями, тому що Лана не запізнилась, але доводити це марно. Люди не міняються, надія на мамине визнання майже розтанула. І це після того, як вона перед усіма хвалилась подарунком, певно ніхто ніколи не зрозуміє цю жінку.
Поки Лана допомагала таскати тарілки з салатами та закусками, гості розсаджувались по місцях у вітальні за накритим столом.
– Ох, – промовила мама. – Я вже і стомилась, а самого ранку готуюсь.
– Мам, – ніяково посміхнулась Лана. – Я ж казала, давай в ресторані. – тихо промовила Лана. – Я б оплатила.
— Та. – махнула і попрямувала до гостей, а за нею зайшла і сіла на вільне місце донька.
Вільним було місце далі від мами, найближче до матері місце зайняла Ланина тітка – Софія, поруч з нею її чоловік та донька з немовлям до якої сьогодні уваги було більше ніж до іменинниці. Місце, що зайняла Лана якраз було між Маминою подругою – тіткою Оленою та, певно, її сином Віталіком, про якого Лана вже чула. Адже Віталік був сорокарічний полисілий розведений чоловік у самому розквіті літ, що мав дитину, але не мав стабільної роботи та жив з мамою у трикімнатній квартирі. І судячи з усього на сімейному застіллі герой-Віталік таки сподівався на якісь стосунки та, на жаль, з таким сподіванням біла Світлана.
– Привєт. – звернувся до неї Віталік. – Що тобі налити? Вина чи горілки? – його очі засвітились.
– Соку. Апельсинового. – відповіла жінка. – Я за кермом. – трохи натягнуто посміхнулась. – Віталік встав з-за столу та взяв пак соку, що стояв на серванті, поки всі наповнювали келихи один одному, вином, горілкою, пивом і взагалі хто що побачив.
– Да, я також водій. – наблизився до неї Віталік із паком соку та наповнив келих. – Але сьогодні, хочу розслабитись – із цими словами він посміхнувся та потягнувся до пляшки горілки, та наповнив собі келішок.
Так, вже ясно, що вечір буде ще гірший, чим Лана собі уявляла – окрім повчальних речей матері їй доведеться також відчути на собі пікаперський талант Віталіка.
Тим часом хтось із гостей, вирішив випити перший тост за іменинницю, а всі гучно вигукнули “Будьмо” та піднесли чарки.
Тости лунали один за одним і гості хмеліли та розважалися, згодом пішли застільні розмови. Лану як зазвичай питали про особисте життя, і всі із диким жалем зітхали від того, що вона не має чоловіка у своїй хаті, так, що їй самій здалось, що це найважливіша річ у житті.
А от Віталік після, занадто співчутливих поглядів та зітхань наче відчув себе Залізною Людиною, не менше та із наполегливістю Дон Жуана нав’язливо намагався залити в неї щось хмільне і це дратувало, але його залицяння не так падали в очі до того моменту, як тітка Олена не почала його сватати.
– Ой, Светочко, Віталік до тебе так залицяється.. – дурнувато захіхікала тітка Олена – мама Віталіка. – Ви добре виглядаєте разом. – чого тільки не скажеш, аби збагрити синочка.
– Про це поки що рано говорити. – злізла з теми Лана, та приділила увагу салату в якому майонезу було більше ніж інгредієнтів, ліниво виколупуючи огірки з олів’є, яке їй проти волі поклав Віталік.
– Та-та. – погодилась мама і Лана була ладна видихнути, проте завершення речення не сподобалось їй. – Хай поспілкуються. – посміхнулась вона тітці Олені, а потім наполегливо глянула на Лану. – Сонечко, Віталік у нас перспективний парубок. Багато не п’є, нещодавно почав свою справу. Так, Віталік? Розкажи Свєті чим займаєшся. – посміхнулась і в’їдливо глянула. Ще трохи й Лана б закотила очі. Виглядало ніби він в садочку – зараз йому стільчика дадуть, він на нього стане і почне розповідати віршик про зайчика, а потім всі йому поплескають і скинуться по 10 гривень на морозиво…
– Да, вирішив працювати на себе і відкрив свій бізнес. – з гордістю почав Віталік. – Набридло працювати “на дядю” та всяким покидькам гроші заробляти. – в один рух перекинув в себе чарку горілки. – Я тачки продаю, якщо тобі треба машинку помінять – то я поможу. – посміхнувся Віталік і поклав свою руку на спинку Ланиного стільця. – Я якраз собі поміняв авто, може бачила біля під’їзду мою нову машинку – Matiz. – Лана, що тим часом вирішила сховатися за стаканом, вдавилась соком. Все стало ясно – то людина, що не вміє паркуватись і свою маленьку машинку, можна навіть сказати жіночу, бо цю модель часто беруть жінки через компактність, розмістила аж на півтора паркувальних місця – це талант.
– Так, я бачила. – Лана поставила стакан на стіл.
– То може мені підшукати для тебе машинку. – вульгарно посміхнувся Віталік та нахилився до Лани. – в мене якраз завоз Чериків* буде.
– Ні, дякую, я тільки три роки тому купила новий авто із салону. Мій Touareg в ідеальному стані, я добре доглядаю за своїм авто. – відсторонилась Лана від нав’язливого прихильника.
– Хм, – посмішка залицяльника стала ще ширшою та нав’язливою. – Мені подобаються жінки, що добре доглядають за своїм авто. Може і за моїм авто будеш доглядати, щоб був в такому ж стані, як і твій. – він ще нижче нахилився до жінки. Поведінка Віталіка нагадувала запеклого користувача курсом “Пікап для чайників”. – Доведемо до ідеалу та продамо, та на твоєму будемо їздити. – Віталік нахилився зовсім близько. – Я взагалі не перебірливий.
“Нічого собі” – думала Лана. – “А губа не дурна. Звичайно, поміняти Daewoo на Volkswagen. Він за кого мене має? За якусь простушку. Чудний чувак.”
– Ні, дякую – рішуче обернулась до Віталіка Лана. – В мене вистачає справ. І я нікому не даю своє авто, навіть подругам. – покрутилась на стільці жінка та потягнулась за свіжими огірками, щоб чоловікову довелося відсунутись.
– Ну, то подруги. – хмикнув, наче ця тема є вирішеною. – Ти взагалі ким працюєш? Мама казала, що ти бухгалтерка.
– Ні, я фінансовий аналітик. – сухо відповіла жінка. – Працюю з прогнозами по доходах та інвестиціями моєї компанії, якщо коротко.
– Тю. – махнув рукою майже лисий чолов’яга. – та нема різниці. Тобто все одно “на дядю” працюєш. – якось навіть співчутливо сказав Віталік. – Нічого, як з’їдемось, можеш не працювати, я зможу тебе прогодувати. А як захочеш будеш мені бухгалтерію вести. – Напевно Віталік намагався бути альфа-самцем і звабливо посміхнувся, але вийшло дурнувато. – Як на когось працювати – багато не заробиш. Лишиш роботу – будеш дома сидіти. – від такої нахабності Лана вдавилась і закашлялась, але Віталік прийняв це як згоду. – Да-да, все буде. – по-геройськи постукав Лані по спині.
– Ні, дякую. Я кидати роботу не збираюсь – дуже багато всього вклала в неї – відкашлявшись промовила Лана хриплим голосом. – І взагалі, можеш відсунутись – мені некомфортно. – тихо промовила жінка, щоб не влаштовувати сварок на застіллі. – Я не шукаю стрімких стосунків.
– Тю, я шось не пойняв, а ти хотіла ресторанів, квітів і щоб я бігав за тобою. – гучно промовив невдалий пікапер. – Жінко, тобі за тридцятку, швидше думать треба, і так в дівках пересиділа. – не соромлячись ані своєї мами, ані інших гостей – вигукнув Віталік. І за столом зацарювала тиша всі спостерігали за розвитком подій. Лана аж почервоніла від іспанського сорому: так вставити її за ідіотку, без суду і сорому.
– Вибачте. – підвелась. – я зараз прийду. – скинула серветку з колін на стільця і широкими швидкими кроками попрямувала до вбиральні.
– Господи. – тихо прошепотіла. – Я у шоці. – поглянула на своє червоне від сорому обличчя. – Невже мене чекає тільки це. – маючи на увазі чоловіків схожих на Віталіка, вона покачала головою своєму відображенню. Це взагалі жесть. Лана завжди вважала, що варта чудових рівноправних стосунків із гарним чуйним чоловіком, що буде поважати її та її вибір, а не одоробало, що вважає себе чоловіком лише за те, що в нього щось там бовтається між ногами.
Невже вона може розраховувати лише на полисілих в’ялих чоловіків, що в статному віці живуть на шиї у батьків, а перекупство автомобілів називають бізнесом. І головне не вважають жінку за homo sapiens – людину розумну. І думають, що місце жінки лише на кухні за варінням борщів.
Аж гидко.
Особливо гидко від того, що її мама вважає її, без лукавства, гарну та розумну жінку, що власними силами усього досягла в житті тотожною тої людини, що так нахабно залицялась до неї, на Дні народження матері. А головне, що запросили його саме для цього, тут і думати не треба.
Вдих-видих, вдих-видих — ““Треба заспокоїтися, щоб не псувати свято мамі”. – вмиватися не стала, аби не псувати макіяж. Тихо вийшла з вбиральні та якомога повільніше пішла до вітальні, щоб продовжити дорогу до місця катування. Лана дала собі обіцянку, що посидить ще годинку та поїде додому, але раптом до неї донеслося із вітальні:
– Ти бачила, мамо. – вигукнув обуреним голосом Віталік. І це він обурений. – Перестарок. Вона ще буде тут мені умови ставити. – голос від обуреного став злим. – Я тут погоджуюся взяти її.
“Тобто мені ще послугу роблять. Як цікаво!” – брови піднялися від здивування та роздратованості.
– А вона ще носом крутить. – Віталіка понесло
“ Ще й носом кручу. Ого” – Лана стиснула зуби від образи на нього та його мати, що привела сюди це одоробло.
– Віталік. – це вже заспокійливий голос мами. Може вона хоч якось заступиться за доньку. – Ти б бодай дав їй шанс – вона гарна дівчина, працьовита цілеспрямована. Сама на квартиру заробила та авто купила. – примирливо сказала жінка.
– Квартира – це звичайно плюс, але все ж їй 35 чи зможе вона народити, а також її недоторканість мені не подобаються. – задумливо проговорив Віталік.
– Ну почекай, ви тільки познайомились. – Повторювалась мама.
– Ну, добре я спробую. – вмовився Віталік.
Господи її продають наче обвітрену ковбасу на вітрині:
“ – Ну візьміть, я вам знижку 50% зроблю.
– Ну якщо знижка тоді візьму”
Нормальних слів на думку не спадає, але бажання сидіти серед людей, що намагаються спихнути її абикому наче залежаний товар, просто зникло.
Рішуче прокрокувала до столу, але не сіла, натягнула чергову посмішку та промовила:
– Ой, зовсім забула, мені ж треба презентацію доробити. – Підійшла до мами та обійняла її. – Ще раз з Днем народження. Вибач, що маю бігти.
– Але завтра неділя. – не відпускала мама. – До того ж ви з Віталіком так гарно порозумілись, може ти ще трохи посидиш. – “Гарно? Гарно?!” – в Лани навіть око почало тіпатись.
– Да, що це за власник, який змушує працювати людей у вихідні. – привернув до себе увагу вищезгаданий Віталік. – Тобі точно треба звільнятись – ледве не стукнув по столі.
– У нас партнери в Америці, різниця у часі на 8 годин, того і треба допрацювати до завтра. – Взагалі презентація вже готова та схвалена власниками. – Вибач ще раз. – попрямувала до дверей одягатись, щоб якомога швидше полишити це місце.
– Може ти Віталіка підкинеш? – слідом за нею вийшла мама. – Він випив, за кермо не сяде.
– Мам, – посміхнулась, вдягаючи пальто. – Мені в іншу сторону, мені не з руки. – Повністю одяглася і вже хотіла знову обійняти жінку.
– Нічого страшного, трохи затримаєшся. – сказала мама і повернулась в бік вітальні – Я зараз покличу.
– Мамо, якщо Віталіку треба кудись хай викликає собі таксі або драйвера. – насупилась жінка і серйозним тоном промовила. – Я не таксі. – мати повернулась до неї також не надто щаслива. – І ще – не треба мені підсовувати синочків своїх подруг. – Відрізала Лана.
– Бувай, мамо. Ще раз з днем народження. Купиш шубу – надсилай фото. Я пішла.
Зачинила за собою двері та натиснула на кнопку виклику ліфта. Цього разу ліфт відчинився не так швидко і кожної секунди Лана молилась аби матусі не здумалось нарядити Віталіка, щоб той побіг за нею. І якраз коли заходила в ліфт побачила як відчиняються вхідні двері маминої квартири та звідти виходить невдоволений та напіводітий Віталік. Але кнопка першого поверху вже натиснута і Лана ліниво знизувала плечима, мовляв, все, спізнився – чекай наступний і двері зачинилися відгороджуючи її від неприємного суб’єкта.
Дорога додому була складною – з’явились затори, втома, а також емоційна виснаженість через вимушене сватовство. І лише коли запаркувала авто і піднялась додому дозволила собі скинути втому разом зі взуттям…
0 Коментарів