Частина системи

Пем оглядала Ітана так само, як усіх Пілчерівських людей, щотижня. Якщо справи йшли добре — щомісяця. Але такого у випадку з Ітаном не бувало. Цей її обов’язок він ненавидів, мабуть, більше за дозвіл тиняти шпиталем із шприцами у кишенях “заради безпеки”.

Заради безпеки, ітане, ти вляпався у цю хрінь.

— Як вважаєте, чи необхідність вашої місії звільняє Вас від вибору? — безбарвним тоном запитала вона, тримаючи напоготові ручку й блокнот.

Ітан не мав певності, що Пем не була тим самим голосом у його голові. Принаймні з того моменту, як він почав відвідувати сесії. Хотілось би йому, аби нав’язливі думки пішли, проте перебування на посаді шерифа ніяк цьому не посприяло, якщо взагалі не погіршило загальне становище.

— Пітер міг би жити далі, Ітане.

— І я дав йому шанс.

— По-Вашому, він і без Вас був приречений?

Обличчя Пем під яскравим освітленням від чогось мало моторошний вигляд. Втім, хороші новини: вона поки нічого не записала. Чи то вирішила особисто для себе прояснити ситуацію, чи то познущатися — однаково добре. Щодо біженця він був певен і не шкодував про жодне рішення того дня, коли чоловік кинувся в обійми смерті.

— Самогубства не скоюють за секундним імпульсом.

— Ще й як скоюють, — усміхнулась Пем мало не із захватом, проте змінила тему, — Ви думаєте про Аліссу, чи не так?

При цьому скорчила такий розуміючий вираз, що Ітану закортіло їй врізати. Мало того що вона помилялась місцем, де Ітан справді почувався вразливо, так ще й вдавала, наче здатна відчути бодай половину спектру його емоцій.

— Важко не думати про об’єкт розслідування, з яким тобі ніхто права не має допомогти.

Забагато неприязні, Ітане. Скоро програєш.

Мені байдуже на доньку цього притрушеного. Що по мені може бути видно, окрім цього?

— Ви вважаєте несправедливим те, що все скинули на Ваші плечі?

Ітан не відповів. Брехати, говорити правду — відкриватися Пем було б небезпечно. І хоч вона тут буквально заради того, аби підтримувати злагоду у місті, Ітана не покидало враження, що його весь час перевіряють. Згадуючи Поупа, він боявся показати бодай крихту некомпетентності.

— Ви вважаєте, що Алісса зробила правильний вибір?

— До чого тут це?

Вона запросто могла себе вбити.

Навіщо їй це?

А навіщо тобі Облудні Сосни?

— А який, на вашу думку, вибір вона зробила?

— Щодо сторони, на якій перебувати, чи… — Ітан ковтнув, перш ніж це вимовити. — щодо свого життя?

— Той, який вам більше до вподоби.

“Я тут не для допиту, а відповіді слід шукати самостійно”.

Як вона колись йому сказала.

Він тоді не повірив, що Пем не отримує задоволення від копирсання у чужих мізках, проте він також знав, що рано чи пізно опинився би на цій території думок. Терапія лише підштовхувала до речей швидше, ніж звичайні регулярні роздуми.

Цього було забагато.

Зараз — так точно.

На його руках кров не однієї людини, нехай власноруч він вбивав хіба що у житті “до”.

На його совісті доля цілого містечка, останнього на землі.

На його плечах вага помилок минулого, теперішнього і мабутнього.

Тому що твої помилки не закінчуються.

Твої вибори не стають нормальнішими.

Ти обираєш залишатись частиною системи. Ти обираєш миритись із обгорілими трупами та довірятись жінці, у якій ці трупи пробуджують лише бажання поїсти смаженого.

Засуджуєш мій вибір?

Питання не в цьому. Коли ти вже втямиш, Ітане?

У кімнаті не було нічого, що могло б привернути увагу, тому загубитись тут у собі — нескладна справа. Можливо, на це і було розраховано. Пем занудьгувала, поки Ітан думав.

— Неймовірний збіг обставин дозволив мені залишитись живим. Ясне діло, я б не хотів позбуватися свого шансу так легко.

Пем проігнорувала натяк на погрози, яких Ітан зазнав, коли мова пішла про його бажання свободи.

— Ви вважаєте своє перебування у місті випадковим?

— Звісно, ні. Фура збила мене не за покликанням вищих сил.

— Ви знаєте, що я не про це.

Вона почала записувати.

Ітан змінив положення на шкіряному дивані — який обрав навмисне, щоб не знаходитись заблизько до Пем — й запис став вдвічі більшим. Якусь хвилину тишу прорізав лише звук того, як Пем пише.

Він міг відповісти одразу, але вирішив проявити ввічливість.

— Так, я вважаю, що немає нічого дивного у тому, що я виявився одним із врятованих, — нарешті вимовив він, зваживши кожне слово, але водночас не надто переймаючись. Хтозна чи ця терапія дійсно така погана ідея, якою здавалась. В нього лишилась мінімальна кількість людей, з якими він може поговорити відверто. — Можливо, кого саме заманити сюди вирішували ви, проте зацікавленість служб безпеки не була чимось підвладним вам. Якби я не працював секретним агентом, ви б нізащо не дізнались про мене.

— Ви єдиний, кому вдалося уникнути Свята.

Можливо, тому що тебе не було за що карати.

— Я особливий, — кивнув Ітан й підвівся.

Спробував вийти раніше, ніж Пем вштрикне ще один ніж. Жінка не забарилася:

— Чи не ліпше, перш ніж стіну будувати, — проспівала, — все збагнути — що будую я, кому й від кого?

Пов’язане із цими словами обличчя Пітера викликало в Ітана агресію й відразу до них. До самого себе. До обставин. Скоріш за все, Пем цього й домагалась.

Так чи інакше, Ітан пішов додому.

Обрав наразі піти додому.