Глава 1

Повинно було стати краще

Все було чудово. Звичний ранок і навіть не має передчуття чогось поганого. Це частенько буває зі мною, я відчуваю кожною своєю клітиною щось нехороше, дихати стає важче. А в животі пурхають ці бридкі метелики і не знаєш, що з цим робити. Ніби ти стоїш на самій вершині, і чекаєш, що хтось раптово підбіжить та штовхне.

Сьогодні я вперше відчувала себе добре за останні місяці. Зможу всім довести, що в порядку, і мене відпустять. Не пити ті таблетки, було кращим моїм вибором. Відчуваю себе живою навіть серце б’ється швидше. Я піднялася з ліжка і поглянула в маленьке віконце, що в моїй кімнаті. Дощ, третій день поспіль, це й не дивно, така погода підходить для Лондона. Важкі краплі стікають по склу, я споглядаю за ними, проводжу пальцем. Раптовий різкий звук виводить з трансу, моє тіло тремтить і я намагаюсь взяти себе під контроль.

– Привіт, Лідія, – Агнес заглянула до мене, – Як ти себе почуваєш? Готова вийти в їдальню?

Низького зросту, вона дещо повненька. Чорне коротке волосся, яке завжди заколює по бокам рожевими закліпками з квіточками. До речі, її волосся дуже м’яке. І пахне вона квітками, але іноді Агнес виливає напевно, що відро парфумів.

– Ти знову одягла цей страшний білий халат, тобі він не пасує, – я все ще залишаюся біля вікна. Повернув йому свою увагу, скло приємно холодить руку і я посміхаюсь.

–Люба, це моя форма, я повинна її носити, – вона знову заводить свою пісню. Агнес хороша, але буває говорить нісенітниці і змушує пити ліки. А особливо цей халат змушує, мене нервувати.

– Чому вони відправили мене сюди? Хіба я настільки їм заважала? Чому вони не зі мною? Я ж хороша донька! – Я повернулася в її бік та попрямувала до неї, – Агнес, чи не так? Скажи мені, чесно.

– Заспокойся, тобі варто бути тут, – вона погладила мою щоку, її руки як завжди теплі. – Якщо ти будеш виконувати всі мої настанови, то батьки зможуть забрати тебе додому.

– До сраки, це все. Мені не подобається тут, я відчуваю себе замкненою у чотирьох стінах так до того ж мене пічкають якимось лайном, – я хапаюся за голову, всередині нею починає нестерпно гудіти, – іди геть, ти жахлива, ти не допомагаєш мені! Пішла геть!!

Я кричу, що є сили. Чому вона мовчки стоїть та спостерігає? Я старалась з нею потоваришувати, думала, що вона випустить мене звідси. Але ні – ця немолода стерва продовжує мене лікувати. Але від чого? Вони дають мені пігулки і я потім нічого не пам’ятаю, а якщо я стану овочем? Тоді я точно не буду потрібна своїм батькам. Я плачу, тяжкі сльози стікають по моєму обличчі, воно починає нестерпно зудіти і я тру лице. Через секунду в мою кімнату приходять двоє чоловіків в білих костюмах. Знову вони, ні тільки не це. Ні, ні, ні.

– Агнес, ні, будь ласка прошу. Нехай вони підуть, будь ласка, – падаю на коліна перед нею. Ці покидьки знову прив’яжуть мене до ліжка, а потім синці будуть на зап’ястях.

– Ти обіцяла мені, у нас була домовленість з тобою, – її голос з м’якого та ніжного перетворився на суворий та грізний. – Ти бачиш, які наслідки, твоїх нерозумних дій? Тобі варто перепочити, а їсти будеш у себе.

Вона йде, знову йде.

– Гори в пеклі, стерво, – я брикаюсь в руках цих велетнів, але вони занадто сильні. Та й ця емоційна розмова утомила мене. Вони колють мене в руку, знову цей жахливий біль від голки. – Щоб вас перед смертю так само катували, як ви мене. Покидьки!

Секунди летять і я не можу сфокусуватися, все таке розмите, моя кімната крутиться, а потім – бац і повна темрява. Я знову тут, в дитинстві я боялася її. Всі страшні монстри виходять в темряві на полювання. Зараз не боюся – іноді вона затягує мене в свої лапи, коли стомлюся, то я повністю віддаюсь. Буває борюся, але мене не вистачає надовго. Та тепер це був останній раз, я буду грати роль для Агнес, для покидьків в білих костюмах і для всієї решти, які знаходяться за цими дверима. Я втечу звідси і більше ніколи не повернусь.

Я прокинулася серед ночі, в кімнаті темно і прохолодно. Підтягую покривало якомога вище. Треба тримати себе під контролем, але це так складно. Я простогнала та повернулася на бік, відходить після уколів завжди важко, а ці виявились особливо болючими.
– Ей, ти вже колись замовкнеш? – грубий хриплий голос прорізав навколишню тишу. Затамувавши подих, я тряслася від страху. В моїй кімнаті хтось є. Можливо якийсь божевільний зайшов сюди, щоб відрізати мені вухо чи ще щось, – нарешті.
Те друге ліжко скрипнуло. І що мені тепер робити? У мене немає сил, щоб якось захиститися від цього хлопця чи чоловіка або ж жінки з дуже низьким голосом.
– Хто ти? – прошепотіла я.
– Замовкни, ти мені заважаєш, – від його холодного тону, я піджала ноги ближче до тіла. Не буду говорити, якщо роздратую – стане гірше. Мені хотілося відвернутися до стіни, але якщо цей хворий вирішить підійти до мене? Як він потрапив в мою кімнату, я була тут весь час сама. Невже до мене когось підселили, чому ж не сказали про це? А може Агнес вирішила так мене здихатись? От же, підла стерва.
Я протягнула руку до маленької тумбочки, що стояла поруч з ліжком. Тут лежали мої дрібнички: мале дзеркальце, три книжки, один великий блокнот, набір простих олівців, плеєр з навушниками, але ті пісні мені набридли, тому я закинула плеєр якнайдалі. Також там завжди стояла пляшка води. Краще випити наостанок, бо я не знаю чи відкрию очі зранку. Зробивши перший ковток, я й не думала, що це трапиться. В мою стіну полетіла склянка і всі маленькі кусочки посипались на мене.

– Якщо ти не припинеш, я прив’яжу тебе до ліжка і засуну в рота шкарпетку.

Я тихенько видихнула повітря і почала збирати скло в руку. Моє тіло тряслося, можливо це – нічний кошмар. Мені лиш слід прокинутися і все буде добре. Сльози вже були на моєму лиці, та я збирала це кляте скло.
Я обережно перекладала його на підлогу, роблячи це майже безшумно. Малесенькі частинки скла залазили під шкіру, я відчувала як кров стікає тонкою доріжкою. Проте я не можу нічого з цим зробити. В кімнаті повна темрява, а я навіть увімкнути світло не можу.
Звісивши поранену руку з ліжка, я дивилась на стелю і плакала, тихо плакала. Сльози затікали мені у вуха, але я не ворушилася. Чекаючи кожної секунди, коли цей божевільний підійде та розіб’є мою голову так само як ту склянку.

Не знаю скільки минуло годин, але надворі почало світати і маленькі промінчики сонця потрапляли в мою темну та сіру кімнату. Іноді я почувала себе тут самотньою. Вона не була великою та обставленою меблями. Всього навсього два ліжка, які максимум вміщували одну людину. По дві тумбочки біля кожного ліжка. Також тут є один письмовий стіл із стільчиком, проте він був надто твердий для мене, тому частіше я сиділа на своєму ліжку. На моїй стороні, на стіні висіли декілька моїх малих малюнків. Агнес дозволила приклеїти їх туди, тому що цей бридкий сірий колір зводив мене з розуму.

Тепер відчути себе наодинці тут, було б для мене раєм. В кімнаті ставало все світліше і я наважилася повернути голову в бік. Можливо, вночі це був дуже реалістичний кошмар і там вже нікого немає? Повільно повернувши голову, я помітила пусте, заправлене ліжко, яким воно було завжди. Гучно випустивши повітря з легень, я засміялася. Господи, це був сон, це був просто надзвичайно страшний кошмар. Але зараз все в порядку. Я підвелася з ліжка і раптом відчула неприємний колючий біль в руці. Я з повним жахом в очах оглянула свою руку. Вона була в крові. Кров встигла запектись і моя рука була вся в кровавих слідах. Я завмерла, моє серце сильно тріпотіло всередині. Глянувши на підлогу, я помітила кусочки того самого скла, яке вночі збирала з себе. Отже, ні, ні – це був сон. Але якого тут тоді розбита склянка і моя поранена рука? Страх знову підкрадався до мене та клав свої величезні лапи на мої плечі, вони почали боліти від тієї тяжкості. Вночі я не бачила того чудища. Але зараз я могла би поглянути йому в лице, і це лякало ще більше. Потрібно щось зробити, поки його тут немає. Я повинна врятувати себе.Вискочивши з ліжка, я побігла до дверей. Передчуваючи уже свободу та спокій, я щодуху потягнула за ручку. Проте вона не піддалася мені, я була тут замкненою. Тільки не це, як мені врятуватися? Стрибнути з вікна – не варіант, я знаю, що знаходжуся на третьому поверсі. Не хочу бути інвалідом, коли вийду звідси. Або ж взагалі не вийти. А іншого виходу в мене тепер не було, тому я вирішила кликати на поміч. Сподіваюся, що Агнес проявить співчуття до мене і допоможе врятуватися. Я била в ці дерев’яні двері та кричала. Він може зараз прийти та виконати свою обіцянку та мені було все одно. Мені лиш треба вийти звідси. Треба вийти, вийти….
Я кричала до болю в горлі і нарешті двері відчинилися. Ті два здорових чоловіка, що були вчора зайшли в кімнату, я відступила від них на певну дистанцію.

– Мені потрібна Агнес, покличте її будь ласка, – один той, що мав темне волосся пішов з кімнати, а блондин залишився тут. Він повільно оглядав кімнату та сканував мене. Я сховала свою поранену руку за спину. Відійшла ще ближче до свого ліжка і не помітила, я стала на те саме кляте скло. Кожен з малесеньких шматочків залазив мені під шкіру, але я мужньо терпіла. Я відчувала як сльози текли по моєму обличчю і ніяк не могла на це вплинути. Організм перестав слухатися мене, він творив все, що хотів.

Через хвилину Агнес з’явилась на порозі моєї кімнати. Вона попросила чоловіків почекати її в коридорі. Вони довго м’ялись біля дверей, проте все таки пішли. За кого вони мене приймають? За якусь навіжену, яка накинеться на людину?

– Люба моя, що сталося? – я посміхнулася їй і в цей момент кімната почала плавати у мене перед очима, сфокусуватися було дуже складно, а через хвилину все потемніло і навкруги все замовкло, і я почувала той спокій і тишу про, які мріяли всю кошмарну ніч.