Частина четверта. «Hold on to Hopeless»

That’s where the sickness lies and it’s

Eating through my bones

So please you gotta run ’cause I poison everything I touch.

«Darker Than Black» Blind Channel

 

Неонове бірюзове світло від вивіски кидає на обличчя Хілли цікаві тіні, притягуючи мій погляд.

— Розкажи щось фанове з турів, — усміхається вона, відпиваючи свій дайкірі. 

Досі не впевнений, чи правильно вчинив, що привів її сюди, але це місце не зовсім бар, а радше кафе-бар, тож тут спокійніше й затишніше, а атмосфера дещо стриманіша. Тут навіть світло м’якше й тепліше, навіть попри наявність холодного неону, проте достатньо приглушене, аби створювати відчуття усамітнення. Було б тупо знову зустрічатися у кав’ярні, та мабуть, я обрав бар також і тому, щоб не забувати про небезпеку, якою є, і намагатися тримати дистанцію. І це збіса суперечливо, та нічого не можу з собою вдіяти.

— Ну, ми багато чого дурного чудимо… — відгукуюся.

Вона пирскає сміхом.

— Хлооопці, — протягує, хитаючи головою, — ви ніколи не виростаєте.

— Гей, я протестую! — мимоволі усмішка з’являється й на моєму обличчі, і я вкотре дивуюся, як легко їй вдається викликати її в мене. — Хотілося б мені насправді не виростати… Знаєш, доросле життя відстій. Самому постійно вирішувати купу питань, платити за квартиру, комуналку, постійно думати над тим, де знайти гроші на всі свої потреби… Колись, коли тільки з’їхав від батьків, це здавалося класним, але я був молодим, амбіційним і дурним. А зараз…

«А зараз пиячиш на самоті у пустій зйомній квартирі й боїшся, що в одну мить усьому настане кінець», — відгукується внутрішній голос, і якби він був людиною, я б зацідив йому в обличчя.

— Ого, — видихає Хілла, не приховуючи здивування, — оце ти песиміст, Хокка. Та ну, не все аж так погано… Є й плюси. Свобода дій: ні в кого не питаєш дозволу, приводиш в гості кого хочеш, робиш свою справу, катаєш тури, фестивалі… Ніхто не насварить, якщо прийдеш додому п’яним, — сміється вона. І я підхоплюю.

— Ну, хіба це. Це точно плюс, — погоджуся. Бувають певні стани, в яких я б не хотів, аби батьки мене бачили.

— В тебе є крутий гурт, можливо, дівчина…

— О ні, ні, ні, — хитаю головою певно різкіше, ніж слід.

— У тебе нікого немає? — перепитує Хілла, і я вловлюю в її голосі справжній інтерес на межі з… надією, хоча вона намагається не видавати себе, наче поміж іншим помішуючи коктейль і не дивлячись на мене. 

Чорт забирай! Серце падає вниз.

— Не думаю, що стосунки для мене…

Секунда сум’яття — і я хочу вже вдарити самого себе.

«Запросити дівчину на побачення і сказати їй, що не створений для стосунків, браво», — фейспалмить мій внутрішній голос.

— Так… мабуть, це важко, коли ти часто десь в турах, майже не буваєш вдома… Не кожна витримає, — відгукується Хілла, та голос видає її спантеличення. Зараз вона явно не розуміє, чому тоді я запросив її на цю зустріч. Як не розумію і я. Все було б набагато простіше, якби ніхто з нас не надавав цьому всьому великого значення: ну, сподобались один одному, сходили на побачення, гарно провели час, переспали, й забули. Можливо, колись би повторили. Але не розумію, чому все видається таким складним… Можливо, тому що вона не просто якась нова дівчина? Бо вона знайома з мого дитинства? Бо вона наша прихильниця? 

Для чого я почав усе це? Чого я хочу від неї? Чого хоче вона?..

— Справа не в цьому, — зізнаюся, і одразу ж жалкую. А втім, не знаю, чому, але саме їй хочу розповісти. Чи це не алкоголь тягне мене на відвертість?.. — Не думаю, що це підходяща тема…

— Слухай, no judgements here, — кидає вона англійською, даруючи ще одну усмішку. Здається, алкоголь впливає і на її серйозність, потроху розмиваючи рамки й умовності. — Тож звідки таке переконання? 

Хілла відкидається на подушки дивана, вмощуючись зручніше й показуючи готовність слухати. Вигин її тіла, довге світле волосся, що спадає плечем, на декілька секунд захоплюють мій погляд, викликаючи бажання доторкнутися. Та я міцніше стискаю пальці на склянці й видихаю. 

«Бо я збіса погана ідея для стосунків, Хілло, бо я краду людські душі», — думаю з гіркотою, та не вимовляю цього. Натомість таки розповідаю про досвід кількох невдалих романтичних спроб, коли справді закохувався й довіряв, а врешті лишався ні з чим, бо моєю довірою дуже легко нехтували. Коли втратив надію, втратив бажання відкриватися комусь знову й вибудував навколо себе стіну. Коли якогось чорта таки вирішив спробувати ще раз й перейти цю стіну, але отримав черговий удар. Я завжди був недостатнім, і завжди знаходився хтось кращий за мене. Тож я послав все це до біса, зрозумівши, що не хочу більше відчувати подібне спустошення і, як би патетично це не звучало, не хочу знову збирати серце з уламків тільки для того, щоб його знову розбивали. 

— Досить з мене…  — «цієї романтичної хєрні», майже вимовляю, але вчасно прикушую язика. Це навіть для мене зараз було б занадто грубо. Тож переінакшую думку. — Думаю, я просто не створений для цього. Так буває, — розводжу руками, наче це додасть переконливості моїм словам. — В мене є музика. Можливо, вона моя найбільша любов, — знизую плечима, допиваючи коктейль одним махом, заспокоюючи пересохле горло.

І одразу ж розумію, наскільки облажався. Чи це алкоголь в мені штовхає на такі дурні репліки чи я просто ідіот? Бачу, як змінюється вираз Хіллиного обличчя. Якщо на ньому й було співчуття, то зараз воно абсолютно точно змінюється спантеличенням й розчаруванням.

«Господи, Хокка, який ти кретин, — виносить вердикт внутрішній голос, і я не можу з ним не погодитися. — Це тупо найгірше, що ти міг сказати дівчині, потенційно в тобі зацікавленій».

— Пробач, я… не хотів, щоб це прозвучало…

— Занадто драматично? — закінчує за мене вона й намагається усміхнутися.

— Так, — погоджуюся. — Можливо, іноді я таки занадто драматизую.

— Ну, ти ж творча людина, — намагається перевести ніяковість у жарт Хілла, і я знову дивуюся цій її здатності сприймати світ легше. Це настільки протилежне моєму поглядові на нього, що мимоволі захоплює. Та її світло здається занадто яскравим для моєї темряви. — Думаю, для музикантів музика завжди на першому місці, і як інакше? Вона ваша найбільша пристрасть і найбажаніша коханка, — додає Хілла, кидаючи на мене хитрий погляд поверх свого келиха, схоплюючи мене на зніяковінні. 

Це так схоже на флірт, що я справді дивуюся. Хвилину тому все здавалося втраченим. Але ця дівчина не перестає мене дивувати. І ще більше розпалює в мені бажання пізнати її краще… Бажання, яке я все ще намагаюся тамувати в собі. Який сенс? Я ж сам щойно розповідав про те, що зав’язав з цим ще до того, як демон знову увірвався в моє життя…

— Так, мабуть, ти права, — намагаюся підіграти їй, та насправді не знаю, як поводитися. Треба ж, яка цілковита протилежність Йоелеві-рок-зірці.

— Тож потрібна абсолютно не ревнива дівчина, — вдавано замислюється вона так, наче прямо тут перед нею лежать якісь анкети кандидаток. Її веселість спантеличує вже мене. Можливо, алкоголь почав вдаряти в голову не лише мені? 

Намагаюся звести все до жарту й нарешті відійти від цієї невдалої теми, яку нам краще було б взагалі не зачіпати.

— Перестань, — короткий смішок, — ми ж не на шоу «Холостяк».

— Хм, а в мене є одна кандидатура, — Хілла кидає на мене лукавий погляд злегка посоловілих очій, підсовуючись ближче. До мого носа проникає аромат її парфуму й шкіри, викликаючи легке тремтіння й підсилюючи бажання притягнути її до себе й спробувати на смак. Я відчуваю, як воно наростає поміж нами, та раптове усвідомлення накриває наче хвиля холодної води, змушуючи різко відхилитися від неї.

Це відбувається! Тут, зараз, із нею!

О ні. Ще не минуло чотирьох місяців, якого біса?! Серцевий ритм прискорюється, а долоні пітніють. 

«А хто тобі сказав, що це обов’язково ставатиметься лише раз на чотири місяці? Досі ти просто ніким не цікавився», — резонно підмічає внутрішній голос.

Піднімаю погляд на Хіллу і, мабуть, вона бачить в моїх очах паніку, бо раптом пелена наче сходить з її очей, і вираз обличчя набирає серйозності навіть попри легке сп’яніння. Я ледь видихаю з полегшенням. 

— Може, пройдемося? — якомога невинніше пропоную, й вона киває, намагаючись поводитися природно й приховати своє збентеження, не розуміючи, що щойно сталося. 

— Я тільки за, тут щось занадто душно, — Хілла встає, осмикуючи сукню, яка злегка підтягнулася вверх від сидіння, а я намагаюся не витріщатися занадто на її ноги. — Тільки у вбиральню забіжу.

Коли вона йде, я киваю й шумно видихаю, стараючись заспокоїти серцебиття й власне тіло. Не дивно, коли такі почуття викликає дівчина, яка тебе приваблює, але це все було таким раптовим і неправильним. На декілька секунд вона наче перестала бути собою, і мабуть, саме це налякало мене найбільше. Щось відбувається, коли ми втрачаємо контроль для своїм розумом… 

Зустрічатися в барі таки було поганою ідеєю! 

 

Коли ми виходимо на вулицю, жовтневий вітер жбурляє нам в обличчя жменю пожовклого листя, змушуючи здригнутися від раптової прохолоди. Ночі стають все холоднішими, і за це я не люблю Фінляндію. Здається, чим старшим стаю, тим більше прагну теплого клімату. Хілла поправляє шарф, трохи зіщулюючись від пориву. Мабуть, варто б її обійняти, щоб зігріти, та після того, що відбулося в барі, вирішую не ризикувати. Та й не знаю, як вона це сприйняла б. Тож просто засовую руки в кишені джинсів, прямуючи за нею вулицею. 

Ми обоє відчуваємо ніяковість, що повисла між нами, тож якийсь час крокуємо мовчки в сторону набережної. Мені так хочеться повернути безтурботність тієї розмови, якою починався цей вечір, що вирішую порушити мовчання.

— Знаєш, якось в одному з наших перших турів, Оллі примудрився забути гітару на даху авто, — вимовляю, і усмішка сама з’являється на обличчі. Навіть стільки років по тому це все ще смішно.

— Що? Як це? — Хілла обертається на мене зі здивуванням в очах, але також з тамованою усмішкою.

І я починаю розповідати цю історію, яка все ще веселить і стає причиною багатьох підйобів Матела аж дотепер. А за нею ще одну, і ще багато різних, зокрема й з нашого останнього туру Європою. Розповідаю за те, як ми намагаємося знімати турові влоги для YouTube, і скільки крінжових моментів насправді ще лишається за кадром. Вона сміється, і цей сміх наче розсотує клубок напруження й тривоги в мені. Попри все мені подобається ця легкість, яку відчуваю із нею в такі моменти, коли ми говоримо про звичайні речі з нашого життя. 

— Тільки, раптом що, це доволі конфіденційна інформація, — попереджаю, спираючись на поручні над водою й кидаючи на неї серйозний погляд. Мені хочеться вірити, що він таки серйозний.

— Я мовчатиму, — з такою ж награною серйозністю відповідає Хілла, жестом показуючи, як замикає рот і викидає ключ кудись у затоку за моєю спиною. Я тамую чергове бажання притягнути її до себе й відчути її тепло на противагу вологому холоду від води. 

— Що? — питає вона, вловлюючи мій погляд, і я дорікаю собі за те, що він мене видав. Виявляється, важко тримати себе в руках, коли не можеш піддатися відчуттям і бажанням…

Хитаю головою, ніби нічого серйозного.

— Ну, а ти? Твоя черга ділитися цікавими історіями із візажистського закулісся, — намагаюся звучати якомога спокійніше, але не приховувати зацікавлення. — Обіцяю, що компромат на інших артистів, з якими ти працювала, помре зі мною.

«Можливо, й проживе не так довго», — іронічно докидає внутрішній голос.

Хілла усміхається і стає поруч зі мною, впираючись руками в поруччя й спостерігаючи за грою світла від ліхтарів на спокійній гладі затоки. 

— Насправді я не так щоб із багатьма знаменитостями співпрацювала, — знизує плечима вона. — З Бесс, з Cyan Kicks, з Block of Flats і з вами. Досі дивуюся, чому одразу не почала вами цікавити, ще від того кліпу.

— Може, тому, що ми буквально переконували у ньому всіх, що ми погана ідея? — вилітає з мого рота, і я сам дивуюся цьому жарту. 

Хілла сміється, і я підхоплюю її сміх. Дивно, зараз це здається смішним, хоча я справді думаю, що є суцільним червоним прапором.

— Так, мабуть, саме тому. Ну знаєш, подумала, варто прислухатися до них, і «don’t hold on so tight», — цитує крізь сміх. Але моїм тілом біжать мурахи від того, наскільки правдивим є ця, знову ж таки «метафора». «Ніколи не впущу тебе», — продовження, яке їй точно не захочеться почути. Як і те, що вираз «Темрява іде слідом» зовсім не фігуральний. Бо я справді ніколи не впущу її в ту частину своєї душі, де спить демон, навіть якщо таки дозволю зламати всі інші внутрішні бар’єри. І це болить більше, ніж я міг уявити.

— Але була одна цікава історія чи, може, навіть декілька, — продовжує Хілла, і я радий, що вона розповідає. 

Ми неспішно йдемо набережною в бік її будинку, і вона ділиться зі мною різними історіями зі своєї сфери, а мені насправді цікаво, бо їй вдається відволікати ними мою свідомість і заколисувати мою темряву. 

Ми навіть не зчуваємося, коли опиняємося біля її під’їзду, і раптова тиша навалюється у цьому внутрішньому дворику, освітленому кількома ліхтарями. Десь попереду на проспекті шумлять машини, але тут їхній шум здається дуже віддаленим. Настільки, що складається враження, можна почути наші серцебиття й дихання. 

— Дякую тобі за цей вечір, Йоеле, — промовляє вона.

— Це тобі дякую, що погодилася, — автоматично відгукуюся я.

— І витягнула відлюдника з дому? — з легким усміхом цікавиться вона, схиляючи голову набік й примружуючи очі. Так щиро й безпосередньо, так несхоже на всіх тих дівчат, які прагнуть моєї уваги…

Сміх вкотре за цей вечір зривається з моїх губ легко.

— Так, це справді завдання із зірочкою, — погоджуюся.

— О, то я не шукаю легких шляхів, — жартує Хілла, але ці слова змушують мене зіщулитися. 

Ох, Хілло, якби ти знала, який я важкий випадок…

— Іноді краще піти легшим.

— Можливо, — погоджується вона, і її пронизливі блакитні очі наче зазирають углиб мене, а я ніби потрапляю у їхній полон.

Ця тремтлива хвиля всередині навряд від алкоголю, хоча він досі злегка шумить у моїй голові й розливається гіркуватим присмаком джину на язиці. Таке знайоме відчуття приємного хвилювання, як перед виходом на сцену на наших концертах, змішується з мандражем і чимось, що давно припало пилом в мені, коли відстань між нами починає скорочуватися. На декілька митей я наче комаха, що лине до світла й втрапляє у пастку… Її світло захоплює мене, і я тягнуся до нього. Мов у сповільненій зйомці бачу, як тремтять її вії й привідкриваються на вдихові губи. Її парфум заповнює мої легені, і мені нестерпно хочеться притягнути її до себе й таки спробувати на смак. 

Та моя темрява б’є в усі дзвони, її лякає це світло й вона відштовхує його від себе.

Я збираю останні крихти свого самоконтролю й роблю крок назад, хоча майже все моє єство гарчить від роздратування.

— Пробач, — знічено відступає вона, опускаючи очі, нервово натягуючи рукава пальто аж на долоні. І я вже ненавиджу себе за те, що змушую її так почуватися. Ніби вона зробила якусь дурницю.

— Ні, це ти пробач, я просто… — починаю, та одразу ж затинаюся. Почуваюся розгублено, і якась частина мене — найегоїстичніша та найп’яніша частина — не розуміє, якого біса я роблю, чому зупиняю її й себе, коли хочу того ж, що й вона. Та залишки совісті перемагають. — Не хочу, щоб це було так.

— Як? — здивовано питає вона, закусуючи нижню губу, і я ледь не втрачаю залишки свого самовладання. Мене так приваблює оце поєднання скромності та вабливої сексуальності в ній.

— Не на тверезу голову, — видихаю я, відчуваючи, як справді трохи паморочиться перед очима.

«Я, бляха, не хочу бути з тобою під алкоголем! Ти не заслуговуєш на того, ким я тоді стаю… Я до біса погана ідея, Хілло» — хочеться закричати мені, та я стримуюся.

— Ох, — видихає вона, розуміючи. І відразу між нами стає наче на декілька градусів тепліше. Її пальці відпускають манжети пальто й розслабляються. Не знаю, як помічаю усі ці деталі…

Торкаюся її волосся, обережно заправляючи розтріпані вітром пасма за вухо, відкриваючи її обличчя, приховане за ними. Мене наче струмом проймає від цього трепетного дотику до неї, так наче я ніколи не робив нічого подібного, і по тому, як вона злегка здригається, розумію, що її проймає так само. 

«Господи, Йоеле, що ти робиш?» — кричить мій внутрішній голос, та я так сильно хочу, щоб він заткнувся. Ця мить настільки банальна, проста й прекрасна, що я не хочу руйнувати її нічим. Якби ж можна було лишитися у ній якнайдовше. Але я й так затримую руку довше, ніж потрібно. Довше, ніж це могло б вважатися звичайним жестом, який нічого не значить. Цей дотик значить — ми обоє це розуміємо. Він наче обіцянка. Чогось більшого… І це до біса лякає. Та я нічого не можу з собою зробити, мої пальці самі збігають її щокою, ледве торкаючись. 

— Добраніч, Хілло, — я трохи схиляюся й цілую її в щоку, на мить знову вдихаючи аромат її шкіри, змішаний із бергамотом парфумів. 

Боже, мабуть, останній раз я поводив себе так із дівчатами ще у старшій школі. Це щось настільки цнотливе й трепетне, що мені перехоплює дихання. Невже я ще здатен на щось таке?..

— Добраніч, Йоеле, — щиро усміхається вона, і рум’янець на її щоках злегка видає її почуття. 

Я просто стою й спостерігаю за тим, як за нею зачиняються скляні двері та як вона, не поспішаючи піднімається сходами, озираючись на мене. Махаю їй рукою, проводжаючи поглядом. І лише коли вона зникає з поля зору, мене проймає холод. 

«Навіщо ти вв’язуєшся у це? Нічим хорошим це не закінчиться… для вас обох», — відгукується внутрішній голос, та якось приречено. 

Ховаю руки у кишені джинсів, здригаючись від холодного пориву вітру. Та насправді зовсім не вітер приносить у мене цей холод. Його джерело — страх. І він тільки посилюється…

 

Не дивно, що тієї ночі мені сниться кошмар. Хоча починався він зовсім інакше…

Сплетіння наших тіл поміж простирадлами й подушками, розпашіла змокріла шкіра, розкуйовджене волосся й розбурхане дихання, яке наче переходило від неї до мене і навпаки. Оглушливий шум крові у вухах й прискорене серцебиття. Хвилююче тремтіння по тілу… 

— Я віддала б тобі душу…

— Скажи це ще раз.

— Я віддаю тобі своє тіло і душу, Йоеле…

Я прокидаюся мокрий від холодного поту, ледве стримуючи крик, відганяючи від себе шматки сну, наче вони матеріальні, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття та збуджене тіло. На мить здається, що десь серед тіней кімнати спостерігає й насміхається наді мною Він. 

До світанку я так і не засинаю знову й уранці вливаю у себе з літр енергетика, аби якось притомно функціонувати. Декілька разів відкриваю переписку у WhatsApp, тупо вдивляючись у попередні повідомлення. Декілька разів навіть починаю набирати текст, та стираю його, не в змозі сформувати думок. Відчуваю, що варто вибачитися за свою вчорашню дурнувату поведінку й пояснити їй… Та я не знаю, що пояснювати. Розумію її розгубленість, та не можу зрозуміти себе. Що пояснювати їй, коли я не можу навіть собі пояснити, чому прагну її компанії і чому запросив її на ту зустріч. 

Підсвідомо я навіть чекаю, що вона озветься першою, і все якось піде своєю чергою. Та месенджер мовчить. 

«Здається, вона зрозуміла, що з тобою не варто зв’язуватися», — єхидно під’юджує внутрішній голос. 

Мабуть, вона справді усвідомила, що моя дивна поведінка не співпадає з її бажаннями й очікуваннями, і вирішила на витрачати на мене свій час. Що ж, нічого нового. Це б не стало несподіванкою, і я знаю, що сам налажав. Якась частина мене погоджується з логічністю цих доводів, переконуючи, що це на краще. Нехай тримається від мене подалі, поки я їй не зашкодив. Нехай це закінчиться, навіть по-справжньому й не почавшись, поки ніхто з нас не прив’язався одне до одного, поки не почали падати бар’єри, поки я не втнув чергову дурницю чи дещо жахливіше. Такій світлій людині, як вона, не варто бути поруч із кимось таким, як я.

Та інша, егоїстичніша й жорстокіша частина мене, та, яка ховається в пітьмі, злиться й прагне наплювати на всі застороги мозку, закликає відпустити себе й піддатися бажанням, переконує, що вони у нас із Хіллою спільні. 

Проте WhatsApp мовчить, і я мовчу теж. Впевнений, що цього разу вона чекає першого кроку від мене. Можливо, таки чекає вибачень чи пояснень навіть попри те, що ми начебто попрощалися на теплій ноті. Я все одно завинив їй їх. Але згадую той сон, і знову вкриваюся сиротами від однієї думки, що та сцена могла б стати реальною. Вперше за останній рік я знову настільки цього боюся. Я не хочу, щоб вона стала моєю жертвою. Ні, тільки не вона! Вона не заслуговує на цей кошмар…

«А, тобто інші заслуговували?», — вгвинчується у совість внутрішній голос, і я намагаюся його ігнорувати.

Тож я так нічого їй і не пишу, підкоряючись своїй слабкодухості, переконуючи себе, що так буде краще. У цього всього все одно немає майбутнього. Це просто якесь тимчасовим божевілля, ситуативна захопленість, мара, хіть… що завгодно, що скоро мине. 

Я з головою поринаю у запис каверу на пісню Мадонни, ідея якого прийшла мені ще в турі. Поки у нас невеличкий відпочинок, я можу зайнятися чимось подібним, для чого мені не потрібен гурт. Тож я шукаю звучання й записую інструменти, кайфуючи від кожної миті. Музика завжди забирала мій біль й надавала спокій, нехай і тимчасовий. Та коли справа доходить до запису вокалу, я усвідомлюю, що текст аж занадто близький мені. Кожен рядок наче описує моє життя й почуття, і співати його — ніби намагатися дихати із стрілами в серці — кожен рядок віддає болем, наче своєрідний вид тортур, і мабуть я таки свідомо роблю це. Щоб відчувати цей біль, щоб переконати себе, що я ще живий, що я все ще людина, а не демон з пітьми. 

«Занадто поглинутий тим, скільки отримуєш, марнуєш свій час на ненависть та жаль. Ти розбитий, коли твоє серце закрите».

Я змирився із тим, що зламаний. Можливо, я й народився, щоб бути зламаним… Інакше не було всієї цієї музики, що ми створюємо.

«Любов — птах, їй треба літати. Дозволь усьому болю всередині тебе вмерти». Я ніколи не зізнаюся в тому, що це таки важливо для мене, прикриваючись різними відмазками й продовжуючи триматися за цей біль, бо втратив свій шанс на щастя ще тоді, коли так необачно запропонував демонові свою душу і коли вже не мав вибору, окрім як змінити ту кляту угоду. 

«Змирися, Хокка. Не можна мати все», — переконую себе, поки горло стискають судоми й наступний куплет зовсім не виходить. 

Врешті, я й так маю більше, ніж хтось міг мріяти. Тож хрін із ним, нехай те бісове серце буде закритим!

 

Робота над кавером дає мені змогу майже не заходити в соцмережі та викинути з думок Хіллу, бо наші переписки таки мовчать. Тому, коли бачу її в стрічці сторіс, навіть дивуюся, і з незадоволенням ловлю себе на тому, що серце радісно стріпується. Чорт забирай! Я прогортую, намагаючись переконати себе, що мені не цікаво, й дивлюся інші, та думками все одно повертаюся до неї. Можливо, треба було взагалі відписатися? Та замість цього я таки відкриваю сторіс. Їх декілька і на всіх геологація Лондона. Схоже, це якась виставка чи захід із візажу. На останній Хілла якраз зайнята макіяжем для своєї моделі. Тож, вона в Лондоні, в робочій поїздці… Також надто зайнята, аби перейматися мною, і це одночасно й заспокоює й задіває. 

«Ти й так знав, що так і буде, — докидає внутрішній голос. — За кожною твоєю дією стежать хіба твої фани».

Я закриваю Інстаграм, так і не відписавшись від неї. 

Та наступного разу, коли заходжу туди запостити перші промо з відео до каверу, яке незабаром плануємо випустити на YouTube, вона  відповідає на ту сторіс однією з перших. 

hilla_lehtinen:

«👀»

«Що це?»

«Ви зняли новий кліп?»

Ці повідомлення спантеличують мене. Вони такі невимушені, наче не було цих півтора тижня тиші, наче ми навіть не переривали спілкування. Я думав, що вже не отримаю від неї жодних повідомлень. Думав, що вона ображена на мене, і мала повне на те право, бо я повівся із нею, як боягузливий підліток. Тож справді гублюся, що відповісти їй на це. 

«Ні, це не відео гурту. Це моє власне»

Врешті відписую по суті, але мені це повідомлення здається таким сухим і різким. 

hilla_lehtinen:

«Ти не перестаєш мене дивувати 😱»

«Коли воно вийде?»

«Скажи, що скоро»

«Скоро 🤫»

«Дуже скоро»

«Як дочекатися? Я заінтригована!»

І я просто лайкаю її повідомлення. Просто, бляха, лайкаю! Бо тупо не знаходжу, що відписати. Ніби ми не знайомі, ніби ми ніколи не спілкувалися більше отаких повідомлень, не те що годинами. Ніби це цілком звичайне повідомлення від когось із прихильників… 

Відчуваю себе  якимось ідіотом, але чому в біса так важко говорити про те, що важливо й турбує, з людиною, яка тобі небайдужа? Я думав, що ми просто мовчки вирішили не продовжувати спілкування й забути одне про одного, та тепер таки вирішую прояснити і набираю повідомлення:

«Думав, ти не захочеш мене більше бачити»

«Маєш час? Можу тебе набрати?»

Прилітає від неї, і мені стає лячно від розмови, яка нас чекає. Але досить поводитися, як мала дитина. Я відповідаю ствердно, і вона телефонує по відеодзвінку у WhatsApp.

— Привіт, — легка, трохи ніякова усмішка з того боку екрану — і моє серце підступно пропускає удар. 

— Привіт, — так само знічено відгукуюся я,  не знаючи, що казати. Кидаю погляд на темно-сірі штори позаду неї, мабуть, з готельного номеру.

— Слухай, вибач, будь ласка, що пропала з радарів на ці майже два тижні… — вона знервовано закушує губу, опускаючи очі. І це так неправильно, наче це вона чимось завинила переді мною.

— Ні, Хілло, це ти мені вибач,  — зітхаю я, почуваючись справжнім кретином. — Я мав тобі написати, мав вибачитися за свою дивну поведінку, але… — злякався. Так, я вирішив піти лінією найменшого спротиву й переконати себе, що їй байдуже.

— Так, було б непогано, — так само нервово сміється вона. — Тобто, так, я чекала, що ти щось напишеш, бо я таки була трохи розгублена в той вечір. Але я не хочу, щоб ти почувався винним… чи щось таке. І я не хочу тиснути на тебе, — поспішно додає Хілла. — Все нормально, справді. Можливо, все просто якось несподівано швидко почало відбуватися, але… мені справді подобається спілкуватися з тобою, проводити з тобою час. Я навіть не помічаю його плину, — вона усміхається, і ця усмішка разом із словами наче зігріває мене, — і я не хочу цього втрачати. Тож пробач, що також нічого не відписала. Потім закрутився той конкурс в Лондоні, зовсім не мала часу на соцмережі, а ввечері вже просто валилася з ніг від утоми.

Надія в мені знову піднімає голову, і внутрішній скептик приречено закочує очі й хитає головою. Я мав би триматися його, та чомусь не можу. Не після її слів, не перед її такими світлими й проникливими очима. Чорт забирай, я відчуваю те саме — мені подобається те, що вона з’явилася в моєму житті так несподівано й легко, і я не хочу її втрачати. Нехай навіть і не знаю, як це бачу і до чого це все приведе. Нехай навіть боюся, що це стане чимось ще важливішим…

— Хілло, — видихаю, почуваючись нікчемою, — це я мав би вибачатися перед тобою. Я просто…

— Тобі не потрібно пояснювати, — м’яко заперечує вона. — Правда. Ти можеш…

«…довіритися мені» зависає в повітрі. Занадто важливо, щоб просто розкидатися цими словами, тож вона не вимовляє їх. Але ми обоє розуміємо.

— Дякую, що розумієш, — відповідаю і справді відчуваю неймовірну вдячність за те, що мені не потрібно пояснювати все, що роїться в моїй голові. — Хоча досі не маю уявлення, навіщо тобі ці складнощі в твоєму житті у вигляді мене.

Вона сміється.

— Я не шукаю легких шляхів, пам’ятаєш? — її брова злегка піднімається, додаючи лукавості. — Та якщо серйозно, я не знаю, Йоеле. Не все можна пояснити логікою…

Так, мабуть, в цьому й заковика. Ми якось прагматично намагаємося пояснити усе за законами логіки, розкласти по поличках, класифікувати, бо здається, що так буде зрозуміліше й від того легше. Та насправді це працює не з усім, іноді треба просто відпустити ситуацію й довіритися течії. Та у мене із цим проблеми.

— Слухай, — вириває з думок голос Хілли, — я прилітаю завтра, і треба ще буде закінчити деякі справи в салоні. Але якщо ти вільний в суботу, була б рада, якби склав мені компанію. Є дещо, що я давно хочу спробувати, але самій якось стрьомно, а я впевнена, що тебе таке цікавить, — знову ця її хитра напівусмішка й азарт в очах. Це подобається мені в ній чи не найбільше. 

— Що це? — не можу приховати зацікавленості у голосі, і розумію, що вона спіймала мене на гачок.

— Розповім, якщо погодишся, — сміється, мабуть-таки впевнена, що я все одно погоджуся. 

— Окей, я в ділі, — не можу стримати усмішки, настільки її азарт передається мені. Вона знову захоплює у своє світло, і я усвідомлюю, що радію цьому поновленню нашого спілкування й невимушеності його продовження, ніби не було жодних недомовленостей. Та мене трохи лякає, як швидко я забуваю про всі свої ж страхи й застороги, про переконання, що краще було припинити це все. Як їй вдається так легко змусити мене забути? 

— Чудово, тоді до зустрічі! 

— Стоп, ти так і не сказала, куди ми зібралися, — все так швидко відбувається, що я не встигаю реагувати. 

— Дізнаєшся в суботу, — вона знущально махає мені рукою і відключається. А я лишаюся тупо дивитися на екран телефона, не впевнений, як усе щойно так швидко перевернулося.

Хілла влітає моє життя, наче якийсь ураган, й вириває з його розміреності й спланованості. І це злегка дратує та захоплює одночасно. Вона будить в мені якусь авантюрну частину, того двадцятирічного Йоеля, який не боявся ризикувати, на відміну від мене теперішнього.