Частина 1. Крейда #червопис2022

Розжарене повітря повільно піднімалося догори. День наближався до свого зеніту і спекою доводив, що надворі запанувало літо.

Хьонджін ненавидів подібну погоду. Помирав від задухи, не міг витримати, коли одяг прилипав до спітнілого тіла, задихався без прохолодного свіжого повітря.

Та найгіршим був пух! Білий, легкий він забивався у всі щілини, потрапляв в очі, ніс, рот. Хьонджін кашляв, відмахувався від нього, але той лиш сильніше лип до нього. Немов рій бджіл оточував з усіх боків, не даючи проходу.

Перед будинком шуміла дітвора. Ганяла, ніби їй не заважала ні спека, ні пух, ні палюче сонце. Поміж малечі увагу Хьонджіна привернула невелика дівчинка, яка старанно виводила крейдою букви на асфальті перед вікнами будинку.

– Я люблю тебе, Фелі… – прочитав Хьонджін самим вустами.

Сумнівів не було – то мало бути ім’я «Фелікс». Фелікс жив в цьому будинку, а його вікна виходили точнісінько на цю частину вулиці. Чи мав Хьонджін дивуватися? Певно, що ні. Вони з Феліксом ходили до однієї школи, але навчалися в різних класах. Тому Хьонджін багато про нього знав. Здалеку не раз спостерігав за цим сухоребрим хлопчам.

Фелікса можна було назвати популярним – він славився своєю доброю, веселою вдачею. Багато хто хотів товаришувати з ним, але остерігався зав’язати розмову першим, через стриманість Фелікса. А Фелікс не прагнув відшукати собі нових друзів, завжди замовкаючи наодинці з незнайомцями. Товариш Хьонджіна якось пожартував, що то він так слухняно виконував настанову мами не спілкуватися з чужими. Менше з тим, Хьонджін теж не наважувався заговорити з Феліксом першим, хоча вони часто поверталися додому на одному автобусі. Інколи хлопець спеціально звертав на іншу дорогу, щоб Фелікс не подумав, що Хьонджін його переслідує.

Тому сміливості цієї дівчинки Хьонджін міг лише позаздрити.

З черговим подихом вітру Хьонджіна з новою силою оточив пух.

– Чортовий пух! – Хьонджін виплюнув пушинку, яка прилипла до його губ, намагаючись проникнути усередину. Але він не був ґрунтом, щоб пух міг там прорости. – Тупий пух.

Та щойно Хьонджін позбавився надоїдливого пуху, як дівчинка, яка тільки мить тому малювала на асфальті букви, різко наблизилася до нього і ткнула до рук кусок крейди, чимось наполохана.

– Що? – лиш кліпнув хлопець, як дівча вже сховалося за рогом будинку, залишивши Хьонджіна стояти з куском крейди в руках. – Й грець з тобою! – почав відганяти від себе білий пух далі.

– Ти букву забув дописати.

– А? – поглянув Хьонджін.

Перед ним стояв Фелікс. Усміхався так сонячно, що навіть ластовиння на його обличчі порожевіло.

– А! – збагнув. – То не я!

– Я бачу. Ти хоча б крейду сховав, – засміявся Фелікс.

– Вона не моя, – поспіхом завів руку за спину Хьонджін. Так незручно, що хоч під землю провалюйся. – То мені дівчина ткнула до рук й втекла. То вона написала. Ну… недописала. Чортова крейда, – кинув її пряму у кущі.

– Краще б дітворі віддав, як тобі не треба.

Хьонджін почувався настільки розгублено, що не вигадав нічого кращого як полізти за тим куском крейди у кущі. Знайшов і виліз назад до Фелікса.

– Тримай, – ткнув йому до рук крейду.

Фелікс лиш розсміявся.

– Дякую, звичайно, але я малим віддам, не проти?

Хьонджін лише кивнув, проклинаючи себе за свою тупість. Нічим не кращий за той пух. Лишень би його ніхто таким не побачив. Засміють. Поки Фелікс віддавав крейду дітям, думав навіть утекти, але так би виглядав ще тупіше.

– Мені здається, чи ми разом навчаємося? Ти випадково не з третього класу? – запитав Фелікс.

– Так, з третього. Ти тільки нікому не розказуй… ну що я тут крейду шукав, – знітився.

– Обіцяю, – протягнув долоню Фелікс. – Приємно познайомитися, – і пауза.

– Хьонджін, – потиснув її Хьонджін.

– …Хьонджіне. Як мене звати ти знаєш, – кинув погляд на асфальт.

– Тут уже не сплутаєш, – ніякого усміхнувся хлопець. – Назавжди це ім’я запам’ятаю.

– Я теж твоє пам’ятатиму, – осяяла бліде обличчя Фелікса ясна усмішка.