Частина третя

від авторки: сорі шо так довго, у попередній частині в коментарі я казала, що як здам сесію – продовжу. З того моменту я здала сесію, взяла кота та змінила три роботи. Я не вдупляю як тут можна шукати персонажів не гортаючи списки в нескінченність, то ж теги та інше – колись потім додам. Гарного читання. 

– А ти прикольна, коли поряд немає хлопців.

Ну от знову черговий непроханий відгук про її персоналіті. Як же дістало. На цю фразу хотілося лишень закотити очі, але шкода було псувати цілком непогану атмосферу.

– Ну… Ееее… Дякую? – промовила Аліса у відповідь, пробуючи приховати легке роздратування. – Ти теж досить цікава, Юлю. Не думала, що ти навіть торкнешся пива, вже не кажучи про те, щоб запропонувати випити першою. – це було сказано доволі щиро, останні кілька годин пройшли в доволі позитивній атмосфері. На ці слова вона отримала тільки пʼяну усмішку співрозмовниці. – Схоже розставання з Ості пішло тобі на користь, бо при ньому ти була, ну… цейво…

– Нудна і забита? Я в курсі. – легко іронізуючи промовила руда.

– Ну не те щоб, але думку ти вловила. – відповіддю був лише кивок.

Вечір проходив набагато веселіше, ніж планувалося зранку. У планах було лише піти до найближчого АТБ, аби накупитися їжі на наступний тиждень, потім цілий день грати з ББК в PS. Вже в самому магазині вдягнена у домашні штані з плямами від чипсів та футболку з пожовклими рукавами під пахвами, Аліса зустріла як завжди нарядну Юлю. Слово за слово і білявка якось опинилася у квартирі знайомої із пивом у руках. Дівчата ніколи не спілкувалися довше, ніж того вимагали обставини, а після розриву рудої з Остапом контакт зійшов на нуль.

Минула ще година і дівчата вирішили, що час розходитись, адже завтра їм знову пертися в універ.

Аліса дійшла додому ближче до ранку ніж до вечора і завалилась спати прямісінько у взутті під дещо насмішливий погляд ББК. Пʼяні роздуми все ще якийсь час не давали їй заснути. Чому всі вважають, що єдине, що її цікавить, це хлопці? Що ж, дурне питання. Білявка була вже в стількох стосунках, що на пальцях рук не порахувати, і цей факт вже починав дратувати. Відчувалося це так, ніби єдиною роллю у житті була роль чиєїсь дівчини. Просто «ця Аліса». Остогидло. Важко бути іншою, коли все життя спостерігаєш за однією рольовою моделлю – своєю матірʼю. Ще важче – пробувати змінитися. Але може колись пора? Чому б не знайти собі якесь хобі? Перестати загравати з кожним, хто знаходиться у досяганні звуку? Треба знайти собі мету. Можливо щось, про що вона раніше не замислювалась. Але спочатку…

Спочатку треба піти до туалету, але сил вже якось нема. Ну що ж, лишається тільки бути як всі люди, котрі не ходять в туалет наперед, та піти спати без відвідин єдиного найближчого товариша – білого трону, і прокинутися зрання від шаленого тиску на сечовий міхур. Геніально та просто.

На периферії свідомості, засинаючи під приглушеним світлом настільної лампи із частини кімнати ББК, Аліса відлітала у світ власних фантазій.

Пробудження завжди неприємне, але цей раз переплюнув усі стандарти. Подруга, і за сумісництвом сусідка, вирішила, що айс бакет челендж замість нормального «Прокидайся, ми проспали» є набагато ефективнішим методом.

– ББК, ти, бляха, зовсім хвора? – цей вереск на певно було чутно в цілому гуртожитку.

– Ти не реагувала навіть на поштовхи. А ще тобі б не завадило прийняти ванну – від тебе смердить неймовірно. Я просто вбила двох зайців одним пострілом. – промовила друга подруга з як завжди камʼяним обличчям та філософським поглядом, і додала: – Підіймай сраку, ми спізнюємося на пару.

– Яку па… А срака байрака! Чому ти мене раніше не розбудила?!

– Кажеш так, ніби я не намагалася.

Все ще похитуючись через алкогольне спʼяніння, Аліса завалилася у ванну, подорозі гепнувшись і поцілувавшись з таким рідним, до цього моменту білим другом – унітазом. Звільнивши свій шлунок від кайданів світу цього, напівмертва студентка ледь не навколішки заповзла до ванної.

Вже на ходу, запихуючи руку в рукав футболки та одночасно відкриваючи двері, білявка крикнула:

– То котра година?

– Саме час на саморефлексію, – пролунало у відповідь десь із напрямку кухні. – За пʼять сьома.

– Якого дідька ти мене розбудила?! – застібуючи ширинку на штанях, прокричала розлючено новоспечена алкоголічка, але сама зморщила обличчя від занадто гучного звуку. – Я б могла ще з годину поспати. Серйозно ББК, йди в сраку.

– Чи слід тобі нагадати, що ми не зробили завдання, котрі дав нам Мурштейко ще на позаминулу лекцію? – знову з покерфейсом промовила шатенка. – І чи слід тобі нагадати, що ще пара лебедів у професора означає для нас нездачу предмету? – на цю репліку Аліса вже більш понуро нахилила голову донизу, адже головний біль збільшувався від думки про зменшення перспективи на спокійний ранок. – І чи нагадати тобі про те, що в нас не те, що нічого не зроблено – ми ще й не памʼятаємо тему завдання? Ми ж навіть конспекти не записували. – контрольний постріл у чоло.

– О господи! Та це жах якийсь. – тільки змогла з себе вичавити блондинка. Але часу на шкодування своїх життєвих рішень дишалося все менше – треба розгрібати власний лоток. – То який план?

– Шо вигадаєш – те й буде. Мені так-то начхати, все одно всі помремо, – на це ББК лишень отримала скептичний погляд від подруги. – Та годі тобі, вже й пожартувати не можна. Але в мене дійсно нема варіантів. Ноут поламаний, конспектів нема, ідей також. Ну просремо цього разу, а наступного зробимо все правильно.

– Ти пропонуєш це вже вшосте. План – лайно котяче, – якщо процес мислення зазвичай був просто не найбільш захопливою справою, то цього разу це було ще й важко. Похмілля вже ж таки було карою божою. «Кумедно, бога не існує, а його кару я зараз яскраво відчуваю» – на цю думку Аліса лишень посміхнулася. – Які дані в нас є? Типу… жодні. Як цей предмет взагалі називається?

– В душі не тямлю. Роботи. Щось з роботами певно. Робототехніка? Так, звучить знайомо. – ну це вже якийсь прогрес.

– Ну таке. Це ж предмет Мурштейка, його ми знаємо ліпше, ніж його предмет. – а це було сказано без додаткових роздумів.

– Звучить досить двозначно… – з легкою усмішкою прокоментувала ББК.

– Ой та стулися, – але хороший настрій вже розпустив паростки. – Був би він молодше… Зараз не про це! Але в мене є ідея, – промовила це так, ніби це було кіно про спецагентів, а наступний кадр вже б показував як вони прокрадаються до кабінету…

…двері лабораторії все ще були зачинені, то ж довелося реалізувати колись невиконану схему: Аліса пролізла через вікно та відкрила двері зсередини.

– Я може і тупа, але принаймні спортивна, – пробурмотіла вона собі під ніс, провертаючи дверну ручку.

Дівчата нишпорили по кабінету в пошуках хоч якихось матеріалів з лекцій, але все марно. Мало вірилося в те, що професор забирав нотатки із собою додому. Вони змарнували хвилин зо двадцять, через що психологічне напруження почало зростати з геометричною прогресією.

– От паскудство, не може ж він все тримати тільки в памʼяті, – нарікала білявка.

– Він буквально геній, то ж я б не поспішала з висновками, – обидві дівчини перекидувалися фразами без особливого ентузіазму, більше просто аби уникнути тиші під час перебирання купи канцелярії на столі. – Я, здається, щось знайшла. Це якийсь щоденник викладача чи шо? О, тут є розклад та задані завдання. – знахідка була чудовою, та давала надію так, як зазвичай це роблять… ці метафори залишаться поза реальним світом, адже мене закенселять у твіттері на котрому мене навіть нема. Твіттеру вже теж нема.

– Чудово, але в нас лишилося десь хвилин пʼятнадцять до того, як більшість викладачів прийдуть на роботу, – з насупленими бровами промовила пияка. – Гадаєш професор Мурштейко має пароль на компʼютері? – відповіддю їй була тільки піднесена брів та косий погляд. – Дурне питання. Треба дзвонити Лютецію.

– Ну ти поки тут розбирайся, а я дещо перевірю, – з цими словами ББК всілася на стільці та увімкнула компʼютер.

Поки Аліса розмовляла з сином причини їхнього ранкового геморою, її подруга періодично пересувалася від столу до серверу і назад, паралельно переключаючи якісь кабелі.

– Що ти тут робиш? Чекай, зараз розповіси, дай-но спочатку введу, аби не забути. – так і зробила, після чого одразу полізла у якийсь єдиний браузер, котрий змогла знайти на робочому столі.

– Та от якраз пробувала якось оминути пароль.

– Шо ти несеш? – спиталася на автоматі Аліса, паралельно переглядаючи вміст робочого стола компʼютера на які-небудь корисні файли, що могли б статися у пригоді для двох співучасниць злочину, навіть декількох одночасно.

Багато незрозумілих назв файлів, що явно були скороченнями від ролі, якісь нотатки; фотографії, зазирнути у котрі дівчата не наважились. Все це дуже цікаво, але час спливав і треба було щось робити. Оскільки жодна перерва не було достатньо довгою аби бігти до бібліотеки по компʼютер та принтер, було узгоджено найбільш оптимальний варіант: річ, що руйнує життя художників та програмістів, позбавляє фантазії більшість людства та найправдоподібніше була причиною підвищення використання води компанією Майкрософт на 34% від 2021 до 2022 – чатГПТ.

– У мене, очевидно, не вийшло, – як завжди з покерфейсом промовила ББК.

– Очевидно… – не звертаючи уваги на зміст розмови пробурмотіла собі під ніс блондинка, вводячи пароль, котрий вона вибила, а радше вимолила, у Лютеція. – Готовченко.

На робочому столі було як в метро в час пік: багато одиниць інформації, але абсолютно не зрозуміло що вони роблять.

– Я в останнє такий срач бачила тільки коли в сусідній кімнаті в гуртожитку жили героїнові наркомани. Добре, що їх виселили.

– ББК, ми ж хріна з два з цим розберемося. Скільки часу лишилося?

– Хвилин з 20 перед приходом вчителів.

Не встигла нижча закінчити речення, а в лабораторії вже лунали гудки дзвінку з динаміків. В такі моменти обидві подруги були раді, що професор таки чхнув у ту пробірку.

– Ало, пароль не підійшов чи що? – пролунав трохи дитячий механізований голос хлопця, котрий явно ще не пройшов статеве дозрівання повністю.

– Та нє. За це дякую. Але в нас є інша проблема: ми гадки не маємо що робити з тим гармидарем на компʼютері професора. – Аліса пояснювала як вміла, тобто, у ліпшому випадку, погано.

– Ага, а що ви хочете зробити взагалі? Типу гугл є і у вас на компі, навіщо вам це?

– А у твого батька нема якогось, ну не знаю, мега супер штучного інтелекту? – дівчата були відвертими самі із собою: вони гадки не мали, що роблять. Але бути відвертими із кимось іншим зараз здавалося ніби автоматичним визнанням програшу.

– Ну… – секундна пауза справляла враження, що блондин дуже неохоче ділився інформацією. Однак він вже ж таки продовжив: – У тата є суперкомпʼютер. Памʼятаєте, той з віртуального суперфутболу? – у відповідь пролунало тільки зосереджене ʼмгʼ. – Ну то десь там має бути мозок в банці.

– Знайшла! – крикнула ББК з іншого кутка кабінету.

– То візьміть кабель з одночасно трьома USB входами і підключіть мозок до компʼютеру. Не забудьте теж увімкнути вайфай.

– Воно працює – вигукнула радісно Аліса. – Лютецію, ти незамінний. З нас пиво.

– Я б більше хотів… А з рештою ліпше нехай ви мені якось пізніше допоможете. – це звучало дивно як на Лютеція, але що такого він би міг просити.

– Звісно, що тільки забажаєш. Все, гуляй. – і Аліса поклала слухавку.

Найлегше було знайти теку з завданнями на цей семестр. Професор явно не був зацікавлений в тому, аби щороку вигадувати нові: востаннє модифіковано пʼять років тому.  Це варте подиву, беручи до уваги своєрідну педантичність Мурштейка. Сам поліпшений аналог чату треба було запустити у терміналі і там же й писати.

Саме генерування відповіді було досить швидке; але, через недостатню кількість часу, дівчата абсолютно гадки не мали, що там написано.

– Слиш генію білобрисий, а як нам це роздрукувати? – це було важливе питання, бо без цього ціла схема не має сенсу.

– Та срав йому пес! – Аліса вже була готова лаятися на цілий поверх, але її очі наткнулися на щось, що нагадувало принтер. – А ось же.

– Давай швидше, маємо пʼять хвилин у найліпшому випадку.

Як у кабінеті, в котрому є людський мозок замість компʼютера, може знаходитись настільки доісторичний прилад? Цей принтер бачив знищення динозаврів та потоп вже коли був у кризі середнього віку.

Останню сторінку видруковано, і дівчата вже збирались йти старим добрим методом – через вікно, але завжди є ʼалеʼ.

Двері кабінету відкрилися, а з-за них визирнула  постать професора.

У цей момент обидві дівчини із жалем обдумували всі свої життєві рішення, котрі призвели до цього моменту.
Їм пизда.