Частина третя

    Останні промені сонця слабко відблискували об рештки дроїдів та броню клонів. 

    Безкрає піщане поле, всіяне тілами та брухтом, що простягалося у безкраю далечінь. Таке порожнє, ніби тут не було життя… 

    Вона почувала себе самотньою…

    Багато життів забрав цей бій. Армія дроїдів безжально наступала, не бажаючи втратити останній форпост. 

    Війна має закінчитися… Але якою ціною?

    Тано дивилася на захід сонця. Щось змінилося всередині неї. Ніби… щось зламалося. 

    Вона подивилася клонів, що копали домовини. Багато побратимів загинуло. Сотні вірних братів по зброї… Заради чого?

    Асока спостерігала як несуть та ховають тіла у вже викопані ями. Неподалік, довго стояв генерал. Він прощався з Рексом. Найліпший друг, хороший капітан і… 

    Рекс загинув у бою. У бою за що? 

    Асока не наважувалася підійти. Вона мовчки спостерігала, як Аполло і її майстер несли покійника до могили. Скайвокера сильно хилило на ліву сторону, проте, незважаючи на всі вмовляння решти, він продовжував нести тіло вірного капітана.

    …Він захищав її. Асока так безросудно кинулася в розпал бою, ніби тоді її інстинкт самозбереження зник, немов вранішня роса на сонці. Уміло відбивала постріли ворога, різала на шматки сепаратистських бляшанок. Ейфорія, адреналін, усе змішалося всередині неї в ту мить. Вона ніби не почула крик Анакіна. Тогрута безрозсудно кинулася у гущавину бластерних пострілів. Сповнена сил і піднесення… 

    Лише через хвильку вона зрозуміла свою помилку. Дроїди… Не ті бляшанки, що сотнями й тисячами відправляються на смітник після першої ж атаки, ні… А ці… Силове поле, яке майже нічим не проб’єш… і кулемети… Піднесення наче рукою зняло, а в очах з’явився страх. Наврядче вона втече від них зараз… Машини обступили її щільним колом і одномоментно почали стріляти. Під таким шквалом вогню вона точно не зможе провернути черговий маневр, аби бодай вирватися з цього кола Смерті.

    Певне стільки ж безросудності й ще більше відчайдушності мав її вчитель, бо тільки він міг кинутися в руки Смерті, аби рятувати її. З таким божевіллям, яке він мав у ту мить, можна було руйнувати всесвіт, а не просто на шаленій швидкості відбивати атаки дроїдів…

    … Не знати як, але через секунду Асока приземлилася на землю, поза колом Смерті. Тогрута з жахом поглянула туди, де щойно була вона. Дроїди, місиво червоних іскор та блакитна змія, що рухалася з шаленою швидкістю… Не встигла вона достатньо оговтатися, як їй в руку тицьнули гранату, а кілька дроїдів деактивовано покосилися. На мить можна було розгледіти його… 

    Хтось її штурхнув і отямившись, тогрута обережно пожбурила гранату. Один дроїд дезактивувався…

    …Здається, Тано почула крик. Генерал Скайвокер, незважаючи на біль, продовжував відбиватися, правда, не так шалено як раніше…

    Це була її провина… Але, зараз, немов хтось забрав у неї почуття… І лишилася тільки порожнеча. Вона спостерігала, як ховають її побратимів, друзів, людей, яким вона завдячувала багато чим… Але в цю мить їй було байдуже. Вони мертві, вже нічого не зміниш. 

    Армію сепаратистів розбито. Місію виконано. Час вертатися… 

    Сонце зникло за обрієм. Асока поглянула на імпровізоване кладовище. Поле, на якому вона померла…

— Шпилько! — від цього голосу в неї скрутило в животі. 

— Так, майстре, — відповіла вона. 

    Вона востаннє поглянула на краєвид. Поле, на якому вона померла…