Частина шоста. «What’s Wrong»

Painkillers ain’t for killers

Can’t shake the way I’m feeling.

«Autopsy» Blind Channel

I’ve been divin’ in the deepest

That’s where I buried all my secrets

I’ve been drownin’ in my weakness

I tell ’em nothin’

I keep bluffin’.

«Bluffin’» LIAMOO

 

— I don’t need your love, but I need your car… — наспівую в такт мелодії, яку награю на гітарі.

— Та подаруйте вже хтось Хокка ту машину, — відгукується з іншого кінця дивану Йоонас, підкручуючи кілки на грифі свого інструменту. 

Кімната вибухає сміхом.

— Чекаю цей подарунок на день народження від тебе, Порко, — беззлобно відповідаю. 

— Тільки якщо від тебе буде такий же подарунок, — одразу ж парирує той. — Подвійний день народження — подвійні подарунки.

— Добре, що ти не мій близнюк, — закочую очі, кидаючи у нього медіатором.

— І як тобі це допомогло? — шкіриться Йоонас.

Хлопці знову ржуть, звиклі до наших словесних перепалок.

— По факту, — кидає Томмі, крутячи поміж пальців барабанну паличку.

— А справді, Йоель, там є якесь продовження? —  цікавиться Ніко, відриваючись від своїх записів у блокноті. —  Ти постійно наспівуєш тільки цей рядок. Щось іще буде?

— Не знаю, — знизую плечима, повільно перебираючи струни великим пальцем. Це й справді був лише один рядок, який застряг у моїй голові разом з мелодією. Я згадував і награвав її у випадкові моменти, коли ми збиралися на якихось репетиційних джемах чи от як зараз у студії, але не задумувався всерйоз над тим, щоб створити із цього якусь пісню. 

— Мелодія непогана, — відгукується Алексі, розвертаючись від компа до нас. — Якщо створиш хоч трохи більший шматок, зможемо спробувати погратися із ним.

Киваю, і ми всі повертаємося до попередніх занять. 

— Медіатор віддай, —  кидаю Йоонасові, а той корчить гримасу.

— А нахріна ти його в мене кидав? — але пластинку віддає.

Продовжую награвати мелодію, не впевнений, чи з цього справді щось може вийти. 

— I don’t need your love, but I need your car, — наспівую подумки, намагаючись згадати, коли і як взагалі вигадав ці рядки. Мабуть, під час якоїсь із нічних поїздок… в таксі… Геть від своєї чергової жертви. Тоді варто було називати речі своїми іменами… 

I don’t need your love, but I need your soul. І крадучи чергову, я знову тікаю з надією ніколи не перетнутися з тією дівчиною знову. 

«Red tail lights is all I’ve got», — раптом з’являється в голові ще один рядок. О так, це дуже про мене: задні габарити авто — все, що я лишаю після себе, постійно тікаючи. Від людей, від провини, від себе…

«Тікаючи від власного серця», — підказує внутрішній голос, і він стовідсотково правий. Саме це я й роблю останні роки — тікаю від усього, що може стати занадто дорогим і втрата чого завдасть нового болю.

Але ж Хілла… Хіба я не провалив це завдання із нею? Хіба усе не зайшло задалеко із нею?

— Йоель? Ти там справді вигадуєш продовження? — вириває із роздумів голос Алексі.

Знову автоматично знизую плечима, відкладаючи гітару.

— Не знаю, побачимо.

Але нові рядки впевнено осідають в голові. Можливо, з них таки справді вийде якийсь трек. Чергова метафора, прихована на очах тисяч.

 

Робота над альбомом триває повним ходом, поглинаючи майже увесь наш час та думки. Постійний потік ідей, обмін ними, пошук того самого звучання, тих самих рядків, здобуття нового досвіду з професіоналами своєї справи. Підготовка нашої першої творчої співпраці з іноземним артистом. Ніко знайшов свою стару демку й вирішив, що нарешті прийшов її час. І ми всі погодилися, що там має бути жіночий вокал, вперше в історії Blind Channel. Цей альбом мав складатися з експериментів, тож чому ні. Рорі навіть написала другий куплет, і він вийшов чудовим.

Окрилені й натхненні тим, що виходить, ми не збавляємо обертів і в Лос-Анджелесі. Концепція альбому з’являється сама собою із тієї першопочаткової ідеї, яка прийшла нам в голову ще навесні, спричинена усім божевіллям, яке відбувається зараз у світі. Старі теми й демки також виринають, ідеально вписуючись в загальну картину. Іноді щось крутиться на краю свідомості, але ніяк не може сформуватися в повноцінну думку, але при цьому не відпускає. І це затягує, не лишаючи мені ресурсу на деструктивні роздуми. Це одна з тих речей, за які я так люблю музику й бути музикантом. Як і перебування тут, так далеко від холоду й сірості рідної Фінляндії. Я люблю свою країну, але зимовий період у ній неймовірно пригнічує. Тож я насправді радію кожному приводу втекти звідти в сонячну Каліфорнію. Здається, і фани помічають ці зміни в мені по фото й відео, якими ми ділимося в соцмережах. Зараз це навіть не сприймається за обов’язок комунікації, а радше як бажання поділитися чимось хорошим і лишити його на пам’ять. 

— Каліфорнія тобі явно на користь, — усміхається з того боку екрана Хілла.

— Що ти маєш на увазі? — питаю. Хоча й сам відчуваю це, але мені цікаво, що бачить вона.

— У тебе очі аж світяться.

— То просто сонце, — жартую я, хоча насправді прекрасно розумію, про що вона. А ще відчуваю вдячність за те, що вона не говорить за те, що сумує чи щось на кшталт того, а просто радіє за мене, за нас і наші успіхи в написанні альбому.

— Передай трохи у Гельсінки, — сміється вона, зручніше вмощуючись на дивані, щоб тканинна маска не сповзала з обличчя. Не можу приховати усмішки від цієї її затишної домашності.

Коли день для мене тут лише починається, для неї там, у столиці Фінляндії, він плавно підходить до завершення. Але ми знаходимо хоча б годину часу, аби поговорити по відеозв’язку. І я досі дивуюся тому, що в моєму житті з’явилася людина, з якою мені хочеться це робити, бо навіть з батьками ми частіше просто переписуємося у WhatsApp. 

— Я спробую, — відповідаю, і ми ще деякий час обговорюємо її новий проект — відеокліп, який зніматиметься завтра, коли вона починає позіхати.

— Вдалих зйомок, — бажаю я, кидаючи погляд на годинник внизу екрана.

— Гарного дня, Йоеле, — у відповідь бажає вона. — А я змивати маску і спати з надією, що завтра о п’ятій замість мене не прокинеться зомбі.

— Добраніч, Хілло, — прощаюся, завершуючи виклик. І знову ловлю в собі те тепле почуття ніжності, яке вкотре змушує мою тривожність піднімати голову. У що я знову вплутався?..

 

Я вже майже заходжу до студії із кавою для всієї банди, коли раптом чую своє ім’я, і природно застигаю на місці, аби послухати, про що хлопці говорять.

— Вам не здається, що у Йоеля хтось з’явився? — чую голос Алексі. 

— Маєш на увазі дівчина? — питає Порко і закашлюється, напевне захлинувшись від несподіванки колою.

— Ну…так, — невпенено відгукується Каунісвесі.

— З чого ти це взяв? — перепитує Йоонас все ще хриплим голосом. Для нього ця можливість видається вкрай фантастичною, і я розумію його, бо саме він вислуховував усі мої драми у стосунках й мої скептичні заяви про те, що пішло воно все до дупи, що я ніколи більше не куплюся на це знову.

— Ви ж знаєте Йоеля: зазвичай він не любить часто залишатися один і постійно шукає собі компанії, — пояснює Алексі, і я зітхаю — як цей малий мене вже добре знає. — Але зараз він регулярно десь усамітнюється і часто зависає в телефоні…

— Частіше, ніж зазвичай? — подає голос Томмі, і діловитість в його голосі на очевидному жарті змушує усіх розсміятися.

— Я був би дуже радий за нього, якщо це так, — озивається Оллі невимушеним, спокійний тоном. Він єдиний, хто знає про потенційну кандидатуру, та звичайно, нічого не каже хлопцям.

— Повір, бро, усі ми, — відгукується Йоонас, вже трохи оговтавшись від здивування. — Може, він нарешті почне концентрувати увагу не лише на музиці.

Всі знову сміються, і я закочую очі. Ну так, це ж я найбільше дістаю всіх робочими планами… Та я не відчуваю роздратування чи злості, я знаю, що вони справді бажають мені кращого, знаю, що навіть не погоджуючись зі мною, вони завжди будуть на моєму боці. 

Проте я все ще не готовий розповісти їм про Хіллу. Можливо, тому, що й сам не до кінця розумію, що між нами відбувається. Або просто не хочу це визнавати, намагаючись тримати дистанцію, хоча усвідомлюю, що вона все одно невблаганно скорочується. З кожним повідомленням, з кожним дзвінком у WhatsApp, з кожною думкою про неї та кожним спогадом про проведений разом час до мого від’їзду…

 

Того дня погода несподівано здивувала сонцем та невластивим листопаду теплом. Хмари час від часу все ж набігали, та небо вражало ясною блакиттю, наче прощалося до наступної весни. Тож я не міг змарнувати цей шанс.

— Я правильно вдягнена? — запитала Хілла, впевнено крокуючи до мене і розводячи руки для демонстрації свого вбрання. 

Я попросив її одягнутися тепло, але так, щоб одяг не сковував рухів. Тож тепер вона стояла переді мною у шкірянці поверх светру на утеплену водолазку, обтягуючих чорних джинсах та мартенсах. І навіть накинула зверху шарф.

— Про всяк випадок закинула в рюкзак ще шапку й рукавиці, —  з усмішкою докинула вона. —  Ти мене заінтригував. Скажеш, куди ми збираємося?

— Того дня після картингу ти сказала, що хотіла б спробувати ще щось екстремальне, —  почав я, повільно відступаючи назад і наближаючись до байку, який припаркував біля тротуару. —  Тож я подумав, що тобі… сподобається ця пропозиція.

Я нервово провів рукою по дзеркалу, раптом переживаючи, що, можливо, це була не така вже й хороша ідея. Раптом, для неї це було дещо занадто.

— Ти серйозно?! — вражено вигукнула Хілла. Її сині очі наче стали ще більшими від здивування.

— Якщо хочеш. Подумав, раз вже в листопаді в нас видалася така погода, варто нею скористатися, інакше доведеться чекати весни, —  на одному подиху випалив я, несвідомо почавши аргументувати свою пропозицію так, наче вона уже від неї відмовлялася.

— Офігіти! — Хілла виглядала приголомшеною, явно не очікуючи від мого запрошення чогось такого навіть попри досить незвичне прохання зручного одягу. — Звичайно, що хочу! 

Я полегшено видихнув, нарешті помічаючи, що в її очах блищав захват і азарт, а зовсім не страх чи шок. 

—  Це твій? —  запитала вона, обережно проводячи рукою по сидінню. — Ти не казав, що у тебе є мотоцикл.

—  Позичив у друга, —  усміхнувся я, спостерігаючи за тим, як вона розглядала його. — Зараз не так часто катаюся через тури й фестивалі. Більше на гірських байках із братом.

— Так, за це розповідав, —  кинула усмішку Хілла. А тоді підійшла ближче, зазираючи мені в очі. — А ти вмієш робити сюрпризи, Йоеле.

І на мить я відчув холод страху, що вжалив нутрощі, від того, що моє серце підступно пропустило удар. Небо було майже ясним, але між нами наче виникало невелике торнадо хвилювання. Думаю, від неї не приховалося, який ефект вона мала на мене, але Хілла промовчала, відступаючи на пів крока назад, вдоволено посміхаючись.

—  Окей, то що я маю робити? —  діловито поцікавилася вона, знімаючи із зап’ястка резинку для волосся й стягуючи його у хвіст. Даючи мені мить перевести подих.

— Найперше — одягнути шолом і рукавиці, — відповів я, не в змозі стримати усмішку. Її безпосередність і життєва енергія вкотре захоплювали мене. З’являлося відчуття якогось повернення в часі в паралельну реальність, де в наші підліткові роки ми все ще були друзями дитинства і я вперше збирався посадити її на байк. Можливо, так би й було, якби тоді наша сім’я не переїхала з Лахті. Можливо, усе моє життя і я сам були б зовсім іншими… 

— Так точно, — жартівливо відсалютувала Хілла, вириваючи мене із роздумів про можливе і втрачене майбутнє. Я струснув головою, проганяючи їх геть.

— Твоє місце ось тут — позаду мене, —  почав пояснювати я, коли ми одягнули й закріпили на ній шолом. —  Ноги поставиш от сюди й міцно обхопиш мене руками. Коли стартуватимемо, тебе енерцією трохи відкидатиме назад. Не бійся — ти не вилетиш ні в якому разі, але за твоєю спиною є ще невеликий багажник, тож буде не так стрьомно. Але в такі моменти не відхиляйся назад, краще нахиляйся вперед на мене. І міцно тримайся, зрозуміла? — Хілла з розумінням кивнула, виглядаючи зосередженою. — На дорозі через вітер та шоломи ми не зможемо розмовляти й нормально чути одне одного, тож домовляємося одразу. Якщо тобі буде зашвидко, стисни мене міцніше, я знижу швидкість. Якщо захочеш зупинитися — двічі постукай мене рукою по грудях, добре? 

— Так, —  промовила вона. В очах, окрім азарту, тепер також проглядалося хвилювання, і я згадав себе в той день, коли вперше сів на мотоцикл. Всередині тоді теж була мішанина із захвату, нетерпіння та страху. Тоді мені було шістнадцять, і я вперше відчув, що мені завжди не вистачало такого адреналіну.

Я поклав долоні на її плечі, сподіваючись заспокоїти цим жестом.

— Довіряєш мені?

— Так, — ні секунди не вагаючись, впевнено заявила Хілла. Її очі говорили те саме. І це боляче зачепило.

«Зовсім не варто», — гірко прокоментував внутрішній голос.. Не знаю, навіщо це запитав, знаючи, що зовсім не вартий її довіри. Її симпатії. Її закоханості… 

Та стосовно дороги Хілла могла повністю покладатися на мене. Я ні за що не піддав би її небезпеці, навіть якщо це коштувало б мені моєї.

Її очі, що відбивали блакить неба, довіра, яку вони випромінювали, затягували мене. У ту мить мені так хотілося поцілувати її, але різниця у зрості в поєднанні з шоломом робили це абсолютно неможливим. Тож я закусив губу, відганяючи це бажання в сторону, відчуваючи хвилювання від її пильного погляду, наче вона бачила й розуміла усе, що я хотів приховати. 

Тоді ми накатали кілометрів із вісімдесят, виїхавши за межі міста, розганяючись на напівпорожніх трасах. Спочатку я старався не їхати занадто швидко, даючи їй можливість звикнути до мотоциклу й особливостей їзди. Але поступово додавав газу. Декілька разів вона скрикувала й інстинктивно стискала мене сильніше, міцніше притискаючись до спини, але це тільки було приємністю для мене. Адреналін від швидкості, відчуття свободи і тепло її тіла проганяли мій вічний холод, відкидали темряву на задвірки свідомості. 

Хілла жодного разу так і не стукнула мене двічі, просячи зупинитися, аж поки я сам не загальмував на заправці майже посеред поля і допоміг їй злізти, розуміючи, що з незвички та від досить довгої дороги, вона майже не відчувала ніг. 

— Ти як? — запитав, знімаючи шолом.

— В порядку, — усміхнулася вона, намагаючись відстібнути застібку свого, але руки її також не слухалися. Я усміхнувся й зняв із неї шолом, поклавши обидва на сидіння. — Відчуття, наче я щойно спустилася з космічного корабля.

— Розумію, — засміявся я, поправляючи пасмо, що вибилося з її хвоста, не бажаючи забирати руку.

— Але це було круто! — в голосі звучав захват, він же струменів з її очей. — Місцями було страшно, але це такий кайф! Я тепер розумію, чому ти від цього залежний, —  усміхнулася вона.

Тоді я раптом усвідомив, що хай якими протилежностями ми не здавалися, в чомусь ми з нею, можливо, були не такими вже й різними. Тоді таки поцілував, не стримуваний перешкодою шолома. В той день почувався таким щасливим поза сценою, яким не почувався дуже давно. Наче хоч на той день мені вдалося втекти від своєї темряви й гнилої сутності, вдалося бути звичайним хлопцем, який, можливо, закохувався у дівчину поруч…

 

⧪⧪⧪

 

Від Інстаграму мене відволікає голос Йоонаса, що перекрикує музику клубу.

— Он там дівчата з нас поглядів не зводять уже хвилин двадцять, — кидає мені, штовхаючи плечем.

Я швидко дивлюся в той бік і справді бачу там гурт дівчат, які навіть не намагаються приховати своєї зацікавленості. Одна з них салютує келихом, перехоплюючи мій погляд. Я відповідаю їй пляшкою пива радше автоматично, аніж від бажання проявити увагу, і знову повертаюся до Йоонаса.

— Що не так? — дивується він. — Вона гарненька.

— Так, мабуть, — знизую плечима, роблячи ковток пива.

— Мабуть? — перепитує Порко, знову кидаючи погляд на дівчину за моїм плечем. — Та вона збіса приваблива! Так намагається привернути твою увагу… — він підсміюється, й собі відпиваючи з пляшки. — І ти єдиний з нас тут вільний від будь-яких зобов’язань.

Я вигинаю брову, здивовано дивлячись на нього, і він одразу спішить виправитися.

— Ні, не думай нічого такого. Я люблю Алісу. Просто сумую, що вона зараз не тут. А тебе вдома ніхто не чекає, тож повний карт-бланш, — розводить руками Йоонас.

Я зітхаю, розуміючи, що він має на увазі, але також і те, що це не зовсім правда. Там, у Гельсінки, лишилася дівчина, яка справді для мене щось таки значить… Та ніхто про це не знає. І я досі не впевнений, що хочу розповісти.

Мабуть, варто скористатися цією нагодою, бо черговий термін невпинно наближається, але мене починає нудити від однієї думки про це. Весь цей в Каліфорнії з хлопцями, з іншими музикантами й представниками лейблу настільки чудовий, що я намагаюся гнати геть своє страшне зобов’язання, яке сам поклав на себе. Намагаюся не думати про це кожного разу, коли дивлюся на Хіллу по той бік екрану. Стараюся гнати геть страх і відчай, ненависть до себе. І я точно не хочу перетворювати цей вечір на свій черговий нічний кошмар.

«Якби ж ти тільки знав, Йоонас», — зітхає мій внутрішній голос.

— Добре, справа твоя. Вибач, що лізу, бро, — легко здається Порко, відкидаючись на спинку барного стільця й окидаючи поглядом усіх присутніх.

— Все нормально, просто немає настрою, — відповідаю йому, вирішуючи не вдаватися в деталі. Цього і так досить.

Бачу на екрані сповіщення про нове повідомлення у WhatsApp і відкриваю додаток. 

Hilla: «От такі вечірки для мене))». 

І прикріплене фото з пляшкою пива у руці на фоні ніг, вкритих пледом і якогось фільму на плазмі. 

Не стримую сміху, швидко набираючи відповідь:

«Виглядає  дуже заманливо».

Розумію, що це був не лише жарт з натяком на вечірку від лейблу, на яку нас з хлопцями сьогодні запросили (хоч Томмі з Оллі й Алексі вже втекли грати в плейстейшн). Це також відсилка до того вечора в її квартирі, коли вона заснула на мені. До того поцілунку, який дав зрозуміти, що між нами таки щось більше, ніж дружба… Але чому я й досі не можу дати точного визначення. Або боюся його дати.

— Знаєш, — раптом рішуче мовить Йоонас, — мене дивує, що ти нічого мені не розповідаєш.

— Про що? — здивовано питаю я, закриваючи переписку й піднімаючи на нього погляд.

— У тебе хтось з’явився? — прямо питає Порко, сверлячи мене поглядом злегка посоловілих очей. Саме так алкоголь впливає на нього — робить більш сміливим і прямолінійним.

— З чого ти це взяв? — питаю, як мені здається, дещо знервовано. І докоряю собі за цю знервованість: що, чорт забирай, зі мною? Зрештою, Йон — мій найкращий друг, я ніколи не приховував чогось такого від нього. Чому тоді роблю це зараз, намагаючись робити вигляд, що він щось сам собі вигадав?

Порко навіть не вважає за потрібним відповідати на це запитання, продовжуючи пильно дивитися на мене. Лише підіймає брову й робить ледь помітний рух підборіддям на телефон у моїх руках.

— Я не знаю, Йон, — зрештою видихаю.

— Як це? — дивується він. — Якщо ти спілкуєшся з якоюсь дівчиною, і це не цілковита дружба, як із Вілме, — це таки «хтось з’явився», Хокка. І якщо усе не закінчилося однією ніччю, це таки щось значить, еге ж, — впевнено заявляє Йоонас, відпиваючи зі своєї пляшки.

Я аж гублюся від цього прямого ствердження, наче лише після слів Порко і сам усвідомлюю. Якщо усе не закінчилося однією зустріччю, це все-таки щось значить. Правда ж? Тільки я вперто продовжую заперечувати це самому собі, навіть усвідомлюючи, що сумую за Хіллою й хочу її побачити.

— То хто вона? — цікавиться Йоонас, нахиляючись ближче до мене, показуючи, що готовий слухати мій надтаємний секрет. — А хоча знаєш? Пішли звідси. В такому шумі нормально не поговориш.

Він підхоплюється на ноги, забирає свою пляшку пива і киває головою на балкон клубу. На диво, він вільний від людей. Тож я здаюся, і прямую слідом. Пізно заперечувати, що він неправий. І я почуваюся дещо винним за те, що приховував від нього так довго. Тому, коли ми опиняємося на самоті, нарешті розповідаю Йоонасові про Хіллу від самого початку, коли помітив її в натовпі у Празі, і аж до сьогодення, коли остаточно заплутався у своїх почуттях.