частина Тоні

Для Тоні все це ніколи не було просто.

Як і всі діти, він чекав дня, коли отримає свою здібність, сподівався на якесь чудо. Наївно.

Його здібністю було визначати, чи кажуть люди йому правду.

Може прозвучати класно, та все було не так просто.

По-перше, він не мав можливості контролювати це. Він знав брешуть йому чи ні незалежно від свого бажання.

По-друге, це працювало лише коли людина говорила саме з Тоні. Він не міг нічого визначити з розмови інших людей.

По-третє, це стосувалось лише подій та почуттів, факти як «Земля кругла» чи «небо синє» Тоні не міг спростувати чи підтвердити. Тож, жодного шансу розгадати таємницю буття.

До тринадцяти років він зрозумів, що насправді не надто подобався своєму дядькові Обі. І його тато також.

Іще швидше він зрозумів, що нікому, особливо Говарду, не було цікаво, що він відчуває.

«Я знаю Обі довше, ніж тебе, тож давай зав’язуй зі своїми вигадками», – сказав Тоні його батько, коли він спробував попередити його про нещирість Стейна.

Для дорослих усі його спроби про щось розповісти були нічим більшим, ніж способом привернути увагу.

Кожного разу, коли він намагався сказати, що підказує йому здібність, вони обривали його і змушували мовчати.

За підліткові роки фразу «Тоні, перестань це» від своїх батьків він чув частіше, ніж «Доброго ранку».

Це нічого, Тоні розумів. Вони ж не могли якось перевірити його слова.

Можливо, він і сам помилявся? Можливо, він просто неправильно розумів людей?

Але це все ще було боляче – знати, що тобі ніхто не вірить.

Тож Тоні перестав говорити.

Він намагався ігнорувати свою здібність, та нічого не виходило. Хотів він цього чи ні – світ перед очима завжди спалахував червоним чи зеленим, коли люди говорили з ним.

Тоні не міг порахувати скільки разів йому брехали. Навіть незнайомі люди.

Дуже швидко він усвідомив, як багато людей хочуть «дружити» з ним через його гроші. Вони брехали йому про те, що Тоні гарний, смішний чи цікавий, брехали, навіть секунди не вагаючись.

Він не міг не визнати, що й сам став одним з брехунів в оточенні таких людей.

Тоні фізично нудило від цього.

Невже не було жодної людини, яка дійсно так вважала? Невже він був таким поганим?

Танці рятували його. Він не мав закриватись у майстерні, щоб уникати людей, але не мав ні з ким розмовляти. Фізичне навантаження допомагало не думати.

І на нескромний, як завжди, погляд Тоні, у нього непогано чудово виходило.

Це протривало до чотирнадцяти років, коли Говард сказав, що більше не буде оплачувати «ці дурниці». Насправді, він заборонив Тоні танцювати.

Тому що це відволікало його від роботи у майстерні і навчання, і, звісно, тому що це було «не чоловіче» заняття.

«Може, якби я не потакав дурним бажанням твоєї матері, ти б уже вчився у коледжі зараз!» – сказав тоді Говард.

Тоні знав, що жодні його істерики чи благання на нього не подіють, тож він навіть не намагався, просто почавши працювати у майстерні довше.

Після цього був період, яким Тоні не пишався, коли він просто забив на все. Він давав людям усе, що їм було потрібно. Пам’ятав він мало що з того часу.

Несправжні посмішки, гучні вечірки, натовп, що його постійно оточував.

О, і темні окуляри, які він постійно носив, щоб приглушити спалахи.

В результаті і це йому набридло, постійно бути серед людей більше не допомагало не відчувати себе самотнім.

Тоді він втік у єдине місце, де справді почувався безпечно.

Туди, де виросла його мати.

Як і завжди, його прийняли зі звичною гостинністю і без зайвих питань.

– Чому я такий? – спитав Тоні, сидячи ввечері у вітальні.

«Чому мене так важко любити?» – ось що він мав на увазі, та не зміг вимовити цього в голос.

Nonna перебирала його волосся, голова Тоні лежала в неї на плечі.

– В тобі немає нічого неправильного, bambino*, – сказала вона.

Перед очима Тоні спалахнуло зеленим і він ледь стримав схлип, просто від усвідомлення того факту, що хоча б вона не вважає його неправильним чи зламаним.

– Це люди, що поруч з тобою, ось, хто неправильний, – продовжила вона.

«Навіть твоя дочка?», – хотів спитати Тоні. Бо навіть вона не любила його.

– Не хвилюйся, tesoro mio,** ти ще зустрінеш тих, хто тобі потрібен.

Тоні не те щоб повірив у це, та оточувати себе натовпом перестав.

Тепер поряд з ним були лише Пеппер та Роді.

Він не знав, чим заслужив таких друзів, як вони, та вони не брехали про те, що думають стосовно нього.

Тоні зробив висновок, що вони просто не бажали бути в центрі уваги. Тому їх не дратувало бути поряд з таким вискочкою, як він.

Знайти дівчину чи хлопця було набагато складніше. Пеппер казала, що він завжди закохувався не в тих людей, але правда була у тому, що Тоні був закоханий лише в одну людину.

У Стіва Роджерса.

Не те щоб Пеппер помилялась. Та Стів був не «не правильною» людиною. Стів був просто недосяжним для Тоні. І, очевидно, з тих, хто бачив Тоні наскрізь і добре знав, яким гнилим він був усередині.

Стів був повною його протилежністю, усім, чим Тоні ніколи не міг бути: спокоєм, доброзичливістю, відвертістю.

Він був недосяжним для когось як Тоні. Та все ж, це не зупиняло його від мрій.

Бо таким вже Тоні був, – відчайдушно бажав усього, що не міг отримати, чого не заслуговував.

Усі інші… це був просто флірт, ні до чого більше ніколи не доходило.

А потім з’явився Джастін.

Найбільший і наймайстерніший брехун, якого Тоні коли-небудь зустрічав.

Ще коли Гаммер тільки почав до нього залицятись, Тоні знав, що жодне слово, яке він каже не було правдивим.

Це була одна із шкільних вечірок і Тоні спостерігав за парами, що танцювали під повільну мелодію у середині спортзалу.

– Я знаю, коли ти брешеш мені, – роздратовано сказав він Гаммеру, перериваючи потік його компліментів, – це моя здібність.

Про це було не прийнято розказувати і Тоні зазвичай не казав, та цього разу він хотів, щоб його залишили в спокої якнайскоріше.

Він повернувся до Джастіна.

– То я не найрозумніша людина, яку ти зустрічав? – спитав Тоні з викликом. – І мої очі не найгарніші в світі? І це не було б честю для тебе, пізнати всі глибини моєї прекрасної душі?

Господи, навіть він би так не завернув.

Тоні сподівався, що це Гаммера відлякає, що він просто розвернеться і піде собі.

Та той лише посміхнувся.

– Ти ж насправді не збираєшся чекати того, хто скаже тобі все це щиро? – спитав він так, наче це була найбільша дурість у світі.  – Бо так будеш вічність чекати.

Тоні хотів просто послати його, та тоді побачив їх. Стіва і Пеґґі. Вони танцювали разом з іншими парами. І те, як Стів на неї дивився… Чорт, це було щось.

Тоні відвернувся від них і подивився на Джастіна.

Не те щоб той був не правий.

В кінці кінців, мрії Тоні – то лише мрії.

Він не міг чекати на Стіва усе життя. Чи навіть на когось як Стів. А Джастін був прямо тут. І Тоні так втомився бути сам по собі.

– Пішли потанцюємо, – сказав він Джастіну, ступаючи до інших парочок.

Так вони і існували, Джастін брехав Тоні, а той спокійно слухав це, дивуючись тому, який його хлопець красномовний.

– Навіть я можу сказати, що він бреше тобі, Тонс, – сказав йому Роді після того, як поспостерігав за ними трохи.

Тоні проігнорував його. І Пеппер також, коли вона сказала те саме.

Він просто не хотів бути один, ось і все.

Це однаково протривало недовго. Тоні переоцінив свої можливості. Він думав, що зможе ігнорувати брехню Джастіна. І він міг стерпіти те, що у Гаммера не було почуттів до нього.

Але Джастін брехав про все на світі.

Тоні завжди підозрював його, та коли нарешті спитав чи він дійсно цілувався з тою дівчиною на вечірці минулого вечора і отримав негативну (неправдиву) відповідь, у нього здали нерви.

– Якого чорта ти брешеш мені?! – спитав він. – Ти ж знаєш, що я бачу, коли ти брешеш!

Джастін ніяк не зреагував на це.

– Бо так у нас це працює у цих стосунках, милий, – відповів він. – Я тобі брешу і знаю, що ти знаєш, а ти ігноруєш це.

Так, це була правда, звісно, та Тоні все одно не чекав такої зухвалості.

– Перестань, ти ж знаєш, що це насправді найвідвертіші стосунки, які ти можеш отримати, – продовжив Джастін. – Інші б намагались уникати брехні, знаючи про твою особливість, замовчували б правду. Я єдиний, хто спілкується з тобою, як з нормальною людиною. На краще тобі годі й сподіватись.

Тоні відвернувся від нього. Можливо, це також була правда. Та це його не влаштовувало.

– Добре, – сказав Тоні. – Якого чорта ти цілувався з нею, коли ми разом?

– А ми разом? – спитав на це Джастін. – Бо між нами нічого не відбувається.

Тоні глитнув. Тут Джастін був правий. Тоні ще був не готовий до чогось більшого.

– І не відбудеться, – сказав він.

Він порвав з Джастіном і виставив його за двері, ігноруючи його «ти пошкодуєш про це, Старк!».

Дарма.

Тоні блимнув, відганяючи спогади.

Він постукав у двері кабінету Ф’юрі і прочинив їх, не чекаючи на відповідь директора.

– Викликали? – спитав він найзухвалішим своїм тоном.

Тоні не був налаштований на розмову з директором зараз, чого б там одноокий не хотів від нього.

Тоні вже отримав свою лекцію сьогодні зранку.

Говард дізнався про фото.

Це було очікувано, та Тоні все ж сподівався, що цього не станеться. Хоч Говард і був винахідником, від соціальних мереж він був далекий, а Тоні попіклувався про те, щоб це не зайшло далі чийогось твіттера.

Після того як Тоні дізнався про те, що Джастін виклав його фото, він провів увесь урок історії в кабінці у вбиральні, видаляючи їх звідусіль якнайшвидше, поки це не дійшло до новин.

Нікого б це не зачепило, якби це був якийсь звичайний учень чи, що ймовірніше, учениця, та він не був звичайним учнем. Він був Тоні Старком. Довбаний щасливчик.

Він створив алгоритм, що мав аналізувати зображення в мережі і автоматично видаляти ті фото, якщо раптом хтось встиг зберегти їх і вирішить викласти їх пізніше. А Тоні не сумнівався, що таке станеться.

Фото він міг видалити, а от вгамувати балачки – ні.

Тож не дивно, що Говард дізнався.

– Я не розумію, – сказав він Тоні зранку, – я маю сина, спадкоємця праці мого життя чи дівча-шмаркачку, яке можна розвести на щось подібне, як повію в борделі? Бо поки що скидається на друге!

– Повіям принаймні платять, – буркнув Тоні.

– То ти ще гірший за них, дурне хлопчисько!

Тоні нічого на це не сказав.

Що Говард хотів від нього почути? Тоні й сам знав, яка це була тупість.

Він не мав робити ці фото у першу чергу. Не мав вестись на всі вмовляння Гаммера.

І мав видалити їх з Джастінових пристроїв ще до того, як щось подібне могло трапитись.

– Сідай, – сказав Ф’юрі, киваючи на стілець перед своїм столом, навпроти його крісла.

Тоні зітхнув, але послухався. Тож це буде довга розмова.

– Спершу я б хотів поговорити про виключення Джастіна Гаммера, – сказав Ф’юрі, коли Тоні сів.

– Що? – спитав той.

– Була висунута така пропозиція, – сказав директор. – Причина: його поведінка не є прийнятною для стін цієї школи.

Тоні блимнув у відповідь.

– Про що ви говорите? – спитав він. – І чому ви говорите зі мною, а не з Джастіном?

– По-перше, тому, що ти постраждала сторона. Потрібне твоє підтвердження.

У Тоні зайняло секунду, щоб усвідомити про що йдеться.

О ні, тільки не це. Не вистачало йому тільки цього. Якщо Джастіна виключать, то це буде підтвердженням того, що щось сталося, а Тоні не була потрібна ще більша кількість розмов.

Якщо Говард дізнається, що через його тупість і невміння за себе постояти когось виключили, а він дізнається, Тоні не сумнівався, то він вижене його на вулицю.

А ще Джастін, скоріше за все, закотить скандал світового масштабу і не дасть Тоні спокійно жити.

– Я поняття не маю про що ви говорите, – відповів він, стежачи за тим, щоб жоден мускул не здригнувся на його обличчі.

У Ф’юрі був такий вираз обличчя, наче він з усіх сил намагався не закотити своє єдине око.

– По-друге, – сказав він, – я не можу поговорити з Гаммером, він у лікарні.

– Що?

Тоні намагався знайти Джастіна сьогодні зранку, щоб послати його ще раз і сказати, що якщо він намагався повернути його у такий спосіб, то він був довбаним ідіотом.

Це і справді було тупо, якщо так подумати. Куди логічніше було шантажувати Тоні тими фотографіями, тоді ще був би якийсь шанс.

– Потрапив у лікарню після вчорашнього виступу, – повідомив Ф’юрі. – У нього почався напад астми прямо на сцені, бідолашний ледь не задихнувся.

Тоні намагався усвідомити цю інформацію. Він був майже на сто відсотків впевнений, що у Джастіна не було астми.

– Або це була астма, або йому хтось допоміг, – додав Ф’юрі.

– Чому ви так на мене дивитесь, директоре? – спитав Тоні, змушуючи себе сидіти спокійно.

– Де ви з Роджерсом були під час концерту? – спитав Ф’юрі. – Хтось, Максимова, я гадаю, створив ілюзію, змушуючи усіх думати, що ви там були. Та в мене імунітет.

Довбане ти Око Саурона.

– Ви продовжуєте мене бентежити своїми питаннями, – похитав головою Тоні.

Насправді він не знав, що ще робити, окрім як клеїти дурня і все заперечувати. Кращого плану у нього поки що не було.

– Справді? Тоді чому мені дзвонили із консерваторії зі скаргами на те, що два підлітки, що за описом виглядали, як ти і Роджерс швендяли по їхньому закладу посеред ночі?

Тоні ледь зміг втримати свій фасад зовнішнього спокою. Як він взагалі опинився в цій ситуації?

– Життя бентежне? – запропонував він, піднімаючи брову і намагаючись виглядати якомога невинніше.

Ф’юрі довго дивився на нього. Тоні вже подумав, що зараз він остаточно вийде з себе. Та той лише тяжко зітхнув, відводячи погляд.

– Хвилюватись мені оце, бачте, більше немає про що, як про ваші підліткові драми, – сказав він нарешті втомлено. – Якщо Гаммер повернеться і почне говорити, що хтось йому там щось зробив, я скажу йому про виключення. Гадаю, це ми швидко вирішимо.

Так і було, скоріше за все. Джастін більше за все боявся будь-яких проблем, особливо пов’язаних з його репутацією.

– А ви з Роджерсом, – додав Ф’юрі, – залишитесь сьогодні після уроків з Колсоном.

Тоні зітхнув і закотив очі.

– Радій, що я вас не відсторонив від занять узагалі після ваших витівок, – сердито сказав директор. – І щоб більше не влазили мені удвох ні у що!

Ну, це буде легко. Вони зі Стівом, мабуть, більше й не заговорять один з одним.

Роджерс так швидко вибіг із консерваторії після того, як їх випустили, що вони навіть попрощатись не встигли.

Навряд чи це хороши0й знак.

Тоні подивився на Ф’юрі. Він не знав, що сказати.

Не те щоб він визнав, що він був до всього цього причетний, тож дякувати було якось недоречно.

– Я можу йти? – спитав Тоні натомість.

– Чеши вже, – буркнув Ф’юрі.

Виходячи з його кабінету, Тоні все ще думав про Стіва.

Що він такого сказав, що змусило Роджерса так чкурнути від нього? Можливо, він розповів забагато про Джастіна? Був занадто відвертий? У Тоні завжди були проблеми з тим, щоб вчасно заткнутись, це він уже засвоїв.

Він підняв очі від підлоги, відкриваючи двері директорського офісу, збираючись вийти, і тяжко зітхнув.

Про вовка промовка.

– Привіт, – посміхнувся Стів, коли вони незручно завмерли в дверях.

Тоні проігнорував тягуче відчуття внизу живота, яке викликала посмішка Роджерса, і зосередився на справі.

– Що ти зробив із Джастіном? – спитав він без зайвих вагань.

Стів стрельнув очима в секретарку, що сиділа за своїм столом, і потяг Тоні за лікоть. Вони вийшли в коридор і зачинили за собою двері.

– Ми додали трохи спецій до його виступу, – просто відказав Стів. – Нат відволікла, а П’єтро швидко підсипав їх у валторну Гаммера. Тож коли він вдихнув на сцені… йому стало трохи зле, а потім у нього виявилась алергія на щось, тож так… він тепер у лікарні.

– Я знаю, що він у лікарні, – прошепотів Тоні. – Ви що, реально всі ідіоти?

Стів нахмурився.

– Він отримав те, на що заслужив.

Тоні завмер.

І що це мало означати?

Він вивчав Стіва очима якийсь час. В жодному разі, він не міг зробити це через Тоні і якісь дурні фото, так?

Звісно ж, ні.

– За кого ти себе маєш? – роздратовано спитав Тоні. – За лицаря в золотих обладунках?

Теж мені «Щенячий патруль».

Він ігнорував ту частину себе, яка кричала «Вау, Стів, зроби так ще раз!». Йому не потрібен був захист чи жалощі, чи допомога.

– Мене не цікавить статус, якщо я приношу користь, – знизав плечима Стів.

– Яку там користь?! Ф’юрі підозрює нас із тобою.

Це, здається, Стіва схвилювало.

– Ти тут ні до чого, – швидко сказав він. – Я візьму усе на себе.

– Немає потреби, – відповів Тоні, ігноруючи почуття захоплення. – Ф’юрі нікому не скаже. Посидимо з тобою сьогодні з Колсоном і забудемо про це.

Стів кивнув із полегшенням.

– То ось чому він мене викликав.

Тоні задумливо кивнув і вони незручно застигли, не знаючи, що далі говорити.

– Ти поговорив зі своїми друзями? – спитав Тоні.

– Так, – кивнув Стів. – Вони так більше не будуть.

Тоні засміявся.

Йому подобався цей бос-Стів.

– Я просто ігнорую Пеппер, – сказав він.

Взагалі-то, йому, мабуть, варто перестати це робити – з нього й так друг не найкращий, а якщо так продовжить, то Пеппер взагалі це набридне і вона просто покине його.

– Учора, – почав Стів і Тоні одразу ж підняв на нього очі, – я дуже швидко пішов, треба було попрощатись нормально…

– Так, – Тоні всміхнувся, намагаючись, щоб наступне прозвучало з гумором, а не гіркотою, – сподіваюсь, не тікав від мене?

– Ні, – похитав головою Стів і перед очима у Тоні спалахнуло зеленим. – Від дечого іншого. Я маю тобі дещо сказати.

Тоні блимнув, намагаючись скинути з себе чари гіпнозу цих блакитних очей. Те, що Стів збирався сказати, було важливим, Тоні відчував це. І чомусь це його лякало.

– Я хотів сказати ще тоді, – продовжив Стів з заминкою. – Це стосується моєї здібності.

– Ти не маєш казати, – швидко попередив його Тоні.

– Я знаю, – кивнув Стів, – та скажу. Справа в тому, що це… я можу бачити як сильно я подобаюсь людям.

У Тоні всередині все похололо.

– Я подивився уже в самому кінці нашої розмови, клянуся, – продовжив Стів. – Тому пішов так швидко, бо просто злякався, не знав, що сказати.

Тоні з жахом дивився на Стіва, намагаючись усвідомити його слова.

Він знав… він знав, що Тоні був закоханий у нього по самі вуха.

Тоні відчув, що його щоки палають вогнем сорому і швидко розвернувся, натикаючись на інших учнів у коридорі.

Тепер була його черга тікати.

 

***

 

Колсон був щасливий їхньому відпрацюванню ще менше, ніж вони самі.

Тоні мав визнати, що бути замкненим у кімнаті разом зі Стівом учора було набагато приємніше, ніж зараз.

Та чи не вперше в житті він був радий тому, що йому заборонили говорити і ігнорував усі погляди, які кидав на нього Стів. А їх було чимало.

Тоні почувався ідіотом.

Він так тупо поводився вчора, навіть двічі не подумавши, перш ніж відкритись Стіву.

Можливо, якби він мовчав, і не розмовляв із ним, Роджерс би подумав, що Система просто дала якийсь збій.

Але Стів був… він був таким чесним. У всьому, що б він не казав Тоні, усі його слова були правдивими.

І після всього досвіду Тоні… ну, це не могло не вражати.

А ще, Тоні, як виявилось, було дуже просто розвести за допомогою пари компліментів.

«О, це так класно, що ти займався балетом!», «Вау, ти знаєш італійську, круто!». Та щоб тебе, Роджерс!

Тоні коротко поглянув на Стіва, намагаючись не червоніти, коли згадував його слова.

Чи вони справді щось означали? Чи це означало, що сам Тоні подобався Стіву?

Але це було безглуздям.

Стів ніколи б не звернув на нього уваги. Він просто був милим і не міг думати про когось погано. Навіть про когось як Тоні.

Він блимнув, коли зім’ятий папір приземлився на його стіл. Тоні не дозволив собі подивитись на Стіва, просто розгортаючи записку.

«Поговори зі мною», – усе, що було написано на листку.

Після цього, Тоні вже глянув на Стіва. Той запитально дивився на нього, а потім кивнув на записку, губами промовляючи «будь ласка».

Усе всередині Тоні скрутилось у клубок від того, як Стів просив цього, виглядаючи, наче вуличний пес, що намагався привернути увагу хазяїна.

Та Тоні проігнорував його. Він не хотів говорити зі Стівом. Бажано, більше ніколи.

Якщо заговорить – виставить себе ще більшим ідіотом, а йому і вчорашнього вистачило.

Навіть якщо Стів не сказав йому про свою здібність не для того, щоб ввічливо відторгнути почуття Тоні (що було не так, перестань дурити себе, Старк), у них би однаково нічого не вийшло.

Якщо не перечисляти тисячу причин, а говорити коротко – вони були занадто різними. Стів був хорошою людиною, а Тоні ні. Він не заслуговував на когось як Стів.

І Стів не заслуговував на когось як Тоні, але в іншому сенсі. Він мав отримати щось краще. Тоні його зруйнує.

Боже, як би ж він просто продовжив зустрічатись з Джастіном!

Вони ж ідеально підходили один одному. Тоні отримував саме те, чого заслуговував.

Як тільки Колсон сказав їм, що вони вільні, Тоні зірвався з місця, вилітаючи з класу.

Та Стів все одно був швидшим.

– Чекай! – сказав він, наздоганяючи Тоні ближче до виходу зі школи. – Тоні!

Тоні спинився, втомлено повертаючись до Роджерса.

– Знаєш, я сумую за часом, коли ти був вполовину нижчий за мене і черепаху лише з зусиллям міг обігнати.

Стів скривився на це.

– Ауч, – сказав він.

Тоні відвів погляд. Ось чому він не міг говорити з хорошими людьми. Він був наче довбана змія – сповнений яду, яким труїв усіх навколо.

– Я це несерйозно, – сказав Стів. – Я розумію жарти.

Перед очима в Тоні спалахнуло зеленим і він намагався проігнорувати відчуття полегшення.

– Я теж несерйозно, – тихо сказав він.

Вони продовжили стояти посеред коридору.

– Варто поговорити, – сказав Стів.

– Ні, – швидко сказав Тоні. – Те, що ти бачиш… це нічого не означає. Це просто я… це мине.

Принаймні, Тоні сподівався на це. Останні років п’ять.

– Чому ти так кажеш? – спитав Стів засмучено. – Я ж знаю, що ти відчуваєш.

Тоні зітхнув. Так, в цьому і проблема.

Він хотів просто зробити крок, штовхнути двері і вийти нарешті на вулицю.

– А якщо я відчуваю те саме? – спитав Стів. – Бо так і є.

Тоні блимнув, коли побачив зелений спалах перед своїми очима.

Він дивився, не знаючи, як реагувати.

Частина його була абсолютно щаслива. Стів щойно сказав, що також закоханий у Тоні!   У Тоні.  І це була правда!

Інша ж частина, гучніша і більша, була нажахана ще сильніше, ніж раніше. Бо це означало, що Стів тепер так просто не відчепиться. Він вмовить Тоні, знайде правильні слова, і Тоні здасться йому.

І потім він усе зруйнує, як робив з усим, до чого торкався. Він зробить Стіву боляче.

– Це нічого не змінює, – збрехав Тоні, таки штовхаючи двері.

Надворі уже було майже темно.

Звісно ж, Стів пішов слідом за ним.

– Це не правда, – сказав він. – Я знаю, коли ти брешеш.

Це змусило Тоні розвернутись до нього. Ні, Стів не знав. Це була не його клята здібність.

– Ти нічого не знаєш, – сказав Тоні. – А от я знаю усе.

Стів дивився на нього з помітним нерозумінням на обличчі.

– Я знаю, коли люди кажуть правду, а коли ні, – пояснив Тоні. – Це моя здібність.

– Я ніколи тобі не брехав, – сказав Стів впевнено.

І це також було правдою.

– Я знаю, – втомлено сказав Тоні.

– То в чому проблема? – спитав Стів з надією, роблячи крок до Тоні.

Тоні прикрив очі. Він був проблемою. І він не знав як пояснити це Стіву.

Тоні відчував, наче він уже здається.

– Ці стосунки ніколи не будуть рівноправними, Стів, – спробував пояснити Тоні. – Ти завжди будеш знати, що я відчуваю, а я… Я ніколи не буду певен, чи те, що ти відчуваєш, чи думаєш, що відчуваєш, справжнє… це не протриває довго, як тільки ти дізнаєшся про мене більше і я… Я не можу бути ні в чому бути впевнений.

– Навпаки, – сказав Стів, посміхаючись до Тоні, наче той говорив якісь дурниці. – Я завжди знатиму, що ти відчуваєш, а ти знатимеш, що я відчуваю я, бо я буду казати це тобі.

Тоні зітхнув, намагаючись тримати себе в руках. Від Стіва це звучало так просто. Він хотів, щоб так усе й було.

– Це так не працює, – відповів він, хитаючи головою. – Я не можу розрізнити правду і власні переконання людини.

– В кожного своя правда, – сказав Стів, підступаючи до Тоні. – Свою я вже сказав.

Тоні відчував, що більше не може опиратись. Можливо, Стів був правий, та цього було недостатньо. Для Тоні ніколи нічого не було достатньо.

– Я не можу, – сказав він, знову відвертаючись від Стіва.

Тоні намагався вгамувати своє дурне серце, що розривалось у грудях. Так було краще для них обох. Зараз Стів засмутиться і йому буде боляче, можливо, та не так, як потім.

А Тоні… Він не дізнається, як це бути зі Стівом. Не отримає те, на що не заслуговує. І буде жити далі так, як жив раніше.

Він відійшов від Стіва на достатню відстань, щоб подумати, що той відчепився від нього, коли за його спиною пролунало:

– Ти найрозумніший з усіх, кого я знаю!

Світ став спалахом зеленого на секунду і Тоні спинився, боячись поворухнутись і не знаючи, що йому робити.

– Ти дуже гарний, коли посміхаєшся, – продовжив Стів. – Я гадаю, ти чарівний, коли робиш це.

Ще один зелений спалах.

Тоні важко глитнув, відчуваючи як щоки починають палати. Він стиснув руки в кулаки, намагаючись не дозволити собі повернутись до Стіва.

– Ти дуже дотепний, – сказав той. – І кількість того, скільки ти знаєш про поп-культуру мене дійсно вражає.

Це також було правдою.

Ну звісно, це було правдою. Це ж Стів.

Тоні зітхнув, коли відчув руку у себе на плечі, Стів обережно розвертав його до себе. Тоні танув від слів Стіва, від того, що ці слова були правдивими. Танув, і нічого не міг з цим зробити.

Обійми Стіва були найтеплішим, що Тоні коли-небудь відчував. Він відчував гарячі долоні Роджерса на своїй спині, запах його шампуню і стукіт серця у грудях.

Тоні подався ближче, притискаючись до нього і кладучи руки Стіву на плечі. Так він почувався у безпеці.

Частина його все ще не вірила у те, що це справді відбувається.

– Ти мені подобаєшся, – тихо завершив Стів.

Тоні намагався дихати. Він не знав, що на це все сказати. Він не хотів нічого казати, просто стояти ось так в обіймах Стіва і ні про що не перейматись. Так, він знатиме, що Стів не піде. Так, Тоні знатиме, що нічого не може зруйнувати.

– Це ненадовго, – сказав він.

– Це не так, – заперечив Стів, проводячи долонями по спині Тоні. – Я знаю, що ти неідеальний. Ти можеш бути набридливим, зарозумілим і навіть грубим. Я знаю це. Але у всіх є недоліки.

Тоні знав це. Він знав, що Стів також їх мав, та його недоліки якимось чином робили його краще. Це були хороші недоліки. А от Тоні… він був сповнений них, він сам був недоліком.

– Ти мене не знаєш.

– Це правда, – сказав Стів. – Та хотів би знати.

Стів був чесним і Тоні відчував, що здається.

– Пообіцяй мені, Роджерс, – сказав він серйозно, відсторонюючись від нього і дивлячись в очі, – і будь чесним зі мною, що ти ніколи не використаєш мою непевність проти мене, не будеш ухилятись від прямих відповідей і казатимеш те, що думаєш.

Бо Тоні був не певен, що витримає брехню від Стіва.

Той уважно слухав і посміхнувся в кінці.

– Я не вмію ухилятись, – сказав він. – І я завжди чесний.

І хтось реально сказав, що ідеалу не існує.

– Тоді добре, – нарешті вирішив Тоні. – Ми можемо спробувати… щось.

Стів виглядав абсолютно щасливим і Тоні повірити не міг, що секунду назад хотів відмовитись від цього.

– Добре, – сказав Стів, посміхаючись.

– З чого почнемо? – спитав Тоні, розводячи руками.

Не те щоб він знав, як з кимось зустрічатись. З кимось, хто тобі подобається і кому подобаєшся ти. Він знову відчув, що починає нервуватись.

– Перегляду «Гаррі Поттера», можливо? – запропонував Стів.

Це трохи послабило переживання Тоні і він розсміявся. Ну, це точно не те, чого він очікував.

– Точно, бо мені буде соромно з тобою в люди виходити, – сказав він.

З цим Тоні міг впоратись.

Якщо усе інше буде так само просто, то він, можливо, буде спроможний все не зруйнувати.

 

///

* Дитино

** Милий мій/любов моя