частина п’ята

Зранку Ґевіна розбудило сонце. Сонце зійшло як завжди, і сліпуче блищало в те саме вікно, котре він досі не спромігся завісити. Він відкрив очі і з полегшенням зітхнув. Світ довкола був матеріальним, осяжним і звичним. Дерев’яні меблі, м’яка постіль, біла стеля – все на місцях. За вікном – густий ліс, повний життя та звуків, і осіннє небо в сірих мазках хмар.
Коннор, звісно, вже вийшов із стазіса. Просто лежав поруч, обіймаючи його, і чекав доки Ґевін зволить розплющити очі.
– Доброго ранку, детективе, – Коннор тепло посміхнувся, коли Ґевін розвернувся до нього обличчям.
Рід помовчав, розглядаючи його родимки, стріли вій та теплі промінчики, ретельно відтворені дизайнерами, на темній райдужці карих очей. Важко було повірити, що колись він щиро ненавидів цього андроїда, і навіть намагався знищити. Це було в якомусь іншому житті. Тепер він не уявляв себе без нього. Ґевін ладен був небо прихилити, аби Коннор лишався із ним. Але він точно не дозволить йому покинути улюблену роботу в департаменті, заради деградувавшего склерозного мішка м’яса. Тому єдина опція, яка лишалась, – зробити все заради повного відновлення.
– Конноре, все паскудно і не стає краще. Мені необхідне повторне обстеження.
Діод Коннор збентежено переключився на жовтий і посмішка зникла. Стіна за його плечем зарябила пікселями і за мить відновилася.
Після сніданку, вони вимкнули всі електроприлади, нашвидкуруч поскладали речі, та запакували частину харчів, які можна було забрати. Коннор залишив ключі від котеджа під старим вазоном на веранді.
Коли вони сіли в машину, Ґевін усвідомив, що геть не пам’ятає дорогу. Він навіть не був певен чи пам’ятає, як вони сюди доїхали. В принципі, не дивно, адже він так і не зміг згадати нічого з того, що було пов’язане із травмою. І тепер він чітко розумів, що за весь цей час ніякого прогресу у відновлені спогадів так і не відбулося.
Коннор взяв кермування на себе. Він був незадоволений, що Ґевін стільки часу мовчав, та не розповідав нічого толком про галюцинації та нічні кошмари. Варто було повернутися в клініку набагато раніше, адже було очевидно, що ліки Ґевіна не працювали і треба було змінити схему.
Ґевін ввічливо попросив Коннора стулитися і не капати на мізки. Він в достатній мірі почувався лайняно, аби ще від андроїда вислуховувати.
Поки вони стежиною виїзджали з лісу, Ґевін подумки складав план дій. В першу чергу, треба було потрапити на прийом до лікаря і викласти всю симптоматику. Можливо він взагалі дарма б’є на сполох – поміняють колеса і все пройде. І таке ж буває.
Ґевін закрив очі і відкинувся на сидінні. Треба було зібратися. Головне не панікувати, нічого катастрофічного поки що не сталося. Його попереджали що деякі уривки пам’яті можуть ніколи не відновитися, головне було поліпшити когнітивні функції. У 2040-му вже лікують майже все, навіть шизофренію, Паркенсона та деменцію. Лікування обійдеться не дешево, але Ґевін мав заощадження. Треба лише зібратися і не битись в істериці.
Машину злегка підкидало на ґрунтовій дорозі, допоки вони не виїхали на асфальтовану трасу. Коннор стурбовано поглядав на Ґевіна, але той відвернувся до вікна і бажання розмовляти не демонстрував.
Дорога пролягала серед густих сосен, звивалася вперед темно-сірою стрічкою і зникала в тумані. Скоро почалася мряка і видимість стала ще гіршою. Коннор знизив швидкість і переключився з автопілота на ручне кермування.
За годину вони дісталися невеличкої автоматизованої заправки. Дощ майже вщух і Ґевін відійшов покурити, поки Коннор заливав повний бак.
Ріду було навіть трохи шкода покидати заповідник. Він вже звик до високих дерев та розписаних кольорами осені гір, огорнутих туманами та імлою. Звик до чистого пронизливого повітря, насичених запахів лісу. Він не сумував за гулом міста, постійним завиванням сирен та незамовкаючими раціями.
Треба буде сюди приїхати ще раз, можливо у відпустку. Дейв казав, що влітку в озері можна купатися. Можна навіть рибалити, хоча Ґевін вважав це найнуднішим заняттям у світі.
Коннор вже чекав його, сидячи за кермом, і дивився так стурбовано, що стало геть бридко.
– Табло зроби простіше, – похмуро попросив Ґевін, пристібаючись паском.
– Не можу – заклинило, – в тон йому огризнувся Коннор, і завів двигун.
Чудово. Тепер через поплавлені клепки в голові лишилося розсваритися із своїм кібер-хлопцем і титул невдахи року у Ґевіна в кишені.
Рід розумів, що Коннор переймається ним, але йому не впало конноровське співчуття. Він хотів впевненості, що все вирішиться. Йому самому тої впевненості сильно не вистачало і тривожність Коннора пригнічувала ще більше. Починати з’ясування стосунків не було ані сил, ані бажання – їм треба було просто доїхати до клініки і пройти повторне обстеження.
Знову почався дрібний дощ. Під заспокійливий гуркіт двигуна та стук крапель по даху, Ґевін задрімав.
Він не знав, скільки проспав. Нічого не снилося, інколи крізь сон він відчував я похитує машину – Коннор мчав на максимально дозволеній для такої погоди швидкості.
Ґевін прокинувся від того, що вони зупинилися.
Машина припаркувалася на узбіччі біля чергової заправки. Коннор сидів поруч, дивлячись перед собою із червоним діодом.
Годинник показував майже п’яту вечора і вони вже мали б виїхати з території заповідника, але довкола був той самий темний ліс.
Ґевін з німим запитанням подивився на Коннора – той виглядав абсолютно розгубленим.
– Ми їздимо колами, – констатував Коннор.
– В сенсі? – не зрозумів Ґевін.
– Ми вже були на цій заправці.
Ґевін подивився у вікно. Заправка дійсно була такою ж точно, які і та, на котрій вони зупинялися.
– Не може бути. Це просто ще одна автоматизована заправка. Вони всі однакові в кожному штаті.
– Ні, це та сама заправка, – вперто наполягав Коннор.
– Я зараз вийду, не знайду свого недопалка, і ти будеш почуватися недоуком, – Ґевін рішуче відстібнув пасок безпеки і вибрався із авто.
Він зорієнтувався, де приблизно курив цигарку, і уважно роззирнувся. На сірому асфальті лежав один єдиний роздавлений недопалок. Марка його цигарок. Саме там де він його кинув.
Ґевін декілька разів глибоко вдихнув і видихнув. Він навіть поколупав недопалок носком черевика, але той не зник і не розчинився в повітрі. Це точно була не галюцинація.
Він повернувся в машину абсолютно зніяковілий.
– Окей, – сказав Ґевін. – Припустимо, ти просто не там повернув і ми зробили коло.
– Це не можливо, – не погодився Коннор.
– Навігатор може брехати. Дані супутника можуть бути застарілими, Конноре, ти просто зробив непотрібний поворот. Завантаж карту місцевості і поїхали вже.
– Не було поворотів. Ми їхали постійно прямо. Я нікуди не звертав, але ми приїхали на ту саму заправку.
Оце вже було не смішно. В сенсі, Ґевін знав, що Коннор ніколи б не став з ним так жартувати. Але він бачив, що андроїда зараз закоротить від перевантаження, система очевидно збоїла, тому що діод не припиняв палати червоним, що траплялося винятково зрідка та лише в критичних ситуаціях.
– Так, все. Пусти мене за кермо, – сказав Ґевін.
– І що буде? Я вже перевірив навігатор – він справний. Я продіагностував власні системи – все в нормі.
– Просто пусти мене за довбане кермо, Конноре!
Коннор замовк, дивлячись на нього з рівним виразом обличчя, потім відстібнув власний пасок і вийшов з машини.
Вони помінялися місцями і Ґевін завів двигун, як тільки Коннор влаштувався поруч, на пасажирському.
Цьому всьому мало бути пояснення. Техніка буває глючить. Коннор, звісно, живий і все таке, але і в нього можуть бути збої. Інших версій просто не було. В усіх інколи вибиває клепки: як в андроїдів, так і в людей. Але все це має пояснення.
Ґевін виїхав на дорогу і втис педаль газу до упору. Тиша в салоні пригнічувала, тож він включив магнітолу і вибрав рандомний плей-ліст, відрегулював звук рівно настільки, аби музика не заважала кермувати, бо автопілот він не збирався включати.
Коннор поруч сидів із відстороненим виглядом, наче манекен, але Ґевін був певен, що його попустить, як тільки вони виберуться із клятих гір.
Почали згущатися сутінки. Дощ припинився і туман розвіявся остаточно. Вони їхали прямо вже майже дві години. Пейзажі за вікном не поспішали змінюватися. Ґевін усвідомив, що вони не зустріли жодної іншої автівки. Це ж заповідник. Дощі звісно могли трохи розігнати туристів, але ж не так щоб зовсім. Тим паче в жовтні, коли багато хто їде в гори, аби помилуватися осінніми барвами. А вони жодного разу нікого не зустріли. Ніхто їх не обігнав.
Ґевін відчув як нутрощі скручує від липкого холодного страху, але він вирішив поки що не ділитися цим спостереженням із Коннором. Хоча той скоріше за все і теж вже помітив.
Сонце майже сіло, коли вони повернулися на ту саму заправку.
Ґевін навіть спеціально вийшов і пошукав у світлі фар свій недопалок – той лежав де і раніше.
Ну, що ж, була і хороша новина. Принаймні він точно не збожеволів. Просто не можливо щоб в обох з них одночасно посипалась штукатурка. Отже з ними все нормально, а проблема в самому лісі.
Хоча це звісно сумнівне заспокоєння.
– Тепер ти віриш? – поцікавився Коннор, коли Ґевін сів назад в авто, з усіх сил намагаючись зберігати спокійне обличчя.
– Так. Вибач. Дай подумати.
Яке б лайно тут не коїлося, всьому мало бути логічне пояснення. Ґевін знервовано колупав пальцем руль, намагаючись проаналізувати ситуацію. Він щось упустив.
– Який сьогодні день? – спитав він.
– Понеділок, – відгукнувся Коннор.
– Ти вже сповістив Дейва, про наш від’їзд?
– Ні, я хотів заїхати дорогою до нього – особисто проститися.
– Добре. Отже завтра він має до нас навідатись. Спробуймо повернутися в будинок, дочекаємось Дейва і поїдемо разом із ним. Я певен, що якимось чином ми банально блукаємо манівцями.
– Добре, давай, – згодився Коннор. У нього все рівно не було кращих пропозицій.
Ґевін вивів машину на дорогу та повернув у зворотному напрямку.
Дорога до будинку знайшлася без проблем навіть у темряві.
Коли вони припаркувалися біля котеджу, Ґевін відчув певне полегшення. Все що відбувалося сьогодні, завтра виявиться дурною помилкою. А зараз їм треба було відпочити і відновити сили. Сьогодні вони обидва добряче перепсихували.
Сил залишилось рівно на те, щоб повечеряти, прийняти душ та доповзти до ліжка. Сексу не хотілося, хотілося просто Коннора поруч. Денні суперечки між ними більше не мали сенсу.
– Все буде добре, бляшанко, – обнадійливо сказав Ґевін, коли вони влаштувалися поруч, обличчям один до одного.
– Звісно, – погодився Коннор і, подавшись вперед, торкнувся його вуст своїми, лишаючи сухий поцілунок. – На добраніч.
– На добраніч. Вирубайся. Завтра з усім розберемося, – пообіцяв Ґевін і ніжно погладив пальцями діод на скроні.
Коннор кивнув і закрив очі. Ґевін перемістився ближче до нього і накрив обох ковдрою.