Частина 1

Щоранку я приходила до парку. Спочатку мене змушували лікарі та батьки: “Ірена, попіклуйся про своє здоровʼя!” Мені ж просто життєво не-об-хід-не (промовляю з маминою інтонацією) свіже повітря. А ось книжковий пил неймовірно шкідливий, він забиває легені та призводить до ускладнення дихання. Це вже вигадали батьки, у мене такої впевненості у шкідливості книжок не виникало. Вони були моїми єдиними друзями, братами та сестрами, моїми провідниками у світ та душі інших. Який тут, до біса, пил? Але батьків не переконати і довелося нам разом (з моїми сльозами, істерикою мами та громовим гуркотом татового голосу) шукати компроміс. Яким і виявилася ранкова прогулянка у парку поблизу. А що найголовніше, батьків ніскільки не збентежило, що їхня доросла донька вже три роки живе окремо і може сама про себе попіклуватися. Ну нехай так і буде, пропустимо цей цікавий момент.

І ось кожен ранок перших двох тижнів здавався мені нестерпною тортурою: жовтневий вітер, пориви якого перетворюють волосся в незрозумілу ганчірку, вологі від постійної мжички лавки, похмуре грозове небо. Все це виглядає неймовірно чудовим тільки, якщо дивитись крізь вікно, поки ти сидиш завернутий у ковдру і зігріваєшся кружкою гарячого чаю. Тоді як гуляти по такій погоді взагалі не приємно. Проте договіру треба було дотримуватися, інаше Шлях до нашої бібліотеки був би для мене зачинений на повних три місяці! Занадто жорсткі заходи, як на мене, хоча це й був скорочений моїми проханнями термін (спочатку батьки ставили рік).

Довго я страждала, коли з годом звикла. А потім і взагалі полюбила свої прогулянки. Головне, вдягтися потепліше і захопити з собою термос із чаєм, без нього ніяк. Тепер вже батьки намагалися припинити мої прогулянки, бо вже холодно ніби. У відповідь ним доносилися їхні ж аргументи, тому заперечувати не було чим.

І ще однією (додам, що найважливішою) причиною мого бажання продовжувати прогулянки був він. Неймовірно гарний янгол з біличи кучерями. Він виходив одночасно зі мною, робив чотири кола по парку, ніби практикуючи давній ритуал, і виходив до майданчика над прірвою. На ньому хлопець знаходився десь хвилин пʼятнадцять і потім, повільною ходою, залишав парк.

Я запамʼятала усі моменти його прогулянки, до кожної непомітної риси. Одного разу мені навіть наснилося, що я сиджу у парці і маршрутом слідує секундомер замість звичного незнайомця. Умовно правдивий сон і моя невгамовна фантазія (не будемо про це). Хоча час я дійсно звіряла на цьому хлопці і виявила: повна прогулянка завжди тривала рівно тридцять хвилин. Цікаво, що при цьому мій обʼєкт пристальної уваги ні разу не дивився на годинник під час прогулянки, в цьому я була абсолютно певна. Що це – вишкіл після довгих тренувань чи вроджене тонке відчуття часу?

Тричі намагалася запитати. Перший раз спробувала підійнятися з лавки, коли він проходив повз, щоб ніби випадково зіштовхнутися. Провалилася: підставив шарф ─ він зачепився за деревʼяний обшарпаний поручень. Я тільки встигла припіднятися, як мене різко потягнуло на місце. Поки я розбиралася з шарфом, тихо лаючись під ніс, незнайомець вже пройшов. Наступного разу я ошпарила себе окропом, а третього разу ─ просто не наважилася. Забагато невдалих спроб. І я вирішила, що не так це мені й потрібно. Можливо, він взагалі одинак, котрий спілкування з людьми не шукає. Не буду заважати.
На тому все й залишилось, якби не доля.