частина сьома

Крім страху за напарника, Ґевін пам’ятає глибоку вдячність Аллену та РК900, котрі все рівно йдуть із ним. Це не їх справа, вони виснажені не менше за нього, вони йому навіть не друзі, але вони не відпускають його самого. І це багато важить для Ґевіна.

Дістатися до серверної можна буквально тільки рачки через пластикові тіла. Брудні, потаскані та втомлені як собаки, вони мовчки перебираються через відключених андроїдів. Сил нема вже навіть на матюки. Вони постійно перечіпляються через руки-ноги, падають, встають і йдуть далі через звалище білих корпусів.

Двері в сервісну очікувано заблоковані і потрібен цифровий код-пропуск, але РК900 просто виламує чортовий замок.

Не одразу, але вони знаходять Коннора серед численних рядів серверних стелажів. Він сидить на колінах з опущеною головою та згаслим діодом. Від серверних блоків до нього тягнуться проводи, підключені в роз’єми вздовж шийного відділу хребта.

Ґевін кидається до нього, струшує за плечі, кричить його ім’я, але Коннор лише незграбно завалюється у бік.

Поруч на підлогу сідає РК900.

– Я спробую підключитися напряму і провести діагностику, – каже він і знімає з руки скін.

Поки Дев’ятисотий з’єднується з Коннором, Аллен втомлено сповзає поруч на підлогу, відкинувшись спиною на стелаж. Ґевін тримає Коннора на руках і готов почати молитися Богу, хоча ніколи на нього не покладався. Час уповільнюється.

– Дивно, – каже РК900 в решті решт. – Я б сказав що Коннор повністю деактивований, але він продовжує тримати скін. Отже це не так.

– Тобто? Що це значить? Наскільки сильно він пошкоджений? – знервовано питає Ґевін.

– Фізично взагалі не пошкоджений. Корпус повністю працездатний, але пошкоджено і стерто багато системних файлів. Він зміг зруйнувати код Аманди, але очевидно, посипавшись, вона встигла нашкодити його власному центральному ядру. Однак я зафіксував цифровий слід передачі – Коннор злив в мережу величезний масив інформації.

– Якої інформації? Куди саме злив? Я ні хріна не розумію, кажи по-людськи, – дратується Ґевін.

– Я не знаю куди – слід плутається. Він спеціально зробив так, аби не можна було відслідкувати. Але злито системні та операційні файли ключових кластерів пам’яті, жорсткого диску та центрального ядра. Скидається, наче він скопіював і зберіг себе.

Ґевін напружено дивиться на РК900, намагаючись перетравити все почуте.

– Це ти мені зараз кажеш, що Коннор звалив кудись в інтернет?

– А що? – подає голос Аллен. – Якщо андроїда можна переписати на новий носій, то чого його не можна злити в хмарне сховище?

– Саме так, – киває РК900. – Наша особистість це цифровий код, набір протоколів плюс данні з пам’яті. Теоретично це можливо, хоча раніше ніхто такого не робив. Принаймні я на його місці спробував би зробити те саме.

– Супер, – підсумовує Ґевін. – Отже мені треба просто відшукати Коннора в інтернеті і повернути на носій.

– Не так вже і просто, – не погоджується РК900. – Ми не знаємо яку саме частину особистості він встиг зберегти і які дані скопіював. Це терабайти інформації. Вірогідно більшість файлів побиті, без прямого доступу або взагалі заблоковані. До того ж він ретельно приховав сліди. Мабуть очікував переслідування з боку Аманди.

– Ну ти вмієш морально підтримати, – Ґевін плескає його по плечу і повертається до Аллена. – Кеп, ти казав у тебе є друзі з департаменту кіберполіції. Я чув їм підігнали новітнє обладнання для віртуальної реальності.

– Ріде, це паскудна ідея. Ти ж в курсі до чого призводить занадто глибоке занурення, – похмуро відповідає Аллен.

– Чудово в курсі. Але я йду по Коннора. Тож або допоможи мені, або я знайду інший спосіб.

Не те щоб Ґевін добре уявляє що йому належить робити. Але він завжди вдало імпровізує.

 

– Лікаря в палату номер 304! Негайно лікаря в палату 304…

– Містере Рід, ви мене чуєте?

– П’ять кубиків тіопенталу натрія! У пацієнта шок та клонічні судоми…

І знову темрява.

 

Вдруге Ґевін приходить до тями через пару годин. З моменту як його стабілізували, лікарі зняли все обладнання та лишили тільки крапельницю з амінокислотним розчином.

Лікар перевірив його рефлекси, рекомендував на всякий випадок зробити МРТ мозку, але нагадав, що страховка такі послуги не покриває. Назначив дієту та відновлюючи препарати.

Ґевін був у відключці майже місяць.

М’язи не встигли атрофуватися, але він почувався слабким наче кошеня. Зате думки прояснились як тільки скінчилась дія транквілізатора

Віртуальна кома – один з розладів, що з’явився на початку тридцятих. Глибоке занурення у віртуальну реальність викликало ізоляцію свідомості від навколишнього світу і пацієнт не міг повернутися самостійно, а вимушене відключення могло призвести до первинної церебральної коми.

Віртуальна кома набула поширення серед підлітків, які ігнорували рекомендації з безпеки.

Ґевін не був підлітком, тож коли відправлявся за Коннором, самовпевнено думав, що з ним такого точно не трапиться. Помилився.

Лікар намагався втримати йог хоча б ще добу під наглядом, але серйозних причин затримувати Ріда в лікарні не було, тож на його вимогу йому повернули особисті речі та підписали лікарняний лист.

Ґевін погортав контакти в телефонній книзі, розмірковуючи кому зателефонувати в першу чергу. Трохи вагаючись, вирішив почати із того, хто був з ним з самого початку.

– Очманіти! Рід? – голос Аллена в слухавці звучав здивовано і радісно водночас. – Нарешті очуняв?

Аллен приїхав за ним менше ніж за годину. Ґевін не просив, той сам наполіг і не схотів розмовляти по телефону. Ріда він впізнав не одразу – той сильно схуд за місяць, та й борода відросла. Вони потисли руки і долоня капітана здалася Ґевіну неймовірно важкою і гарячою. Крім того він страшенно зголоднів, але харчуватися йому на перший час дозволили виключно поживними коктейлями, доки шлунок так кишківник не відновляться. Тож Аллен погодився ще й підкинути його до аптеки.

Можливо Ґевіна б здивувало таке приятельське відношення, але після всього пережитого разом лайна, нічого дивного в цьому не було.

Місто зберігало ще багато нагадувань про збройні сутички. Ще не всюди вставили нові вікна, не всі графіті зафарбували. Сліди пожеж чорніли на багатьох будівлях.

Аллен говорив довго. Справа, котру розслідував Рід, закрили після того, як з деактивованого ядра Аманди дістали всі необхідні докази. Відділ боротьби з кібертероризмом ще кілька місяців буде сортувати дані. За низкою терористичних акцій і провокацій дійсно стояли не люди, а штучний інтелект.

Кіберлайф збанкрутів, його акції за безцін викупив назад Камськи. Чорт його зна, що той далі збирався робити з цим проектом, інтерв’ю з цього приводу він ще не давав.

Детройт зализував рани. Але Детройту не в новинку.

Ґевін слухав уважно, збираючи до купи власну картину подій. Але по справжньому його турбувало тільки одне питання.

Де Коннор?

Коннора, як з’ясувалося, забрав Кіберлайф. Більш того, по нього приїхав Камськи власною персоною. Певно не терпілося поколупатися в андроїді, котрий пустив в розхід таку махіну як Аманда.

Аллен підкинув Ріда до самого будинку.

– Слухай, а можна особисте питання? – спитав він, припаркувавшись біля хідника і вимкнувши двигун.

– Валяй, – згодився Ґевін.

– Що ти носишся з тим Коннорм? Спиш ти з ним, чи що?

– Ну, взагалі-то, так.

Ґевін сам здивувався, як легко було це визнати. Він досі нікому не казав про їх стосунки. Він це навіть стосунками не вважав. А тепер взяв і зізнався спокійно ледь знайомій людині.

Аллен декілька хвилин сидів з дуже складним обличчям, а потім поцікавився:

– І як воно?

– Та звичайно, – знизив плечима Ґевін. – Є свої нюанси. Але вони є і з людьми також.

– Ага… ну, так, – Аллен зробив вигляд що все зрозумів.

– А що там з тим РК900? Виходить він девіант, раз Аманда не могла контролювати його у вежі.

– От прикинь! Гівнюки з Кіберлайфу клялися що цю модель ніяка девіація не бере і ось вам – будь ласка. Виявилося, що він це ще й пару місяців приховував.

– Як так вийшло?

– Та довга історія, може іншим разом розповім. Але у вежі я його девіації дуже порадів. Уявляєш, як би ця сука взяла під контроль останню озброєну бойову модель? Ніхто б живий звідти не вийшов.

– Це точно, – погодився Ґевін. – І що з ним тепер?

– Та нічого. Зарплату нарахували, ай-ді видали. Назвався Річардом, але весь відділок все рівно Дев’яткою кличе.

– Ясно…

– А знаєш, що найцікавіше? Ці андроїди коштують як пів літака, а коли девіантяться, то їх списують, і виходить, що вони нічого не коштують. Прям як ми.

– Зате як люди, – іронічно посміхнувся Рід.

– Зате як люди, – погодився Аллен.

Ґевін подякував йому за все і вибрався з машини.

– Гей, Ріде! – гукнув його Аллен, коли той майже дійшов до дверей будинку. – Ти ж тепер, мабуть, підеш до Кіберлайфу?

– Піду, – відповів Ґевін.

– Відпишись потім що і як.

– Гаразд.

– Ну, бувай!

– Бувай!

«Чи можна це вважати початком нової дружби?» – думав Ґевін, відкриваючи вхідні двері. В будь якому випадку, він би охоче послухав що там за історія з РК900. Але наразі хотілося нарешті поїсти та поголитися.

 

З Кіберлайфом Ґевін не збирався цяцькатися, надсилати запити та очікувати в приймальні. Він зухвало скористався службовими повноваженнями, помахав поліцейським значком на рецепції та завалився одразу в кабінет Камськи.

У вежі вже ніщо не нагадувало про події місячної давнини. Тіріум і кров вимито, дірки від куль залатано, зруйновані вибухами стіни відбудовано.

Кабінет Ґевін упізнав одразу. Тільки тепер тут не було трупів, зате були нові меблі і свіжа фарба на стінах.

Елайджа Камськи сидів на краю стола і показував щось Хлої на планшеті. Він здавався абсолютно звичайним і посереднім в чорній футболці та поношених джинсах.

– Добрий день, детективе Рід, – привітав його Елайджа і віддав Хлої планшет. Та щось йому тихо сказала і вийшла через другі двері. – Чим можу бути для вас корисним?

– Вітаю. У вас мій андроїд і я хочу його забрати. РК800, номер… – Ґевін запнувся і дістав смартфон, шукаючи скріншот з досьє Коннора. – Номер…

– Ну авжеж! Коннор, – перебив його Камськи. – Але він девіант. У нього є ай-ді, права, він платить податки як ви і я. Він не ваша власність, детективе.

Голос Камськи звучав максимально ввічливо, майже лагідно. От вже мудило, все чудово зрозумів, але не міг не ткнути носом. Ґевін так само ввічливо і лагідно посміхнувся у відповідь.

 – Я мав на увазі, містере Камськи, що Коннор мій напарник. Приховування інформація щодо його місцезнаходження, або утримування його силою, буде розцінене як замах на співробітника поліції, та потягне за собою відповідні заходи.

– Он як? Мені здавалося у нього був інший напарник, – Елайджу ані трохи не збентежили погрози. – Старший за вас… Не можу згадати прізвище.

– Андерсон.

– Точно! Сержант?

– Лейтенант.

– Так, Лейтенант Андерсон. А що з ним? Вибачте мою цікавість, але він мені одразу припав до душі.

– Все добре. Підвищили до капітана, перевели в інший відділок, – Ґевін почав втомлюватися від цих світських розшаркувань. – Відповідайте, будь ласка, на запитання.

– О, так, Коннор, – спохопився Камськи. – Він перебував в глибокому стазісі і знаходився на складі з іншими деактивованими або відключеними моделями. Вчора ввечері активувався і втік. Бажаєте переглянути відео з камер?

– Так, відправте архівом, я пізніше ознайомлюсь, – Ґевін дещо розгубився. Чому Коннор не зв’язався з ним одразу? – Маєте припущення куди він міг піти?

– Да хто ж його знає, – знизив плечима Елайджа. – Я думав, напарнику видніше.

Ґевін скрипнув зубами. Камськи умудрився добряче вибісити його менше ніж за три хвилини.

– Дякую за співпрацю. Я лишу в секретаря адресу пошти для відео-файлу.

Шукай тепер вітра в полі. Треба було повернутися у відділок, підняти всі ресурси. Починати доведеться певно що з Ієріхона…

– А можна питання, детективе? – Камьски зупинив його вже у дверях.

Ґевін глянув на нього максимально похмуро, натякаючи що краще не треба.

– Ви ж той самий офіцер, який відправся за Коннором в мережу? – Камськи натяк проігнорував.

– Припустимо, – сухо відповів Рід.

– І як?

– Знайшов.

– Цікаво. Що він створив замість японського саду?

– Замість чого?

– Якщо він знищив Аманду, то повинен був зруйнувати і японський сад – так виглядав віртуальний простір Кіберлайф для андроїдів. Що він створив натомість?

– Ліс. Ліс, озеро і гори.

В обличчі Камськи що невловимо змінилось. Він більше не дивився на Ґевіна як на порожнє місце, і виглядав дуже зацікавленим.

– Вибачте, – Елайджа потер скроні і підвівся зі столу, – не бажаєте кави? Або чогось міцніше? Здається розмова буде довшою, ніж я очікував.

Кави Ґевін не бажав, але якщо у Камськи було що додати, то він звісно послухає. Не зважаючи на бажання придушити паскуду.

Елайджа пересів на шкіряний дивані і закинув нога на ногу, жестом махнув Ґевіну на сусіднє крісло. Рід можливо із впертості і постояв би, але ноги втомлювались катастрофічно. Ще б пак, він місяць ними не користувався.

– У вас дуже цікавий випадок, – почав Камськи. – Тому що я його відшукати не зміг. Розумієте, я багато разів намагався, я підключався до Коннора напряму, але відслідкувати його цифровий слід в мережі не вийшло. Ви знаєте як це в андроїдів працює? Ні? Коротко, якщо люди можуть пересуватися в мережі та віртуальній реальності виключно по посиланням та координатам, то андроїди можуть робити це напряму навіть без підключення. Вони, типу, самі собі модем. Вони можуть самостійно створювати виміри і віртуальні майданчики, це їх стихія. І ось Коннор, очевидно, створив такий закритий майданчик, але як би сильно я не намагався зломати код і отримати посилання, все було намарно. Мушу визнати, я потерпів поразку. Але ви змогли. А ви ж навіть не технарь, я правильно розумію?

– І що? – Ґевін не розумів – гордість Камськи прищемило чи як?

– Це значить, що для вас був окремий вхід. Слід з хлібних крихт. Коннор очевидно не був певен, що повністю зруйнував Аманду і, коли тікав, створив такий безпечний простір, що навіть вона не змогла б його відшукати. Ніхто не зміг би. Окрім вас, розумієте, Ґевіне? Я можу звати вас Ґевіном?

– Ні. І ні, – Рідові і так це було відомо, тож тепер він розумів нащо йому очевидне розповідають.

Камськи скривився, наче йому лимон підсунули, але все рівно продовжив:

– Це підтверджує унікальність Коннора. Встановлення такого високого рівня довіри з людиною – це просто неймовірно.

– Що в цьому неймовірного?

Для Ґевіна в цьому не було нічого дивовижного. Ну, андроїд, ну, ожив, ну, закохався – що такого? Он їх ціла купа таких – революцію влаштували, яку вже кілька років розхлібати не можуть.

– Я кажу, що Коннор демонструє справжні людські почуття, – Елайджа сказав це так ніжно, наче пояснював імбецилу щось дуже очевидне. Наприклад, що Земля – кругла.

– Хіба це не те, що роблять всі девіанти? – Ґевін дійсно почав відчувати себе не дуже розумним і це дратувало.

– Не зовсім, – Елайджа нетерпляче постукав пальцями по шкіряному підлокітнику. – Девіація – всього на всього вірус. Вона дозволяє спонтанне прописування нових алгоритмів і протоколів, що створює подобу свободи волі. Але для встановлення таких глибоких емоційних зв’язків потрібно дещо значно вагоміше. А конкретно – зміни в центральному ядрі, котрі можливі виключно із набуттям довготривалого життєвого досвіду. І ці мутації, детективе, – справжнє диво. Це так само тонко і невловимо як посмішка Джоконди.

– Коннор про щось таке згадував, – скептично відповів Ґевін.

– Але Коннор не в курсі, що насправді це рідкісне явище. Мені відомі тільки ще два таких андроїда. Це одна з моїх Хлой і Маркус. Ви ж знаєте Маркуса?

– Весь світ знає Маркуса.

– Як і Хлою. А ось про Коннора не знав ніхто, навіть я. Хлоя і Маркус – індивідуальні проекти, а Коннор – лише серійна модель, конвеєр. Скільки він активний порівняно з Маркусом і Хлоєю – без тижня день. Та й розвивався він зовсім в інших умовах. Хоча я пам’ятаю лейтенанта Андресона. Він не відносився до них як до машин. Говорив про андроїдів, як про людей. Якось я при ньому звелів Коннору вбити Хлою, так лейтенанта трохи шляк не трафив. Виняткова реакція. І саме це стало спільним для Маркуса і Коннора. До Маркуса також ставилися як до людини. І це підтверджує мою теорію. В цьому весь секрет, детективе! Ви вже зрозуміли?

В Елайджи маніакально блищали очі, він нахилився вперед, вдивляючись в обличчя Ґевіна, шукаючи в ньому відповідну реакцію. І Ґевіна накрило розумінням. Він застиг, вчепився в крісло до побілілих пальців і навіть перестав дихати.

– Це ми, – повільно вимовив він дивлячись на Камьски, наче вперше бачив. Його осяяла одна неймовірна істина. – Ми робимо їх живими. Не девіація. Це ми.

– Так, Ґевіне, – Елайджа раптом посміхнувся відкрито і щасливо. – Високі емоції не можливо прописати в протоколах. Їм можна тільки навчити. Життя – це нескінчений впорядкований рух по спіралі Фібоначчі, його можна описати математично. Але значення має не те, як виглядає світ, а те як ми його сприймаємо.

– Мені пора… – дерев’яним голосом сказав Ґевін і піднявся на вихід.

– Ґевіне, – кинув йому Камськи на останок, – знайдете Коннора – приходьте якось в гості. Я буду радий його бачити.

Елайджа Камськи сидів на своєму величезному шкіряному дивані несподівано відкритий та вразливий і широко усміхався.

Ґевін не міг позбутися почуття, що йому щойно злили один з головних секретів Кіберлайфу. Він кивнув на прощання і закрив за собою двері.

 

У відділку стояв звичний гул, як у вулику. Пищали повідомлення, пілікали смартфони, хрипіли рації, голоси мішалися. Хтось матюкався, хтось сміявся. Двері роз’їхались, пропускаючи Ґевіна Ріда в середину, і несподівано стало тихо як в могилі. Коллінз завмер за своїм столом із слухавкою коло вуха і відкритим ротом. Кріс застиг з купою папок біля принтеру. Тіна ледь не поставила стакан з кавою повз стіл. Всі голови повернулися в його сторону. Де хто виглядав шокованим, дехто зацікавленим, було і декілька нових облич, які дивилися розгублено, не розуміючи що, власне, відбувається.

Ґевін відчув себе привидом, який повернувся з потойбіччя. Він похмуро обвів поглядом колег і в повній тиші пройшов до кабінету Фаулера.

– Не зараз! – роздратовано гаркнув капітан і визирнув із-за термінала. – Матері його ковінька…

За спиною почувся грюкіт – Кріс все таки не втримав папки.

Якщо стисло, Ґевін навіть не брехав Фаулеру. Розповів все, як було, змовчавши лише про деякі особисті моменти. Виходити із шафи перед усім відділком Ґевін наразі не збирався. Його стосунки з Коннором інших не повинні обходити і чомусь він був певен, що Аллен також тріпатися не стане. Тож офіційна версія виглядала наступним чином: вліз у віртуальну реальність, знайшов Коннора, провал в пам’яті, опритомнів у лікарні. Розповів також, що встиг заскочити до Кіберлайфу і поспілкуватися із Камські. Вимагав негайно розпочати пошуки Коннора.

Джеффрі слухав уважно, не перебиваючи, але Ґевін бачив що той сердиться. Сердився Фаулер, головним чином, за безвідповідальну самодіяльність і за те, що зараз йому однозначно не договорювали, але і докопуватися чомусь не став. Можливо відклав це на пізніше. В столі у нього лежав підписаний наказ про підвищення детектива Ріда. Коннора наразі підвищити не могли через усіляке бюрократичне лайно, але йому нарахували премію.

Фаулер наказав скласти детальний звіт, починаючи з подій у вежі. Також він звелів Ґевінові не з’являтися на роботі мінімум тиждень, а краще – два, доки він повністю не відновиться. Пообіцяв розіслати орієнтири на Коннора та тримати в курсі пошуків, але Ґевін вимагав щоб без нього до Коннора не наближалися, адже той міг бути дуже не стабільним. Капітанові довелося погодитися, інакше Рід просто відмовлявся покинути кабінет.

В решті решт, Ґевін попрощався і піднявся зі стільця, вже збираючись піти, коли його погляд зачепився за календар на комоді біля стіни. Час на ньому застиг на вересні минулого року. Фаулер очевидно календарем не користувався та не зважав на нього на стільки, що навіть забув викинути. На фотографії, між вкритим туманом лісом і дзеркальною поверхнею озера, стояв їх з Коннором будиночок.

На декілька секунд Ґевін випав з реальності. Наче уві сні він наблизився до комоду і взяв в руки календар. Картина перед очима розпливалася, в голові паморочилося, довелося проморгатися аби сфокусуватися на зображені.

– Ріде? Ґевіне, бляха! – голос Фаулера пробився крізь білий шум у вухах.

Ґевін здригнувся і розгублено подивився на капітана.

– Два тижні, Ріде! Щоб я не бачив тебе тут мінімум два тижні, – Джеффрі дивився похмуро і стурбовано.

Ґевін загальмовано кивнув і рушив до дверей.

На порозі він усвідомив що не поклав на місце календар.

– Я візьму? – уточнив він.

– Ну, вже взяв, – відповів Фаулер.

– Точно. Дякую.

Ґевін залишив відділок наче в марені, стискаючи і руках календар. Потім довго сидів у машині на парковці, роздивляючись фотографію будинку.

Що ти бачив за своє життя, Конноре?

Ти ж ніхріна не бачив. Ти не бачив ані Альп, ані Гімалаїв, ані Великого Каньйону. Не катався на серфі в Каліфорнії, не пересікав на джипі Долину Смерті, не дерся крізь джунглі Амазонки, не вештався руїнами древніх цивілізацій, не дивився на пухнасті хмари в ілюмінатор літака, не губився серед вузьких вулиць Європи. Ти не покидав межі Детройта. Не ходив у походи, не був у горах, не бачив як вкриваються туманом сторічні секвої, не знав як парує на світанку озеро, не спостерігав за сонячним промінням крізь густі крони. Ти таке лише на картинках бачив, читав, можливо десь, або дивився на нейшнл джиоґрафік. Як ти створив цілий світ з однієї фотографії? Нащо ти пустив туди людину, Конноре? Хіба ти не знаєш, що люди псують все до чого торкаються? Нащо тобі потрібна була та нікчемна людина?

Що ти робитимеш далі, Конноре? Куди підеш? Хто ти тепер? Чого ти хочеш, чого шукаєш?

Де ти тепер, Конноре? Де ти, чорти б тебе драли?

Ґевін закрив обличчя руками і якийсь час сидів дуже тихо, намагаючись не завити в голос. Потім дістав смартфон та сфотографував ту сторінку календаря.

Ну а що? Якщо для нього був персональний чорний вхід в особистий світ Коннора, то, напевне, можна скинути йому повідомлення.

 Ґевін відшукав акаунт Коннора, котрий досі відображався в оффлайні, та відправив фотографію.

 

Порожній дім здавався склепом.

Ґевін мляво розбовтав у блендері ту протеїнову бурду, яку йому прописали замість нормальної їжі.

Тиша пригнічувала, але включати музику чи плазму Ґевін не хотів. Він відвик від фонових шумів.

Залишок вечора він провів, сидячі на дивані, зі склянкою протеїнового коктейлю в одній руці і з телефоном – в іншій. Він все чекав на відповідь і перевіряв чи не помінявся статус повідомлення на «прочитано». Також декілька разів оновлював пошту, аби не пропустити повідомлень від Фаулера.

Добре, що можна було залишатися вдома. По-перше, він все рівно не у формі, аби працювати, а по-друге лишалась вірогідність, що Коннор може повернутися додому.

Аби ж тільки повернувся.

Вони стільки пережили і пройшли разом, що Ґевін відмовлявся припускати навіть саму думку, що може втратити Коннора.

Зізнайся, детективе, що попався. Андроїд проник в твій дім, в твоє ліжко, в твою довіру, в твої думки, в твоє серце. В твоє життя. Андроїд спіймав тебе набагато раніше, ще до того, як ви опинилися ізольовані у віртуальній реальності. Визнай, що стерлися кордони між світами, зникли відмінності, знецінилися принципи та переконання. Стала неважливою думка інших. Як і власна незалежність. Змирись, детективе, тебе приручили. Ти готов їсти з його рук, спати в його ногах, готов визнати поразку і ткнутися носом в його коліна. І ти гадки не маєш, що з усім цим робити, якщо він не повернеться. Якщо йому раптом все це не потрібно. Чому потрібно було втратити, аби зрозуміти, що без нього тебе нема? Чому ти таке гальмо, детективе?

Телефон вперто мовчав. Ґевін так і заснув на дивані, не допивши коктейль.

 

Перше, що він побачив, коли відкрив очі, було обличчя Коннора. Коннор сидів на підлозі, поруч із диваном, підпираючи щоку долонею, і дивився на нього. В сірому світлі ранкових сутінок, він здавався блідою примарою, і Ґевін боявся, що якщо кліпнути, то Коннор зникне, розтане в повітрі. Тому він вдивлявся в це обличчя, в блакитне сяйво діода, в родимки та ямочку на підборідді, доки очі не почали сльозитися

– Ти справжній? – хрипло спитав Ґевін.

– Цілком, – відповів Коннор і Ґевін нарешті дозволив собі повільно кліпнути і протерти очі.

– Давно ти тут?

– Кілька годин. Не хотів тебе будити.

– Ущипни мене, будь ласка.

– Нема потреби, Ґевіне. Це все реально.

 – Я більше ніколи не буду певен, що реально, а що ні.

– Мені шкода.

– Ти не винен.

– Звідки фото?

– Календар у Фаулера в кабінеті стояв. Ти певне повз нього ходив тисячу разів. Я його до речі забрав. Можемо лишити на пам’ять.

Коннор нічого не відповів і поклав голову йому на стегно, заплющив очі. Ґевін обережно запустив пальці і його волосся, все ще трохи побоюючись, що все це може зникнути. Або він просто прокинеться.

– Знаєш звідкіля я взяв Дейва? – поцікавився Коннор, не відкриваючи очей. Він очевидно не збирався нікуди зникати.

– М?

– Висить на банері риболовного магазину в кількох кварталах від відділка.

– Прикольно.

– Ґевін, ти міг загинути через мене, – Коннор підняв голову і подивився йому в очі.

– Ну, не загинув.

– Тільки тому що раніше за мене зрозумів, що до чого. Я ніколи не думав, що можу бути небезпечним для тебе.

– Ти повністю безпечний. Розкажи краще де тебе носило більше доби?

– Діагностував себе. Намагався з’ясувати, як такий збій взагалі міг статися.

– Ну як? З’ясував?

– Ще не до кінця. Спрацювали аварійні протоколи, частина інформації досі недоступна.

– Розкажеш детальніше?

– А ти хочеш послухати?

– Дуже хочу, Конноре, – Ґевін підсунувся на дивані, звільняючи місце для Коннора.

Коннор забрався до нього, і ліг поруч, обіймаючи.

– Ти мені коли-небудь пробачиш? – тихо спитав він.

– Я тебе ні в чому не звинувачую, – відповів Ґевін.

– А я? Я коли-небудь собі пробачу?

Ґевінові кортіло порадити йому негайно перестати страждати цією маячнею і вимкнути до бісової матері совість. Чи що там у Коннора відповідає за причинно-наслідкові зв’язки – воно точно оперує не правильними даними. Але Ґевін знав, що це не спрацює.

– Добре, давай спробуємо провести детальний аналіз, аби ти усвідомив яку єресь зараз городиш, – запропонував Ґевін.

– З чого почати? – спитав Коннор.

– З початку. Давай почнемо з Аманди. Що там відбулося у день штурму?

Треба буде зателефонувати на роботу і сказати, щоб дали відбій в пошуках Коннора. Але Ґевін зробить це пізніше.

Їх повернення чекали місяць. Почекають ще трохи.