Частина сьома. «Alive or Only Burning»

When the curtains call the time, will we both go home alive?

It wasn’t hard to realize love’s the death of peace of mind.

«Death Of Peace Of Mind» Bad Omens

 

Lights go low

You like everything I left behind

Would you hold my heart of stone

‘Cause in the end I could not let you go.

«Darker Than Black» Blind Channel

 

Сніг не припиняє падати, ховаючи світ у білій завісі, наче намагається перемогти чорноту північної ночі.

— Сподіваюся, що я повернулася таки доволі пізно, — говорить Хілла, коли я зупиняю авто біля її під’їзду й вимикаю двигун.

Кидаю на неї запитальний погляд.

— У Хельмі сьогодні особливий гість, тож вона дуже просила повернутися додому якомога пізніше, — підсміюється Хілла, наголошуючи останнє слово.

— Недоліки життя із сусідами, — гмикаю я, відстібаючи ремінь безпеки.

Хілла розповідала про свою нову сусідку по квартирі ще у відеодзвінку, та я зовсім за неї забув. Що й не дивно, враховуючи кількість справ, які потребували вирішення після нашого повернення зі Штатів.

— Не сказала б, що сьогодні це був занадто недолік, — безтурботно і якось грайливо відказує Хілла, поглядаючи на мене. — Я скучила за тобою і чудово провела час.

— Я теж, — автоматично відповідаю перш, ніж встигаю задуматися, і моя відповідь стосується обидвох тез. Немає сенсу запевняти себе, що я таки не скучив за нею. Мій мозок та тіло буквально кричать мені про це весь вечір.

Бачу, як вона знічено усміхається, явно задоволена моїми словами. І моя тривожність знову піднімає голову. Що я роблю? До чого все йде? Чи має це сенс?

— З тобою я забуваю про час, — мовить Хілла, вириваючи мене з цих думок. — І він занадто швидко проходить.

Це звучить дуже щиро, майже, як зізнання, і я гублюся. Вона сміється, спостерігаючи за моїми емоціями.

— Ти ще не втомилася від мене? — намагаюся перевести все у жарт. Проте у кожному жарті таки є доля правди: багато хто не витримував мене довго. Я вже звик до цього. І тим більше цінував тих, хто завжди був поруч і терпів мій характер. 

— А хіба мала? — цілком щиро дивується Хілла, і коли я не відповідаю, відстібає свій ремінь безпеки й розвертається на сидінні всім корпусом. Від пронизливого погляду її синіх очей я ніби зменшуюся, вона наче бачить мене наскрізь. Темрява всередині мене панікує. — Чому ти такої думки про себе?

— На те є великий ряд причин, — відказую, не стримуючи іронічної посмішки. — Я б не хотів псувати ними цей вечір.

— Можливо, колись ти розкажеш, — говорить Хілла, не наполягаючи, і я неймовірно вдячний їй за це.

— Можливо, колись розкажу, — погоджуюся, на диво відчуваючи, що справді маю це на увазі. Якщо все це протриває достатньо довго… можливо, я справді поділюся із нею чимось настільки особистим. 

Мене раптом охоплює якесь почуття ніжності до цієї безпосередньої і сміливої дівчини, яка розуміє, коли варто зупинитися у певних моментах, але попри все, досі не відступає і не відмовляється від мене. Хоча для неї було б краще відмовитися…

Ця зустріч щось змінила між нами. Принаймні, для мене. Я усвідомив, що скучив за нею більше, ніж хотів це визнавати. Можливо, усвідомив це ще в Лос-Анджелесі після розмови з Йоонасом. Та сьогодні весь час ловив себе на тому, що залипаю, забуваючи про сніг, про каву в руках, про місто навколо, спостерігаючи за нею, поки вона щось розповідала. За її мімікою, манерою жестикулювати на емоціях, усмішкою, очима, яким не потрібно жодне сонце, щоб сяяти. За її мʼяким голосом та сміхом, і зморщеним носом, коли цей сміх захоплював. Елегантно вигнутою бровою, яка додавала їй комічності. За всією її енергією й живістю, які захоплювали мене. Я знову почувався метеликом, який линув на світло навіть попри небезпеку згоріти у ньому. 

Весь час тієї вечері я боровся із бажанням притягнути її до себе і не випускати з обіймів, радіючи й одночасно проклинаючи той стіл, що нас розділяв. Мені так сильно хотілося торкатися її, що доводилося наполегливо гнати ці думки геть. Майже місяць відсутності живого спілкування підсилив спраглість фізичного контакту, моментами навіть лякаючи.

Та зараз я таки не стримуюся і торкаюся її довгого й злегка вологого від снігу волосся, відкидаючи налипле пасмо з обличчя. 

— Тож… побачимося в Ice Hall? — питає Хілла, переводячи тему.

— Якщо нам усе вдасться, — видихаю я, прибираючи руку. Зісподу знову визирає тривога, яку я було приспав на декілька годин, проведених із Хіллою.

— Звичайно, вдасться. Ви стільки працювали над цим. Знаю, що це буде незабутнє шоу! — впевнено заявляє вона. Хотів би і я мати хоч трохи цієї впевненості.

— Як я й казав, ми розрулили ту хрінь із організацією. Але стільки всього може піти не так навіть у самий останній момент. Я впевнений у нашій команді, але… не заспокоюся, поки ми не відіграємо ці концерти. Навіть спати нормально не можу, бо постійно думаю про це, — це раптове зізнання їй застає і мене зненацька. Я не хотів жалітися, але несподівано відчуваю, що цей тягар відповідальності й переживання стає трохи легшим, коли я промовляю його вголос. Та тривога занадто глибоко проросла корінням у грудях, аби відступити.

Хілла бере мою руку в свою, змушуючи поглянути на себе. Рішучість в її очах захоплює мою увагу.

— Слухай, так, ніхто не застрахований від форс-мажорів, — впевнено мовить вона. —  Ти правий, багато чого може піти не так. Можуть виникнути якісь технічні проблеми абощо. Не все залежить від вас і вашої команди. Та я впевнена, що те, що залежить, ви виконаєте на тисячу відсотків, бо по-іншому не вмієте. І фани це знатимуть і цінуватимуть, навіть якщо десь підведе звук чи щось вийде не зовсім так, як ви планували. Навіть якщо все не буде ідеально. Хороше шоу, емоції від нього, причетність до чогось такого історичного — ось що запам’ятається, Йоеле. Я вірю, що з цим жодних проблем не буде!

— Дякую, — тільки й можу витиснути з себе, здаючись перед її наступом. Всередині знову зринає хвиля тепла і ніжності, і я просто не знаю, як висловити те, що відчуваю. Та вона розуміє й без слів. Можливо, бачить щось у моєму погляді. Можливо, відчуває це якось інтуїтивно, як кожна жінка. 

Хілла усміхається, підсідаючи ближче. Паніка всередині змінюється приємним хвилюванням. Її дотик заспокоює дикого звіра, що кігтями сумнівів роздирає моє нутро. Вона кладе долоню на мою щоку, відсуваючи назад волосся, і великим пальцем погладжує лінію вилиці, здіймаючи всередині мене тремку хвилю. Присувається ближче, і в мій ніс вдаряє аромат її парфуму. Від неї пахне чимось теплим і затишним, наче яблуками з корицею, і мені так хочеться всотати цей запах у себе, розчитися в ньому. Її поцілунок робить це зі мною. Я хочу зупинити цю мить, розтягнути її надовше. Я не хочу відпускати її й повертатися до сумнівів, чи все вдасться; до постійної тривоги й необхідності робити щось прямо тут і зараз, бо час спливає, а ми дозволяємо йому тікати; до думок, що зʼїдають мене й позбавляють і так непевного сну. Здається, цей вузол тривоги послаблюється лише коли мої думки зайняті Хіллою. Такою близькою і одночасно такою далекою від мого повсякденного життя.

Я обхоплюю її шию і притягую ще ближче до себе, майже на коліна, відчуваючи, як її губи розтягуються в усмішку.

— Тут замало місця і забагато одягу, — тихо підсміюється вона, проте не відхиляється і не відсовується далі.

Відчуваю мурахи по тілу лише від цих її слів, неначе усе, що відбувається тут між нами, зі мною вперше. Зариваюся обличчям у її волосся, вдихаючи його солодкий запах. Яблука і кориця. 

— Не хочу тебе відпускати, — видихаю в його світлі пасма, — не знаю, коли зможемо побачитися знову до Ice Hall.

На виступах до арени її, на жаль, не буде.

— Тоді не відпускай, — так само тихо, але впевнено промовляє Хілла, і на мить моє серце завмирає.

Я відхиляюся, зазираючи в її очі. Їхня синь, як і очікування у погляді, захоплюють мене. Не висловлена пропозиція зависає в повітрі, і на секунду мене охоплює паніка. Хіба це хороша ідея? Я так довго уникав таких почуттів, так старанно тримав дистанцію, але ось тут прямо зараз я справді думаю, що хочу забити на все це і просто погодитися. 

— Добре, — знову злітає з моїх губ швидше, ніж мозок приймає остаточне рішення.

Хілла усміхається і відхиляється на сидіння, дістаючи ремінь безпеки і пристібаючись. Я видихаю і роблю те саме. Міцніше стискаю кермо, щоб вгамувати тремтіння у пальцях. Повертаю ключ і обережно вирулюю назад з її двору. 

Ми завжди проводили час у її квартирі, та невже зараз я таки везу її до себе?..

 

— Насправді, ця квартира мало нагадує дім, —  попереджаю я одразу, щойно ми переступаємо поріг і я вмикаю світло. — Переважно, проводжу тут лише зиму. Маю на увазі так, щоб це скидалося на те, що я тут справді живу.

Хілла сміється, знімаючи куртку й окидаючи поглядом передпокій. Мені досі не віриться, що усе це насправді відбувається. З дівчат в цій квартирі була лише Вілме, яка ж і допомогла її орендувати. Але Вілме — зовсім інша справа.

Згадую, як познайомив Хіллу із нею та Самі, коли ми усі разом ходили на концерт його гурту в жовтні. Тоді представив її як подругу дитинства, на що отримав від Вілме здивовано-недовірливий погляд. Окей… недавно віднайдену подругу дитинства. 

Я не знаю, як правильно поводитися з гостями, бо найчастіше друзі й знайомі сюди просто завалюються, як до себе додому, без жодних формальностей. 

— Мабуть, я маю сказати щось на кшталт «Почувайся, як вдома»? — запитую, намагаючись приховати за жартівливим тоном свою знервованість. 

— Мабуть, маєш, — погоджується Хілла, знімаючи чоботи й обережно ставлячи їх біля дверей, аби не брудними талим снігом підлогу. 

— Проблема в тому, що тут зовсім не так затишно, як у твоїй квартирі, — визнаю я, розводячи руками.

— Тут не мінус шість і відсутні опади. Думаю, цього достатньо, —  вдавано серйозно заявляє Хілла, і ми вибухаємо сміхом, що знімає ніяковість. 

— Так, це значна перевага, —  погоджуюся я.

«А ще зараз тут є ти», — докидаю подумки. У неї справді якась неймовірна здатність освітлювати простір довкола себе. 

— Тоді… почувайся, як вдома, — кажу вголос і ловлю її усмішку. А тоді раптом згадую про доволі холодну підлогу. — А ще тут десь мають бути капці, які я випадково прихопив з одного готелю…

— Боже, Хокка! Хіба так можна? — сміється Хілла, поки я відшукую їх у шафі. Краще, ніж нічого. 

— Так сталося. Може, забрав їх сп’яну… Я не пам’ятаю, — чесно зізнаюся. — Зате от знадобилися.

Усвідомлюю, що мені подобається змушувати її сміятися, навіть якщо дурнуватими історіями зі свого життя.

Я беру її за руку й веду за собою до вітальні-кухні, вмикаючи світло. І поки вона озирається, прямую до холодильника.

— Як і казав, крім Original’у майже нічого немає, — кидаю через плече. Ще по дорозі попередив Хіллу про це, запропонувавши заїхати в магазин, але вона відмахнулася, заявшивши, що не було необхідності. Ловлю себе на тому, що починаю метушитися, чого не роблю із хлопцями, бо ми ніколи над цим не запарюємося, просто замовляючи щось з доставки, якщо збираємося у мене.

Коли повертаюся з баночками, бачу, як Хілла окидає поглядом кімнату і зупиняє його на акустичній гітарі, опертій об бильце дивана. Підходить ближче й торкається грифу. Заворожено спостерігаю за тим, як обережно та ніжно її пальці пробігаються корпусом, дивуючись тому, що вона робить це як музикант, і одночасно бажаючи, щоб так само вона торкалася мене. Проганяю цю думку, обходячи стіл і підходячи до неї.

— Навчиш мене грати? — питає Хілла, переводячи погляд з інструменту на мене. У ньому доволі впевнений намір, як і в голосі, і це дивує мене.

— Ти це серйозно? — все одно перепитую.

— Цілком, — киває вона, усміхаючись. — Давно хотіла, але все ніяк не доходили руки.

— Чому ти раніше не розповідала? — я все ще спантеличений її проханням, а вона лише знизує плечима. — Це не швидкий процес… На це потрібно багато часу й практики, — пояснюю, наче намагаюся її відмовити чи то може попередити. Це прохання абсолютно несподіване. Але Хілла дивиться на мене із розумінням і злегка усміхається, і до мене раптом доходить, що можливо, ми зараз говоримо зовсім не про гітару…

Це наче ми підходимо до якоїсь межі, за яку ніби й хочемо, але боїмося перейти, бо за нею щось нове. Це наче обіцянка й надія на певне майбутнє, бо те, що між нами — не подія однієї ночі чи дня, чи навіть декількох днів. Це щось не відпускає нас уже третій місяць і постійно штовхає одне до одного, щось, що ми самі не хочемо відпускати… Та якщо це доля знову звела нас, то в неї було дуже хрінове почуття гумору.

— Обіцяю, що старатимусь, — усміхається Хілла, падаючи на диван і підгинаючи під себе ногу для зручності. Ще одна дрібниця, у якій ми схожі — я теж так завжди сиджу.

Видихаю й сідаю поруч, ставлячи лонгер на стіл і почергово відкриваючи банки. Відчуваю хвилювання, співмірне з мандражем перед виходом на сцену.

«Докотилися, Хокка», — підсміюється внутрішній голос, і я сам розумію, що почуваюся дурнувато.

— Він також із Лахті, — відмічає Хілла, беручи банку до рук.

— Так, —  киваю, пригадуючи, як пив його, коли між нами зав’язалася та перша переписка, в якій з’ясувалося, що ми дружили в дитинстві, живучи по сусідству. Коли я переступив через власні заборони й продовжив цікавитися нею далі, коли погодився на ту «дружню» зустріч на каву…

— За Лахті, — оголошує Хілла, піднімаючи свою баночку.

— За Лахті, — погоджуюся я, стукаючи своєю об неї. 

Класичний смак Оriginal’у розливається приємною гірчинкою джину на язиці. Це єдине, що я можу дозволити собі випити поруч із нею, знаючи, що не сп’янію достатньо, аби втратити контроль і дозволити статися чомусь непоправному.

— Не знаю, що ти мав на увазі, бо як на мене, в тебе доволі затишно, — каже Хілла, киваючи голову вбік стелажа із невеликою колекцією моїх концертних трофеїв, платівок та дисків. Переважно, там наш матеріал, але є й дещо від моїх улюблених виконавців. На одній із полиць стоїть статуетка Emma Gaala, одна з шести, які ми забрали того вечора в травні. Одного з найкращих у моєму житті. Тож цей стелаж є своєрідним куточком натхненням для мене, нагадуванням про те, що я люблю, до чого прагну і без чого не уявляю свого життя.

— Дякую, але думаю, що тут відсутнє щось, що робило б це місце домом, — зізнаюся я.

— А що для тебе дім?

Це питання збиває мене з пантелику, бо насправді я й сам не до кінця розумію, що маю на увазі. Можливо, для того, щоб якесь місце було домом, в ньому просто треба жити?

— Не знаю… Місце, де почуваєшся найкраще: найкомфортніше й найспокійніше, — зрештою вирішую я. Місце, в якому мої демони покидають мене, а не атакують.

— Або поруч з ким, — додає Хілла з розумінням і, як мені здається, з натяком.

«Поруч з тобою зараз я зовсім не почуваюся спокійно», — думаю про себе, відчуваючи поколювання в пальцях від бажання торкнутися її, і тому міцніше стискаю банку Original’у.

— Для мене таке місце — сцена, — промовляю, сподіваючись, що вона зрозуміє мою відвертість. — Саме там я почуваю себе вільним і щасливим.

— Розумію, —  киває Хілла і поспішно додає, — наскільки можу це зрозуміти.

Ці її слова відчуваються якимись променями світла, що потрапляють у мене, зігріваючи зсередини. Це розуміння, відсутність образи, прийняття пробуджують у мені ніжність до неї, якій я не можу опиратися. І таки торкаюся її досі злегка вологого від снігу волосся, закручуючи пасмо поміж пальців, і притягую до себе. Цілую, вкладаючи у поцілунок почуття вдячності за це її розуміння. Її губи мають присмак грейпфрутового джину, пробуджуючи ще більшу спрагу. Тепло всередині стає сильнішим, перетворюючись на вогонь, який розпалюється усе більше і погрожує спалити. Я притягую Хіллу до себе ще ближче, стискаю її шию сильніше. Відчуваю, як її тіло лине до мого, як її пальці стискають мою толстовку. 

Цього замало. Мені замало її. Я хочу більше! Більше… 

Відриваюся від її губ, утикаючись носом в шию, вдихаючи запах її шкіри, солодкість яблука і кориці. Намагаючись вгамувати шалене серцебиття. Її гаряче сбите дихання обпалює мою шкіру, вкриваючи її мурахами. Я близький до того, щоб втратити свій контроль… 

— Кхм… тож… гітара, — ледве вимовляє Хілла, стараючись вирівняти голос. — Покажеш… якісь акорди?

Я відсуваюся від неї й підіграю, киваючи. Тягнуся за гітарою, глибоко вдихаючи і почуваючись найдивніше у житті. Хочу цю дівчину, але намагаюся переконати себе й поводитися так, наче ні. Знаю, що вона почувається так само, але боюся того, чим це може обернутися. Прагну її компанії, але усвідомлюю, що зараз перебування разом так близько перетворюється на тортури.

Міцніше обхоплюю гриф гітари й притискаю корпус до колін, шукаючи у ній тверду опору. Проводжу пальцем по струнах, і їхній звук повертає мене до тями. Підкручую декілька кілочків, уникаючи погляду Хілли, хоча шкіра палає від однієї її присутності поруч. 

— Добре, — спромогаюся зрештою сказати, передаючи гітару їй, — можемо спробувати.

— Може, краще буде сісти на підлозі? — пропонує Хілла, і я киваю. Так, підлога — наша найміцніша опора. 

Я роблю декілька ковтків лонгера, змочуючи раптом пересохле горло, й влаштовуюся поруч із нею на килимі, спираючись спиною на диван. Показую, як правильно тримати гітару, як правильно розмістити пальці на грифі для акорду Am. Доводиться майже обіймати її, і в ніс знову вдаряє аромат її парфумів і волосся, вигин шиї так і манить торкнутися шкіри губами, та я змушую себе зосередитися на поясненні. 

Хілла насправді дуже старанна учениця, яка аж занадто чітко виконує усі вказівки. 

— Ти була відмінницею у школі? — жартую, спостерігаючи за тим, як зосереджено вона відіграє акорд. Між бровами пролягає складка, додаючи їй дещо суворого вигляду.

— Це аж настільки помітно? — сміється вона, втрачаючи зосередженість.

— Від цього наче залежить твоє життя, —  зауважую і одразу ж усвідомлюю, що таким чином вона також намагається зберігати контроль або тримати подалі інші думки…

Ми обидва старанно робимо вигляд, що між нами нічого не відбувається. Що єдиним нашим бажанням є гра на гітарі (о дванадцятій, бляха, ночі!) Змагаємося, кому це прикидання вдасться краще.

Та мої думки плутаються. І чим далі, тим менше концентруються на струнах й акордах, натомість хиляться зовсім в інше русло. Уявляю, як відкладаю гітару вбік, перебираючи увагу Хілли на себе. Як вкладаю її на цей м’який килим, цілуючи й притискаючи до підлоги своїм тілом… Махаю головою, проганяючи видіння, та Хілла наче читає ці думки, обережно відкладаючи інструмент на диван позаду себе й прикладаючи до рота великий палець.

— Порізалася? — стривожено запитую, почуваючись винним, що не помітив цього.

Вона хитає головою, прибираючи його. 

— Ні, але він вже починає боліти, — жаліється вона, показуючи червоний слід на подушечці. 

— Я попереджав, — усміхаюся, забираючи її долоні в свої й обережно проводячи по незвичних до такого заняття пальцях із доріжками, що лишилися від стискання струн на грифі.

— Якщо думаєш, що це мене зупинить, — починає Хілла, підсуваючись ближче, — чи що я здамся, — нахиляється ще ближче, стишуючи голос й змушуючи моє серце завмерти, — то помиляєшся, — закінчує напівшепотом і цілує мене. 

Я не знаю, чи під цими словами вона має на увазі лише гру на гітарі, чи щось більше, але точно усвідомлюю, що мури нашого вдавання з гуркотом падають.

Її губи мають легкий гірко-солодкий присмак джину, та на відміну від нього, пробуджують спрагу. Сильнішу, ніж минулого разу. Відпускаю її руку й обхоплюю шию, притягуючи ще ближче до себе. Тілом проходить хвиля тепла й тремтіння, наче між нами починається шторм, і я стискаю її міцніше, не бажаючи загубити у ньому. Весь світ ніби починає хитатися, і треба знайти опору, тож я й не помічаю, як починаю опускати її на підлогу. Хілла лише поглиблює поцілунок, обіймаючи мене за пояс. Її пальці проникають під краї толстовки із футболкою, торкаючись оголеної шкіри й викликаючи цим дотиком мурахи. Її близькість, її наполегливість п’янить, та хай як мені не хочеться пірнути у це з головою, намагаюся тримати контроль, бути обережним, бо поруч із бажанням в мені роїться страх.

Хілла тягне мою толстовку вверх, і я піддаюся, дозволяючи її зняти. Одразу ж слідом за нею йде і футболка, і на мить стає прохолодно, та вона знову притягує мене до себе, поновлюючи поцілунок. Її пальці блукають моєю голою спиною (як же це в біса приємно!), і я впевнений, що відчувають моє тремтіння, як я відчуваю її усмішку у поцілунку. Марно заперечувати, що хочу її, та це бажання суттєво відрізняється від усього, що було зі мною останні роки: воно йде від мозку, а не від тіла.

Я стягую з неї светр, відкидаючи його кудись вбік, та коли знову нахиляюся поцілувати, нас вдаряє заряд статичного струму, змушуючи відхилитися одне від одного й розсміятися.

— Ти мене електризуєш, — тихо промовляю, зазираючи в її очі, збігаючи пальцями вздовж її шиї, плечей, грудей, ребер і талії, відчуваючи ці легенькі заряди на кінчиках, помічаючи як вкриваю їх «гусячою шкірою».

— Хто б казав, —  відгукується Хілла хриплим від збудження голосом, і я відчуваю його кожною клітиною тіла.

Ось вона тут, така близька і бажана, така тендітна й вразлива. Її напівоголене тіло так і манить вивчити його руками й губами… І я розумію, що більше не витримаю прикидатися. Не розумію, як взагалі мені це вдавалося стільки часу поруч з нею. Не стримую себе, неспішно цілуючи її шию, тату оливкових гілок, що вкривають її ключицю, груди, живіт. Зупиняюся нижче, чуючи її шумний видих. І повертаюся назад, поки руки розстібають її джинси. Ця неспішність поцілунків і дотиків п’янить. Мені до біса подобається отак повільно знімати з неї одяг, розтягуючи цю мить надовше. Подобається без поспіху вивчати її, з обережністю прибирати бар’єри між нами. Захоплення перемагає страх, відтісняючи його на задвірки свідомості.

Ми знову сміємося, коли її ноги заплутуються у джинсах та коли вдаряюся коліном об чортів столик, намагаючись зняти свої. Недопиті жестянки з лонгером похитуються, але лишаються стояти, і ми з полегшенням видихаємо. І знову опиняємося на килимі, зігріваючи одне одного, відчуваючи одне одного шкірою, стираючи між нами кордони.

— У мене є нормальне ліжко, — вимовляю поміж поцілунками, погладжуючи її стегна.

— До біса його! Мені подобається твій килим, — усміхається Хілла, притягуючи назад до себе. І ми знову сміємося. І це так природно й приємно обмінюватися такими репліками. 

Без великої кількості алкоголю в крові, тут із Хіллою, усе відчувається по-іншому. Набагато сильніше й тремкіше. Це щось більше за просте сексуальне бажання, щось, відчуття чого я забув… Та тривожні думки не здаються. Зовсім скоро спливає четвертий місяць. Наскільки божевільно зараз піддаватися почуттям? Кохатися, ризикуючи втратити контроль?

Торкаюся її, та відчуваю, наче забруднюю собою її чистоту. На мить здається, ніби моїми руками розливається темрява, просочується у неї, прагне поглинути її світло, вкрасти усю її собі. Намагаюся відігнати ці думки геть — вони зовсім недоречні у цей момент. Намагаюся прогнати ці видіння з-перед очей. Та вгамувати тремтіння не можу. Збудження й страх вирують в мені, ділячи свідомість навпіл. Одночасно прагну її і боюся за неї, насолоджуюся її близькістю й ненавиджу себе.

— Все добре? — питає вона, торкаючись моїх пальців, що занадто сильно увіп’ялися в її талію, та занепокоєність її тону змішується з важкістю дихання, посилаючи новий розсип мурах моєю шкірою. 

Я важко ковтаю, злегка відхиляюся від неї. Коли наші очі зустрічаються, мене накриває хвиля полегшення й ніжності. Їхня блакитна ясність, усмішка на обличчі — все це настільки справжнє, що моє серце стискається. Невже це ще може бути зі мною? 

— Скажи мені зупинитися, — спромогаюся на слова. 

Прошу, будь ласка, зупини мене!

— Я не хочу, щоб ти зупинявся, — впевнено заявляє напівшепотом Хілла та знову тягне до себе. І ця гравітація сильніша за мене.

Руки гладять її спину, відчуваючи м’якість шкіри і її задоволення від цих дотиків, і завмирають біля ліфа, наче питаючи дозволу. Хілла мовчить, та її погляд сповнений жадання, її тіло тремтить у передчутті. І я розстібаю той замок, повільно знімаю ліф, відкидаю його кудись до гітари, проводжу долонями по холодних грудях. Вона видихає, закриваючи очі, знову здаючись у мою владу. І те, як вона довіряє себе мені, змушує мене тремтіти ще більше, та разом з тим сповнює єство теплим відчуттям вдячності. Я дозволяю цьому вогню всередині поглинути себе. Нас.

Обережно вкладаю її назад на спину, аби не зачепити той нещасний столик. Відчуваю, як вона вигинається піді мною, коли наші тіла сплітаються. Хочу її так сильно, що ледь дихаю і шукаю повітря в її поцілунках. Так сильно, що залишки одягу зникають занадто швидко, а відстані здається забагато навіть коли ми торкаємося. Так сильно, що бажаю, аби це не закінчувалося, аби опісля не відпускати її від себе, аби нікуди не тікати від неї.

Від чистоти відчуттів та емоцій перехоплює подих. Вперше за ці два роки я не накачаний алкоголем під час сексу, і все відчувається у десять разів яскравіше. І хай як не жахає це усвідомлення, тому, що Хілла мені не байдужа…

І поки ми одне в одному, нічого навколо не має значення. Крім дотиків, стогонів і безсловесних видихів…

 

Її розвихрене волосся лоскоче мою шию, та я не відкидаю його, притискаючись носом до її скроні.

— Знаєш, я сумувала, коли ви поїхали… І це так цікаво: тоді, у п’ять років я й подумати не могла, що ти колись знову з’явишся у моєму житті. Та ще й так, — промовляє Хілла, задумливо вимальовуючи пальцями якісь візерунки на моїх грудях, які розходяться по шкірі новим лоскотом. Не пам’ятаю, коли востаннє хтось робив це, коли востаннє це комусь дозволяв.

Ми так і лежимо на підлозі вітальні, злегка вкриті невеликим пледом, який я так вдало вранці забув на кріслі.

— У тому віці ти й гадки не мала про ці моменти дорослого життя, — підсміююся, цілуючи її у волосся. Чорт забирай, як же мені не вистачало цих митей, цих дотиків і неспішних розмов…

Хілла сміється, легенько штурхаючи мене у бік.

— Але доросла я дуже рада, що життя знову звело нас, — говорить вона, і я завмираю, усвідомлюючи, що поділяю її почуття, та промовити це вголос — наче зруйнувати цю хитку опору під нами, наче зруйнувати ілюзію. — Мені дуже добре з тобою, Йоеле.

Мені перехоплює дихання. Її слова здаються нереальними. Як це може бути правдою, коли я найгірший варіант для неї? Коли я роблю жахливі речі, бо не маю сили розплатитися за свої помилки? Коли буквально продав себе темряві? Коли замість того, щоб відштовхнути й не наражати на небезпеку, егоїстично зближуюся?..

Я мовчу, просто не знаходячись, що відповісти. Та вона розуміє. Спирається на лікоть, зазираючи мені в очі.

— Ти не винен мені відповідей. Я не чекаю від тебе тих самих слів, — вона злегка усміхається, відкидаючи з мого лоба налипле пасмо, що вибилося з наспіх зав’язаного пучка. — Просто хочу, аби ти знав.

«Не чекаю», а не «не хочу», — відмічає мій мозок, і не треба великого розуму, щоб усвідомлювати — їй хочеться чути те саме про себе, але вона пам’ятає ту нашу розмову на другій зустрічі й розуміє, що для цього потрібен час. І я так вдячний їй за це розуміння. Вкотре.

Обіймаю її за шию, притягуючи до себе для поцілунку. Мені так хочеться розтягнути цю мить якнайдовше, застигнути в ній… 

Та є також музика, яку я люблю занадто сильно, аби пожертвувати нею, аби жити без неї. Заради якої я здатний на жахливі речі. І я намагаюся забутися у цій миті, розчинитися у ній, у Хіллі, у її словах, дотиках, поцілунках, та всередині мене роздирають протиріччя і страх. Абсолютно не уявляю, що збираюся робити далі зі своєю угодою.

 

⧪⧪⧪

 

— …моя душа також твоя… — її гарячий шепіт у моє вухо наче електризує кожну клітину тіла, а тоді б’є розрядом у серце, наче надпотужний дефібрилятор.

Я відштовхую її від себе, різко сідаючи й… прокидаючись. Хапаю ротом повітря, відчуваючи, як прохолода поза ковдрою холодить змокрілу шкіру. Руки злегка тремтять, все ще пам’ятаючи дотик до неї. Ніс усе ще лоскоче її запах…

І тоді я прокидаюся остаточно, швидко обертаючись на інший бік ліжка й шумно видихаючи. Хілла продовжує безтурботно спати, повернута до мене спиною і не потривожена моїм кошмаром. І я не знаю, відчуваю полегшення від цієї картини чи страх від такої її близькості. Краще б мені бути за кілометри від неї…

Серце калатає, як навіжене, і здається занадто гучним у нічному вакуумі тиші. 

Відкидаю ковдру й вибираюся з ліжка. Навпомацки прямую до ванної і, лише вмикаючи тьмяну підсвітку біля дзеркала, зачиняю за собою двері та впираюся руками у раковину, намагаючись знайти опору. Тривога накочує гарячою хвилею, яку я з усіх сил стараюся втримати, аж біліють пальці на холодній кераміці. 

«Не одягнешся і не втечеш, як завжди, еге ж?» — підкидає внутрішній голос, і я не можу з ним не погодитися. 

Завжди я саме так і робив, залишаючи позаду все, що відбулося, відгороджуючись від цього, закидаючи на задвірки пам’яті, стираючи їхні образи… Та не з Хіллою, бо врешті вона прямо зараз знаходиться у моєму ліжку, у моїй квартирі, і ванна — це, мабуть, єдине місце зараз, де можу сховатися. Немає куди тікати. Ні від Хілли, ні від демона.

«Немає куди тікати, немає де ховатися, бо я на задвірках твоєї свідомості», — наче насміхається наді мною його голос в голові.

Вже скоро спливають ці чортові домовлені чотири місяці, і мене охоплює паніка. Що я робитиму далі зі своєю угодою? Цей страх справді постійно живе у свідомості, і не дивно, що виливається у кошмари, нагадуючи про себе. 

Я звик ненавидіти себе за те, що робив, за свій егоїзм і слабкість… Звик до того, що не міг мати в житті всього, що хотів. Та Хілла витягла на світло того мене, який ще жив десь там всередині, схований від світу, і цьому Йоелю зараз до біса страшно й огидно від себе.

Ті ситуативні зв’язки все одно ніколи нічого для мене не значили, та я не відповідав за них ні перед ким. Я не можу  продовжувати робити це, якщо Хілла щось значить для мене… якщо я щось значу для неї. 

Я опинився у пастці, з якої немає виходу. 

Хілла не стане моєю жертвою, але хтось таки нею стати має, і це не може існувати поруч, в одній реальності. Враз я ясно усвідомлюю його єхидне вдоволення нашої минулої зустрічі: він знав, що так буде, що я не зможу протистояти своїм почуттям до Хілли, знав, що врешті постану перед вибором і в будь-якому з них усе зруйную. Маю або порвати із нею, прикриваючись якимись ідіотськими поясненнями, дозволивши їй думати, що боюся й тікаю від цих стосунків; або обманювати її, зраджуючи. І те, й інше абсолютно нечесно по відношенню до неї та неминуче завдасть їй болю…

Хочеться кричати від безсилля! Як же я ненавиджу його! І себе за те, що вляпався у все це роки тому.

Чим я взагалі думав, коли дозволив собі зблизитися із нею? Коли дозволив їй зблизитися зі мною? Закохатися в мене? Коли дозволив всьому цьому зайти так далеко?..

«ЧИМ ТИ, БЛЯДЬ, ДУМАВ?!» — хочеться закричати своєму відображенню, та слова застрягають всередині. Душать й отруюють. 

Чоловік у дзеркалі виглядає жалюгідно, та я все одно на нього злюся. Попри дещо змінені риси й довге сплутане світле волосся бачу у ньому того дев’ятнадцятирічного шмаркача, який уклав найбезглуздішу і найстрашнішу угоду в нашому житті.

Не витримую й відкриваю кран, плескаючи в обличчя холодною водою доти, доки воно не починає німіти від неї. Втуплююся у злив, роблячи декілька глибоких вдихів та видихів у спробі заспокоїтися, дозволяючи воді стікати передніми пасмами волосся та підборіддям аж на груди. 

Знову підіймаю погляд на відображення, наче вивчаю противника. Мої сірі очі мовби повняться темрявою, і вона переливається через них. 

«Чого ти закляк? Наляканий монстром у своїй голові? — насміхається той задзеркальний чоловік. — Боїшся? Я розтікаюся твоїм тілом наче хвороба, і ти нічого не можеш зробити із цим», — нашіптує його голос, перетікаючи в мене, зручно влаштовуючись поміж ребрами.

Можливо, колись ці слова стануть рядками ще однієї пісні, у якій я заховаю своїх демонів на видноті у слухачів. А поки лише вгвинчуються у мозок, завдаючи болю, який заважає дихати.