Частина шоста

    Що ж, у хованки Обі-Ван грати вмів. Тим паче, на Набу було де ховатися. 

    Імперці прочісували все довкола, але нічого не знаходили. Подумки джедай сміявся. Імперські солдати ні разу не поверталися на місце попередньої перевірки. А даремно вони цього не робили. Кенобі майже “ходив їхніми слідами”. 

    “Єдиною проблемою стане Веррадер”, — подумав він. Головна маріонетка Сідіуса (Хвала Силі!) особисто ще не очолила лови джедая, а доручила це інквізиторам, що приїхали разом із нею. І яких Обі-Ван успішно обдурив. Варто було лише застосувати фокус з розсіюванням, і ті немов навіжені женуться по всій планеті, не розуміючи, чому його ніде нема і він водночас усюди. Та на жаль такий трюк не спрацює з нею… Сит розумніша за це. 

    “Дивно, що вона й досі не взялася за мене  особисто…” — дивувався Кенобі, сидячи під розлогою кроною дерева. 

    Венарське кладовище — тиха місцина. Хоч і багато тут могил, але сюди рідко хто приходить. Ідеальне місце для перепочинку, з урахуванням того, що солдати й інквізитори ні за яких погроз сюди не повернуться знову. Чимось особливо відлякувало їх це місце. Можливо тим, що привид генерала Скайвокера бува блукав тут? Хтозна.

    Справді ходили байки, що себто хтось бачив тут вночі привид джедая, що ходив межи могил. Навряд чи це правда. Але підґрунтя ця історія мала. Принаймні його знав тільки Кенобі(якщо не рахувати Падме, яка йому це повідомила). На Венарському кладовищі й справді був похований джедай, а конкретніше раніше згаданий генерал Скайвокер. Якимось дивом Падме вдалося забрати тіло з моргу до того, як усіх жертв Наказу 66 кремували і закопали в братській могилі десь на сміттєзвалищі. Ще великою вдачею виявилося, що без зайвих питань і перешкод вона змогла перевезти покійного до Набу та поховати. 

— Я все ще сумніваюся, чи правильно я вчинила, — казала вона. — Я його поховала як звичайну людину — закопала в землю. Чи варто було спалити його, як ви це робили?

— Це твій вибір, Падме, — відповів він, коли Амідала зверталася до нього. Принаймні могила учня буде нагадуванням про те, що колись було інше життя…

    Шелест листя, подих вітру і попередження Сили.

    “Терпець леді ситів урвався” — подумав він. Тепер мусить він битися, і бій цей буде нелегкий. Але він має вистояти, заради всіх, заради Падме, заради Анакіна… Він обіцяв…

– – –

    Зла, немов диявол, Веррадер прямувала до кладовища. 

— Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам, — шипіла вона. Інквізитори та солдати — рідкісні йолопи! Диво, що Кенобі й досі не чкурнув з планети.

    Венарське кладовище — поле всіяне могилами, над якими нависають важкі крони столітніх дерев. Мертва тиша, лише інколи вітер свище межи надгробків і гілок, змушуючи листя шелестіти. 

    Вона відчуває його. Джедай-утікач, зрадник, ворог Імперії, повстанський колаборант… 

— Війна скоро скінчиться.

— Авжеж, і ми будемо не останніми, хто доклав до цього зусиль.

— До зустрічі, майстре Кенобі! — помахала рукою Асока, скочивши на трап корабля.

— Нехай прибуде з вами Сила! — попрощався він. 

    Це було прощання назавжди.

    “Забудь!” — сціпила зуби сит. Вона з ненавистю подивилася на могили. Абсолютно чужі люди, абсолютно незнайомі імена. Вона їх не знає — вони для неї ніщо. 

    Дивне сум’яття промайнуло в ній. Поле, на якому вона померла…

    Одна з могил здалася  знайомою…

    Веррадер на автоматі відбила атаку. Кенобі. 

    Джедай стояв неподалік з активованим мечем. Побитий життям, але повний рішучості. 

— Вдале місце обрав, — промовила тогрута. — Далеко везти не знадобиться.

    Вона накинулася на нього.

— Я мало вірю в те, що ти поховаєш мене як годиться, — відповів він, відбиваючи атаку.

— Тоді на кой чорт саме тут? — ударила вона.

— Тебе й справді це цікавить? — заблокував він.

— Хочу зрозуміти заради чого ти приволікся сюди, — продовжила агресивно нападати пані в чорному.

— А тобі не байдуже? — вправно він відбивав її атаки.

— Просто цікаво, чи в тебе клепка з’їхала сюди з’явитися, чи ти щось для повстанців відкопав? — червоний зіткнувся із синім.

— Не діждешся, Веррадер, — джедай відбився і в моменті атакував супротивницю.

— Це ми ще побачимо, — сит відбила атаку і посилила напад. 

    Град ударів двома мечами з кривавими лезами полетів на Обі-Вана. Але він вміло відбивав атаки. 

    В одну прекрасну і неочікувану мить, коли сит на мить втратила зв’язок із реальністю, джедай наніс удар…

    Тиша розірвана виттям, важким тягарем впала на плечі Обі-Вана Кенобі. Чорний метал, здертий синім лезом світлового меча, увесь цей час крив за собою…

— Асоко? — голос його осів.

    Тогрута стискала рукою обпечену щоку. Її налиті кров’ю очі з ненавистю дивилися на джедая.

— Асока Тано мертва! — прокричала вона.

    “Врятуйте її…” — ці слова стосувалися не Падме…

— Вона мертва! Її більше не існує! — здається, тогрута почала плакати.

    … а Асоки.

— Але цього не може бути… — джедай відмовлявся сприймати реальність. Асока, така добра й віддана — Дарт Веррадер? Вбивця, тиран і монстр у чорному? Людина, що знищила майже весь Орден джедаїв і вбила Анакіна? Ні, він не міг повірити у це!

— Вона мертва! Асока мертва! Як Анакін, як вони всі, кого я вбила в той проклятий день! — продовжувала кричати вона. Її голос от-от зірветься. — Я їх усіх вбила!

— Ні… — прошепотів він.

    “Їй все ще можна допомогти…”

    Тиша, роздерта всхлипами та важким диханням. Тінь, яку ніхто не помітив. Небесна блакить, яку добряче розвели водою…