Вугільний хлопчик

Гейл Хоторн та Мадж Андерсі на 74 Голодних іграх

За моєю спиною далеко на обрії видніються гори. Зеленою сіткою від них тягнуться ліси, дикі степи та поля, що, розплітаючись, переходять у поодинокі дерева, кущі, чагарники.

Ліс відпускає нас з рідних обіймів. Запах хвої, шарудіння листя міняються на сморід доменних печей та звуки гравію під черевиками.

Старий, як світ, паркан-сітка сьогодні мовчить. Ніякого гудіння, яке би вказувало на те, що він під напругою, тож Катніс спритно прослизає крізь давно вирізану дірку. Я лізу слідом, чіпляючись плечима за заіржавілі дроти.

— Рідний клопівник — тягну я, сторожко озираючись. Хоч миротворці дивляться крізь пальці на наші вилазки, та все ж ця спілка повна умовностей, і тримається на доброму слові, тож на очі їм краще не потрапляти.

Катніс глузливо хмикає.

— Вічно ти незадоволений. Чи ж не Еффі Тринькіт тебе вкусила?

— Дуже смішно— ображено бурмочу я. — Катніс що жартує— одна із ознак кінця світу.

Вона не звертає уваги на мою шпильку, і йде в сторону ринку.

У колишньому вугільному складі зараз напівлегально приторговують всякою всячиною усі кому не лінь. Там ми і збуваємо майже усю нашу здобич. Сьогодні сумка напівпуста і, зважаючи на те, що ввечері обов’язково включать електрику, до лісу ми не повернемось.

На порозі ми розділяємося, і я із впольованими кроликами іду до Рубаки, дебелої жінки, яка торгує м’ясом. Та якраз обслуговує покупця. Немолодий чолов’яга висипає перед нею жменю монет, і забирає з прилавку здоровенну пляшку із спиртним. Я його впізнаю.

— Не занадто рано? — голосно питаю в нього, киваючи на пляшку.

Той прищюрюється, намагаючись зрозуміти хто я в біса такий, і чого хочу.

— У мене сьогодні свято. — гарчить, проходячи повз мене.

Власне святом Жнива не назвеш. Проте не раджу з цього приводу голосно обурюватись.

Я киваю.

— Воно у всіх сьогодні.

Ось вам і ще одна ознака кінця світу: зустріти Геймітча Абернаті, переможця 50 ігор, напередодні Жнив уважається поганим знаком. Втім я не забобонний. Та й Рубака з цікавістю дивиться на мою сумку, явно налаштована на купівлю.

Після Горна ми йдемо до будинку мера Андерсі. З обов’язком дбати про жителів округу він, м’яко кажучи, не справляється, але принаймні розуміє усю безвихідь нашого становища, і регулярно купує “нелегальний” товар.

Двері відкриває його дочка, — ну справжня міська пані, — в білій сукенці і дурнуватій стрічці у волоссі. Вибралась до Жнив.

— Гарна сукня— кажу я.

Обидві дівчини здивовано дивляться на мене. Мадж стримано посміхається. Я їй теж не подобаюсь.

— Що ж, якщо я поїду в Капітолій — каже вона, — то хочу мати гарний вигляд.

Найгірше те, що вона не знущається — їй справді страшно. Хоча шансів потрапити на Ігри у неї в рази менше ніж у мене, Катніс чи Тома, навіть якщо з’єднати усю нашу удачу разом.

—Ти не поїдеш в Капітолій — погляд чіпляється за золоту брошку прищеплену до її сукні. Якраз над грудьми. На відміну від дівчат з мого району, міським було чим похвалитися.— Скільки разів тебе впишуть? П’ять? Мене вписали шість коли мені було дванадцять.

— Це не її провина — встрягає Катніс. Не з ввічливості. Мадж їй справді подобається.

Я відводжу погляд.

— Ні, ніхто в цьому не винен. Просто так є.

Просто Капітолію вигідно нас роз’єднувати. Просто деяким не вижити без додаткових карточок. Просто поки бідні жителі Скиби уже не надіються вичистити одяг від вугільного пилу, світловолоса дівчина розгулюватиме по окрузі в білосніжній сукні.

Мадж насуплюється. Вона бере у Катніс ягоди і віддає їй гроші.

— Щасти тобі, Катніс — каже вона не дивлячись на мене.

— Тобі теж.

Зрозумійте, в день коли мішок із здобиччю наполовину пустий, а шанси потрапити на кляті Ігри лякають до дрижаків, єдиною розрадою залишається нагрубити Мадж Андерсі. Та спроба провалюється із гуркотом закритих дверей мерового будинку, і я відчуваю, що я кусок лайна, і що день видається паршивим. Втім, я і так це знав.

До Скиби, нашого бідного району, ми з Катніс ідемо мовчки. Їй не подобаються мої напади в сторону міських. В цілому, Катніс не подобається усе, що не має якої-небуть користі для голодного шлунку. “Правду на хліб не намастиш”— якось сказала вона, щоб заткнути мою палку промову на тему ворожнечі між бідними і багатими, та користь, яку це приносить Капітолію.

Коса Катніс розтріпалася після лісу, і темні пасма падають на стару чоловічу куртку, яка лишилась їй від батька. З-під закочених рукавів видніються вимащені кров’ю і піском руки, на яких шрамів чи не більше ніж на моїх. І їй не потрібні якісь-там стрічки, щоб бути прекрасною.

Вона зупиняється і обертається до мене.

— Зустрінемось на площі.

— Одягни щось гарненьке, — похмуро кажу у відповідь, і ми розходимось.

Після того як я помився, одягаюсь у старі батькові речі.

— Ти дуже схожий на нього — мама озвучує те, що я намагався уникнути, не дивлячись у дзеркало. Вона підходить і поправляє сорочку — він би тобою пишався.

Від неї пахне травами, коли вона обіймає мене. ЇЇ зморщена і тепла, мов з тіста, щока торкається моєї, і я обіймаю її у відповідь.

Рорі в останнє дивиться на себе у дзеркало, Вік ледве відривається від книги, Поузі підхоплює мама, і ми усією сім’єю нарешті виходимо.

Люди помалу підходять до площі. Присутність на Жнивах обов’язкова для всіх. Уряд заставляє нас робити вигляд, що Жнива це свято. Все що нам залишається, це підпорядковуватися Капітолію — закрити рот, затягнути пасок, та терпіти усі їхні збочені умови миру. Наприклад, щороку відправляти своїх дітей на смерть.

Поузі виглядає щасливою, коли я дозволяю їй йти, взявшись за мою руку. Вона підстрибує дорогою, і її чорняві кучері підстрибують разом із нею.

Рорі раптом вибігає вперед.

На дорозі лежить кимось забута стара дірява шахтарська каска. Рорі піднімає її і запускає на дах будинку, але вона не долітає і гепається об стіну. Відпустивши Поузі, я підбираю її і запускаю сильніше. Каска перелітає будинок.

— Ура, Гейле!— радіє Поузі. Рорі фиркає “випендрюх”, і я даю йому підзатильника.

— Якщо вона приземлиться комусь на голову ви обидва будете покарані — попереджає мама.

Колими доходимо до площі то мовчки розходимось. Немає уже сил і настрою на сентиментальні жести. Я почув як Поузі запитала маму чому миз Рорі пішли окремо. Не знаю що відповіла їй мама. Мала ще не розуміє що таке Голодні Ігри.

— Страшно?

Рорі дивиться на мене вовком, і хитає головою.

—Там лише одна карточка з моїм іменем. Ти ж мене бідного пожалів, — бухтить Рорі.

Я тріпаю його за волосся, і усміхаюся.

— Якось візьму тебе з собою і Катніс, — тихо кажу йому на вухо. Рорі явно жвавішає, але я вже розвернувшись іду до свого місця.

Мої однолітки, ті хто востаннє бере участь у Жнивах, і, відповідно, зазвичай мають найбільші шанси бути обраними, стоять найближче до сцени.

По дорозі натикаюся на місцевого букмекера. Той шкіриться мені гнилими зубами, і задоволено погойдує пачкою купюр, зібраних для ставки.

На сцену виходить мер Андерсі. Він зачитує щорічну промову про історію Панема, вкінці натхненно призиваючи всіх до каяття і подяки Капітолію.

Я думаю про те, що гірш за все, коли випадає ім’я твого знайомого. Декілька років тому на Ігри випало їхати хлопцю, з яким я в дитинстві грав у сніжки. Я не знав його добре, але відчував що задля поваги повинен дивитися усі випуски шоу. У випуску №29 йому пробили каменюкою голову.

Десь в той момент на сцену вискакує Геймітч Абернаті, вже добряче набравшись від ранку, і викликає хвилю смішків.

Вирвавшись з-під п’яних обіймів Геймітча, шалено присоромлена ведуча-капітолійка Еффі Тринькіт, поправляє свою рожеву перуку, вітаючи усіх із Голодними Іграми.

—Спочатку дами! — вигукує та і підходить до скляної кулі. Маленька камера по сталевому дроту урочисто-повільно опускається о неї.

Натовп наче завмирає. Шарудіння паперу перед мікрофоном лунає на всю площу. Насолоджуючись звучанням свого голосу, Еффі виголошує:

—Мадж Андерсі!

Капітолійка радісно плескає руками в кисло-зелених рукавичках, з нетерпінням чекаючи на дівчину, а до мене повільно доходить звідки я знаю це ім’я.

Мер. Суниці. Стрічка у волоссі.

Мадж Андерсі.

Не може бути.

Вона виходить на сцену повільно. Поправляє біляве волосся і складає руки в замок. Її батько на неї не дивиться.

—Чудово, чудово— щебече Еффі. Вона приобнімає Мадж і розвертає її в сторону натовпу. —Наступні хлопці.

Я не хочу цього чути. Мені зовсім не кортить дізнатися чиє ЩЕ тіло привезуть цьогоріч у дерев’яному ящику.

Та Еффі Тринькіт уже оголошує прогноз.

—Гейл Готорн!

Моє.