Частина ІІІ. Питання, що не потребують відповідей

Чанмін постійно ставив собі запитання: «Чим він заслужив таке щастя?». Напевно у минулому житті він врятував країну? А, може, увесь світ? Всесвіт? Бо інакше він не може пояснити все, що сталося з ним впродовж останніх шести місяців.

Кожного ранку Чанмін боїться відкривати очі. Аби все, що сталося, не здавалося просто прекрасним сновидінням. І тільки ніжне тіло в обіймах або тепле дихання кудись в шию переконують, що то все зовсім не сон. Тільки тоді він насмілюється розплющити очі, аби сонний погляд одразу ткнувся у темну маківку.

Цзиюй зазвичай ще спала, тицьнувшись носом Чанміну в шию, рідше в руки, що міцно обіймали. Дівчина завжди казала, що його запах заспокоює, дарує відчуття захищеності.

Зранку Цзиюй завжди схожа на кошенятко, що шукає тепло та ласку в руках нових господарів. І бажання вилазити із затишного царства подушок та ковдри не було взагалі. Чанмін був би зовсім не проти провести так більшу частину життя. І підняти чоловіка з ліжка могло лише одне – сніданок. І ні, не для себе, як міг би подумати кожен, хто хоч трохи знав Шим Чанміна. Ніхто, навіть він сам, не міг уявити, що йому хотітиметься, йому подобатиметься готувати сніданок комусь іншому.

Але Цзиюй, як завжди, стала виключенням. Зазвичай, остаточно переконавшись, що це не сон, а реальність, Чанмін дуже тихо і обережно полишав ліжко, даючи коханій ще трохи часу у світі сновидінь, і йшов на кухню. І той, хто каже, що готувати можна тільки маючи до цього хист, лише оправдовує власну лінь. Насправді достатньо просто захотіти, поставити перед собою ціль і можна оволодіти кулінарним мистецтвом на рівні найкращих кухарів світу.

Чанміну, звісно, таких висот не потрібно, але заради того, щоб порадувати кохану чимось смачненьким, він був здатен багато на що. Хоча сьогоднішній ранок був особливим. І занадто лінивим аби готувати щось складне.

Поки в чайнику закіпала вода, чоловік нарізав тоненькими скибочками імбир, засипав у заварник разом з чайним листям і дрібкою кориці. З деяких пір чай з корицею та імбиром – їх улюблений чай. Тостей в цей час «виплюнув» готові гарячі скибочки підсмаженого хліба. Чанмін замінив їх на ще «сирі», а приготовані тости намастив мандариновим джемом. Шкідливо, але сьогодні можна.

– Знову балуєш нас калорійною їжею? – біля дверей пролунав ще сонний голос Цзиюй.

– Знову ти прокинулась раніше, ніж я закінчив! – одразу насупився Чанмін. Іще ні разу у нього не виходило розбудити свою принцесу поцілунком і принести їй сніданок у ліжко. Але ж як хотілося!

– Не дуйся. Тобі не личить, – дівчина потягнулася аби, як завжди, поцілувати коханого чоловіка в щоку. – Ти ж не винен, що я прокидаюся майже одразу, як ти йдеш. Мені холодно без твоїх обіймів.

– А так? – Чанмін одразу обійняв і поцілував кохану. Вже по-справжньому. По-дорослому. Цзиюй відповіла йому одразу. Після пробудження вона завжди ставала спраглою до ніжності та ласки. І від цієї особливості чоловік теж втрачав розум.

Але ідилію перервав сигнал тостера. Чергова порція готова.

– Ідіотський сніданок, – Цзиюй повністю повторила незадоволену інтонацію Чанміна.

«Здається, я занадто згубно на неї впливаю», – подумав Мін, спостерігаючи похмуре обличчя дівчини.

– Не треба супитися, – він чмокнув Цзиюй в кінчик носа. – У нас сьогодні вихідний. Попереду ще багато часу.

– Мені його завжди буде замало.

«Я знаю, моя маленька. Знаю. Мені його теж замало».

Ідилія та щастя, про які більшість може тільки мріяти. Шкода тільки, що Цзиюй і Чанмін можуть собі дозволити це нечасто. Адже для айдола це неприпустима розкіш.