Частина четверта | Нове замовлення

Літо непомітно підходило до кінця. Золотисте листя почало вкривати тротуари, а вечори стали прохолоднішими. Вітя стояв біля вікна кав’ярні і спостерігав за тим, як люди поспішають своїми справами. Йому так не вистачало звичного галасу, сміху та, звісно ж, Іллі. Останнім часом спортсмен рідко з’являвся в кав’ярні, і Вітя все частіше ловив себе на думці, що сумує за їхніми довгими розмовами та спільних жартах.

– “Снова о своём качке думаешь небось?”, – промовив Нік, помітивши задумливий погляд друга, похитав головою. Вітя посміхнувся крізь силу. Він би хотів забути про Іллю, але серце не слухалося. Нік подивився на Вітю з співчуттям. Він розумів, що його друг закоханий в Іллю, проте не бачив його настільки розбитим

Вітя зітхнув і повільно сів на стілець. Сльози наповнили його очі.

–”И это нормально, Вить. Каждый имеет право на свои чувства. Но я понимаю, что тебе сейчас тяжело. Ты боишься, что все может быть напрасно”,- вимовив Нік.

“Так,” – зізнався Вітя, його голос тремтів. Голова опустилася на руки. – “Я боюся, що він може бути гомофобом. Або що він просто використовував мене, а тепер йому стало нудно, можливо моя кава з корицею не така й чарівна як я думав. Може, він і справді думає, що я просто друг… А я… Я хочу бути для нього чимось більшим…”

Засмучений бариста затулив обличчя руками і тихо заридав.

-“Ты такая дура всё таки”,– Нік обійняв друга. – “Всё будет хорошо, а если он действительно тебя любит, то точно прибежит как миленький”

Слова друга справді підбадьорили Вітю, і, витерши сльози з блідого обличчя, підійшов до екрану з замовленнями. Нік подивився на годинник :“Опачки, у тебя новый заказ. Ой как совпало, что мне пора домой. Ты все равно живешь ближе к этому району. Ничего страшного если доставишь ты?”

Вітя кивнув, відволікшись від своїх думок. Він підійшов до каси і почав оформлювати замовлення. Коли подивився на адресу, то здивувався. Це був досить віддалений район міста, куди він рідко їздив. Але, подумавши, що це просто чергове замовлення, погодився його доставити.

“Ну що ж, поїхали”, – сказав він сам собі, беручи велику жовту сумку з кавою і десертом. Виїхавши з кав’ярні, Вітя включив навігатор. Шлях лежав через незнайомі вулиці. Він поглядав у вікно, милуючись міськими пейзажами. Але думки його були зосереджені на Іллі. Дивився на мальовничі стежки і мимоволі згадував той самий вечір, коли Ковтун прийшов перед закриттям кав’ярні та згодився провести Вітю додому. Можливо, це доля знову зводить їх разом? Ця думка його одночасно і налякала, і потішила.

Приїхавши за вказаною адресою, Вітя вийшов з машини і підійшов до будинку. Серце його колотилося від хвилювання. Він натиснув на дзвінок. За мить почувся дзвін, який розірвав тишу. Вітя міцно заплющив очі, намагаючись заспокоїтися. І ось, двері повільно відчинилися. Перед ним стояв…ВІН… Ілля! Сонце, що пробивалося крізь вікно, підсвічувало його обличчя, надаючи йому ангельського вигляду. Вітя не повірив своїм очам, його очі побачили щось неймовірне, побачили те, заради чого Віктор був ладен перевернути цей світ. Ілля був одягнений у домашній одяг, волосся трохи скуйовджене, а на обличчі сяяла легка усмішка, з ямочками на щічках. У ту мить світ для Віті ніби завмер. Час сповільнився, і все, що він бачив, – це очі Іллі. Вони були такими ж теплими і привітними, як і завжди, але в них було щось нове, щось таке, що змушувало серце Віті битися ще швидше. Вітя не міг вимовити жодного слова. Його губи пересохли, а в горлі стояв ком. Він просто стояв і дивився на Іллю, не відриваючи від нього погляду. Ілля, здається, теж був здивований. Брови його здивовано піднялися. “Вітя? Ти? Що ти тут робиш? Ти ще й доставщик?” Вітя мовчав. Він не міг повірити, що все це відбувається насправді. Це було схоже на якийсь прекрасний сон, з якого він боявся прокинутися. Його голос був хрипким від здивування. Вітя зробив крок вперед і опинився в обіймах улюбленого атлета. Він відчував, як його тіло тремтить від хвилювання. Ілля був таким теплим і рідним, що Вітя хотів, щоб цей момент тривав вічно. Вони стояли так кілька секунд, нічого не кажучи. Потім Ілля відступив на крок і подивився Віті в очі. “Заходь, будь ласка, йожик ти” – повторив він, відчиняючи двері ширше. Квартира Іллі була затишною і теплою. На столі стояла чашка з невипитим чаєм, а на підвіконні цвіла маленька квітка. Повітря було наповнене ароматом свіжої кави і домашньої випічки. Молодий бариста відчув, як напруга, яка накопичилася в ньому за весь цей час, починає потроху відпускати. Він зрозумів, що все не дарма. І що сьогодні, можливо, стане початком чогось нового і прекрасного. “Ілля…” – прошепотів він, не відриваючи погляду від Іллі. “Я… я не можу повірити, що ти тут.” “Я теж радий тебе бачити, Віть,” – посміхнувся Ілля. Вітя взяв у руки сумку з замовленням. І раптом його осяяло. Він згадав, що Ілля завжди замовляв капучино з корицею. А в цьому замовленні було саме таке капучино. Як він міг цього не помітити раніше? Відповідь була настільки очевидною, що Вітя ледь не вдарив себе по лобі. “Ілля,” – промовив він, дивлячись на Іллю з подивом і збентеженням. “Ти… ти знав, що це буду я?” Ілля посміхнувся ще ширше. “Можливо,” – зізнався він. “Я сподівався, що ти зрозумієш. Ех ти!” Вітя почервонів. Він ніколи не думав, що Ілля може втнути щось подібне, лише для того щоб до нього приїхав особисто його улюблений бариста. А тепер, коли він розумів, що помилявся весь цей час, він відчував себе таким дурнем. “Я… я такий дурачок” – пробурмотів Вітя. Ілля підійшов до нього і обняв. “Я тобі казав не називати себе так, ти максимум йожик… з корицею на голках.” Вітя опинився в обіймах атлета, і світ навколо ніби зник. Серце молодих людей билося в унісон, відбиваючись гучним пульсом у вухах. Вітя втупився обличчям у груди Ковтуна, відчуваючи під пальцями м’яку тканину футболки і через неї – тепло, що випромінювало міцне чоловіче тіло.

Серце забилося ще сильніше, коли його щока торкнулася теплої шкіри. Вона була ледь шорсткою від гоління, але при цьому неймовірно приємною на дотик. Аромат чоловічого дезодоранту змішався з легким запахом вишні, що виходив від Іллі, створюючи п’янкий коктейль, який вдарив Віті прямо в голову. Вибухала ціла гамма емоцій у обох. Це було поєднання подиву, радості, збентеження і неймовірного збудження. Він ніколи не думав, що відчуватиме себе так спокійно і впевнено в чиїхось обіймах. Ілля погладив Вітю по волоссю. Його дотик був таким ніжним і турботливим, що Вітя ледь стримував сльози. Він ніколи не думав, що колись зможе відчути себе таким щасливим. І в той же час, думка про те, що відбувається, викликала в його голові суперечливі почуття. Чи не занадто це все було інтимно? Чи не переходило це межі дружби? Проте, як тільки ця думка спалахувала в його свідомості, він відганяв її. Адже він сам хотів цього зближення. Хто він такий, щоб скаржитися на ласку і увагу? “Все гаразд?” – запитав Ковтун тихенько, відчуваючи напругу в тілі Віті, відірвався від нього і подивився йому в очі. Вітя змусив себе посміхнутися. “Так, все добре,” – відповів він, хоча його голос звучав трохи невпевнено. Ілля погладив його по щоці. “Я завжди поруч, якщо захочеш поговорити” – прошептів на вухо він. У цей момент Вітя зрозумів, що більше не може приховувати свої почуття. Він підняв голову і подивився Іллі прямо в очі. “Іллюш…” – почав він, але його слова потонули в поцілунку.