Частина 1. Вдала покупка

Був тихий вечір. Навряд чи можна було сказати, що інші вечора містечка Норіс чимось відрізнялися саме від цього: місто оминала слава або розголос. Можна сказати, що Норіс був дуже спокійним містечком, настільки, що більша територія віддавалась селянам, коли центр залишався більш-менш розвиненим. В таких місцях зазвичай ніколи нічого не трапляється: сюди не рвуться орди нечисті, тут не проходять видатні герої, і, ймовірно, це навіть добре. Але все колись змінюється.

 

Високий чоловік увійшов до таверни, яку освітлювали слабкі, але багаточисленні свічки. Всі присутні потайки подивилися на нього — на його довгу, трохи брудну в дорожньому пилі мантію чарівника, — та продовжили займатися своїми справами. Гість, не скидаючи капюшону, з-під якого виглядали довгі неслухняні пасма ісиня-чорного волосся, підійшов прямо до жінки біля бару.

 

— Я тут по запрошенню пана Геппа, — сказав він.

 

Жінка оглянула його зацікавленим поглядом з ніг до голови, а потім махнула вліво. В сторону зачиненої двері з намальованим магічним символом, що нагадував криву букву «с».

 

Чоловік вирушив до символу, провів по ньому пальцем, після чого двері самі по собі трохи відчинилися. Тільки чаклуни могли пройти сюди.

 

За дверима виявились сходи, що вели вниз, неначе в винний погреб. Кам’яні стіни були холодні, якби не факели, то спускатися було б складно через збиті роками сходинки. Але далі йшов суцільний коридор з металевими решітками — клітками.

 

— Пане Арабелле! — вигукнув чоловік, що стояв неподалік, та привітно махнув рукою. — Саме чекав на вас! Прошу!

 

Арабелл підійшов, хоча й не знав, як саме почати розмову в потрібному напрямку. Що сказати, спілкування — не його сильна сторона.

 

— Добрий вечір, — сказав він.

 

— Звісно добрий, — весело відповів пан Гепп. — Я знав, що рано чи пізно, але ви звернетесь до моїх послуг. Тому, можна сказати, трохи підготувався.

 

Пан Гепп був низьким, але з круглим животом, який випирав з-під шкіряного недешевого жилету. Його руді вуса дотепно підстрибували, коли він починав говорити.

 

— Дуже непросто знайти собі помічника, що сказати! — неначе обурився він. — Сиріт, звісно, завжди вистачає, але тільки не в Норісі. Самі знаєте, в нас тут мало чого можна знайти.

 

— Це так, — кивнув Арабелл. — Але якби мені був потрібен просто сирота, я би не звертався до вас. Проста людина проживе в мене максимум місяць.

 

— Я розумію. Ремесло чарівника діло непросте для нас, звичайних людей. Тому я підняв усі свої зв’язки, щоб знайти сироту-чаклуна в містах поблизу. Хочу сказати, це було дуже важко. Чаклунів не так багато, як би нам того хотілось. Тому навіть єдиний варіант виявився для мене радістю!

 

— Чесно кажучи, мені немає діла, що то за дитина. Він повинен допомагати мені по дому, а для цього потрібна сила.

 

— Думаю, якщо вам потрібен тільки помічник, то цей хлопчина згодиться. Він не дуже гарний… Та ні, чесно кажучи, в нього є страшний шрам! Вибачте, але це правда.

 

Арабелл задумався:

 

«Негарний? Перепродати його буде важко… Коштів в мене не так багато, щоб йти в мінус…»

 

— Тим не менш, — продовжив пан Гепп, що пішов по коридору, — він справді витривалий. Мені привезли його з Залісся. Батьки померли від хвороби, а сам хлопець виживав сам. За весь час, що він перебував у мене, він ні разу не затихав.

 

— Не затихав? Тобто?

 

— Зараз самі побачите. І почуєте.

 

Пан Гепп дістав з кишені чарівні ключі, які переливались магічними лініями, та відкрив потрібну камеру. Коли ключ увійшов в замок, то в камері наче змінилась обстановка: з’явилось легке світло від вже напівживої свічки, а разом із ними і хлопець.

 

Хлопець років може десяти — було важко сказати точно, — вскочив на босі ноги та голосно заявив:

 

— Мені набридло сидіти тут! Я вимагаю свіжого повітря! Агов, гладуне, я до тебе звертаюсь!

 

Арабелл оцінив дитину: оцінка невтішна. Дуже худий, навіть туніка на ньому сиділа як величезна ганчірка, хоча ноги та руки міцні навіть через шар бруду. Волосся збите, русяве, падало на лоба та помітно заважало. Але це ще нічого. Проблема була в іншому.

 

Дитина була, м’яко кажучи, негарна. Шрам на правій частині обличчя дуже широкий, задівав око, лоб та щоку — такий важко буде зцілити навіть при бажанні. Окрім цього Арабелл помітив криві зуби, через що щелепа хлопця трохи випирала.

 

— Покажи руки, — скомандував Арабелл.

 

— А? Нащо? — хлопець здивувався, але показав.

 

Грубі та в мозолях, майже квадратні. Зовсім не вишукані, як зазвичай прийнято серед чаклунів.

 

«Це дуже поганий варіант… — подумав Арабелл. — Я не перепродам його. Він потворний, хто візьме таке? Але чи є в мене вибір?.. Хай там як, він на вигляд справді сильний, ще й руки привчені до важкої праці…»

 

— Він справді чаклун? — запитав Арабелл у пана Геппа, але той рота не вспів відкрити, як хлопчина радісно підскочив:

 

— То ось воно що! Ти шукаєш собі учня, чи не так? Тому я тут!

 

Пан Гепп роздратовано посміхнувся, мовляв, ось бачиш, дуже голосний!

 

— Якщо хочеш в учні, — заговорив пан Гепп, — то покажи на що спроможний.

 

— Я справді народився з даром магії! — хлопець різко махнув рукою. — Ось, дивіться!

 

Полум’я на свічці миттєво здійнялося до самого даху, неначе в нього закинули дров. Через це свічка за декілька секунд розплавилась та згасла, залишивши по собі сам лише віск.

 

— Ой… — прошепотів хлопчина, залишившись у темряві.

 

Арабелл протягнув руку — в ній з’явився миготливий шар світла, неначе мініатюрне сонце, що освітив приміщення.

 

— Витривалий, — підбив підсумок Арабелл. — Це добре. Якщо одразу зміг увійти в контакт зі стихією вогню, то це показник сміливості.

 

— Так, він дуже сміливий… — якось вимучено видихнув пан Гепп. — Але я розумію, що його потворність все псує. Я не хочу віддавати вам бракований товар, пане. Тому готовий поступитися в ціні. Прийміть мої вибачення, зазвичай мій сервіс краще.

 

— Я буду вдячний.

 

***

 

Хлопчину вивели через чорний вхід. Вечір закривав брудний провулок густими тінями, десь гавкотіли собаки та доносилися п’яні пісні.

 

Арабелл розрахувався з паном Геппом, після чого повернувся до хлопця. Той з відкритою цікавістю роздивлявся звичайнісінькі бочки. Пан Гепп побажав щасливої дороги та зник за дверима таверни.

 

— Отже… — протягнув хлопець. — Як мені тебе називати?

 

Арабелл зітхнув, не приховуючи розчарування.

 

— Ти не те, на що я розраховував, — сказав він. — Продати тебе буде важко.

 

— Я знаю, — на диво посміявся той. — Мій минулий господар продав мене за мішок гречки! А міг би і за два!

 

«Гречка?.. Мені гроші потрібні, а не людська їжа…» — Арабелл знову зітхнув, а в слух сказав:

 

— Хлопче, в мене лише декілька умов. Через стан здоров’я мені важко доглядати за господарством, тому це будеш робити ти. Натомість я дам тобі де спати та буду годувати.

 

— Вже нормально, — той знизав плечами. — А як щодо магії?

 

— Я навчу тебе трохи.

 

— Чому трохи?

 

— Тому що не думаю, що ти впораєшся.

 

— Це ми ще побачимо!

 

«Який смішний… Ну добре, нехай мріє про магію, аби тільки користь приносив!..»

 

— Мене звуть Арабелл, — представився нарешті він. — А яке твоє ім’я?

 

— В мене немає імені, — хлопчина розвів руками. — Хіба що «Виродок», але залишимо це моїм псевдонімом.

 

— Звідки ти знаєш такі слова?

 

— Я спостерігав за різними людьми!

 

— Добре, дай-но подумати… Я не вмію давати імена, але… — Арабелл подивився навкруги, однак нічого не знайшов. — Ну, то будеш Едіном.

 

— Едін? А що це таке?

 

— Одиниця виміру в зілляварінні. Так мені біде простіше запам’ятати.

 

— Ти вариш зілля? Справді?

 

— Звісно. Потім продаю на ринку. Але з кожним роком це дається мені вже важче… Думаю, якщо навчити тебе рахувати…

 

— Я вмію! — Едін підскочив від радості. — Я дуже добре рахую, особливо гроші!

 

— Твій колишній господар був торговцем?

 

— Так, як ти здогадався?

 

— Що ж, це на краще. А зараз ходімо за мною.

 

Арабелл дістав з кишені мішечок. Едін подумав, що там пісок, і був близько до правди. Чарівний пісок, який переливався неначе зоряне небо, вислизнув з рук Арабелла та накрив їх двох з ніг до голови. Едін відчув, як випадково втягнув носом пил — чесне слово, це було схоже на дим від костра! — і закашлявся.

 

Коли зоряний дим розвіявся, то Едін з подивом побачив, що вони з Арабеллом опинилися в зовсім іншому місці.

 

Перед ними розкинувся невеличкий дерев’яний будиночок з круглим дахом. Будинок заріс лозою та мохом, трохи увійшов в землю і тому був майже непомітний серед високих дерев лісу. Неначе схований від людських очей. Позаду будинка виднілась огорожа, що впала не день і не місяць тому назад. Далі вже розгледіти було важко через темряву.

 

— Це передмістя, — тихо сказав Арабелл. — Я живу у самому кінці Норіса. Подорожі даються важко, тому використовую зоряний пил, але його запаси не безкінечні. Тому не мрій.

 

Хатинка була тісною, адже стільки барахла Едін бачив вперше! Камін з дотліваючим вогнем був заставлений різнокольоровими склянками та завішений сухими травами; обідній стіл виглядав з-під дерев’яних мисок; дверці шафи не закривалися через кількість банок, мішечків та тюбиків, тому підпирались звичайною палкою; місце для сну на каміні було забите ковдрами та подушками, а на підлозі — лежало усе, що не влізло в шафу або скриню біля вікна.

 

Нехай і неохайно, але тут була своя магічна атмосфера. Едін з трепетом дивився на казан для зілля, що стояв посеред кімнати, та з нетерпінням бажав побачити процес варіння. Тут навіть пахло травами та чим-то ще, чим-то новим та солодким.

 

Арабелл пройшовся вперед та одразу впав на стілець з подушкою, неначе дуже втомився.

 

— Моя спина… — ледве чутно прошепотів він.

 

Капюшон спав з голови. Едін вперше зміг розглядіти свого вчителя: трохи моторошний на вид, навіть злий через сурові брови, з довгим волоссям та овальним обличчям. Напевно, якби не синяки під очима, він виглядав навіть чимось схожим на аристократа.

 

— Бачиш ту дробину біля каміну?

 

Едін подивився на камін і тільки тоді побачив дерев’яну дробину.

 

— Так.

 

— Розведи вогнище та лізь на гору. Там щось типу ванної кімнати. Як бачиш, місця тут мало, а там через димохід досить тепло. Вода стоїть у відрі. Мило побачиш одразу. Зроби ласку, помийся гарненько.

 

Арабелл був готовий до того, що хлопчина точно зробить щось не так, але на його подив — ні. Едін швидко розвів вогнище у каміні, коли махнув рукою, енергійно піднявся, помився та спустився майже через десять хвилин. Він змив бруд, хоча досі виглядав неохайним.

 

Тому Арабелл підвівся та дістав з товстого сундука у вікна нову туніку, бриджі з шнуром та простесенькі черевики. Звичайно, все було набагато більшого розміру, ніж потрібно, про що Едін і не посоромився сказати.

 

— Вдягни для початку! — рикнув Арабелл.

 

— Я буду схожий на мішок гнилої картоплі.

 

— Це краще, ніж твої обноски. Викинь їх взагалі.

 

— В тебе дуже дивний погляд на світ. Але добре, як хочеш.

 

Хлопець передягнувся в новий одяг, що висів на ньому як стяг на гілці. Едін посміявся та покружляв:

 

— Я привид!

 

Арабелл промасував перенісся:

 

— Постій на місці. Зараз все зроблю.

 

Як тільки активний Едін зупинився, Арабелл прошепотів заклинання та направив на нього руки. Едін відчув на собі, як одяг затріщав та почав зменшуватися разом з черевиками, поки не зупинився на потрібному розмірі.

 

— Оце так! — вигукнув він. — Ти міг би заробляти на життя такими справами!

 

— Магія не настільки зручна, якою здається. Є варіант вивчитися та піти працювати особистим чарівником у якогось лорда, тоді й можна робити такі ось фокуси цілими днями. Але це не справжня магія. Справжня магія небезпечна та дика. Приручити її неможливо.

 

— Можна працювати чарівником у лорда?

 

— Але не тобі.

 

— Тому що я негарний?

 

— Саме так, хлопче. Подобається це тобі чи ні, але люди люблять красу.

 

— Ну, не дуже й хотілося. Ти ж навчиш мене робити так з одягом?

 

— Вже пізно. Я покажу тобі спальне місце. Завтра почнемо новий день.

 

Едін спав на полу, на ковдрі. Але йому було тепло та м’яко: поруч тріщав вогонь, а на печі за шторою вже заснув Арабелл. Едін не міг заснути від нетерпіння. Він намагався, але не вдавалося.

 

Едін піднявся та дуже тихо пройшовся по дому, щоб усе роздивитися. Біля обіднього столу валялися миски від бульйону. Вони засохли. А біля печі лежала каструля, в якій нічого не було дуже давно.

 

«Схоже, він справді потребує допомоги… — подумав тоді Едін. — Він не вміє готувати та мити посуд? Схоже і прибирання дається йому важко… Я бачив павутиння навіть на другому поверсі, а там низький дах… Чому він не використовує магію для ведення господарства? Тут не багато варіантів: або йому не потрібен помічник, і він хоче мене здихатися, що мало ймовірно, бо він витратив ледь не останні гроші, або магія забирає забагато сил…»

 

Едін ще трохи подивився навкруги, виглянув у вікно, але було надто темно. Тому, прикинувши обсяг роботи на завтра, він ліг спати. І на цей раз заснув.

 

***

 

Едін прокинувся рано. Раніше вчителя. Сонце тільки-но визирнуло, а Едін відкрив очі. Він підвівся, потягнувся та вийшов на вулицю.

 

Прохолодно, але тихо та свіжо. Десь було чути стукіт дятла та спів сойки. Ліс шелестів. В такому місці Едін відчув себе в безпеці від людей.

 

Першим ділом він пішов на задній двір. Там був город з невідомими рослинами різних кольорів: дві грядки з фіолетовими ростками, дві грядки з синіми, а в самому кінці росло щось схоже на кудрявий виноград, але без плодів. Едін нічого не чепав, бо не знав ніяких чарівних рослин. Проте майже за огорожею він побачив криницю. Ціпок виявився ржавим, треба буде замінити, але воду носити можна. Чим Едін і зайнявся: підняв два відра, що стояли біля входу.

 

Хотів вимити посуд та приготувати щось до того як прокинеться Арабелл, щоб показати себе з гарного боку, але Арабелл вийшов раніше, ніж Едін розраховував.

 

— Бачу, ти швидко зрозумів, що від тебе треба, — сказав він, потираючи сонні очі.

 

— Я хотів би зайнятися прибиранням.

 

— Так, але… — той подумав. — Треба показати тобі, що чіпати не можна.

 

— Ти про зілля? Мені хочеться побачити, як варять зілля!

 

— О сільфи… — видихнув той. — Перш ніж братися вчити тебе магії, мені треба побачити, чи є від тебе якийсь толк.

 

— Тоді вперед!

 

— Я ще не прокинувся…

 

— Скільки можна спати!

 

— В тобі надто багато енергії. Добре. Якщо так багато, то набери води на другий поверх.

 

Відра були тяжкі, але Едін все життя тільки і робив, що важко працював. Прибирання або готування їжі для нього було не новим досвідом. Зазвичай саме для цього його й тримали, бо що ще візьмеш з потворної дитини?

 

Арабелл приготував щось поїсти: наче гороховий суп, але без гороху. Едін не питав, що це, а просто з’їв, бо був неймовірно голодним. Він залюбки поїв та перемив посуд. Весь, що був у будинку. Це зайняло багато часу, але тепер Едін хоча б привів до ладу частину хатинки.

 

Потім робота перейшла на город. Арабелл показував рослини, що слугували інгредієнтами. За кожним був свій особливий догляд, Едін дуже старався запам’ятати все одразу.

 

— Та рослина, що схожа на виноград, — Арабелл показав у кінець, — вона може бути отруйною. Тому, щоб її зрізати, треба брати рукавиці та одразу кидати в окріп. Зазвичай росте сама по собі, потрібно поливати час від часу. Вона зветься герасс.

 

— І багато людей в лісі купує зілля? — поцікавився Едін.

 

— Коли як. Зілля для добрива або для сну, наприклад, дуже цінуються. Але їх довго готувати. Тут більшість людей без магії, тому купують, коли їм потрібно.

 

— А чому ти продаєш зілля, а не послуги? Наприклад, той же одяг.

 

— На то є причини. У якомусь сенсі зілля надійніші.

 

День промайнув надто швидко за роботою. Едін трохи замотався, але швидко відпочив на лаві під хатиною. Він хотів пройтися довкола хати, щоб вивчити територію. Здавалося, що довкола лише високий сосновий ліс, але попереду знайшлася стежка. Едін пішов вперед. Він не збирався гуляти далеко, просто подивитися, що тут є ще.

 

І знайшов на свою голову коріння під ногами. Впав, подряпав руку та почав голосно сваритися з корінякою.

 

— Росте тут! — пихнув він. — Більше ніде чи що!

 

На руці просочилась кров. Подряпина виявилась глибокою.

 

— О ні! — Едін зірвав листя з куща та почав витирати кров. — Якщо я буду приносити неприємності, мене знову обміняють на гречку!

 

Він боявся забруднити новий одяг більше, ніж поранитися ще раз. Тому почекав, доки кров не зупиниться і тільки тоді повернувся до хати.

 

Він увійшов, коли вже стемніло. Арабелл вже щось готував в каструлі та невдоволено подивився на нього:

 

— Я думав, тебе вовки з’їли. Це було б прикре марнування грошей.

 

— Вовки також так подумали.

 

— Що це? Де ти встиг подряпатися?

 

— Підступна коріняка!..

 

Арабелл, як завжди, зітхнув та відійшов від каструлі. Він присів до Едіна, взяв його за руку та провив пальцями вздовж подряпини. Едін відчув це: як вібрація, що пройшлась по шкірі морозною ниткою, затягнула рану.

 

— Ого… — Едін в захваті помахав цілою рукою. — Так можна робити з усіма ранами?

 

— Ні. Тільки свіжими. Чим свіжіша — тим простіше її зцілити, — піднявся Арабелл. — І не всі рани так швидко загоюються. Іноді потрібні потужні еліксири.

 

— Як щодо мого шраму?

 

— Як раз про такий випадок я і кажу. Він в тебе дуже давно, хіба ні?

 

— Так. Я був ще зовсім малий, коли… — Едін посміхнувся. — Але тобі це не цікаво, так?

 

— Так. Просто знай, що я не буду витрачати на тебе час та інгредієнти. Загоєння такого роду дуже дорого коштує.

 

— Який ти грубіян.

 

— Хто б казав. Навіть не подякував.

 

— Дякую!

 

— Більше не вештайся по лісу в такий час, доки не вивчиш місцевість. Я витратив на тебе останні гроші і не відпущу, доки не відробиш їх.

 

— Серйозно? Ти вмієш загоювати рани! Чому ти не заробляєш цим?

 

Арабелл повернувся до готування, наче нічого не почув.