Фанфіки українською мовою

    Ранок у домі Віранів розпочався о п’ятій годині. Покоївки закривали штори на кожному джерелі сонячного світла у будинку, зав’язуючи їх цупкими срібними мотузками посередині. Так само зробили й у кімнаті Аморіс. Після вікон наставав час для закриття балкону. Високі тяжкі двері зачинялись на два замки задля більшої впевненості. За недотримання правил світломаскування карали, тому до цього ставились з особливою уважністю та відповідальністю.

    Адріану доручили зайнятись пошуками кухара. Неохоче, але молодий вампір погодився, і вже на наступний ранок на кухні кипіла робота. Покоївок було проінформовано про появу нової смертної гості відразу ж, і вони навіть зраділи, що нарешті у будинку з’явився хтось живий.

    До сьомої ранку головна зала та їдальня були прибрані та надавались у розпорядження нової гості.

    Будильник для Аморіс почав дзвеніти о чверть на восьму. Вона розплющила очі, вперше за своє життя не змушуючи їх страждати від яскравого ранкового світла. У її кімнаті увімкнули настінний світильник, аби у повній темноті можна було розібрати хоча б щось. Не дивлячись всього на чотири години сну, дівчина почувалась непогано. Їй вдалось піднятись з ліжка без правила «ще п’ять хвилинок» та попрямувати до ванної для ранкових процедур.

    Побачивши своє трохи «пом’яте» обличчя у відображенні, юна відьма потерла лице долонями, намагаючись прибрати сонливість геть. Її неслухняне волосся прекрасно відстоювало свою незалежність – стирчало в різні сторони, в деяких місцях закручувалось занадто сильно. Холодна вода допомогла прибрати сліди втоми з обличчя, а туго зав’язана коса допомогла зібрати волосся до купи. Наразі, це було єдиним, але тимчасовим вирішенням цієї проблеми.

    Вона вийшла з ванної та зупинилась. Вслухалась у тишу – нічого, жодного руху чи слова. Другий поверх ніби замовк, ніби тут нікого не було. Але вона чудово знала де знаходиться кімната Ревеки, дякуючи Богині, найдалі від її кімнати; де знаходилась кімната Адріана та Джея. Вона подивилась на двері однієї з кімнат. Дівчина не знала, чи зможе звикнути до такого способу життя, але поки що потрібно було просто пливти за течією.

    Спеціально голосно видихнувши, Аморіс повернулась до своєї кімнати і тут її чекала несподіванка – коробка та кілька абсолютно нових пакетів. Дівчина обережно зазирнула всередину – одяг, тканина нейтральних кавових відтінків, нарешті не все чорне.

    Коли вона покидала кімнату, хвилин п’ять назад, на другому поверсі нікого не було.

    – Треба начепити вам усім нашийники з дзвіночками. – Пробурмотіла вона, дістаючи новий одяг з пакетів

    Вона зраділа кардигану молочно-коричневого кольору – він був трохи більшим за необхідний їй розмір, тому вона обрала його. Але також необхідно було дотримуватись дрес-коду школи, тому вона зупинилась на чорній спідниці та легкій світлій блузі. Хтось з них навіть потурбувався про рюкзак, чому юна відьма була надзвичайно рада.

    Коли вона вдягнулась, згадала що на голові у неї й досі неймовірне абищо, з яким просто не можна виходити назовні. Дівчина сіла за столик та взяла розчіску в руки. Звісно, це можна було владнати за допомогою магії, але щось їй підказувало, що краще зберегти сили на щось більш важливе.

    Ближче до восьмої години дівчина спустилась вниз. На плечі висів рюкзак – поки що пустий, але юна відьма нагадала собі забрати деякі свої речі зі шкільної шафи. На одній руці висів кардиган, і Аморіс вже була готова, аби вирушати.

    – Міс Лонерган, доброго ранку. – Бішоп вперше за довгий час бажав комусь доброго ранку, а не вечора чи ночі. Адаптаційний період починався не лише у дівчини.

    – Доброго ранку, Бішопе. Мені потрібно бути у школі через двадцять п’ять хвилин. – М’яко нагадала вона, посміхаючись кінчиками губ.

    – Звісно, міс, дорога туди не займе багато часу, але… – Він вказав рукою в сторону їдальні. – Чи можу я для початку запропонувати Вам сніданок?

    – Сніданок? – Як тільки дівчина почула це слово, її шлунок неприємно занив – вона не їла з вчорашнього вечору. – Я думала, у вампірському домі немає… нічого їстівного.

    – Відтепер є, спеціально для Вас. – Лакей провів її до їдальні, де довгий стіл вже було накрито на одну персону. Виглядало одиноко, але розмаїття страв вражало. Аморіс відкрила рота, розглядаючи її сніданок.

    – Цим усім можна нагодувати більш ніж десятьох людей. – Вона обережно сіла на стілець, не знаючи чи їй взагалі можна чогось торкатися.

    – Кухар не знав, що Ви любите, тому вирішив дати Вам можливість вибору. – Бішоп стояв на поважній відстані від столу, так, щоб їх розділяло два кроки. Правила.

    – Бішопе. – Надпиваючи теплий чай, почала дівчина. Вона підтягнула до себе тарілку з медовими вафлями.

    – Так, міс.

    – Звертайтесь до мене на «ти», будь ласка. – Вона відкусила шматок вафлі, але це не заважало їй говорити. – Мені так… незручно, ви набагато старший.

    – Звісно, міс… – Лакей зачепився за слово, але поспішив виправитись. – Аморіс.

    – Дякую. – Закінчила юна відьма, і продовжила свій сніданок у тиші.

    Це було найкращим моментом за останній тиждень. Смачний сніданок після такої насиченої та лячної ночі розтопив залишки параної, принаймні, на початок цього нового дня. Аморіс накинула кардиган на плечі та вийшла з оселі, де її вже чекав автомобіль. Підвезти її повинен був Бішоп, адже вдень для нього немає особливих справ в будинку. Ну, не було, до подій минулої ночі.

    Дівчина сіла у чорне авто, на заднє сидіння, вдихаючи запах чистого шкіряного салону.

    «Хто би подумав, що вампіри такі заможні» – подумала дівчина.

    – Перед тим, як ми рушимо, ледь не забув. – Лакей зняв руки з керма та потягнувся на пасажирське сидіння. Він взяв маленьку коробку в руки та вручив Аморіс. – Господар подумав, вам знадобиться новий.

    Дівчина насупила брови та відкрила коробку. Всередині лежав новий телефон. Вона доторкнулась до екрану двома короткими рухами. Екран відреагував відразу.

    У Аморіс поки що не було слів, аби щось сказати.

    – Всередині нова сім-карта, там є мій номер та номер моєї помічниці – Евелін. Якщо тобі буде щось потрібно, поки ти поза домом, не соромся і телефонуй.

    – Я… не знаю, що й сказати. – Дівчина прибрала коробку, витягнувши з неї новий ґаджет, і покрутила його в руках. – Дякую. Давид дуже… щедрий.

    – О ні, саме цей подарунок від старшого сина пана Вірана. – Аморіс ніби облили водою. Вона замовкла, киваючи головою, ніби не здивувалась. – Нам вже час.

    Машина м’яко замуркотіла, коли Бішоп завів двигун. Він рушив повільно, виїжджаючи з території вампірів, набрав трохи швидкості, коли виїхав на рівну асфальтовану дорогу. Дівчина втиснулась у сидіння, по пам’яті додаючи номер подруги у контакти. Буде тяжко пояснити Аделін, чому у неї новий телефон, одяг, та усе інше. Але вона спробує.

    Як Бішоп й обіцяв, приїхали швидко, за вісім хвилин. Бішоп припаркувався неподалік від навчального закладу за проханням Аморіс. «Буде дуже дивно, якщо хтось побачить на якому автомобілі мене привезли» – пояснила вона, Бішоп зрозумів без питань. Дівчина попросила забрати її через сім з половиною годин на цьому ж місці, і лакей без зайвих слів рушив назад. Юна відьма трохи постояла на місці, ховаючи телефон у глибокий карман кардигану, і рушила лише після дзвінка на перше заняття.

    Ця школа відрізнялась від людської. Тут навчались лише відьми, чаклуни та люди, яким було дозволено практикувати магію. Відвідування занять було обов’язковим, та навчання тут продовжувалось дванадцять років, на відміну від одинадцяти років в людських школах. Початкову ланку навчали усьому тому, чому й людей, теорію та практикування магічних здібностей розпочинали з середньої ланки, коли дітям виповнювалось по тринадцять років.

    Матір Аморіс розпочала, коли дівчинці ледь виповнилось вісім. Ніхто про це не знав, але вона бачила погляди та чула шепіт однокласників, коли у неї – очевидно – виходило краще, швидше та сильніше, аніж у кожного з них. Юна відьма почувалась аутсайдером, але розуміла, що її вини тут не було. Вона просто виконувала усе, що казала матір, і не могла просто контролювати магію, аби та «працювала гірше», у неї б не вийшло, не в такому віці.

    Відігнавши погані думки від себе, дівчина поспішила всередину. Знайти кабінет було не тяжко, сьогодні п’ятниця, а отже першим заняттям була Алхімія. Аудиторію можна знайти за металічним запахом, або, як казала подруга Аморіс – запахом старих ліків. У Аделін завжди було дивне сприйняття будь-якого аромату. Мабуть тому їй постійно вдавалось плутати компоненти і псувати зілля.

    Дівчина знайшла вільну парту десь посередині, неподалік від Аделін. Вона, здається, була занепокоєна чимось, постійно перевіряючи телефон та активно жувала гумку. Вона любила яскравий вигляд, носила різні амулети просто на собі, змінювала колір волосся приблизно кожного нового місяця – зараз зупинилась на темно-блакитному, найбільш вдалий її колір за думкою Аморіс.

    – Агов, Земля викликає супутник Аделін. – Зашепотіла Аморіс і подруга ледь не підстрибнула на місці.

    – Я зварю тебе у котлі, Амо. – Зашипіла дівчина на неї, але по її погляду було видно, що вона зраділа. – Де тебе носило? Я телефоную з минулої ночі.

    – Я змінила номер. Втратила минулий, втопила телефон, так. – Аморіс було легше оживити мертвого кота, аніж збрехати.

    – Уявимо, що повірила. Ти могла хоч написати з нового? Я ж хвилююсь, дурна ти відьма. – Дівчина нахилилась і стукнула її в плече, Аморіс засміялась. – І чим це від тебе так пахне?

    Тон її голосу був здивовано-пасивним, що не дуже сподобалось рудоволосій.

    – Давай тільки не починай. – Вказала вона пальцем і подруга закотила очі. – Про все потім.

    У дверях з’явилась місіс Пратт – відьма приблизно сорока п’яти років. Її учні вже були готові до чергового акту дивини з її сторони. Вона була… неординарною викладачкою. Аморіс вмістилась на стільці, відкриваючи нотатки в телефоні – не встигла взяти запасний блокнот у шафі – вона відчувала, що сьогодні буде трохи теорії.

    – Сьогодні повторюємо та закріплюємо сульфур-меркуріальну теорію. – З неабияким ентузіазмом оголосила місіс Пратт. В аудиторії гулом зашуміли незадоволені звуки від учнів та учениць, тому викладачка алхімії продовжила говорити. – Гаразд, ще й попрактикуємось, що з вами, молодими, зробиш.

    Після розмови про компроміси, почали повторення. Аморіс слухала, нотувала – її улюблене, мозок ніби створював окрему капсулу для інформації, давав розуму відпочити від неважливих та буденних справ і ввібрати необхідне. Заняття минуло доволі швидко і ніхто навіть не розлив кислотну сполуку іншому учневі на руки, що вже можна було вважати за прогрес.

    Наступні заняття розлучали Аморіс та Аделін по різних аудиторіях. Дівчата навчались по різних програмах і лише іноді їм вдавалось потрапити на одне чи два заняття в день разом. Аделін мріяла стати вартовою відьмою – вона вчила закляття захисту, невидимості, вчила, як правильно будувати щити, не вміла поки варити захисні зілля, але мала ще трохи часу, до закінчення цього року.

    Аморіс же навчалась за підсиленою програмою для тренування та розширення магічних сил – ось де дійсно практикували магію, а не постійно читали, писали, переказували та повторювали спочатку. Звісно ж, вид навчання обирала її люба матуся. Можливо дівчина має сказати їй «дякую», адже хто зна, чи вдалося б їй втекти минулої ночі, якби не регулярні тренування свідомості.

    На останньому занятті з Чаклунства було її улюблене – багато практики. Їх поки що не ставили у пари для більш-менш реального двобію, але тренуватись на мішенях теж було непогано. Вчились відбивати фізичні атаки, Аморіс змогла відбити чотири швидких та шість повільних, за що отримала десять додаткових балів, але було ще куди «рости».

    Після заняття усі були виснаженими, тому Чаклунство проводили останнім, щоби залишалось лише повернутися додому і відновлюватись. Аморіс не поспішала йти за групою, почекала поки натовп розійдеться хто-куди, а вже потім повернулась до корпусу.

    Дівчина оперлась спиною на свою шафку, прикриваючи очі. Ось чому їй не треба було сьогодні робити зачіску за допомогою магії – не вистачило би на ту швидку атаку. Неочікувано, сусідня шафа зачинилась і перед її обличчям з’явилась Аделін.

    – Чому ти смердиш мертвяками? – Раптово запитала її подруга. Серце Аморіс здригнулося.

    – Що ти маєш на увазі? – Дівчина обережно піднесла рукав свого кардигану до носу та вдихнула. – Пахне лавандою.

    – Пахне вампірякою. – Доказувала Аделін. – Я чула їхній запах лише раз, але забути його неможливо. Від тебе чути солодко-огидним запахом мертвого кровососа.

    – Досить ображати мої парфуми. – Стояла на своєму Аморіс.

    – Досить брехати. – Докірливо надавила подруга. – Ти можеш мені розповісти, я обіцяю не видавати тебе.

    – Немає що розповідати. Ти просто помилилась, таке буває. – Дівчина трималась невимушено, легко знизала плечима.

    – І мабуть не тому тебе шукають чаклуни з твого Дому? – Аделін зробила кивок головою в сторону входу до школи, рудоволоса перевела погляд туди, куди вказала подруга і її очі розширились.

    – А… мені треба йти. – Дівчина почала збирати свої підручники у пришвидшеному темпі. – Поговоримо завтра? Я надішлю тобі повідомлення. Обіцяю.

    – Що відбувається?

    – Не зараз, добре? Я обіцяю усе пояснити, гаразд? – Аморіс взяла її за плечі і подруга невпевнено кивнула головою. – Вони запитають про мене. Скажи, що я у лівому крилі.

    Не дочекавшись відповіді подруги, Аморіс швидко захлопує свою шафку та стрімко йде до чорного виходу. В такий час двері там завжди відчинені. Дівчині ще не доводилось утікати зі школи через переслідування власної родини. Усе, що з нею зараз відбувалось, здавалось їй якимось довгим сном, від якого неможливо прокинутись. Вона прослизнула крізь декількох учнів та швидким кроком пішла до сходів. Їй пощастило, що їх не затримали на останньому занятті і зараз вона може використати натовп, аби піти непоміченою.

    Дівчина обернулась лише раз, аби з полегшенням побачити, що двійко молодих чаклунів завели розмову з Аделін – вона їх затримає. А тим часом, Аморіс вже вислизнула на заднє подвір’я школи. Вона взяла телефон до рук – на годиннику була рівно четверта година дня.

    – Бішопе, будь ласка, будь пунктуальним. – Попрохала вона, швидко прямуючи до місця, де мав би стояти автомобіль. Вона пришвидшила крок, тепер майже бігла до головних воріт школи.

    Як лакей і обіцяв, на тому ж самому місці. Він під’їхав рівно хвилину тому і вимкнув двигун рівно о четвертій. Служіння вампірам зобов’язувало вираховувати секунди та виконувати кожну поставлену задачу так, як треба.

    Ще через хвилину Бішоп побачив міс Лонерган, і виглядала вона, м’яко кажучи, збентеженою. Вона швидко застрибнула на заднє сидіння і з’їхала униз, аби не було видно її голови. Лакей завів двигун.

    – Все в порядку, Аморіс? – Він подивився на неї у дзеркало заднього виду. Дівчина дихала часто та тяжко.

    – Їдьте, Бішопе, хтось знову шукає мене. – Крізь глибокі вдихи та видохи вдалось все ж сказати дівчині.

    – Можливо, нам варто сказати господарям і владнати…

    – Ні. Ні, навряд чи вони це владнають. Ми на моїй території, тут вампірам не раді. – М’яко пояснила вона, вирівнявши дихання. Лакей кивнув, приділяючи всю увагу дорозі.

    Аморіс взяла телефон, швидко набираючи повідомлення на номер Аделін.

    «Це Амо. Я в порядку. Вони відчепились?»

    Довго чекати на відповідь не довелось.

    «Ти охрініти, яка дивна. Так, повірили і пішли, а я змилась»

    «Молодець. Дякую тобі. І так, ми усі дивні :)»

    «Агов, Гугле, як вдарити людину через телефон»

    «Я не людина. І досить мене бити, ти захисниця чи хто?»

    «Поки не склала присягу, можу відгамселити твою соковиту дупу»

    «Дякувати Богині, попереду канікули і ти не зможеш цього зробити»

    «Ти радієш, що ми не побачимось цілих два тижні?»

    «Звісно ні, ти пропустиш мій день народження! :(»

    «Досить слати ідіотські смайлики -_-»

    «о_о»

    На цьому переписка призупинилась, Аморіс заховала телефон у рюкзак і почала просто дихати, вирівнюючи ритм свого серця, відчуваючи шалений пульс у кінчиках пальців. За вікнами миготів густий ліс і дівчина зрозуміла, що вони під’їжджають до маєтку Віран.

    Жовтнева погода не могла не бути непередбачуваною. Щойно вони заїхали на територію вампірів, хмари згустились та почав накрапати дощ. Надворі стало прохолодно, сонце заховалось за сірі хмари. Вітер посилювався ще коли вони їхали зі школи, тому можна було розраховувати на те, що погода сьогодні зіпсувалась до самої ночі.

    Аморіс не хотіла виходити з машини. Її й досі пробирав страх через власну безпеку. А що, якби її схопили? Вони б нізащо не відпустили її назад і матір спокійно би змогла провести той ритуал, чи обряд, неважливо як вона його називала.

    – Аморіс. Ми приїхали. – Здається, лакей звав її вже вдруге, бо він повторив більш наполегливо. Вона помітила, що він тримав дверцята напіввідкритими для неї. – Я маю відігнати авто в гараж.

    – Так… дайте мені хвилинку, будь ласка. – Вона проковтнула тяжкий клубок в горлі і зібралась з силами, аби стримати сльози. Чомусь вчора плакати вона не могла. Сьогодні вистачило лише короткотривалого переслідування.

    Коли дівчина була готова виходити з автомобіля, вона коротко кивнула і подякувала Бішопу. Він зачинив за нею дверцята авто і після – того вимагали правила – відчинив двері в маєток.

    – Через раптову зміну погодних умов у маєтку більш… жваво. Раніше, аніж ти могла очікувати. – Тихо попередив він і зачинив двері за її спиною.

    «Чудово. Просто мрія» – дівчина була трохи роздратована, сумна та втомлена одночасно. Вона раптово захотіла практикуватись на зміні погоди, аби лише вампіри зачинялись в своїх кімнатах на довший термін часу і виповзали тільки з повним заходом сонця.

    Звуки музики доносились зі сторони великої зали. Аморіс хотілось щось з’їсти через нестачу сил, тому вона, ігноруючи звуки, пішла до їдальні. Як і очікувалось, на неї вже чекав пізній обід. До страви з м’яса та овочів навіть подали келих червоного вина. Очевидно, правило про повноліття та алкоголь не працювало на території немертвих. Нехай. Один келих нічого не зробить.

    Шматок не ліз до горла, хоча дівчина розуміла, що треба поїсти. Вона відрізала шматочок м’яса і поклала до рота, втомлено почала жувати. Зсередини пробивало на плач, але вона не хотіла показувати це своїм… фактично, вони були ворогами, але надали їй свій маєток для комфортного життя, тому не хотілось їх так називати. Просто не подобалось, коли хтось бачив моменти її слабкості.

    Вона змогла з’їсти лише половину і попросила покоївку прибрати усе, окрім келиха з вином.

    Що думають вампіри про смак крові? Вона дивилась на рідину у посудині і роздумувала над цим питанням. Вони розрізняють групи? Чи може вік того, з кого п’ють? А якщо це кров іншої істоти? Вона б хотіла колись дізнатись відповіді на ці запитання, але зараз вони просто очікували свого часу десь в її голові. Дівчина поставила келих поперед себе і втомлено відкинулась на високу спинку стільця. Вона хотіла просто видихнути і спробувати розслабитись, але почула цокіт підборів десь зліва. Легкий лоскіт у потилиці.

    – День обіцяв бути чудовим, поки не з’явилась ти. – Ревека йшла повільно та поважно – могла це собі дозволити, кінець кінцем – це її маєток. – Виглядаєш, ніби знову пів ночі бігла через ліс.

    – Ти невчасно. – Аморіс думала про тих, хто шукав її. Вона знала, що за вчорашнє її мати дуже на неї зла. Вона була жінкою жорстокою і дівчина розуміла, що вона могла зробити для того, аби покарати її.

    – Це мій будинок. Це ти тут «невчасно». – Вампірка сперлась на стіл двома руками і зверхньо дивилась на юну відьму. «Здається, вона хоче аби я використала магію» – подумала рудоволоса. Вона не мала настрою для сварки, тому дивилась кудись крізь Ревеку.

    Ще більше лоскоту в потилиці, холод по спині.

    – До-сить. Досить. – Адріан з’явився у проході і зупинився, Аморіс відчула ще один погляд на собі. – Ти розумієш, що вона не зникне? Припини вже казитися, сестро.

    – От коли вип’ю її до дна, тоді й зникне. – Оскалилась вампірка, проте це не дало бажаного результату, дівчина сиділа непорушно, майже не кліпала. – Ти що, в трансі, чи як ви там це називаєте?

    Поколювання в потилиці, холод розтікається до кінчиків пальців, але більше нікого окрім цих двох вона не бачить.

    Лице відьми не показує жодних емоцій. Що б з нею було, якби вона не втекла? Чи якби прийшла в коридор пізніше? Її б вже схопили. Тисячі думок з’являються та зникають в її голові, поки вона дивиться кудись крізь вино, крізь Ревеку, крізь стіни. Очі наповнюються вологою.

    – О ні, тільки не це. – Жінка відкидає голову назад, в театральному жесті притискаючи руку до лоба. – Я така нещасна, маленька дівчинка, яка втекла з дому і потрапила у лапи звіра, врятуй мене, хоч хтось.

    Вона чує, як Адріан гмикає і очевидно що не збирається заступатись, як минулої ночі.

    – Ти теж хочеш моєї крові? – Тихо запитала вона, акцентуючи увагу на слові «теж», хоча ніхто з них двох не зрозумів, про що мова. «Джей нічого не розповів, чи просто не встиг?» – здивувалась Аморіс, хоча на її обличчі цього помітно не було.

    – Ну-у-у… – Задумалась вампірка, хоча всі у кімнаті знали, що у неї є відповідь. – У відьом, особливо молодих, дуже класна кров. Вони наповнені життям та енергією, а ще краще, якщо вони незаймані, тоді смак чистіший… Ти підходиш за усіма критеріями, мала.

    – Але ти цього не зробиш, бо ти у нас молодець. – Похвалив Адріан сестру і звернувся до юної відьми. – Вона тебе не їстиме, навіть якщо хоче.

    – Дуже цікаво… – Дівчина обережно встає та підіймає келих вина, її губи торкаються скла і вона випиває усе до кінця.

    Раптово чути тріск. Скло розлітається по поверхні столу, яскравий запах вина, різкий рух, у вампірів закладає вуха від невимовно живого запаху крові. Обидва оскалюються, напружуються. Аморіс розбиває келих і надавлює гострим кінцем скла в свій зап’ясток, соковита кров виступає спочатку краплями, потім починає текти униз та по руці тоненькою цівкою.

    – Давай… перевіримо. – Від різкого болю одна сльоза все-таки падає і котиться униз по щоці. Погляд блідих жовтих очей чомусь скляний, у голосі не чути страху. Вона простягає руку вперед.

    – Адріан. – Шипить Ревека, вже готова напасти на дівчину.

    – Що ти наробила?! – Вампір ніби повертається до реальності і перехоплює руки своєї сестри, аби тримати її близько до себе. Аморіс встигає подивитись в його яскраві очі. «Він що, наляканий?» – дівчина всміхається.

    Раптом її хапають ззаду та стискають обидві руки – ліву, з якої все ще тече кров, та праву зі склом, аби відпустила. Хватка занадто міцна, тому пальці розтискаються самі і уламок від келиха падає вниз. Сильні прохолодні пальці натискають на поріз, аби завадити рідині витікати й надалі. Аморіс шипить і повертає голову вбік. Знову цей чортовий капюшон.

    – Накажи все тут прибрати. Забери її на вулицю. Адріане! – Гарикнув Джей, притискаючи до себе юну відьму і вона могла поклястись, що спиною відчула вібрацію в його грудях. Молодший вампір перестав дивитись на свіжу кров на її руці та повільно кивнув головою.

    – Я зрозумів. Зрозумів. – Повторив Адріан, задкуючи. Він притягував Ревеку до себе, поки вона намагалась визволитись з його рук та побігти у сторону дівчини. Вампір вів її до виходу.

    Джей не міг чекати поки відьма дійде до своєї кімнати на своїх двох, тому підхопив її на руки і через мить вони опинились на другому поверсі. Він штовхнув двері всередину, посадив її на ліжко і швидко знайшов аптечку у ванній кімнаті. Всього-на-всього він витратив на це дві секунди. Від різкого пориву вітру, який зчинив вампір, до Аморіс почала повертатись свідомість. Вона поглянула на свою закривавлену руку і подивилась на Джея.

    – Я ненавиджу твоє худі. – Тихо вимовила дівчина. Джей всміхнувся, дістаючи необхідні ліки для обробки рани. – А тепер воно ще й у моїй крові.

    – Мені його зняти? – Змиваючи кров навколо порізу, запитав вампір.

    Аморіс відкрила рота, аби щось сказати, але рідина, яку він лив на поріз, почала щипати понівечену шкіру і дівчина закрила рот, мовчки спостерігаючи за тим, що він робить. Джей використав кілька шматків вати, аби очистити шкіру. До цього моменту кров йти не перестала, шкіра навколо порізу почервоніла і почала боліти.

    – Так.

    – Що? – Перепитав вампір.

    – Ні… нічого. – Відьма опустила голову до низу і замовкла.

    – Я зараз дещо зроблю. Це допоможе. – Джей засунув руку під каптур і проколов свій великий палець одним із ікл.

    – Що ти робиш? – Вона запитала лише тоді, коли вампір почав обережно натискати на поріз на її руці, змушуючи свою кров проникати під її шкіру. Аморіс відкрила рота, видихнувши у шоці. – У тебе біла кров.

    – Дякую, я й не помічав. – Коли він закінчив, її поріз зник назавжди. Не залишилось ані неприємної вібрації, як від магії, ані колючого відчуття, нічого.

    Дівчина підняла руку уверх, покрутила у повітрі, вдивляючись у шкіру.

    – Дивовижно… Просто, бляха, неймовірно. – Закріпила вона своє спостереження і повернула погляд на вампіра. – Дякую.

    – Пообіцяй, що більше так не зробиш. Ревека у буквальному сенсі могла відгризти тобі голову.

    Дівчина помітила, що Джей й досі сидить перед нею на одному коліні. Вона кілька разів кивнула головою.

    – Я обіцяю. Це було дуже тупо, я просто не знала, що роблю. – Вона тяжко видихнула і обережно торкнулась місця, де був поріз.

    – Це було сміливо. – Зізнався він. – Але достатньо тупо, якщо хочеш швидко померти.

    – Джей. – Дівчина подивилась на нього вгору, коли він підвівся і розвернувся, аби не показувати обличчя, хоча у тусклому світлі кімнати не вдавалось розгледіти майже нічого. – Це твоє справжнє ім’я?

    – Не зовсім. – Її дивували його прості відповіді. Вампір збирав аптечку, стояв спиною до неї. – Джаред – це повне ім’я, але мені воно не до вподоби.

    – Мені подобається. – Тихо зізналась дівчина, все ще розгладжуючи пальцем своє зап’ястя. – Я хотіла подякувати за подарунок.

    – Впевнений, ти хотіла зробити це перед тим, як порізала вени перед моєю наймолодшою сестрою та братом.

    – Так… Тільки зараз починаю уявляти, що могло б статися.

    – Не уявляєш. – Обірвав вампір. – Ми не розповімо Давиду про те, що відбулось в їдальні. Ніхто не постраждав, отже немає причини про це згадувати.

    – Добре… – Аморіс нахилила голову і прилипла поглядом до його широкої спини. Джаред закінчив з аптечкою і завмер, відчуваючи на собі погляд її жовтих очей.

    – Щось не так? – Почула дівчина з-за його спини.

    – Ти будеш приховувати своє обличчя, доки я живу тут?

    – Взагалі-то, так і планував. – Повільно опустив він голову донизу і всміхнувся. Вампір повернувся до неї, показуючи пальцем кудись під капюшон. – Якби ти знала, як виглядає оце, то ніколи б не питала про моє обличчя.

    – Я і не знаю. Ти ж не даєш мені вибору. – Дівчина знизує плечима і вампір хитає головою.

    – Інколи краще, аби вибір зробили за тебе, принцесо.

    Аморіс закотила очі і відчула, як енергія повертається до її тіла. Вона випрямилась і прикрила повіки на кілька секунд. Дівчина буквально чула, як сила тече в її жилах. Аби почути як шелестить листя за вікном, не потрібно було навіть прислухатись. Вона завмерла, повільно рухаючи очами вліво та вправо. Джаред побачив, що дівчина поводиться інакше і нахилив голову вбік, розглядаючи її.

    – Як саме працюватиме твоя кров в моєму тілі? – Трохи злякано запитала відьма. Здається, вона чула шум вітру й майже бачила як краплі дощу стікали по склу, ось тільки вікно було закрите шторами.

    – Тимчасово покращаться усі відчуття, розумова активність. Відчуєш як підіймається адреналін, але це мине. Але можуть бути… галюцинації. – Він повів плечем вбік, вимовляючи це слово.

    – Які… галюцинації? – Аморіс насупила брови та стисла м’яке покривало між пальцями.

    – Це просто побічна реакція моєї крові. – Пояснив вампір. – Може здаватись, що відбуваються події, яких ніколи насправді не було. І я зможу зрозуміти, коли ти галюцинуєш, тому не хвилюйся.

    – Супер, зцілення від усіх поранень і марення у подарунок. – Постаралась посміхнутись дівчина, але всередині росло занепокоєння. Їй не дуже хотілось побачити якусь дивну галюцинацію, враховуючи її думки останнім часом.

    – Можеш вільно пересуватись будинком, я побалакаю з Ревекою. – Додав Джей, зникаючи за дверями.

    Аморіс тихо прошепотіла «дякую», коли вампір зник у коридорі. Дівчина впала назад, на ліжко, мовчки вивчаючи дерев’яну стелю. Вона й досі не могла зрозуміти, що підштовхнуло її до такого рішення, але пам’ятала, як відчувала впевненість і владу над вампірами. Їй здалось, що саме її кров має силу проти них, але ж було навпаки. Кров була їхньою силою, і якби не Джей… Здається, він був не в захваті від того, що довелось зцілити відьму своєю кров’ю, але при тому зробив цей вибір не вагаючись.

    Дівчина чомусь не припиняла думати про цього загадкового вампіра. Аморіс не могла не помітити, що навіть її відчуття реагують на нього по-іншому. А тепер в її тілі його кров. Небагато, але належала вона дорослому вампіру, і вона вже відчувала зміни від неї. Це було лячно й захоплююче водночас.

    Розбираючись в своїх думках, дівчина не помітила як задрімала, слухаючи як дощ б’є по склу.

     

    0 Коментарів