Частина 1

Різко розплющую очі. Світ переді мною витанцьовує ламбаду, а в голові неприємно гудить. Наче чиясь молитва пробивається повз мої бар‘єри.

– До чортів все це, – лаючись, стаю на коліна, обтрушую долоні від землі та трави й підводжусь. Яскраве сонце б’є мені в очі й на мить здається, що я осліпну. Кліпаю і нарешті бачу цілісну картину.

В декількох милях навколо мене галявина вкрита трупами. Ящери, змії та павуки громадяться величезними чорними купами, які обнюхує Барто, вишукуючи чогось смачненького. Незабаром вона вже хрумкотить головою особливо велетенського ящера. Невже це все моїх рук справа? Опускаю погляд на руки, але нігті не чорні, та й кольори я розрізняю. Тільки голова продовжує боліти.

В повітрі стояв важкий запах грози. Я спиралась на поруччя балкона і задумливо дивилась на гори, над якими зібрались чорні хмари.

— Не подобається мені все це, — я обернулась до батька, який якраз до мене підходив. — Ці хмари. Щось лихе насуває.

— Знаю. Мене це теж турбує, але Михаїл знає, що робить, — я кивнула. Звісно, він знає. Знає, що мені не можна довіряти. Знає, що Пітьма сильніша за мене. Знає, що тато не спустить з мене очей.

Хапаюсь за голову. Гул стає тільки сильнішим і терпіти його я вже не можу.

– Фель, Фель, Фель, – тихе бурмотіння Сема. І чому я не можу його проігнорувати? Збираюсь з силами й розправляю крила. Через секунду я вже стою на залитому осіннім сонцем паркувальному майданчику та спираюсь на Імпалу.

– Мене не запросите? – питаю ослабленим голосом. Дияволе, що ж трапилось? Хлопці зупиняються й обертаються. Дін щось говорить, але я навіть не намагаюсь зрозуміти. Переді мною була лавочка і єдине, чого мені зараз хочеться, плюхнутись на неї й витягнути ноги.

Дні тягнулись нестерпно повільно, а хмари наближались аж надто швидко і здавалось от-от поглинуть територію архангельського Раю. Я стояла на балконі й спостерігала за янголами, що снували туди й сюди з важливими дорученнями для тата і від тата.

— Я б теж хотіла зараз бути там, — до мене підійшла Ребекка. Своє довге темне волосся вона перев’язала стрічкою, а в руках, замість незмінного лука, тримала стос паперів. — Я вже встигла забути, що війна – це жахлива бюрократія, — вона непевно посміхнулась.

— Не переймайся. Цілком ймовірно, що скоро твоє бажання збудеться, — я перевела погляд назад на хмари. Скоро, зовсім скоро темрява накриє нас всіх.

– Все нормально? Вигляд, ніби ти бухала як мінімум місяць, – Дін, як завжди, сама чуйність.

– Чого ти мене кликав? – ігнорую одного брата і дивлюсь на іншого.

– Ну, пироги з яблуками твої, – Сем простягає пакет зі свіжою випічкою. Від такої пропозиції важко відмовитись. На Землі з останнього мого візиту пройшло всього лиш пів року, а здавалось ніби вся тисяча. В голові не переставало гудіти.

– Як там війна на Небесах? – Дін все ніяк не вгамується. Я напружуюсь.

– Не пам’ятаю, я… Чорна хмара все наближалась, а потім ніби всі звуки зникли, – повільно вимовляю. – Я отямилась сьогодні, а навколо були гори трупів. І ні одного ангела поблизу, а потім я почула Сема.

Дін різко зривається з місця і повертається через декілька хвилин з велетенською коробкою різної випічки.

– Ніщо так не допомагає розумові, як смачна їжа, – трушу перед його носом пакетом із булочками з яблуками. – Я ж не про тебе. Семе, пригощайся.

Сем бере шматок пирога, добряче намазаного кремом, і вмочає його в обличчя свого брата.

– Ммм, смачно, – Дін зішкрябає з обличчя крем і облизує виделку. Якийсь чоловік, котрий проходив повз, починає сміятися. Я й сама не в змозі стримати легку усмішку.

– Маєте якусь роботу? – голос все ще хрипкий, ніби я безперервно кричала десь так із тиждень.

– На диво, ні, – Дін стенає плечима. – Демони всі кудись поховалися, а про інших монстрів давненько нічого не чути. Ми думали, це ваша робота.

– Ще б за тих демонів переживати. Поховалися, кажеш? – пробую фиркнути, але звук вийшов і близько не схожим. Радше, якесь сопіння.

– Принаймні вже другий тиждень сидимо без роботи, – Дін вкидає до рота солідний шмат пирога. Його любові до їжі можна тільки позаздрити.

Задумуюсь. Демони б ніколи в житті не облишили мисливців, хіба Ровена остаточно наказала їм не висовуватись з Пекла.

– Що там чути за Кетча? – питання зривається з моїх уст проти волі. Чомусь зараз бачити його мені зовсім не хочеться. Хоч той прощальний поцілунок і нічого не означав.

– Змотався в Англію одразу після твого відльоту. Мабуть, займається там своїми кетчівськими справами, – Дін уважно мене оглядає. – Щось в тобі змінилось, – констатує він.

– Хотіла я б знати, що саме, – зітхаю.

А далі була темрява. В один день величезна чорна хмара таки накрила нас і під своїм покровом вона привела ящерів, змій та павуків. Криваві сутички простягались аж до входу в наш з батьком Рай і я могла спостерігати за бійками, знаходячись на безпечній території Раю. Лишень прошарок сильних, вимовлених мовою Перших, заклинань не давав особливо кровожерливим тварюкам дістатись до мене.

Я відчувала тремтіння. Неконтрольоване тремтіння, яке розтікалося від кінчиків пальців на руках до кінчиків пальців на ногах. Хотілось піти в бій. Негайно, без затримок. Вбивати, катувати, щоб на моїх руках залишилось стільки крові, скільки тільки можна уявити. Та я не рухалась. День за днем, ніч за ніччю я залишалась на своєму посту, застигнувши, наче кам’яна статуя, – витвір людського мистецтва.

Робочий день працівників фестивалю пирогів добігає кінця. Фактично, ми останні покидаємо це місце і на самому виході нас обганяє лиш молода матуся з малою дитиною, котра ридає аж захлинається. Видно, мати щось їй заборонила.

В машині надягаю навушники й відправляюсь у світ улюбленої музики, котра глушить всі думки: мої та майже восьми мільярдів людей. Янгольське радіо зберігає мовчанку, відколи я отямилась. Від цього легше не стає.

Дін раптово дає по гальмах і розвертає машину.

– З‘явилась справа, – в його очах горить знайомий азартний вогонь мисливця, який унюхав здобич. – Щойно в лікарню в Небрасці потрапила дівчинка з доволі незвичними симптомами. Глянь, параліч всього тіла й дивні сліди на шиї, – Дін дає мені свій телефон.

– Схоже на пальці. Дуже довгі пальці, але не видно папілярних ліній, – віддаю телефон Сему. В голові роїться безліч думок. Треба спочатку відвідати дівчинку. Оглянути її, переконатись, що їй більше нічого не загрожує.

Лікарня є єдиним освітленим закладом на момент нашого приїзду. На диво, паркувальний майданчик виявляється напівпорожнім (або напівзаповненим, я не фанат філософії).

– Йдеш з нами? – здивовано питає Дін, коли бачить, що я відчиняю пасажирські дверцята.

– Чому б і ні? Скажеш, що я стажистка, – з цими словами проводжу руками над тими місцями, де виднілись сліди давнього бруду і мій одяг знову сяє новизною. Біла сорочка, темно-синя в’язана жилетка, сірі штани й білі кеди. Може й зійде за наряд сучасної студентки якого-небудь медичного університету.

– Готові? – Дін замикає машину і ми вервечкою йдемо слідом за ним.

Вестибюль порожній. За реєстраційною стійкою дрімає молода інтерн. Тож на сцену виходить Дін Вінчестер. Він впевненим кроком підходить до дівчини й усміхається їй своєю звабливою посмішкою.

– Доброго вечора, міс…

– Мюррей, – дівчина кліпає очима, намагаючись відігнати сон. – А ви?

– Доктор Тейлор, Національний інститут охорони здоров‘я. Це доктор Джордісон, та наша стажистка, стажистка Сью, – обличчя дівчини здивовано витягується.

– Чим можу вам допомогти? – нарешті вона вичавлює з себе потрібні слова.

– Години зо чотири тому до вас поступила дівчина із незрозумілим паралічем всього тіла. Нам би хотілось детальніше вивчити цей безсумнівно цікавий, з наукового погляду, звісно, інцидент, – ого, відколи це Дін навчився так говорити? Спідлоба зиркаю на нього. Не одна я змінилась за два роки.

– Другий поверх. Палата в кінці коридору. Доктор Тредевей буде радий вашому прибуттю. Каже, що такого ще не було за його практику, а стаж у нього, я вам скажу, тридцять років, – вдячно їй киваємо і проходимо до ліфтів.

В залі очікування стовбичить ціла купа родичів, утворивши напівколо біля стривожених батьків. Підходимо до них, але напівдорозі нас перехоплює чоловік похилого віку і протягує руку.

– Доктор Тредевей, вітаю вас, доктори, і вас, юна леді, – він мені всміхається. – Та боюсь, що вас даремно потурбували. Це був звичайнісінький сонний параліч.

– Сонний параліч, який тривав декілька годин? – доктор дарує мені променистий погляд, в якому я бачу докір, мовляв, не лізь в справи дорослих, дівчинко.

– Вона поставила Вам питання, – з натиском промовляє Дін.

– Що ж. Це дійсно доволі незвично, але з дівчинкою все гаразд, аналізи в нормі й скоро її випишуть додому.

– А як Ви поясните сліди на її шиї? – Сем до цього часу уважно стежив за родичами, які і собі продовжують витріщатися на нас, перешіптуючись.

– Що Ви знаєте про сонний параліч? – питанням на питання відповідає доктор Тредевей.

– Це стан між пробудженням та сном, коли мозок людини прокинувся, а тіло – ні. Хоча це пов’язано з м’язовою атонією, їх слабкістю. Зазвичай, на нього страждають люди, в яких порушена фаза швидкого сну. Також до симптомів відносять гіпнагогічні та гіпнопомлічні галюцинації: людина відчуває чиюсь присутність в кімнаті, а інколи їй здається ніби хтось сидить у неї на грудях і намагається задушити. Та все це відбувається на психологічному рівні, а не на фізіологічному і ви не можете скинути сліди від чиїхось пальців на шиї дівчинки на сонний параліч, – видихаю. Давненько мені не доводилось скоромовкою тарабанити великі шматки інформації.

– Коротко і ясно, – доктор Тредевей гмикає. – Та я ось, що вам скажу. Ця царина науки малодосліджена. Так, на мою думку, людство не здатне повністю опанувати ту чи іншу хворобу і наперед передбачити її симптоми. Це схоже на такий випадок. До сьогоднішнього дня ми думали, що знаємо майже все про сонний параліч, а ось тут з‘являється ця дівчина зі слідами на шиї, наче божественне попередження, щоб ми не задавались.

– Повірте, докторе, існують і більш вірогідні варіанти. Наприклад, хтось із батьків намагався її задушити, поки вона була паралізована. Ми можемо з нею поговорити? – ошелешений доктор киває і ми проходимо повз нього до палати дівчинки.

– Це були не батьки. Ти сама казала, що не видно папілярних ліній, – шепоче Дін.

– Я знаю. Ти бачив його вираз обличчя? – усміхаюсь.

– Думаю, нам варто швиденько звідси забратись, поки сердешний лікар не вирішив викликати поліцію, – Сем штовхає двері до палати.

Кількість повітряних кульок та м’яких іграшок мене вражає. Не встигаємо ми переступити поріг, як Дін наступає на щось тверде, що потім ідентифікує як деталь конструктора. Дівчинка лежить тихенько на ліжку, боячись поворухнутися, і тільки очима стежить за тим, як ми наближаємось.

– Привіт. Мене звуть Сем Вінчестер, це мій брат Дін і сестра Марія. Ми хочемо знати, хто намагався скривдити тебе, коли ти спала.

– Жінка, – тихо бурмоче собі під ніс дівчинка й відвертається до вікна.

– Яка жінка? – Дін не відводить погляду від купи іграшок.

– Вона померла. Мама за нею дуже плакала.

– Твоя тітка чи бабуся? – дівчинка обертає голову до мене. – Вона була старою чи молодою?

– Молодою. Зі світлим волоссям і в гарній сукні. Вона прийшла до мене, коли я спала, а потім зловила за шию. Я не могла поворухнутись і покликати на допомогу, а тоді вона зникла, – в тьмяному світлі помічаю на її шиї простенький металевий кулончик. От вам і відповідь на запитання, чому привид зник.

– Привиди не душать людей, – Дін вручає нам стаканчики з кавою.

– У матері дитини померла сестра. Чим вам не привид? – Сем робить ковток. – І чого вона намагалась вбити семирічну племінницю?

– А хто, по-твоєму, міг це зробити? Мара? – йду слідом за братами й раптово опиняюсь на темній вулиці. Лиш самотній ліхтар горить в декількох дюймах від мене. Обабіч дороги охайними рядами вибудувались невеликі двоповерхові котеджі. Майже на кожній під’їзній доріжці стоять автомобілі. Протираю очі, але марево навіть не думає зникати.

Раптом з обох кінців вулиці назустріч один одному виходять два силуети. Вони все наближаються і незабаром зустрічаються під ліхтарем. Підходжу ближче до них.

– Ти порушив нашу угоду, – каже чоловік в крислатому капелюсі. Він високий, худий, в кумедних окулярах, над верхньою губою красується пародія на вуса, з-під капелюха видніється темне волосся. Одягнений він в чорний плащ до п’ят.

– Цікаво, це ж яку? – з недоброю посмішкою питає інший чоловік. Низький, кремезний, волосся він має солом’яного кольору, голубі очі та світлу щетину.

– Ти нариваєшся на війну. Мої хлопці із задоволенням роздеруть горлянки твоїм. Вони лише мого наказу чекають, – чоловік поправляє окуляри.

– Не забувай, дорогенький, мої хлопці отримали точно такий же наказ, – десь я вже чула цей голос. Уважніше придивляюсь до їхніх облич.

– Архангел повернувся на Землю. Точно хочеш розв’язати війну? – чорнявий пильно дивиться на співбесідника.

– Який саме? Якщо дівчисько, то на неї знайдеться управа, – блондин відкидає поли своєї курточки й при світлі ліхтаря блищить лезо ятагана. – Щодо нас, то, боюсь, мирного рішення не буде.

На цьому моменті я знову опиняюсь на паркувальному майданчику.

– Мара? Що воно таке? – Дін обертається до мене.

– Дух Смерті у слов’янській міфології. Зазвичай, набирає подоби недавно померлої людини. Проте, Мара в однойменному фільмі являлась людям, коли їх охоплював сонний параліч та душила, – пояснюю.

– І де ту Мару нам шукати?

– Не знаю. Вона не прив’язана до якогось предмета як звичайний привид. Вона переслідує людей, котрі страждають на сонний параліч, а їх дуже мало. Здається, всього вісім відсотків від усього людства.

– Думаю, спочатку варто оглянути будинок дівчинки. Може, знайдемо щось, – Сем знизує плечима.

Будинок ми знаходимо легко, оскільки напроти нього зібрався натовп роззяв і поліція.

– Роботи не було два тижні, кажеш? – питаю і ми виходимо з машини. Хлопці підходять до поліціянта, а я змішуюсь із натовпом, вслухаючись в перешіптування. Щось розбурхало нудне та монотонне життя жителів цього містечка.

– Енні каже, що там все в крові…

– Та ні. Там повішеник…

– А я вам кажу, що дивна вони сімейка…

– Тю ти. Так говориш, бо місис Корні відмовилась вступити у твій книжковий клуб.

– Ти щось маєш проти мого книжкового клубу?

– Ви там хоч одну книгу прочитали? Сидите і пліткуєте про чужих чоловіків, – дві жінки, коло яких я зупинилась, починають голосно сваритися. Тут ловити мені більше нічого. Трохи віддалік помічаю двох підлітків та підходжу до них.

– Даю сотню тому, хто скаже, що тут відбулось, – хлопці здивовано глипають на мене.

– Ти ким будеш? – питає один із них в обернутій кепці.

– ФБР, – відповідаю і вони обоє починають сміятися. – То що, сотні ніхто не хоче?

– Давай дві сотні й забирайся звідси, – усмішки з їх облич миттєво зникають.

– П’ятсот, але спочатку розповідь, – витягую з кишені гаманець і показую хлопцям банкноту із зображенням Вільяма Мак-Кінлі. Від здивування ті двоє аж роти роззявляють.

– Містер та місис Корні з малою Джейн мертві, – від хвилювання голос хлопця в кепці зривається. – Хтось увірвався до їх будинку й передушив.

– Кажуть, що мала МакАлістерів зараз в лікарні, – втручається його товариш. – Ми бачили з вікна його вітальні, – помах руки в бік друга. – Рубались в ігри й побачили, як приїхала і поїхала швидка, а потім вся вулиця почула крики з будинку Корні. Хтось подзвонив в службу порятунку. Це все.

Даю їм купюру і хлопці швиденько вшиваються. От і прощавай, моя зарплато, за тисяча дев’ятсот тридцять четвертий рік.

– Говорили з шерифом. Каже, що там всі мертві. Задушені, – до мене підходять брати.

– Знаю, ті двоє мені все розповіли.

– Чого вони так швидко тікають? Ти їм погрожувала? – Сем пильно дивиться на мене.

– Нє, вручила їм п’ятисотку, – очі Діна смішно округлюються.

– Цілу п’ятисотку? Ти серйозно?

– На і тобі, – витягую з гаманця другу банкноту. Тепер вже точно прощавай, моя зарплато, за тисяча дев’ятсот тридцять четвертий рік. Дін поспішно ховає гроші у внутрішню кишеню курточки під несхвальний погляд брата.

– Почекаймо, поки всі розійдуться, – ми вертаємось до машини. Наступні години проходять в нудному очікуванні. Ось із будинку вивозять три трупи в чорних мішках, ось і останні копи запечатують місце злочину та від’їжджають. Ми виходимо. Першим чином заходимо до будинку малої МакАлістер.

– Весело, – всередині будинку панує розгардіяш. Видно, що збирались поспіхом. Обходимо кімнату за кімнатою із ввімкненими ЕМП, але нічого.

– Слухайте, я щойно залізла в поліційну базу. Виявляється, сім‘я Корні не була задушена, – уважно роздивляюсь фотографії, поки ми простували моріжком до будинку напроти. – Їм голови розвернули на триста шістдесят градусів, – обертаю ноутбук братам. – Поліція нам збрехала. Як несподівано.

– Однозначно робота демона. Вони таке полюбляють, – Дін йде до машини й вертається з двома ангельськими клинками.

Сем зриває поліційну стрічку й відмикає двері (Дін пропонував винести їх з ноги). Заходимо всередину. «Небезпека», – тільки встигаю подумати, як двері за нашими спинами затріскуються.

– Я думав, ви прийдете раніше, – зі сторони вітальні до нас долинає чоловічий голос. Десь я вже його чула.

– Вибач, що розчарували, – в’їдливо зауважую. Бачу його руку з золотими перснями, коли він ставить на столик склянку віскі.

– Проходьте, сідайте, – жестом він вказує на три вільні стільці обабіч себе. – Є розмова.

– Може нам просто застрелити тебе і піти пити пиво? – помічаю, що Дін витягнув пістолет. Секунда, і той виривається із його руки й відправляється куди подалі.

– Все-таки, я б не рекомендував, – чоловік підводиться з крісла і тепер ми можемо його розгледіти. Овва, це ж один із тих двох, який якусь там угоду порушив. Той, котрий з вусиками та в окулярах. – Доброго вечора, Ваша Величносте, – відвішує в мій бік легкий уклін. – Для мене честь побачитися з Вами, враховуючи те, про що всі шепочуться. Те, що сталось нагорі.

– На другому поверсі? – Дін якраз вчасно вирішує розрядити обстановку.

– На Небесах, – чоловік відповідає спокійно, але в його очах бачу ледве помітне бажання нас вбити тут і зараз.

– І що ж там такого сталося? – Дін обертається до мене так, щоб не випустити з поля зору противника. Та от річ у тім, що…

– Я не пам’ятаю, – проста репліка, але вона викликає хвилю реготу в чоловіка. Він згинається навпіл і мусить схопитися за бильце крісла, щоб не впасти.

– Ох, пробачте мені, – говорить і витирає сльози зі своїх щік. – Це доволі відверте зізнання, Ваша Величносте. Я радий, що Ви вшанували мене честю… – від цього базікання мій терпець уривається і я приставляю до горлянки демона, а в тому, що переді мною саме він, я ні на мить не сумніваюсь, меча. Той ковтає і на секунду показує свої істинні очі. Святі яблучка.

– Ще один жовтоокий демон? Скільки їх насправді? – ангельськими клинками його не вбити, тож Сем з Діном роблять єдине, що в цій ситуації виглядає розумним – відступають.

– Шестеро. Насправді. Найбільш віддані Люциферові воїни, які хотіли виступити проти Бога і людства, котрі мали повести за собою демонську армію. Азазель і Дагон, Рамієль і Асмодей, Вельзевул і Пазузу. О, я тебе пам’ятаю. Вельзевул ходить з ятаганом, тож ти Пазузу. Не розповіси, що ви з ним не поділили?

– Трон Пекла. Після смерті Кроулі, знаєш, все пішло шкереберть. Цьому місцю потрібен новий шериф і ми вирішимо, хто з нас достойніший називатись Королем, – попри приставлений до горлянки меч, Пазузу говорить досить спокійно.

– Це означає війну? Ну звісно, це означає війну. Та ця війна буде тут, на Землі. А хіба на троні не сидить Ровена? – мені терміново потрібна кава. Думки вже починають плутатись. Ще й це гупання в голові.

– Що одна відьма зробить проти двох Князів Пекла? Її демони її зрадять щойно випаде можливість, а якщо я помру, то почнеться найкривавіша війна, яку тільки бачила ця планета, – даю йому можливість зробити невеличкий крок назад. Все одно далеко не втече.

– Навпаки, якщо ти помреш, залишиться тільки Вельзевул і трон буде його. Напевно зроблю йому таку послугу.

– В такому разі загине хтось із твоїх братів, – рвучко обертаюсь до них. А  Пазузу не дурень, користається можливістю і тікає.

Вінчестери обоє лежать на підлозі, не в змозі поворухнутись. Сонний параліч для тих, хто не спав. Мари я поки що не бачу. Певно ховається десь в кутку. Цікаво, вона буде в образі Мері Вінчестер? Думати-гадати доводиться недовго.

Мара на всіх чотирьох кінцівках спускається з другого поверху. Трохи стоїть, не впевнена, з кого їй почати, а тоді підповзає до Діна. Я спостерігаю за нею, сидячи в кріслі, з мечем на колінах. Мара заповзає йому на груди й тягне свої руки до шиї.

– Mary, did you know that your baby boy
Would one day walk on water?
Mary, did you know that your baby boy
Would save our sons and daughters?
Did you know that your baby boy
Has come to make you new?
This child that you delivered, will soon deliver you, – заглибившись у пісню, зовсім не зважаю на крики Діна, котрі лунають в моїй голові. Відсутнім поглядом спостерігаю як Мара його душить, а його голос стає все тихішим і тихішим. Незабаром вона візьметься за Сема і тоді я залишусь сама в будинку з двома трупами.

Дихання до нього повертається, рвучке, майже напевно пекуче, майже напевно його зараз знудить. Щойно Мара розвіялась, як дим, до них повертається здатність рухатись. Я стою над Діном із занесеним мечем і поволі опускаю руки. Він сахається від мене одразу як розуміє, що може це зробити. Правильно, так і має бути.

– Що на тебе найшло? – дивлюсь на них обох, але потім розумію, що сама задала собі це питання голосом Сема. – Мені було байдуже. Байдуже, коли від лап чудовиськ помирали янголи. Байдуже, коли ледь не загинули ви. Я стаю схожою на Чака. Ще цей стукіт в голові. Він зводить мене з розуму, – згинаюсь навпіл, бо відчуття таке ніби щось намагається мені сплющити голову. У таких випадках, коли хтось намагається проникнути в думки, мене завжди вчили одному. Я перестаю відчайдушно хапатись за свідомість і дозволяю її бурхливим потокам віднести мене далеко-далеко.

POV автор

– Мені начхати, що з нею. Нам потрібно їхати звідси. Мара знищена, демон втік. З ним пізніше розберемось, – Дін підходить до непритомної сестри й підіймає її з підлоги. – Невже не можна хоча б одного року спокійного? З’їздити в Діснейленд, позасмагати на пляжі в Маямі в оточенні дівчат в бікіні. Ні, маємо двох жовтооких демонів, які вирішили повоювати.

– Знаєш, вона таки на тебе погано впливає. Ти теж починаєш сам із собою балакати. – відповідає Сем на запитальний погляд брата і стенає плечима.