Дно

 Чи знаєш ти, що таке бути на самому дні? Там немає нічого, окрім бруду, смороду та самобичування. Це, коли сотні поглядів спрямовані на тебе, але ніхто не помічає. Коли кожен подих обпалює легені.

Трясця твоїй матері… Чортове пекло … Нахєра я прокинувся?… Голова і тіло невимовно боліли, горло пекло, мене трусило і лихорадило, ніс закладений, сльози течуть, а обидві руки зомліли. Розплющую одне око і озираюся: звичайна картина суботнього ранку –  голий, на грудях лежали дві дівчини (на них також не було одягу), по кімнаті то тут, то там лежало близько десятка людей. Хто на підлозі, хто на ліжку, хто в кріслі; хтось заснув з пляшкою пива в руках, хтось валявся у власній блювоті, а одна дівка заснула прямісінько на члені накачаного чувака. Мерзота… Потрібно швидко вибиратися звідси, інакше я помру на цьому бридкому ліжку.

   Скільки ж вчора було випито, викурено і знюхано? Хоча… Не важливо… Значно цікавіше, як звати цих тьолок, бо мої руки зараз відваляться. І… блін, сподіваюсь я користувався презервативами. Яким би фанатом сексу не був, мало чим ці лярви можуть хворіти. Помирати  звичайно ж я збираюсь, але не від СНІДу. Це навіть для такого розпіздяя, як я, ту мач. Трясу за плече одну з цих сук:

  –  Ееееемм. Кірстен?.. Крісті?… Кетрін?…., – та як же їх звати?! А похуй. Відштовхую двох дівок (не дуже то і ніжно, якшо чесно), на що вони невдоволено мичать, і починаю шукати свій одяг. Не знайшовши часу на труси, натягую брудні джинси і футболку. Страшно навіть уявити залишки чого на них. Організм вимагає терміново поправити здоров`я, інакше  відкину копита прямо зараз.

   Хтось мені говорив, начебто лікар в одній із клінік, яких було сотні, що вмерти від ломки неможливо. Я ж впевнений, що це повна брехня. Як мінімум зупинка серця, шок, втрата свідомості, епілепсія, біль, суїцид, асфексія від блювоти цілком реальні. Але зараз не про це…

   Сльози зібралися у куточках очей, трусити починало все сильніше, кишені пусті, я вже перевірив. Необхідно починати мутити, щоб не почався кумар. Мимохідь зиркаю в люстерко, і блядь… Бачу у відображенні старця, побитого і втомленого від життя. Світло-русяве волосся брудне та жирне. Зараз я зовсім не був схожий на милого їжачка, яким мене називали. Зараз я більше схожий на бомжа без цілі. Блакитні очі поблідніли і стали майже сірими, вицвівшими. Раніше хтось говорив, що вони небесного кольору. Зараз, я б сказав, що вони прозорі, майже не існуючі, сумні, вони навіть не виражають біль. Просто ніякі, пусті, безглузді…. Тонкі губи обідрані, просто розтерзані, сині, наче їх драли собаки. Тіло ніби тягнули по трасі або скинули з гори. Синці по всьому обличчі, на шиї подряпини, одяг розірваний, скули гострі, як лезо… Мама б хвилювалась…

   Я дивився і не розумів сенсу існування цієї людини. Просто біосміття, брудна ганчірка на підлозі. Колись я вважав себе красунчиком, зіркою футбольної команди і королем школи – зараз я вважав себе нікчемою. Раніше дівчата табунами вішались на мене, а зараз нема на що і вішатись. Тінь в спортивному костюмі. Я не бачу перед собою ні хлопця, ні чоловіка – нічого, повітря, яке навіть гидко вдихати. Хоча ні – повітря дуже важливе, там кисень. А я безглузде створіння в цьому світі, нікому не потрібне, нікому не важливе, навіть собі. Той, хто приносить одні проблеми і розчарування, вміюче тільки бухати і вживати наркотики. А, ще трахатися. Хоча  не розумію, як у мене ще стоїть.

  В куточках свідомості почала закрадатися думка, що так далі не можна. Досить… Але інша думка швидше поборола цей потік. Думка про дозу, рятівний кокс. Думка про бушуючу кров і приємне забуття, про розслаблення і швидкі попуски. Обійшовши цих свиней, я відчинив двері і зрозумів, що знаходжусь на другому поверсі у Зейна. Його кімната і в кращі часи була далека від досконалості, а зараз зовсім була схожа на сарай. Зейн – мій кращий друг з дитинства. Красивий, тихий, пакистанський засранець. Такий собі герой-коханець з дівчачих романів. Вдома у Зейна класно. Можна зависати скільки захочеш, приводити кого хочеш, потім цих кого-хочеш трахати, разом або окремо, без різниці. Можна тирити його їжу, тьолок і наркоту. Він живе неподалік від мене, знає всі мої погані сторони, терпить мою придуркуватість і завжди… завжди залишається поряд.

   Згадую про чарівну скриньку Малика, де завжди є пару грамів відмінного порошку. Через секунду сиджу на дивані і кредиткою розкладаю білосніжну доріжку щастя. Вона не була ідеально рівною, як я любив, але зараз це не головне. Головне, що через декілька секунд я відчую себе людиною. Ніс обпікає..10…9…7..6..

– Десята ранку, Томмо, а ти уже марафониш.

– Зейні, привіт. Зранку потягнув, увесь день екстраверт, – лениво посміхаюся своєму другові і протягую пакетик, – будеш?

– Ні, ти ж знаєш, я таким не снідаю.

   Зейн перескакує через спинку дивану і розташовується біля мене, ніжно бере за підборіддя та починає роздивлятися  обличчя. Я дивився на свого друга, з надзвичайно красивим личком, очима гіркого шоколаду, укладеним волоссям кольору воронячого крила, такими ж прекрасними довгими віями, шкірою теплого оливкового відтінку – все це мене заспокоювало. Мені завжди ставало комфортно біля Зейна. Я часто задумувався: чому у нього немає дівчини? Навіть я б йому дав?)) Звичайно ж, якби не був хлопцем. Він виглядав як голлівудська зірка. Біля нього завжди крутилося сила-силенна дівчат, і я неодноразово бачив, як з кімнати пакистанця виходили десятки красунь. Але для нього завжди нічого серйозного. Може він боявся закохатися, особисто я боявся. Може він не був створений для відносин, може його хтось образив. Я не знав. Зейн – загадка, яку можна розгадувати сотні років, і так не знайти відповіді. Загадка тиха, мудра але, несуча в собі ураган.

   Я відчув як тіло розслабляється, по венам тече теплий струм, сльози і нежить відступали, біль в тілі утихала, а разом з нею, роздратованість. Прикриваю очі, і краєчка губ тягнуться догори, я відчуваю крихту щастя.

  – Уф, сильно. Красунчик прям. Пам`ятаєш що-небудь?

   Я зовсім забув про присутність пакистанця та його ніжних пальцях. Через приємну пелену мені доводиться винирнути і відкрити очі. Прибираю його руку і з вдоволеною посмішкою хитаю головою.

– Нєа. Та і нахріна? Мені і так піде, – іііі… о НІ. Тільки не це. Малик включає курицю-насідку. – Зейн, не треба. Все нормально. Правда.

Брюнет тяжко зітхає, стискаючи перенісся, і несхвально качає головою. Ну понеслась, друзі. Зараз мій кращий френд буде намагатися замінити мені матінку. ІІІіііііі, барабанна дріб…:

 – Нормально Луі? Для тебе це нормально? – він піднімає свої красивезні очі, і я дійсно бачу в них хвилювання. – Ти танцював стриптиз на столі, побив купу посуду, а потім доєбався до сусідньої компанії, вдарив адміністратора, кидався стільцями. Вони визвали копів, ми ледь втікли, – він знову зітхає і продовжує тихим розміреним голосом.  – Я знаю, ти просив не читати тобі нотації, але блядь Луі, я не можу дивитись, як ти знищуєш себе. Це не може продовжуватися вічно. Я розумію, мама померла, ти горював. Але тебе або посадять або ти подохнеш десь на обочині вулиці від передозу, – він продовжує ще тихшим і теплішим голосом. – Пора це закінчувати Лу. Скажи, чим я можу допомогти?Скажи, що мені для тебе зробити? Я дійсно не знаю, як все виправити.

   Нормальну людину цей монолог мав би зачепити. Але не мене. Я ж неймовірно розсерджусь. Мені хочеться вдарити Зейна. Кожного разу одне і теж саме. Ну невже він не розуміє, що його слова мені до одного місця. Мені не жаль ні його, ні себе. Мені жаль час, що я марную, вислуховуючи цю фігню. Це моє життя, мій вибір. Я не заважаю і не чіпаю інших. Лиш по-тихому розрушую себе. Це нікого не стосується. Я хочу жити так.

 Тихій шепіт, він обережно підбирається до мене, боячись спалаху:

 – Може все-таки спробуємо реабілітаційний центр? – він чекає, він знає. І це зриває з котушок.

 – Скільки разів мені повторювати?! Все нормально, під контролем! Мені не потрібна допомога ні твоя, ні йобаного реабілітаційного центру! Ти дістав мене зі своєю опікою! – ричу і буром дивлюся на нього. – Значить п’ємо, куримо і трахаємо шлюх ми разом, а хворий тільки я. Може, і тебе в дурку тоді відправимо, а Зейні? Ти можеш залишити мене в спокої? Якщо я не достойний і не потрібен тобі, то пішов ти нахуй!

   Так. Це було грубо, але мене це не хвилює. Я такий злий. Намагаюся знайти свої кеди і джинсовку. А нафіг її. Піду так. Швидко взуваюся – лишень подалі від цієї куриці-насідки. Пакистанець підходить до мене теж злий. Господи, та він залишить мене хоч на секунду!

– Знаєш що, «друг», – останнє слово він гидко виділяє. Зажмурює очі і тикає в мене пальцем. Ха-ха. Це типу мало б мене зачепити? – Якщо тобі не потрібна моя допомога, то не дзвони посеред ночі, щоб я дістав твій зад з поліції, тому що у мене вже немає грошей. Всі мої збереження залишились там за останні два роки. Я не буду забирати твоє напівживе тіло від Маркуса після марафону в блювоті і спермі. Я не буду рятувати тебе від передозу. Якщо тобі пофіг на своє життя, то  мені тим паче. Ти постійно знаходиш проблеми, а розгрібаю їх я.

   Я вислуховував все це з єхидною усмішкою. Так, Малик був правий. Це знав я, це знав він і кожен в нашому районі. Але чути ці слова, а тим  паче, вникати в них, я не збирався. Тому вмикаю звичного гімнюка:

 – А я хоч раз просив тебе про це? І чому ти завжди суєш свій пакистанський ніс в моє життя? Займись собою, трахни тьолку, сходи на пробіжку, подивись футбол,- я стояв у дверях і посміхався найяскравішою посмішкою, – знайди ти уже інший сенс життя, я не твоя коханка в кінці кінців.

  Зейн здався. Всередині мене ликували всі чортики світу. Все, що я почув тихе: «Пішов на хуй Томлінсон. Не дзвони мені, коли потрапиш в наступну біду”. Ми обоє знаємо, що я подзвоню, і він прилетить через десять хвилин. А, якщо навіть не подзвоню, він все одно не залишить мене. Він мій брат, не по крові, звичайно. Але так завжди було і буде. Я витворяю, він розгрібає, шле мене подалі, ненавидить і знову розгрібає.

  Як тільки двері зачинилися, посмішка сповзла з мого лиця, видихаю з полегшенням – тепер можна не прикидатися, а бути живим трупом. Мені не треба посміхатися, строїти із себе мудака і робити вигляд, що мене цікавить хоч щось в цьому гнилому світі. В кишені знаходжу майже пусту пачку цигарок. Ну хоч щось радує. Закурюю та йду вниз по вулиці.

  Грьобаний Зейн, убив залишки настрою з самого ранку. Хоча про що я? Це поняття для мене чуже, як і всі інші людські емоції. В моєму житті є два стани: коли нема наркотиків, і я овоч, який мріє померти, і коли є наркотики, котрі хоч якось допомагають мені існувати в соціумі.

  Знаходжу пустий гаманець і розумію, що сьогодні прийдеться йти до Маркуса і продати дур парочці наріків. Я і не проти: у Маркуса можна зависнути на пару тижнів або навіть місяців. У нього завжди багато відмінного бухла, хвойд, а головне море наркоти: від найлегшої до вбивчої. То рай для мене. Найголовніше, що ніхто тебе не засуджує і не лікує, а підтримують компанію і навіть підбадьорюють. У Маркуса можна жити скільки завгодно, головне штовхати малоліткам кокаїн мексиканця, тримати язик за зубами і, ні в якому разі, не потрапляти під гарячу руку.

  Недовго подумавши: піти додому або влаштувати тижневу божевільну відпустку, звичайно ж, я зупинився на останньому варіанті. Зейн і так дістав з самого ранку. Добре, мене ще тримала вранішня доза. Пригадавши засуджуючі погляди вітчима і не розуміючі сестер, я повернув в протилежну сторону від дому.

****

  Привіт. Мене звати Луі Томлінсон. Мені 20. Я алкоголік і наркоман, не вартий вашої уваги. Ви можете закрити цю книгу і забути про мене. Мені все рівно похуй. Або ж можете залишитися зі мною і спостерігати за моєю історією. Це не початок і не її кінець. Вона не про наркотики, не про мої пригоди, не про боротьбу з залежностями, не про дружбу і не про кохання, і навіть не про нього.

  Ця історія про мене. Як я опустився на саме дно, і про те, як  безуспішно намагався вибратися. Про те, зміг я чи ні, і є ця повість. Може, хтось буде мене засуджувати, не розуміти, ненавидіти; а може, хтось впізнає в ній себе. Мене не обов’язково любити. Мені ж похуй, ви пам’ятаєте.

  В цій книзі нема ідеальних Мері Сью, в котру всі закохуються. Ні. Ми справжні, з купою комплексів, страхів та таємниць, про які ніхто не має знати. Про те, що не говориться при людях, про червоний рум’янець, що з`являється від сорому, коли тебе спалили, про те, що не можна робити і про те, що потрібно. Про ті речі, які не прийнято говорити. Про те, чому люди не сплять ночами, про те, що заставляє напитись  і плакати в самотності, трястись від болю на підлозі ванної  кімнати, про мрії, яким не дано збутися, про дрібниці, котрі заставляють посміхатися та закохуватись; людей, про існування яких ви не здогадувались, але вони живуть за вашою стіною, або про те, що у тебе всередині, але ти не наважувався озвучити. Не бійся. Я зроблю це за тебе.

Якщо ти злякався опуститись на 10 поверхів нижче землі,  то закривай книгу, якщо ні, натискай кнопку поїхали.

**************

   Я   підійшов до знайомого місця: величезний трьохповерховий будинок, зроблений з білого мрамору, говорив про багатство свого господаря. Як завжди, тут було багато людей. Я привітався з охоронцями, знайомими іноземцями, та пройшов в дім, очами зразу шукаючи власника. В звичній позі, з келихом дорогого віскі в руці, чоловік седів на шкіряному білому дивані і захоплено про щось розповідав. Його оточували з десяток людей, а з обох сторін терлись полуголі дівки. По всьому домі шниряли якісь незрозумілі особи. Хтось вкрай обдовбаний валявся на диванах. Згалом все було повсякденно.

   Маркус  прекрасно виглядав. Він був чистим мексиканцем, з чорними як вугіль волоссям і очами, трохи прищуреними, такими, ніби він все знав про тебе. Як завжди, одягнений в фірмовий білий костюм і до міліметра напрасованій сорочці. Все  в його позі і рухах говорило про владу. Кожний, хто знаходився по близості, знав, що цій людині переходити дорогу – бути самовбивцею.

Чорні очі засяяли і зустрілися з блакитними. Знайома всезнаюча посмішка промайнула на обличчі наркобарона і він впевнено але повільно заговорив:

 – Томлінсон! Ну нарешті. Давненько тебе тут не було. Дівчата засумували за тобою. Та і я теж. Вечірки без тебе зовсім втратили свій вогонь.

    Ніколи не міг пояснити таке відношення до  себе. Я не раз думав про причину теплого прийому мексиканця і не міг знайти відповіді. Він не заводив друзів та коханок, не пробачав помилки, і тим паче, не звертав уваги на простих торговців його наркоти.

   Ми познайомились в перший же день мого перебування тут, що бувало рідко для відвідувачів цього місця. І з того момента Маркус завжди з симпатією ставився до нового знайомого. Чесно кажучи, я не пам’ятав, як мене занесло в це місце. Але тут я почав вживати в два рази більше. А може  і в п`ять. З того моменту повноцінно міг називатися наркоманом, адже перейшов на уколи в вену, а ще й став підторговувати на вулиці всіма відомими та невідомими способами. І мене все влаштовувало. Гірше вже все одно не буде.

   Мені подобалося, що я став так швидко приближеним до головного тут. Може причина була в моїй чистій та швидкій роботі, може в тому, що я нікому про це не розповідав, ніколи не ліз не в свої справи, запалював на вечірках, але факт залишався фактом. Завдяки цьому у мене були гроші, гори порошку та море сексу.

  Я підійшов ближче до наркобарона і протягнув руку, щоб привітатися:

 – Як ти дивишся на те, щоб я штовхнув кіло дурі, а ввечері ми влаштуємо зовсім не тихий вечір?

  Маркус показав свої білосніжні зуби. Я мимохідь задумався, що в його роті вініру вартістю цілої квартири.

 – Хлопці, познайомтесь. Це Луі Томлінсон. Наберіть побільше алкоголю, тому що з цим покидьком не буває сумно.

 – Відмінно, – салютую, – тоді я пішов.

 – До вечора,  – і коли я уже забирав два пакета з коксом, він зловив мій рукав. – І, Луі, приведи себе в попрядок. Ти взагалі дивився в дзеркало? Можеш взяти мої речі.

  Ох бля, я і забув, який у мене видок. Заходжу в кімнату  на третій поверх, зазвичай я тут відсипаюся. Навіть більше – відчуваю Більше вдома вдома, чим у рідному домі. Стягнувши з себе всі речі, став розглядати себе у великому дзеркалі на білій шафі-купе. Взагалі все повсюди у Маркуса було вичурно білим. Аж нудило.

  По всьому тілу були синці, зіниці розширені, скулами можна різати папір. Та і взагалі тіло було тощим. Мало того, що я не міг похвастатися високим зростом, то  навіть кістки світилися.

 – Що ж ти твориш з собою, Томмо?! – прошепотів я. З відображення на мене дивився страшенно хворий і старий наркоман. Я посміхнувся в люстерко. – Доброго дня. Мене звати Луї. І я наркоман.

  Ну нахуй, не хочу про це задумуватися. Мені 20. І у мене попереду робота і крутезна тусовка. Мені ніколи думати про всяку фігню. Я дістав з комоду пару психотропних таблеток, запив скотчем, що стояв зверху, і направився в душ. Через 15 хвилин у мене піднявся настрій, і я остаточно забув про тимчасову слабкість.

Хто ж знав, що через кілька років, я сам прилізу до реабілітаційного центру з цими словами…

**********

  Я  стояв на вулиці близько шести годин. Чорні джинси та футболка Маркуса не рятували від холоду. Надворі початок осені, і мені б не помішала хоч якась куртка і трохи порошку. Мене трясло та мутило. Вчорашня вечірка давала про себе знати. Головна біль повернулася, і я  дуже голодний та розсерджений. Мені треба позбутися всього 100 грамів. Це не так  і багато, в порівнянні з тим, скільки я вже продав. Але грьобаний клієнт все ніяк не приходив.

  Дістаю пачку цигарок, в надії заспокоїти себе хоча б нікотином. Пуста. Сука! Я розтоптав її, відчуваючи, що злоба піднімається, як вулкан. Мені терміново потрібна доза, б. Мозок сам почав шукати варіанти. В кишені лежав пакетик рятувальної суміші. Але далеко відійти не можна, так як клієнт міг зявитися в будь-яку хвилину. Озирнувшись по сторонам, помічаю невелику крамничку одягу. Можна спробувати там. Не встигаю все остаточно обдумати, як ноги вже самі направлялися.

  Коли я зайшов в магазин, то помітив, що тут продавалися зовсім недорогі речі. Схопивиши першу куртку, що потрапила під руку, я направився в примірювальну. До мене підійшла продавчиня приємної зовнішності:

 – Чи можу Вам чимось допомогти? Хочете приміряти?

 Навіть не поглянувши на неї, я швидко направився до кабінки, кинувши їй грубе:

 – Я сам розберуся.

 – Придурок,  – почув її шепіт. Але мені було абсолютно поєбати на неї. Я постійно дивився у вікно, щоб не пропустити машину і швидко обдумував план дій.

   Затягую за собою занавіску і якнайшвидше натягую вітровку болотного кольору, дістаю з кишені пакетик та сиплю на руку трохи порошку. А потім ще трохи… 10…9…8…7… Тіло почало розслаблятися, біль потрохи ущухала, і я ставав не таким злим. Почекавши ще з хвилину, я витер ніс та погланув у дзеркало. А куртка не така вже й погана. Я підійшов до касси, де стояла все та ж похмура продавчиня. Милим голосом протягую:

 – Скільки, солоденька?

Пухленька дівчинка підняла здивований погляд:

– Двадцять доларів, -розгублено промовила вона.

Я дістав пятидесятидоларову купюру та посміхнувся їй:

 – Решти не потрібно. Гарного дня, цукерочко.

Через дві хвилини до перехрестя під`їхала чорна тачка. Вікно приспустилося, і звідти виглянула знайома морда одного мажорчика, з таким же синцем, як і в мене:

 – Непогана нічка? – саркастично промовив я. Хлопець нахмурився і протягнув мені бабло:

 – Давай уже товар, пиздюк.

 Я віддав йому пакет і знову в`їдливо заговорив:

 – Оу, як не культурно.

Вікно зачинилося і машина рвонула з місця.

  Посміхаюся як клоун. Нарешті я продав усе і законно можу направлятися на вечірку. Засунувши руки в кармани, я направився в маєток Маркуса.

– Стій! – я спокійно повертаюся і бачу двох копів. Вони явно направлялися до мене. Ойойой. Аце вже ніяк не входило в мої плани. Пулею зриваюся з місця. Якщо хтось грав у Сонік, то приблизно зрозуміє, на кого я був зараз схожий. Пролітаю через незнайомі будинки і вулиці, перестрибуючи через паркани і кидаючи їм під ноги все, що потрапляється під руки.

   Я уже біг хвилин п’ять, а вони все одно сиділи на хвості. Сили мої почали зменшуватися. Завернувши за  будинок, я обперся руками на коліна і задихався. Один із поліцейських схопив мене і закричав:

– Стенлі. Ходи-но сюди. Він тут.

   Пекло. Думай, Луі. Думай. У тебе в кишені пару тисяч баксів. Може відкупитися? Але, якщо вони не погодяться, потім буде ще гірше. Я намагався вирватися, але все марно. І знову, поки мій мозок намагався видати хоч якусь інформацію, моя нога ударила його по яйцям, а кулак врізався в ліве око:

 – Сука. Тримай його, Стенлі, – закричав він але відпустив мене. І знову я мчав на всіх парах через людей, собак, кіоски, розвернув кілька коробок з фруктами, що стояли на дорозі, кинув якісь скляні вази і переліз мінімум через сім парканів. Озирнувся, фух чисто. Зі мною траплялося це вже не вперше. Але вперше я був так близько до арешту.

***********

   Коли я зайшов у дім Маркуса, вечірка була в самому розгарі. Повсюди були тонни алкоголю і наркоти. Купа голих дівок і полуголих чоловіків. Музика кричала так, що барабанні перетинки просто божеволіли. Я одразу підійшов до столика мексиканця і,  взявши пляшку горілки, почав хлестати з горла.

 – Тяжкий день?, – почувся голос Маркуса

 – Ти навіть не уявляєш наскільки, –  я випив половину пляшки, поставив її посеред столу і ,схопивши за стегно першу дівку, посадив її на коліна.

 – Відпочивай. У мене є для тебе щось по-справжньому цікаве, – наркобарон посміхнувся і став розкладати дорогу з рожевого порошку.

*******

    Красива брюнеточка в одних рожевих трусиках сиділа у мене на правому коліні. Вона погладжувала через джинси мій напівтвердий член і облизувала шию. Правою рукою я тримав її за талію, а лівою затягувався косяком. В голові сильно шуміло, перед очима пливло. Я чітко відчував дію новомодного екзотичного порошку. І вона безперечно мені подобалася.

   Мені здалося, ніби на хвилину я відчув неприкриту радість. Звичайно ж, я знав, що це чудодія синтетики, що плескалась в крові. Але мені, дійсно, було добре, і цього на той час, здавалося, достатньо. Я спостерігав за тим, що відбувалося на імпровізованій сцені. Два міцних хлопака були вимазані в крові одне одного. Вони наносили безжальні удари по тілам, не турбуючись про наслідки та здоровя, як своє так і суперника.

   Бої без правил відбувалися тут частіше, ніж я дихав. І взагалі, ця сцена, мабуть, одна з перших причин, чому тут збиралося так багато люду. Які тільки дійства на ній не відбувалися. За останній місяць я бачив, як дівчині проколювали соски, як пацан намагався курити членом, БДСМ-сесії. Одного разу дві дівки трахалися одним фалоімітатором за  дозу. Але в основному були бої без правил. Поки одного не винесуть без свідомості.

   В кінці кожної вистави Маркус, як римський імператор, залишав свій вердикт. Якщо він показував палець вверх, ти ставав королем вечора – кращі повії, бухло та наркотики падали до твоїх ніг. А якщо вниз, то ти ставав ганчіркою, яку вишвирювали на вулицю, і не  дай Бог, показатися тобі ще раз у цьому будинку.

   Один із хлопців на сцені впав, і Маркус жестом показав прибрати це сміття. А інший стривожено подивився на мексиканця. Всі затихли і чекали відповіді головного. Він протягнув руку і грайливо покачав пальцем. Почав піднімати буцман уверх, натовп загув, але потім рука показала вниз. Пара мускулистих охоронців схватили вигравшого чоловіка. Він намагався вирватися і кричав: «За що? Я ж виграв, Маркусе!». Я згадав, що бачив його поряд наркобарона кілька разів, коли вони грали в карти. Мабуть, він був одним із приближених, і ,мабуть, ця іграшка набридла мексиканцю. Я боявся такої ж участі. Але, як завжди – це була не моя проблема. Нічого пхатися на сцену, якщо не хочеш опинитися в такій ситуації.

   Мені протягнули келих, і я відчув знайомий запах дорогого парфуму. Маркус тримав такий же келих в руках. Він повільно присів біля мене і неприкрито роздивлявся. Повів брівкою в знак того, щоб я з ним випив. Я швидко опустив косяк в попільничку і легенько торкнувся склянкою. Він посміхнувся, зробив невеликий ковток, я повторив за ним. Увесь цей час він дивився мені  в очі і вивчав кожен рух. Мені стало трохи не по собі, але хіба у кайфу є страхи?

 – Як відпочивається, Луіііі? – він явно смакував моє імя, і я не міг придумати, що б це могло значити. Він з усмішкою поглянув на дівку на моїх колінах, але потім знову повернувся до моїх очей. Маркус сверлив мене поглядом. І я розумів, що не час жувати соплі. Якщо я і подобався йому, то явно за зухвалість, а не за скромність:

 – Чесно кажучи, Маркусе, алкоголь, наркота, дівчатка, – на цьому я повів холодним келихом по грудях брюнеточки, на що та легенько сіпнулася і знову присосалася до шиї, – бої без правил. Це вже минуле століття. Хочеться чогось свіженького, нового. – Мексиканець зацікавлено кивнув, на що я пожав плечима. – Хочеться трохи трешовіше, розумієш, – торкаюся склянкою губ і через посмішку випиваю всю решту рідини, дивлячись на хазяїна в його ж манері. Іскорки в його очах миттєво спалахнули:

– Пропонуй!

   І…. Це мало б бути очікувано, але не було. Я абсолютно не уявлялв, що робити далі. У мене не було жодних ідей. Дівчинка нарешті відірвалася від моєї шиї, і тепер два зацікавлених погляди  сверлили мене. На секунду страх оволодів мною. Та годі, Луі, ти творив тонни лютої херні, що для тебе розвеселити натовп п’яниць та наркоманів.

   У мене дійсно не було ні однієї ідеї, що можна ще творити на цій довбаній сцені. Я почав обводити косими очима кімнату. Десятки людей були ужрані в хлам.  На диванах кололись, нюхали, сосалися, сосали, майже трахалися. Повсюду творилася повна вакханалія. І тут я помітив двох чоловіків, які повністю вибивалися з загальної картини. Вони спокійно розмовляли і, начебто, не помічали, що творилося навколо них. І знову язик спрацював швидше, ніж мозок зліпив пазл. Я показав пальцем на хлопців біля барної стійки. Один був високий блакитноокий блондин, а інший кучерявий брюнет з карими очима. Вони обидва були симпатичними і вели милу бесіду. Занадто спокійні, аж дратували:

 – Бачиш тих двох голубків. Б’юсь об заклад, що вони підари. Я хочу, щоб вони відсосали одне одному на час. І хто швидше кінчить, той більше не прийде до тебе в гості, а хто виграє, той отримає дозу твого нового забористого порошку, – відкидуюсь на спинку дивану з виглядом переможця. Я сам охуїв від того, що сказав. Дивлюся в очі головаря і не можу зрозуміти його реакцію. Я взагалі не можу прочитати ні однієї емоції в його очах. Паніка почала охоплювати мене. Йобана хата, що я натворив. А якщо він гомофоб, або це занадто, або це взагалі…взагалі нехріна не весело. Маркус довго дивився на мене, а потім, всплеснувши долонями, закричав на весь зал:

 – Геніально! Це геніально, Луі! – на секунду мені здалося, що я бачу божевільного. Але я був не кращим. Хух, йому сподобалося. Я вже думав готувати свої яйця до феєричного вильоту звідси. А ні, обійшлося. Маркус покликав якогось накачаного чувака і захопливо шептав щось йому на вухо. Я дістав з краю стола ще один косяк і підкурив. Мені треба заспокоїтися.

***********

   Нарешті, мій зад перестав хвилюватися, і я знову відчув приємне тепло від наркотика. На сцені йшов другий раунд мого імпровізованого змагання.  Брюнет стояв на колінах і відчайдушно рухав головою. Натовп скандував: «Смокчи», а блондин з усіх сил намагався відтягнути завершення. Це виглядало дивно. Але мені прийшлося приміряти найрослабленіший та неперевершений вигляд, так як Маркус постійно поглядував на мою реакцію.

   Другий тайм закінчвся, і «ведучий» оголосив, що пройшло 504 секунди, і це на 40 секунд більше, чим у попереднього. Брюнет, що стояв на колінах, сплюнув і втомлено встав, витерши губи. Маркус протягнув руку і поглянув на мене. А я що? Секунду поміркувавши, я подумав, що палець вверх занадто банально та нудно.

– Ця гниль готова абсолютно на все заради порошку, – почув я. Десь у підсвідомості промайнула думка, а на що готовий я?!

  Переді мною седіло дитя, яке отримало нову іграшку, і умилялося нею, з абсолютно божевільними очами. Я кивнув головою, і по спині пішов холодок. Були ці хлопці коханцями, друзями або просто знайомими –  уже було не важливо. Зараз важливо лиш одне – що скаже імператор. Але не встигнув хазяїн показати жест, як брюнет кинувся до нього:

– Та пішов ти нахуй, Маркусе! Думаєш, що можеш вершити долі? Та ти просто хворий на голову наркоман. Як і все твоє оточення. Саджаєш людей на ширку, а потім управляєш ними. Ніхуя! Ти за все заплатиш, -ахнув увесь зал. Даремно він це зробив. Охоронці прибігли за мить і почали відштовхувати цього камікадзе. Адреналін і доза бурлили в крові. Я відштовхнув брюнеточку з ніг. І в наступну секунду сидів зверху цього пацана і безжально місив його морду кулаками. Зупиняюся лише тоді, коли бачу під собою кроваве місиво. Встаю і піднімаю його за волосся, кричу : « На коліна» , підтягую до мексиканця:

 – Ей народ, тишина. Цей уйобок хоче щось сказати. Правда, милий? – дивлюся вниз та посміхаюся. На руках кров, моя , його – не важливо. Мене несе, і я відчуваю, що вся вистава тільки починається. –  Маркус витягуй ніжки, дехто хоче поцілувати твою підошву,  – він в свою чергу задоволений, протягує та схрещує ноги на столі, прямо перед обличчям цього виблядка:

 – Яка смакота. Правда ж? – тикаю рилом брюнета в ботинки хазяїна. Юнак невдоволено мичить і крутить головою. – Ні? Ох, як жаль, –  беру кинджал зі стіни і за волосся розвертаю цю суку до себе. Він скиглить. Приставляю ніж до щоки і вирізаю букву «М». Він сіпається. Із рани струєю тече кров, а я продовжую:

– Послухай, милий, – він плаче і дратує цим мене ще більше, – якщо ти хочеш жити, то попросиш вибачення у нашого короля і вилижеш підошву. Зрозумів?

Юнак  відчайдушно качає головою:

 – Добре, тільки відпусти будь ласка.

 – Давай, працюй, тільки не реви. Голова від тебе вже болить.

   Я відпустив його. Він прийнявся лизати взуття і огидно молити прощення. Але Маркус навіть не подивився на нього. Увесь цей час він дивився тільки на мене. Я взяв зі столу пляшку скотчу і хлебтав з горла з тією ж усмішкою, підморгуючи чорним очам. Цей плач почав напрягати мене. І я зі всієї сили ударив цього нитика носком в морду. Він втратив свідомість. Я жестом указав на тіло людям Маркуса. І вони прибрали це лайно.

   Увесь натовп чекав реакції господаря. Він повільно піднявся і направився до мене, так і не зводячи очей ні на секунду. Він підійшов і поклав руку на талію. На якусь мить я відчув себе дівчиною в його руках. В кімнаті , мабуть, було чути тільки моє шалене серцебиття. Чоловік нахилився і торкнувся моїх губ своїми.

   Ну нехєра…. Оце так поворот. Ось такого я точно не очікував! І….як мені реагувати? Поцілувати у відповідь?Але я не хочу. Я не бі. Що робити? Добре, що мені не дали вибору. Так як посадили на плечі до якогось громили та носили по всьому залу. Всі скандували: «Луі». В той вечір я був героєм цього дня. А завтра…. Завтра я міг бути де завгодно…. Але мені було плювати. Мені подобався такий стан речей. Мене все влаштовувало. Все, що я пам’ятаю перед тим, як відключитися  – це губи Маркуса: « А ти не промах Томлінсон»,  і мою свідомість, що кричала «Я не педик».

************

   Все та ж брюнетка в одних бікіні. П`ять хвилин назад вона запхала мені в глотку чергову таблетку своїм язиком. Зараз ми у спальні наверху. Сиджу на ліжку, а вона між моїх ніг намагається зняти джинси. Звична картина, яку я бачу кожен вечір. Лягаю, піднімаю зад, щоб у цієї шкури був кращий доступ. Вона приступає до свого діла, а я приступаю до думок, коли ж все пішло по пизді.
Чесно кажучи, я до ладу не можу згадати, коли моє життя було схоже на життя.   Жалюгідне існування, мертвий серед живих або дно. Я не знаю як назвати проведення мого часу. Я постійно мрію про смерть. Ці періоди  називаю живими, тому що мені хочеться хоча би чогось. Так, здохнути може не краще бажання, проте є мільярд способів, як це станеться. І в будь-якому випадку, якщо все стане нестерпно і нічого не залишиться, завжди є вихід – зникнути назавжди, просто розтворитися в повітрі, ніби тебе ніколи і не існувало.

  Намагаюся сфокусуватися і згадати, коли все почалося. До, під час чи після його відїзду. Тьфу, навіщо я знову згадую про нього. Коли я дізнався, що у мами рак, то я вже був наполовину мертвий. А це сталося через пару місяців після того, як цей піздюк поїхав. Гаррі блядський Стайлс. Яке попсове призвіще. Зараз я ненавиджу його. Але тоді…

   Мій Хазза, мій малючок. Перед очима вспливли ці шоколадні кучеряшки, милі ямочки, пухленькі губки та щічки. Доки я дивився в них, я жив. Знав, що у нас є завтра. Мені здавалося, що я міг все. Ця людина була кожен день поряд з моменту нашого знайомства. В будь-яку погоду і настрій, переживав зі мною всі печалі в два рази сильніше, і радів за мене вдвічі більше. З першого дня він став не просто другом, він став моїм партнером, другим я. Він знав всі мої думки, бажання, страхи та сумніви. Він знав кожен мій крок, знав про першу дрочку, поцілунок, міньєт, секс, про першу закоханість і перше розбите серце. Ми були просто нерозлучні.

  Він чекав мене після уроків, ми йшли в нашу кав’ярню, їли вафлі та обговорювали все, що пройшло за день, потім йшли додому, грали у відеоігри, дивилися фільми, говорили про все на світі до ночі, вечеряли разом з сім`єю і залишалися одне в одного на ніч, обнімалися і жалілися на життя. На вихідних ми розлучалися тільки, коли йшли в душ або туалет. Всі мої дівчата приймали Гаррі за мого сіамського близнюка, а хто не приймав його, просто зразу йшов на фіг. Мені було без різниці, що вони думають. Я не збирався вибирати між ними. Я все одно вибирав його.

   Коли ми трохи підросли, то мені прийшлося іноді залишати Хаззу, щоб побути з дівчиною наодинці. Але, після побачення або сексу, я біг до нього і ми продовжували наше спільне існування. Одне життя на двох. У мене не було жодної таємниці від нього. Уявляєте, ні однієї грьобаної таємниці. Людина, яка знає про тебе кожну дрібничку і любить її. Він знав, скільки ложок покласти в мій чай, як розбудити мене зранку, щоб зі мною не прокинулося бажання убивати. Він міг подивитися на дівчинку і назвати сто фактів, що мені в ній сподобаються і навпаки. Він знав, що вона має зробити і як поглянути, щоб мені захотілося з нею в ліжко. Він знав, від чого я порадуюсь, а від чого засмучусь. Він єдиний міг заспокоїти мене за дві хвилини. Та що там казати, він бачив мене у всіх існуючих станах: п’яним, злим, сонним, задоволеним, не задоволеним, закоханим, без настрою і навіть гладив спину, коли я блював, мив мене після бійки, гладив волосся, коли я плакав, ніс презервативи посеред ночі, приносив бульйон, коли я хворів, розважав, поки я температурив, присвячував мені пісні. Він знав все. І мені не було страшно. До одного моменту…. Я так довіряв йому, більше ніж собі. Але видимо він ні. ТОМУ ЩО ЦЯ СУКА ПОЇХАЛА, навіть не  пояснивши куди й чому. Ми мільйон разів обговорювали наш вступ до одного ВУЗу. І тут йобсь: «Я їду до Лондону. Так треба, Луі. Пізніше ти зрозумієш». Пройшло уже два роки, а я так нічого не зрозумів. Як він міг кинути мене, нічого не пояснивши. У нас була одна мрія на двох. І коли він виїхав, то роз`єбав мене в пух і прах. Колишній кращий друг. Так, таке існує. Ще б пак.

Два роки тому:

 – Привіт, Лу. Сподіваюся у тебе все добре. Я вступив до коледжу і знайшов роботу. Так що, можна сказати, мені поталанило. Ти не береш слухавку, тому я залишу повідомлення. Надіюсь, ти прослухаєш його. Я дуже сумую, Лу. Я знаю, що ти ще злишся, але так треба, ти пізніше зрозумієш. Як Елеанор? Думаю, у вас все складеться, адже ви такі закохані. Вона хороша дівчинка. Я радий, що ти знайшов свою людину. Будь щасливий!

   Автовідповідач оповістив про те, що повідомлення закінчено. Серйозно Гаррі? Просто, будь щасливий? Я сумно посміхнувся і обернувся на сплячу Ель. В той вечір я вперше спробував кокс, вперше зрадив Елеанор і вперше по-справжньому сміявся після його від`їзду.

  Коли я зустрів Ель, то думав, що втюрився не на жарт. Я прожужав Гаррі всі вуха і придумав цілий план по її завоюванню. І коли вона погодилася бути моєю дівчиною, коли я познайомив їх, коли я зрозумів, що найщасливіший на світі, ця кудрява мошонка заявила мені, що звалює. Мабуть, тоді і почалося це пекло. Я знаю, що не повинен так страждати через виїзд друга, але я страждав, постійно думав про нього, сумував. Звичайно, залишався телефон і скайп, але я фізично не міг з ним спілкуватися. Я не розумів, про що з ним розмовляти. Коли я чув його голос, то нервував, горло здавлювало, я не міг вимовити і складу. Мовчечки відключав телефон і крушив все, що потрапляло під руку. Ніхто і ніщо не могло мене заспокоїти. Я приходив в себе тільки, коли вливав  літру алкоголю в пустий шлунок. Ми з дитинства мріяли вступити в один ВУЗ, вибирали одні предмети в старших класах. І я чекав його цілих два роки, нікуди не вступив, влаштувався на роботу, яка мені не подобалась. І, чесно кажучи, я тільки через нього не вступив на улюблений факультет драми. Мало того, що він вступив зовсім не туди, куди ми планували, так ще й наєбав мене.

   От і зараз, я стояв на балконі, тримаючи пляшку віскі в руках. Кожен раз я намагаюся вибухати із себе його, але у мене не виходило вирвати це почуття зради. Після  від`їзду, все, що я відчуваю – це самотність. Ніби відірвали праву руку і пустили в світ жити без неї. Навіть, коли навкруги купа людей, навіть , коли моя дівчина цілує мене, коли ми займаємося сексом, навіть, коли мені кажуть, що люблять, якась чорна діра росте в мені і ниюче відчуття в грудях. Як же сильно я ненавиджу його. Якби зараз він попався мені під руку…

   Розумію, що мені потрібно розслабитися і відволіктись, у висках давило, мій мозок зараз зірветься. Я тихо одягнувся, перевірив чи не розбудив Ель, закрив двері та направився в невідомому напрямку.

********

   Я брів додому в п’ять годин ранку, і посмішка не сходила з  лиця. Я зрозумів, що не так вже все і погано, як здавалося. Я зможу жити і без якогось шістнадцятирічного сопляка. Та і що в ньому взагалі такого, щоб так за ним убиватися. Доходжу до моста, дістаю телефон і набираю до болю знайомий номер. Ніжний, хриплий голос:

 – Лу… Щось сталося? Алло, Луі….

 – Пішов ти нахуй, Стайлс! –  і телефон зробив політ в річку. Я, задоволений собою, пішов додому, де чекала моя кохана дівчина.

   Коли я прийшов додому, Елеанор сиділа на ліжку з заплаканими очима. І… О Ні, тільки не розборки. Схаменись. Ці стандартні фрази типу “де ти був, скільки це може продовжуватися і за що ти так зі мною?» як червона тканина для бика. Я відвернувся і перший раз за місяць заснув, як малюк.

   Ранок зустрічав мене жахливим похміллям. Скільки я не пив, такого ще не було. Ель капала на мозок, я згадав, що викинув телефон, а голова і тіло боліли, ніби мене переїхала вантажівка. Але більше всього мене дратувало моторошне відчуття тривоги, що розросталася з кожною хвилиною в геометричній прогресії. Мені терміново потрібно втекти від самого себе.

 – Луі, я з тобою розмовляю, – Елеанор підійшла до мене і обняла за талію. Уткнувшись в плече, вона здригалася в риданнях. Я ж, в свою чергу, так і стояв, опустивши руки, і не відчував абсолютно НІЧОГО.

   Через два місяці вона мене покинула. Не скажу, що це якось вплинуло на мене. Я і далі продовжував топитись в алкоголі і вечірках і кожен день спав з новою дівчиною. Я добивав всі живі почуття, що в мені залишилися. Кілька літрів бухла, пару косяків і трохи більше білого порошку, іноді рожевого – ось, що утримувало на плаву.

  За рік до того я дізнався, що мама хворіє. Ця новина не вбила мене – я уже був наполовину мертвий. Цей смуток, ніби народився зі мною і ріс зі мною. Я не можу це пяснити, просто –  це внутрішнє відчуття. Ти ніколи на сто відсотків не щасливий. У всіх поряд йде життя, а ти ніби тонеш, опускаєшся на дно в ямі, затопленій водою. Я ніколи не був оптимістом, мене навіть дратували такі особи, я їх вважав не дуже адекватними. Я ніколи не міг насолоджуватися успіхом, мені завжди здавалося, що я «недо» – недостатньо красивий, не достатньо розумний, стрункий, високий. Мені завжди здавалося, що я гірший, що я ніколи не стану «особливим», у мене не було ніяких талантів. Єдиний талант, що я в собі знайшов – це ненажерство. Ні, я не їв багато. Я пив більше всіх, курив більше всіх, нюхав і коловся більше всіх. Я нікому не міг розповісти про це. Мені було соромно. Єдиний, хто знав – Гаррі. Тільки його підтримка та віра в мене давали сили. І то – на час.

  Коли всі надіялися та говорли, що мама видужає, я мовчав і знав, що це не так. Мої рожеві окуляри давно розбилися склом всередину. Всі носилися по лікарням і якимсь екстрасенсам, планували, що робити далі, але тільки я і мама тихо і спокійно чекали кінця. Я фізично відчував, як тону разом з нею, як дихати ставало все важче.

  Я вступив до університету по її  проханню і зразу кинув, як тільки її не стало. Всі говорили, що мамі б це не сподобалося, що вона хотіла б гордитися мною, а я знав, що їй вже все одно – вона померла і не може  гордитись. Коли її опускали в землю, з її тілом разом похоронили мою душу. З того дня я більше не відчував нічого крім болю. Іноді мені дуже хотілося померти, але, навіть, для цього не було достатньо сил і бажання. З того дня наркоти стало в два рази більше, посмішок в два рази менше, а колишнього Луі нуль. Увесь сенс життя заключався в тому, щоб закидати в себе якумога більше отрави, як можна менше думок, здорового розуму. Чорна діра ставала все більше,  яма все глибше. Я летів у неї і вже не бачив сонячного світла.

*************

 – Ти взагалі збираєшся кінчати? – все та ж брюнетка. Чесно кажучи, уже набридла за цю ніч. По ходу, я сильно заглибився у спогади, раз не відчував, що творила ця шкура. Я схватив її за волосся і почав  грубо насаджувати на член. Вона задихалась, сльози закапали з очей, мені все одно. Я закінчив прямо їй в глотку, відштовхнув та вийшов на балкон покурити.

   Чому у мене в думках знову ці події? Я намагався не задумуватися про минуле життя. До чого тут Гаррі? Коли я про нього думаю, стаю ще більш роздратованим. В кишені завібрував телефон – певно Зейн або вітчим. Похуй. Я давно перестав бути відповідальним сином, братом, другом.

   Наступні тижні пройшли в тумані, як і всі попередні – кокс, трава, бухло, повії, кокс, героїн, бухло, повії, кокс, трава, амфетамін, бухло, Маркус, дійства на сцені, БДСМ-сесії, я шмагаю хлистом чужу рабу, унітаз, я блюю, розбиваю комусь об голову скляну пляшку, сплю. Кокс, бухло, повії, блондинка, туалет, брюнетка, героїн, кокс, трава, повії, кокс…..

 

 

ЯКЩО ВИ ЗАЛИШИТЕ СВІЙ КОМЕНТАР, Я БУДУ НАЙЩАСЛИВІШОЮ ЛЮДИНОЮ НА ПЛАНЕТІ, АДЖЕ ЗНАТИМУ, ЩО ВСЕ ЦЕ НЕ ДАРЕМНО,

Вкажіть будь ласка на граматичні помилки, особливо на «русизми». Дякую!