Частина ІІ. Дім

«Вибач. Сьогодні не вийде. Зйомки затягнулися».

«Оппа, пробач. Я не зможу відпроситися у менеджера або вислизнути із гуртожитку».

***

Бути айдолом – занадто тяжко і виснажливо. Постійно знаходитись під прицілами камер і зацікавленими поглядами фанатів. Жодної хвилини вільного часу, жодного міліметру особистого простору. Що вже тут казати про особисте життя чи стосунки? Але ж багатьом айдолам все ж таки вдається почати зустрічатися. І зберігати це в таємниці.

Чанмін і Цзиюй були одними із таких щасливців. Після пари зустрічей за чаєм по закінченню репетицій, молоді люди деякий час не бачилися і навіть не могли спілкуватися. Знову ж таки – робота. Але потім одного дня зустрівшись знову, Мін не зміг промовчати. Пропозиція якось сама собою зірвалася з вуст. А Цзиюй погодилася. За ті декілька зустрічей чоловік зачарував її, закохав. І шансу на відмову у дівчини просто не було.

Не бажаючи погубити стосунки, Чанмін намагався робити усе по-максимуму. І Цзиюй чинила так само. Але часом обставини були сильніші…

***

Цзиюй не одразу помітила знайомий автомобіль біля гуртожитку. По закінченню запланованих на день заходів дівчата були стомлені. Цзи йшла останньою, але спочатку навіть не почула кроків. А коли її смикнули – злякалася.

– Чшшшш. Це я, – Чанмін приклав пальця до губ.

– Оппа! Нас же побачать!

– Пощастило, що ти йшла останньою. І зараз я тебе викрадаю.

Зімкнувши пальці в замок, Чанмін повів Цзиюй за собою до авта. Наче справжнісінький джентльмен, він відкрив для дівчини дверцята, допоміг сісти, і тільки потім зайняв місце водія.

–  Ми куди? – запитала Цзи, заховавши руки до кишень. Просто тому що без тепла чоловіка стало холодно.

–  На наше місце, – відповів Шим, завівши мотор.

Дивно, як тільки їх не побачили.

– Оппа, але ж моє зникнення помітять. Що я потім скажу іншим?

– Що-небудь придумаю.

Дорога від гуртожитка до невеличкого скверу на околицях зайняла достатньо часу, щоб молоді люди встигли натеревенитися за усі пропущені години. Але дечого іншого їм не вистачало – доторків. І тільки-но автівка зупинилася вглибині скверу, Чанмін одразу, перехопивши долоні дівчини, поцілував кожен пальчик. Він страшенно сумував, але дозволити собі зараз щось більше поки що було б досить дивним.

Подібне відбувалося вже не вперше, і Цзиюй навіть розуміла свого хлопця. Часом їй теж майже не вірилося у все, що відбувається, але насмілившись, завжди перша тянулася за обіймами або цілувала у щоку.

– Давай зіграємо в гру, – запропонував Чанмін, коли пара в повній мірі насолодилася компанією один одного.

– У яку,

– Яким би був наш дім?

– Наш дім?! Але… Хіба ще не зарано говорити про таке?

– Чому зарано? Це ж просто гра. Ось я, наприклад, хотів би щоб він був там, де багато повітря.

– І тепла, – підхопила Цзиюй. – Можна навіть десь біля річки. Або з великим садом.

– А всередині щоб обов’язково був комин.

– І шпалери бежевого кольору. Так тепліше. А ще… – дівчина захопилася розповіддю, фантазуючи, яким міг би бути їх власний дім. І навіть не звернула увагу, наскільки уважно її слухав Чанмін.

Цзиюй не помітила, як проговорила більше години. А коли закінчила, то побачила на обличчі чоловіка усмішку.

– Ти говорила стільки і так детально, наче вже розпланувала усе наше життя на роки вперед, – не зміг Мін промовчати.

Дівчина тут же зашарілася і присоромлено опустила очі.

– Тільки не кажи, що ти дійсно уже давно продумала? – втриматися від сміху було неможливо.

– Оппа! – обурено скрикнула Цзиюй.

Не те, щоб вона дійсно сиділа і все спеціально придумувала. Так вийшло. Перед сном подібні думки частенько навідувалися до дівчини. І завжди затримувалися надовго.

– Агов… Це ж абсолютно нормально, – присмирнів Чанмін. – До того ж… Те, що у твоєму майбутньому є для мене місце, що я поруч, значить… Це значить, що я роблю все правильно.

«Але чи потрібна я у твоєму майбутньому?», – подумала дівчина. Та говорити вголос не стала. Бо, можливо, що її кар’єра новачка, де все ще попереду, і його вже стала, будуть перешкодами у майбутньому, це просто прояв стразу та параної. Не більше.

– Я теж хочу… На довгі роки вперед у своєму майбутньому бачити тебе поруч. І щоб без «твоє» або «моє». Наше.

Але як би добре не було вдвох, час безжально летів уперед. І Цзиюй треба було повертатися до гуртожитку. Та і Чанміну, власне кажучи, теж додому час.

Чоловік відвіз свою принцесу додому, після чого відправився до себе. Але перед тим у нього була ще одна важлива справа.

***

– Ну куди ми їдемо? – не припиняла Цзиюй.

Нова зустріч з Чанміном сталася досить швидко, буквально за п’ять днів. Варто було дівчині опинитися на передньому сидінні такого знайомого авта, як їй одразу зав’язали очі і суворим голосом наказали не знімати пов’язку. З тих пір цікавість поїдала Цзиюй.

– Незабаром дізнаєшся, – загадково відповів Чанмін, не піддаючись ніяким вмовлянням. – Ти ж мені довіряєш? – скоріше твердження, ніж запитання.

Десь хвилин за десять машина зупинилася. Мін допоміг дівчині вийти і повів за собою, не відпускаючи руку, і попереджаючи про всі несподіванки, на кшталт порогу, горщика з пальмою чи кота. За звуками Цзиюй розуміла, що вони зупинилися біля якогось будинку, зайшли у під’їзд і зараз піднімаються ліфтом. Схоже, пискнув електронний замок, і Цзиюй опинилася в місці, сповненому знайомих запахів: нової шкіри, старих книжок, квітів…

Іще декілька кроків, і пов’язка нарешті щезла з очей. Дівчина спочатку зщурилася від різкої зміни пітьми і світла, а потім… Перед нею відкрилася зменшена копія вітальні, що Цзиюй описала у грі. Усе до найдрібніших деталей.

– Це… – подих перехопило. Цзиюй повернулася до Чанмина, не знаючи, що й сказати.

–  Я знаю, це дивно… І, можливо, навіть дуже швидко, але… Я подумав, що нам потрібне місце, де б ми, перебуваючи наодинці, могли по-справжньому розслабитися. Тут можна не боятися камер, журналістів, фанатів. Цей маленький світ тільки для нас двох. Тому все зроблено так, як би хотілося тобі.

– Я… – було складно втримати сльози. – Дякую, – Цзиюй обійняла свого чоловіка, притискаючись до нього якомога сильніше. – Це дивовижно.

– Прошу, – відповів Чанмін.

Зараз він дивився на свою крихітку і бачив тільки любов, обожнювання і щастя в її очах. І власні всепоглинаючі почуття до цього найніжнішого створіння не було більше сил стримувати. Обхопивши руками обличчя Цзиюй, Чанмін нахилився до її вуст, нахабно і без дозволу крадучи їх перший справжній спільний поцілунок. І одразу розчинився у новому відчутті.

Почувши на своїх вустах чужі, дівчина спочатку мимоволі здригнулася – здійснилося те, про що вона так давно мріяла. Чанмін цілував ніжно, наче дівчина була зроблена з найтоншого фарфору, несміливо, але до неможливого приємно. Ще ніколи мрія не була в десятки разів тьмянішою за реальність. Тіло дрижало від приємних відчуттів, і не хотілося, щоб це коли-небудь завершувалося.

Таки відірвавшись від губ Цзиюй, Чанмін не поспішав відсторонюватися. Він дивився прямо їй у вічі, бачив у них неземний блиск і розумів, що зверне гори, висушить моря і здвине хоч усі континенти, аби тільки ці очі сяяли так завжди.

– Я. тебе. Кохаю, – тихим шепотом із уст в уста.

– Ти. Тепер. Мій світ, – така ж чутна лише двом відповідь.