Частина 1

День Кроулі почався не найкращим чином. Кава втекла з турки, заливши стареньку плиту, рукав нового піджака невідомо коли замурзався білим пилом, ще й сьогодні мало відбутися перше заняття з його новим учнем. Ох вже ці багаті діти, яким усе діставалося лише тому, що вони належали до верхівки суспільства! Захопивши теку з нотами, він вивалився на вулицю, ледь не збивши перехожого, якого негайно послав до чорта, і поспіхом покрокував в сусідній район: грошей на те, щоб найняти кеб, не було. Їх в принципі не вистачало геть ні на що, інакше б він ніколи не взяв учня з такої родини. Але сплату пообіцяли гарну, а він вже місяць нормально не обідав, тож відмовляти було нерозумно. Дійшовши до ґратчастих воріт, він поглянув на ковані двері будинку, що буквально кричали про заможність його власників. Не очікуючи геть нічого приємного, він подзвонив у дзвінок.

Тим часом сонячний день обіцяв бути теплим і затишним. Втім у планів Азірафаеля, молодого чоловіка з аристократичної родини, що так сильно бажав за такої погоди піти на подвір’я чи в сад з якою-небудь книжкою, теж не було шансів збутися. Він уже був готовий вирушати, взявши з собою улюблену тростину і книжку з астрономії, коли на його шляху з’явився батько. Він казав щось про термінове заняття, про яке юнак чув вперше, і про нового вчителя, який мав прибути, за словами голови сім’ї Фелл, з хвилини на хвилину. Тому Азірафаель мав відкласти свої дурнуваті плани й зайнятися власною освітою, щоб на черговому світському заході не сісти в калюжу і не осоромити сім’ю. Зніяковіло опустивши погляд на підлогу, Азірафаель слухав батька, все сильніше стискаючи в руках книжку. Лорд Фелл майже перейшов на крик, кажучи про весілля незабаром, необхідність продовження роду і ще про багато, багато чого, що стосувалося аристократичного походження і відповідних до цього правил та обов’язків, що змушувало юнака ненавидіти власне положення, яке обмежувало і не давало реалізовувати мрії та бажання.

Батько з сином розійшлися на неприємній ноті. Азірафаель все ж спробував заперечити Феллу-старшому, але це лише посилило сварку. Юнаку довелося підкоритися — він залишив книгу, яку збирався читати на природі, і вирушив до кімнати для навчання, де було все необхідне для занять. Кілька хвилин потому дворецький відчинив двері, окинув поглядом спочатку Кроулі, а потім виразно поглянув на годинник. Він жестом запросив чоловіка пройти всередину, попередивши, що глава дому хоче бачити його після заняття. Після чого зник з поля зору, залишаючи молодого господаря у владі нового вчителя, втім, не забувши окинути їх презирливим поглядом. Кроулі подумки зіщулився, але ззовні старався виглядати так само спокійно, як і до цього. Його учень виглядав не набагато молодше за самого Кроулі. Але все інше — руки без жодної мозолі, новенький підшитий кравцем костюм, м’які світлі локони — казало про те, що тільки віком їх невелика схожість і завершується. Юнак перед ним виглядав незадоволеним і це засмучувало Кроулі, втім, обирати було ні з чого.

Він сів на стілець біля рояля і жестом запропонував учню сісти сусідній.

— Доброго дня, містер Фелл, мене звуть містер Кроулі, я ваш новий вчитель фортепіано.

Азірафаель, що стояв біля вікна, не одразу звернув на це увагу. Він все ще намагався владнати з собою після чергової сварки. Так, хлопець мав доволі м’який характер, хоч і намагався цього не показувати, відповідно до того, як його вчили. Він мав стримувати емоції, гідно поводитися і відповідати високим стандартам сім’ї Фелл, словом, жити так, як треба, а не так, як хочеться. Це дратувало і засмучувало. Втім, він спробував усміхнутися вчителю, щоб не здаватися грубіяном чи погано вихованим, а може десь і надто розбещеним аристократом, і сів поруч.

— Добрий день. Можете звати мене просто Азірафаель, містер Кроулі, — спробував посміхнутися юнак, а потім перевів сумний погляд на руки, складені на колінах. — З чого почнемо?

— Добре, Азірафаель, будь ласка, влаштовуйтесь зручніше, — може Кроулі й чув певний сум в голосі підопічного, але він не збирався з’ясовувати, в чому справа. Гарний настрій не був найвизначнішим фактором в чистій грі, що вже що, а Кроулі це було відомо і з власного досвіду. — Ви вже вмієте грати, чи нам варто почати з постановки рук і інших азів?

— У мене вже був вчитель, але в нього виникли деякі розбіжності у поглядах з моїм батьком, тож треба було шукати нового, — дещо сором’язливо відповів юнак, поглянув на вчителя поруч. — Ми з ним вже пройшли початкове розуміння нотної грамоти та постановку рук.

Щоб довести свої слова, Азірафаель поклав руки на клавіші фортепіано і зіграв коротеньку мелодію. Вона була доволі простою і не потребувала сильних навичок чи глибоких знань техніки, але цілком вірогідно, що людина, яка б вперше сіла за інструмент, не змогла б зіграти навіть цього. Але юнак розумів, що їм обом буде простіше, якщо він продемонструє власний рівень навичок, від якого потім зможе відштовхуватися містер Кроулі. Поки Азірафаель грав, Кроулі піднявся зі свого стільця і став за ним позаду.

— Що ж, вірогідно, у мене б теж виникли «деякі розбіжності у поглядах» з вашим вчителем: шкода вас засмучувати, але руки ви тримаєте геть невірно. Хоча справа може бути й в довгій відсутності практики…

Кроулі обережно взяв одну з рук учня у свої, намагаючись допомогти йому правильно встановити пальці на клавіші. Контраст між м’якою, теплою шкірою Азірафаеля та сухою, жорсткою шкірою власних рук ніколи раніше так сильно не збивав його з пантелику. Ситуацію погіршувало ще й те, що кучері Азірафаеля були надто близько до його обличчя, і він став відчувати тонкий, приємний аромат, що виходив від волосся. Можливо, це був запах рожевого мила, а можливо, туалетної води. Він знав, як обожнювали заливатися нею представники вищого світу. Втім цього разу запах парфуму не здавався Кроулі недоречним.

Азірафаель, трохи зніяковівши, дивився на свої руки, а потім поглянув на вчителя. Він просто провалився на самісінькому початку заняття! Ох, якби тут був його батько, то, напевно, він тільки зловтішався б і потім ще не раз згадав би цю історію, доводячи свою правоту. Однак, Азірафаель не міг нічого з собою вдіяти. Йому подобалося навчання, от тільки просто книги приваблювали його ще більше. Ідея відкрити букіністичну лавку була б чудовим рішенням і усе частіше спливала у його думках останнім часом. Дотик пальців вчителя і тепле дихання змусили його злегка почервоніти й здригнутися, але він слухняно підкорився коригуванням.

— Мені здається, обидва варіанти є правдивими тією чи іншою мірою, — тихо відповів Азірафаель, поглянувши на ноти, які приніс Кроулі. — Це ви написали? Я не пригадую такого у містера Дарлінга. У нього були тільки класики.

Кроулі застиг від несподіванки. Він що, примудрився принести на перше заняття власні ноти? Але, кинувши побіжний погляд, він побачив, що це просто якийсь сучасний мюзикл, який він помилково колись придбав. Можливо, ці твори зараз і було б модно грати в салонах, але для першого заняття вони не дуже то й підходили.

— Ви маєте рацію, жоден класик такого не писав, втім, до мене це також не має ніякого відношення. Гадаю, ваш батько не буде задоволеним, якщо я навчатиму вас цим фривольним пісенькам. Але для першого заняття і не обов’язково грати по нотах.

Мовчання, що запанувало після цього, змусило Азірафаеля вкотре зніяковіти. Думка про те, що він ляпнув щось не те, якось зачепив містера Кроулі, не давала йому спокою.

— Давайте я все ж поставлю вашу руку в правильне положення, — першим порушив тишу Кроулі, коли Азірафаель вже був готовий просити вибачення за свої слова.

І все ж Азірафаелю здавалося, що вчитель пише музику, він розчув нотки підозри в голосі Кроулі, але вирішив не підіймати цю тему знову, щоб не здатися нетактовним і погано вихованим.

— Знаєте, ви праві, батько не буде в захваті від таких творів. Він віддає перевагу класиці й тому, що слухають у вищому суспільстві, — озирнувшись, наче їх хтось міг підслухати, Азірафаель понизив голос до змовницького шепоту, ледве усміхаючись. — Насправді, мій батько ненавидить музику. Він просто хоче справити враження на інших, що його син вміє грати на інструменті. На його думку, від цього мені наречені проходу не даватимуть.

Він усміхнувся вчителю, а Кроулі, акуратніше, ніж до цього, доторкнувся до лівого зап’ястя Азірафаеля і м’яко направив руку в потрібну позицію, а аж тільки потім звернув увагу на червоне обличчя учня.

— Що з вами, вам спекотно? Може, варто відчинити вікно?

Зітхнувши, Азірафаель зніяковів від нового дотику. Він був м’яким і приємним.

— Ні… Вибачте, — збентежено пролепетав той, кидаючи погляд блакитних очей на Кроулі, але швидко опускаючи їх долу. — Просто… Трохи незвично після довгої перерви сідати за інструмент. Боюся наробити дурниць.

Кроулі трохи розслабився і відповів посмішкою. Син лорда Фелла виявився набагато приємнішим у спілкуванні, ніж його зарозумілий батько. Фраза ж про наречених дещо засмутила його, але подальше збентежене лепетання юнака змусили його повернутися думками до уроку. Він запевнив Азірафаеля, що робити помилки — це нормально, і з практикою все мине, вже він-то, Ентоні Кроулі, з цим допоможе. І вони почали практикуватися, сидячи поруч за роялем.

Після кількох годин занять Азірафаель відчув втому в спині та, попросивши перерви, піднявся з м’якого стільця, потягуючись. Кістки хруснули, і він відчув полегшення.

— Містере Кроулі, може, хочете чаю? — поцікавився Фелл, поглянувши на шнурок поруч із дверима

Що ж, Азірафаель був змушений визнати, що йому сподобалося заняття, а грати разом з вчителем було доволі цікаво. А ще цікавіше було вдивлятися в його незвичайні медові очі. Вони мали в собі щось гіпнотичне, щось, що притягувало. І ці думки змушували молодого аристократа червоніти. Кроулі, своєю чергою, мимоволі милувався юнаком, який потягувався, і незадоволено ловив себе на думці що Азірафаель виглядає набагато привабливішим, ніж слід було б думати. Проте Кроулі швидко відігнав ці думки, переконавши себе, що юнак має такий добрий вигляд виключно тому, що легко може собі дозволити гарного цирульника і новий одяг. Коли Азірафаель запропонував чай, Кроулі не одразу збагнув, що час пролетів так швидко. Він уже мав би йти.

— Ні, не потрібно чаю, мені вже час. З вами було приємно займатися. Хочете, я принесу яку-небудь особливі ноти на наступне заняття? Ми можемо вивчити те, що вам подобається.

— Ох… І справді, — Азірафаель тільки зараз глянув на годинник, а потім на вікно, за яким збиралися хмари. — Це буде чудово, містере Кроулі, — додав він, поглянувши на вчителя.

Він знов поглянув у вікно, наче щось для себе вирішував, а потім запропонував:

— Вас провести до кабінету батька, містере Кроулі? Гадаю, він хоче обговорити з вами, чи є від мене користь, а також оплату.

У словах Азірафаеля знов відчувалося збентеження, але тепер додалась навіть якась злість на батька. Він підійшов до дверей, за якими вже стояв дворецький. Дуже вчасно.

— Алістере, викличте містеру Кроулі екіпаж і дайте йому мою парасольку, коли він буде йти. На вулиці збирається дощ, — Азірафаель кинув на дворецького та Кроулі погляд, який не терпів заперечень. Хоч в чомусь він був схожий на батька.

Кроулі ж був здивований різкою зміною у поведінці Азірафаеля і вкотре змусив себе зібратися. На нього чекала розмова з Феллом-старшим, ось вже від кого він не очікував нічого приємного. Дворецький коротко кивнув і повів його по дому до кабінету лорда Фелла.

Господар дому сидів у своєму кабінеті, розбираючи документи, пов’язані з витратами на обслуговування маєтку та прислугу. Його становище поруч із королем надавало багато переваг, які лорд Артур Фелл дуже не хотів втрачати. Він давно вирішив, що його син Азірафаель повинен стати одним із радників при королівському дворі — почесна посада, яка обіцяла статки та багатство. Аристократ був певний, що з часом син подякує за те, що батько влаштував його життя і вибив з голови дурні юнацькі мрії.

— О, містер Кроулі, — привітав він молодого вчителя, відриваючись від паперів. — Хочете чого-небудь?

Це запитання прозвучало більше з ввічливості, адже Артуру було цікавіше дізнатися про успіхи Азірафаеля на вступному занятті. Кроулі помотав головою, він також це розумів.

— Що скажете? Він здатний до навчання? Сподіваюся, він не грубіянив вам. Часом, Азірафаель абсолютно некерований. Ох, юнацтво… гаряча кров. Але не будемо про це. Скільки знадобиться часу, щоб він зміг прийнятно грати?

Від тону Фелла Кроулі ледь не скривився, але зміг втримати обличчя. Ось вже хто вважає оточення брудом під підошвами.

— Ваш син добре засвоює матеріал, але йому знадобиться час, щоб навчитися грати добре. Скажімо, для досягнення мінімально хорошого рівня знадобиться десь пів року. Він здібний учень, тож це порівняно невеликий термін.

— Що ж, мене це влаштує. Гадаю, я найму вас на рік, щоб мій син грав достатньо добре. Йому це знадобиться, я впевнений у цьому. — Лорд Фелл відкинувся на спинку крісла і тінь задоволеної усмішки промайнула його обличчям. — Містере Кроулі, вас влаштує та оплата, яку я запропонував? Якщо ви вважаєте, що не витримаєте товариство Азірафаеля, я можу підняти плату. Про вас я чув гарні рекомендації, та й шукати ще когось іншого мені б не хотілося. І ще: вас влаштує, якщо я оплачу зараз? Спочатку перші пів року, а після їх закінчення — решту. Самі розумієте, я зайнята людина.

— Так, цілком. Мене влаштовує й оплата, і товариство Азірафаеля, — відповів Кроулі, злегка схиливши голову. — Мені почекати оплати тут чи зовні?

— Чудово, — тепер Фелл відкрито усміхнувся і потягнувся до паперів. — Я випишу вам чек. Думаю, так буде зручніше.

Швидким і точним рухом руки лорд Фелл підписав чек і передав його Кроулі, побажавши гарного дня. Після цього він повернувся до своїх справ, залишаючи вчителя музики на дворецького, що чекав за дверима. Кроулі стискав чек у руці, коли йшов коридором до виходу. Там дворецький вручив йому парасольку, вкотре кидаючи на нього неприязний погляд. На вулиці Кроулі зупинився на мить біля вхідних воріт, глянувши на кеб, що під’їхав, а потім повернувся до маєтку. Йому здалося, ніби одна з портьєр швидко смикнулася, наче хтось підглядав за ним. «Утім, кому я потрібен у цьому будинку» — подумав він, сів у кеб і поїхав додому. Попри те, що в нього була купа роботи, тепер принаймні він мав гроші. Про свою ж дивну реакцію на молодого аристократа він намагався не думати.

Тим часом Азірафаель повернувся до своєї кімнати, розминаючи кисті, які тепер боліли від гри на фортепіано. Він вже і забув, як це буває. Перший час вони так і болітимуть, втім це тимчасове явище, і згодом його руки звикнуть до навантажень і він зможе грати будь-які хоч найскладніші партії. Наче згадавши щось, він підійшов до вікна, відсунувши важку тканину портьєр. Хотілось переконатися, що дворецький виконав його прохання. У якийсь момент йому здалося, що медові очі містера Кроулі на мить зустрілися з його поглядом. Різко відскочивши від вікна, Азірафаель зніяковів. Треба було перемикнутися. Зайняти себе чимось, щоб не думати про гіпнотичні очі та доторки до рук, від яких по тілу наче йшов електричний струм, а далі розливалося тепло. Приємне, вабливе тепло, яке хотілось згадувати ще і ще.

В той самий час у своєму домі Кроулі заварював собі нову чашку кави — досить дорогий напій, але тепер він знову міг собі дозволити його купувати. Світловолосий учень все ніяк не виходив з голови та Кроулі дуже сильно сердився на себе. Варто було зосередитися і викинути ці дурні думки з голови: у нього ще багато учнів, та і кава ось-ось втече, а він тут стоїть і згадує аромат волосся якогось юного аристократика. Від таких не можна було очікувати нічого хорошого і Кроулі зусиллям волі змусив себе повернутися до реальності. Його чекала кава і смачний гарячий обід.