Частина третя | “Знаєш мене краще, ніж моя мама…”

Кілька днів минуло з того моменту, як Ілля востаннє відвідав кав’ярню. Вітя відчував себе якось порожньо без його щоденних візитів. Серце стискалося від думки, що, можливо, Ілля образився на нього, але згодом Вітя згадав, що Ілля має готуватись до змагань . Одного дня до кав’ярні завітала Ірина Надюк – тренерка Ковтуна. Її обличчя було сповнене гніву, а погляд – гострим, мов у яструба. Замовивши свій улюблений лате, вона відразу ж перейшла до справи:

– Чи не бачили тут останнім часом одного спортсмена? Високий, темноволосий, полюбляє капучино, Ілля Ковтун звати.

Нік, який на той момент стояв за касою, усміхнувся криво та закотив очі. “Ілля? Знову цей Ілля”. Він уже починав заздрити популярності цього атлета.

– Нет, не видел, – відмахнувся Нік. – Я не слежу за этими вашими Олимпийскими играми, больно надо мне смотреть на потных накаченных мужланов.

– Шановний, мені чхати на ваші токсичні упередження, я прийшла сказати лише одне – надалі продавати каву моєму підопічному я забороняю. Це шкодить його здоров’ю та його м’язам.

– Женщина, мы не можем отказывать клиенту в заказе только потому что какая-то отбитая тренерша против употребления кофе!, – Нік ледь стримався щоб не направити Ірину за російським кораблем.

– Ви розумієте, що я його тренер?, – розлютилась Надюк.

– Yes, and?
Ірина пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. Просто кивнула і вийшла з кав’ярні. Нік зітхнув з полегшенням, але пообіцяв собі не розповідати Віті про те, що сталось. Він не хотів псувати стосунки між Віктором та Іллею.

День змагань настав несподівано швидко. Вітя весь ранок крутився біля кавомашини, як білка в колесі. Серце його тремтіло в очікуванні. Він увімкнув телевізор, що висів над барною стійкою, і налаштував його на потрібний канал, що зайняло багато часу, оскільки Хорватське телебачення не мало таких каналів як Суспільне. Погляд постійно сканував екран, шукаючи знайоме обличчя Іллі. Відвідувачі, здається, відчували його збудження. Деякі навіть посміхалися, розуміючи, що бариста сьогодні в особливому настрої. Але були й такі, хто незадоволено поглядав на екран.

– Можна, будь ласка, вимкнути цю вашу легку атлетику? Я хочу насолодитися кавою в тиші, – попросила одна з гостей на своїй ламаній хорватській.
Вітя хотів відповісти, що для нього це не просто змагання, а набагато більше, але стримався. Просто кивнув і зробив вигляд, що шукає пульт. Насправді ж він просто хотів, щоб вона швидше забрала своє замовлення і пішла.
Ілля виступав блискуче. Кожен його рух, кожен погляд на камеру викликав у Віті бурю емоцій. Коли оголосили результати і стало відомо, що Ілля здобув перше місце, Вітя не стримався і гучно закричав від радості.
В цей момент він розлив величезний айс-лате на підлогу.
– Oh, molim vas, oprostite!!! – вибачився він перед клієнтом, який сидів за столиком поруч. Але той лише посміхнувся у відповідь. Мабуть, зрозумів, що Вітя не в собі від щастя.
Малий Петренко (принаймні поки що) зітхнув. Шкода було кави, але ще більша шкода було б пропустити цей момент. Адже він радів не просто перемозі спортсмена, а перемозі людини, яка займала особливе місце в його серці.

***

Серце Віті завмирало щоразу, коли лунав дзвіночок над дверима кав’ярні. Сьогодні, десятого серпня, він особливо тужив за цим дзвінким звуком, який сповіщав про прихід Іллі. І ось, довгоочікуваний момент настав. Двері відчинились, і в кав’ярню увійшов той, кого Віктор так чекав.

– Доброго ранку, кхм…, – привітався Ілля, озирнувшись по кав’ярні, уникаючи зорового контакту з колегою Віктора.
Нік, який стояв за касою, не втримався від язвистого коментаря й закотивши очі промовив гучно: – Витя, дуй сюда, тут твой этот пришёл… Вітя, почервонівши від сорому, стукнув Ніка по плечу і вийшов з-за підсобного приміщення.
– ПРИВІІІТ!, – промовив він, намагаючись приховати хвилювання. – Вітаю з перемогою, чемпіоне!
Ілля посміхнувся у відповідь.
– Як завжди, капучино? – запитав Вітя, вже починаючи готувати напій.
– Знаєш мене краще, ніж моя мама, – пожартував Ілля.
Вітя посміхнувся. Він зробив каву трохи більшою, ніж зазвичай. Ілля нічого не підозрював, адже не знав, що бодай хтось знає про його день народження. Тим часом Вітя витягнув з холодильника пончики та еклери, які він спеціально купив вранці. Швидко сформувавши з них подобу тортика і запаливши свічку, він виніс його до Іллі.

– Happy birthday to youuu, HAPPY BIRTHDAY TO UUUU! – вигукнув Вітя, проспівуючи знайому мелодію.
Ілля був приголомшений. Він не очікував такого сюрпризу. Здивування швидко змінилося радістю. Він щиро посміхнувся і обійняв Вітю.
– Ти такий дурачок… дякую тобі), – прошепотів він, задуваючи свічку.
Вітя зняв на відео цей зворушливий момент. Коли зйомка закінчилася, він подивився на Іллю.
– Як ти бляха взагалі дізнався про мій день народження?, – сказав Ілля з усмішкою.
– Ну, я ж твій особистий сталкер, – пожартував Вітя. – Як я міг забути? Ілля розсміявся.

Він був щасливий. Ямочки на щоках, які з’являлися лише в моменти особливої радості, робили його ще більш привабливим. Вітя не міг відвести погляду від цього сяючого обличчя. Серце його завмирало від кожного погляду Іллі. У такі моменти Вітя відчував себе на сьомому небі. Йому хотілося, щоб цей момент тривав вічно. Хотілося торкнутися Іллі, відчути тепло його шкіри, поцілувати його в ці чарівні ямочки. Хочеться подарувати цьому сором’язливому атлету весь світ, щоб посмішка ніколи не зникала з його обличчя. Але сором’язливість і страх перед відмовою стримували його. Проте головне – це радість Ковтуна. Не тільки через перемогу на змаганнях, а й через те, що поруч з ним був Вітя – людина, яка його розуміла і підтримувала, ще й надавала належну увагу.

…І так вони просиділи ще довго, розмовляючи про змагання, про те, як все відбувалося. Ілля з захопленням розповідав про свої відчуття під час виступу, а Вітя уважно слухав, задаючи уточнюючі питання. Час летів непомітно.

– Мда, – сказав Вітя, коли Ілля замовк, – тепер тебе знову в Твіттері будуть називати гей-іконою змагань. Ілля зареготав.
– Ну і нічого, – відповів він. – Головне, щоб Надюк не бачила.

Раптом зателефонувала тренерка Іллі. Її голос лунав у залі на весь голос: «Де ти, Ілля? Чому тебе немає на тренуванні?!» Хлопці перезирнулися і не могли втриматися від сміху.
– Ой, забарився трохи, – вибачився Ілля.
– Швидко збирайся і приїжджай де б ти не був! – наказала тренерка і кинула слухавку. Характер в цієї жінки був просто непохитний

– Ну що ж, мабуть, мені пора, – зітхнув Ілля. – Треба бігти, поки вона мене тут не знайшла. Дякую тобі за торт і за те, що підняв мені сьогодні настрій.
– Б-б-будь ласка, – посміхнувся стривожено Вітя. – Може торт візьми з собою, пригостиш своїх колег?
– Ох знаю я, що мені буде, якщо тренерка побачить мене з тортом…

Ілля все таки взяв коробку з тортом і ще раз подякував Віті. Коли Ковтун піднявся, щоб піти, їхні руки випадково зіткнулися. Іскра пробігла між ними, немов електричний розряд. Вітя відчув, як його тіло пронизує тремтіння. Ілля подивився на їх сплетені пальці, потім підняв очі на Вітю. У їхніх поглядах читалася безліч невисловлених почуттів. Ілля повільно відпустив руку Віті, але їхні погляди ще деякий час були прикуті один до одного. В повітрі виникла напруга, густа і тягуча, немов перед грозою. Серце Віті завмирало в грудях. Ілля повільно нахилився до нього, і їхні обличчя опинилися всього в кількох сантиметрах одне від одного. Дихання Віті прискорилося, він міг відчути тепле Ілліне дихання на своїй шкірі. Ілля затримав подих, ніби вагаючись. Атлет повільно провів пальцем по щоці баристи, проте потім відступив…

Ілля підійшов до дверей, але раптом обернувся. Він здавався розгубленим. Його погляд блукав по обличчю Віті, шукаючи відповіді на питання, які мучили його самого. Потім він посміхнувся, але в цій посмішці було щось сумне. Ілля похитав головою і вийшов з кав’ярні. Вітя залишився сидіти один, відчуваючи гіркувато-солодкий присмак розчарування і надії.

По дорозі до спортзалу Ілля прокручував у голові всі події цього ранку. Йому було неймовірно приємно, але водночас і бентежно. Хто ж такий для нього Вітя? Просто друг? А може, щось більше? Ілля ніяк не міг знайти відповіді на ці питання. Він був збентежений власними почуттями. «Та ну, я ж не з тих… як їх… Бляха, хто я? Чому я нічого не розумію?» – крутилося в його голові.

***

– ААААААААА НІК ТИ ЦЕ БАЧИВ????
– Господи, какая ты дура, видел конечно. Поскулишь после смены, иди пока столики протри. – 🙄🙄🙄