Частина перша. «Bad Idea»

All I needed was the last thing I wanted

To sit alone in a room and say it all out loud.

«Alone in a Room» Asking Alexandria

 

Порив холодного вітру проймає до кісток, змушуючи здригнутися. Щільніше загортаю плед навколо себе, бо моє тіло все ще не адаптувалося до цієї температури й не зовсім розуміє, чому це раптом у шкірянці йому стало холодно. Осінні ночі теплом вже не радують. Я майже й забув, як ненавиджу фінський холод. Добре, що цього року була можливість уникати його якомога довше…але й тур не безконечний, як би сильно мені того не хотілося. 

Затягуюся, пропускаючи гіркий дим крізь себе, й видихаю його у нічне небо. Важке, похмуре й затягнуте хмарами, які віщують легкий дощ і мряку. Моя душа зараз як ці хмари. Єдине, чого хочу, — повернутися до Європи, у наш туровий автобус, до хлопців, до концертів щовечора, до публіки… Ненавиджу цей стан. Ненавиджу повертатися до звичайного життя. Ненавиджу залишатися сам. 

І так щоразу: я оживаю тоді, коли попереду заплановано багато всього, найбільше — різних концертів. Коли кожного дня ти в новому місті чи навіть країні; коли постійні саундчеки й підготовки, через які навіть не завжди є можливість побути туристом; коли зустрічі й фото з фанами до шоу; коли щовечора виступи, на яких віддаєш усього себе, а натомість отримуєш колосальну енергію від зали; коли опісля швидкі пакування, можливе ще кількахвилинне спілкування з фанами, і знову автобус; коли на сон декілька годин, які встигаєш урвати в салоні; коли працюєш на межі своїх фізичних можливостей… І коли розумієш, що втома накриває великою хвилею, а виснажений організм потребує цього відпочинку, та  твоє божевільне й несамовите «внутрішнє я» благає не зупинятися, мріє, щоб цьому двіжу не було кінця, бо просто не знає, як існувати поза ним. Без тих щоденних викликів, того адреналіну й тієї сценічної залежності, яка дарує захват і любов.

Я знаю, що залежний від цього, і що це не є добре. Що у мене має бути якесь інше життя, окрім цього музичного, та воно видається лише подобою, слабкою тінню. Перші декілька днів після закінчення цього туру справді здавалися відпочинком від шаленого графіку в колі друзів поза гуртом. З Вілме, наприклад, я ніколи не почувався самотнім. Потім ще один концерт, потім декілька днів із сім’єю… Та тепер я знову залишився на самоті, і ця самотність пожирає мене. Мені не вистачає дороги і властивих їй шумів, не вистачає постійної метушні поруч, п’янок та ідіотських жартів, не вистачає виступів та сотні сторіс, які розривають мій дірект відмітками… Наче в мене раптом вкрали якусь частину мене, залишивши порожнечу розміром з Ніко, Йоонаса, Оллі, Томмі, Алексі… Мені не вистачає й Сантері з його нотаціями, і Мікко з його жартами, і Йоони з камерою, від якої часом неможливо сховатися. Не вистачає посиділок і дуркувань із Самі, Тазом, Мірко та Артту. Я знаю, що занадто прив’язаний до них, що потребую їх набагато більше, ніж вони мене, бо це нормально — відпочивати один від одного, проводити час нарізно, мати, чорт забирай, життя поза гуртом Blind Channel; мати свої сім’ї, інших друзів, коханих… Когось, хто змушує цю круговерть спинитися, хто очікує вдома, у кінцевому пункті цієї нескінченної дороги.

Та після цих турів і декількох місяців проведених разом, я просто не уявляю, як існувати окремо. Як бути наодинці з собою. Ця самотність зжирає мене вакуумом неприродної тиші попри тонкі стіни квартир і шум нічного міста, душить відсутністю близьких планів та цілей, вбиває відчуттям власної нікчемності та егоїзму, жахає усвідомленням того, ким я є насправді. 

Можливо, моєму тілу потрібен відпочинок, та мій мозок противиться йому. Я не хочу лишатися наодинці з собою і своїми думками. Я не можу лишатися наодинці з собою і своїми думками.

Відчуваю, як на груди щось тисне, утруднюючи дихання, і з зусиллям роблю декілька глибоких судомних вдихів, обпікаючи горло холодним вогким повітрям ночі. А тоді хапаю зі столика почату пляшку Daniels’а, яку хтось притягнув місяці зо два тому, ще до початку туру, й жадібно прикладаюся до горлечка у марній надії зігрітися алкоголем і ним же прогнати геть демонів у своїй голові. Бачили б мене зараз фани… Навряд чи продовжували б захоплюватися й ідеалізувати мене. Та від цієї саркастичної думки серце боляче коле. Хто я без них та їхньої любові?..

Бачив би мене хтось із хлопців зараз… Вони вже неодноразово були свідками моїх зривів, істерик і панічних атак, та протягом цих місяців, насичених концертною діяльністю, здається, мені вдалося переконати їх у тому, що я в порядку. Мабуть, тоді я й був. Але зараз усе повертається разом із самотністю… Ніхто не читатиме мені нотацій, забороняючи багато пити, адже завтра концерт. Ніхто так само не забере від мене ці сигарети, міцний дим яких шокує мою дихальну систему, бо я начебто й не курю більше. Тільки в ці вечори після закінчення турів, коли ненавиджу себе за все скоєне та за біль, який відчуваю, плекаючи свій егоїзм та виправдовуючи свою слабкодухість.

Ненавиджу свою жалюгідність, бо ховаю страх за нікотином та алкоголем, не дозволяючи совісті говорити вголос.

Я звик до темряви у своєму житті. Вона завжди то відступала, то підбиралася ближче. Іноді стояла в стороні й спостерігала, вишукуючи слабину, а іноді торкалася своїми льодяними пальцями. Та зараз підійшла майже впритул, і я сам винен у цьому. Я сам впустив її, коли виголосив те бажання.

Ця темрява уже давно в мені, як сильно я не хотів би це заперечувати й опиратися їй. Знаю, що завжди піддаюся, бо сам не лишив собі вибору. В такі моменти, як зараз, коли вона пробирається клубами чорного диму в кожну клітину мого тіла, заважаючи бачити й дихати, паралізуючи кінцівки та волю, я був би радий, аби вона покінчила зі мною. Та це не в її інтересах. Це захоплення моєї свідомості — лише нагадування про те, ким я є. Вона лише частина мене, і я сам віддав себе їй на поталу. 

Люди — зло, приховують вони це чи ні. І я також зовсім не святий. Я — повна протилежність святості. Якби ж вони всі знали, що ці слова далеко не просто метафора для пісні… Є якась перевага у тому, що ти артист: можеш співати зі сцени про речі, які тобі болять найдужче, зізнаватися у своїх гріхах на багатотисячну чи навіть багатомільйонну аудиторію, але більшість буде вважати це лише метафорою у твоїх піснях.

Раптом пригадую виступ на цьогорічному Wacken’і. Там панувала шалена атмосфера, яка присутня лише на рок-фестивалях, особливо такого масштабу. Симфонія голосів кількатисячного натовпу, які в єдиному ритмі відривалися під нашу музику, слем, сьоркл піт, який ми розганяли все більше з кожною піснею, божевільна енергетика, від якої зривало дах так, наче ми усі разом перенеслися в інший вимір, забувши про світ навколо. Шістнадцять хвилин ми існували поза межами реального часу, віддавшись почуттям. Там можна було визволитися від темряви, яка душила зсередини, викричати її разом із високими нотами, розділити її на всіх й звільнитися від її тягаря. Натомість відчути, що тебе потребують, люблять, тобою захоплюються… Відчути, що все було не даремно, що кожне зусилля і кожна жертва були того варті. 

Та зараз я знову сумніваюся. Попри великі плани на майбутнє, попри концерт мрії у Helsinki Ice Hall, попри всю любов фанів, яку вони демонструють кожен день, продовжуючи стрімити нашу музику, переглядати відео, купувати квитки на концерти та творити, відмічаючи мене на десятках різних постів у всіх соцмережах навіть тоді, коли я там зовсім не з’являюся. Злюся на себе за те, що недостатньо ціную все це. І десь всередині все одно продовжую гризти себе, бо розумію, що все це неправильно… те, що я роблю заради цього, жахливо. Але також усвідомлюю, що в мене не лишилося вибору, що надто пізно відмовлятися, що не можу кинути все прямо зараз. Саме тоді, коли ми нарешті почали отримувати те, заради чого так багато працювали протягом усіх цих років. Я вже не можу вийти з гри. Тож продовжую нести цей тягар, заглушуючи голос совісті все новими й новими планами та задачами, новою музикою й текстами, організаційними питаннями, ховаючи свою темряву так глибоко у свідомості, як тільки можу.

Затягуюся востаннє, вкотре переконуючись, що толку від того немає жодного. Не важливо, якою буде доза, нікотину не під силу побороти ту внутрішню темряву, ба навіть відігнати її на достатню відстань. Часом здається, що сил вже майже не лишилося, і розуміння цієї боротьби стає примарним, як ніколи. У такі моменти завжди найважче триматися на поверхні, не дозволяючи собі потонути…

Гмикаю, струшуючи попіл із сигарети, яка останню хвилину просто тліла між пальців. У такі моменти, як зараз, я завжди стаю активнішим у соцмережах, лайкаючи й репостячи різні пости й відео, моніторячи статистику прослуховувань у Spotify чи кількість переглядів на YouTube у спробі переконати себе у тому, що не маю права здатися. Дивним чином усі ті онлайн штуки стають для мене наче рятівним колом, і дихати стає легше. Багато фанів вважають мене схибленим на статистиці, але нехай краще вважають так, ніж знають, яким насправді фріком я є…

Я навмисне викидаю недопалок прямо у горлечко пляшки, не залишаючи собі можливості допити той віскі й так відчуваючи на язиці його гіркуватий присмак, і тягнуся до телефона. Ну от, протримався якихось півгодини. Розблоковую й автоматично пробігаюся очима по сповіщеннях, що прийшли за цей час. Серед усього довгого списку бачу іконку WhatsApp’а й одразу натискаю на нього. Та це не наш чат. Повідомлення на екрані змушує серце пропустити удар.

«Хілла: Завтра все в силі?   00:05»

Серцебиття прискорюється. Вдивляюся в непрочитане й відправлене ще півгодини тому повідомлення й заледве вірю в його реальність. Та збурена алкоголем свідомість вже починає панікувати: навіщо я взагалі це запропонував?

В голові спливає ще один спогад із туру:

— I cannot stay this close to you, I know that now. I got carried away just like I always do. I’d like to keep you next to me, but I can’t sleep, I’m nothing but a slave of my misery… — співаю свою частину куплету, і раптом з-поміж екранів телефонів мій погляд перетинається із поглядом дівчини у першому ряду. Вираз її обличчя такий зосереджений, наче вона боїться пропустити хоч слово, а пальці міцно стискають огорожу. Вона дивиться саме на мене, наче інших п’яти на сцені немає. І мене мов накриває якоюсь хвилею, розливаючись тремтінням по тілу й відбиваючись у голосі. Навряд помітно для когось, та мене це дивує. Її уважний погляд викликає хвилювання, неначе я знову на сцені Євробачення, а не на нашому сольному концерті в іншій, чорт забирай, країні. Цей раптовий проблиск нагадує відчуття дежавю… Можливо, я вже бачив її на якомусь із концертів туру? Можливо, на якихось інших виступах? Багато хто з фанів відвідував більше, ніж один. Але чому саме її мій мозок вирішив відмітити? Проте, дежавю — непояснене явище… Час чудернацько завмирає, розтягуючи ці двадцять секунд утричі й розмиваючи натовп переді мною. Та коли Ніко починає свою частину, мара спадає, повертаючи мене в реальний час, де насправді нічого не сповільнювалось. Скидаю із себе дивне заціпеніння й прямую до іншого кінця сцени, підхоплюючи бек-вокалом кінцівки фраз, які співає Ніко. Не можу зрозуміти, чому випадковий погляд викликав у мене такі відчуття, та списую їх на адреналін, бо насправді ж кожен концерт унікальний, особливо стосовно емоцій. Проте, не знаю, чи свідомо, але решту концерту не фокусую погляд на першому ряді…

Наступного дня ми граємо у Кракові. Емоції від попереднього виступу змінюються на трепетне очікування від майбутнього концерту, тож я забуваю про той швидкоплинний момент із Праги. 

— I can not play this game with you, I wish I could, but I’m running away just like I always do, — я впізнаю її у першому ряду вже з іншого боку сцени, і знову ловлю зацікавлений погляд і легку усмішку. Попри збентеження продовжую дотримуватися образу й підіграю, відповідаючи посмішкою у відповідь, вказуючи на неї, коли співаю наступні рядки. — I hate to say it but it’s true, I feel so cruel, but maybe I’m just not that into you, — це наче якийсь обережний меседж, попередження, яке я передаю їй. Не варто цікавитися мною більше, ніж артистом на сцені, нехай цей погляд означає лише захоплення нашою музикою. Бо нічого більшого бути не може. 

Та протягом концерту я чомусь декілька разів повертаюся поглядом до неї, відчуваючи приємне тепло, коли бачу, як вона підспівує нам. 

У Варшаві я несвідомо сам шукаю її поглядом вже на другій пісні, пояснюючи собі це тим, що приємно бачити під час виступу знайомі обличчя. І я їх бачу. Багато з них уже не перший концерт туру з нами, багатьох я впізнаю з декількох meet&greet, але її у перших рядах не знаходжу. Не можу пояснити, чому протягом півтори години у якісь моменти ловлю себе на тому, що мимоволі шукаю її погляд у натовпі, чому мені раптом важливо побачити її на фінальному концерті туру… 

— I’m never gonna let you in, don’t hold on so tight, don’t hold on so tight, — на долю секунди світло вихоплює знайомі очі, і їхній пронизливий погляд вражає й сповільнює час, як уперше, наче між двома проспіваними мною рядками минають години. — Baby, I’m a bad idea, — і цього разу я вже не впевнений, кого переконую у цьому більше: її чи себе самого. 

Зоровий контакт із публікою — це звична й обов’язкова річ. Тоді чому саме цей викликає в мені якусь незбагненну радість? Справа в уважності, з якою вона слухає? У тому, що телефон в її руках майже відсутній протягом усього часу? Я не можу собі пояснити… Можливо, це той самий енергетичний зв’язок артиста зі слухачем, про який мріє кожен музикант, який виходить на сцену…

Попри втому, що повільно навалюється з усвідомленням закінчення туру, я не можу заснути від емоцій, що переповнюють, та від алкоголю, що збурює кров. Тож переглядаю усі сповіщення в Інстаграм та сторіс із фінального концерту, розпливаючись в усмішці від усіх тих слів подяки й любові.

— О, Хокка знову моніторить соцмережі, — підсміюється Порко, кидаючи в мене попкорном. 

— Ой, як наче ви не робите зараз те саме, — парирую я, навіть не піднімаючи голови.

— Ну, Ніко оно в Твіттері завис, — наступна порція попкорну від Йоонаса прилітає в Моіланена.

— Боб, — так само не піднімаючи голови, поправляє його Ніко, авторитетно піднімаючи догори пальця. Ми ржемо, бо Ніко і Твіттер — то вибухова суміш.

Я відкриваю чергове сповіщення, переходжу на сторіс, читаю слова подяки, які наповнюють мене щастям, ставлю лайк і автоматично перегортаю на наступну. Моє серце несподівано пропускає удар. З фото на мене дивляться ті самі очі… Так близько, що аж перехоплює дихання. Я списую це на алкоголь, але так само на автоматі лайкаю цю сторіс, а тоді, спам’ятавшись, прибираю лайк. Але ж вона все одно переглянута, і сповіщення їй, скоріше за все, вже прийшло. Тепер це виглядатиме по-дурному…

«Йоеле, тобі що, п’ятнадцять?» — насміхається внутрішній голос, і якби він мав фізичне втілення, то напевне закотив би очі.

Та я справді почуваюся, наче школяр, який боїться спалитися перед своєю симпатією і переживає через якийсь там лайк. Здається, я надаю занадто велике значення чомусь насправді звичайному й уже буденному. 

Повертаю все назад, переглядаю її наступні відео й одне з них репощу собі у сторіс. Я часто роблю таке з тим, де мене відмічають, тож у принципі нічого такого — це просто ще одна така сторі.

Тоді чому я змагаюся із бажанням відповісти на неї, хоча зазвичай такого не роблю? Чому хочу зав’язати якусь розмову? Чи мене відпустить, якщо я напишу щось зовсім нейтральне й банальне типу «дякую»? 

«Блядь, які там п’ятнадцять? Максимум дванадцять. Та напиши вже й забий», — під’южує внутрішній голос. 

«Thank you 🤟🏻», — швидко набираю на екрані й відправляю, та перш, ніж спам’ятатися, мої пальці самі вже друкують далі.

«That was the main purpose for us when we started to make music».

Повідомлення відправлено — і я вже думаю, що варто б скасувати надсилання, але знову згадую про те, що сповіщення вже полетіло, і тепер видаляти буде тупо. Окей, воно теж наче доволі нейтральне, просто відповідь на емоційне сторі… «Thank you guys for making music that touches the deepest parts of my soul and gives me so much emotions especially during this tour. I’m so proud to be a part of it. And I’m sorry for those people who haven’t discovered @blindchannel yet. You definitely should do it!»

Швидко закриваю переписку, поки не понаписував іншої дурні, але переходжу на її сторінку, розглядаючи фото. Їх не так вже й багато: з друзями десь на природі, декілька фото з Барселони, пара фото з фестивалів, але не тих, на яких ми грали цього року, декілька селфі, які перемежовуються із прочитаними книжками, гарними краєвидами і заходами сонця. Все, чим живе нормальна людина, у якої є робота, друзі й хобі. Відмічаю, що жодної фотки з якимось хлопцем.

«Блядь, Хокка», — злюсь на самого себе за миттєве радісне відчуття десь всередині, яке одразу ж намагаюся гнати геть. 

І тут мій палець раптом зупиняється посеред екрану, а серце наче здивовано завмирає. На цьому фото ми з нею — це бекстейдж зі зйомок «Bad Idea», на якому вона поправляє моє волосся, із підписом «There will be something beautiful from @blindchannel». Я навіть позначений на фото, та у круговерті всього, що тоді відбувалося, зовсім не дивно, що цю відмітку я пропустив. Іноді мене дратує, як багато відміток прилітає іноді навіть на чомусь досить безглуздому. В цьому хаосі дуже легко пропустити щось справді важливе. Як ось це фото.

«А воно важливе?» — насміхається внутрішній голос. 

Та я і сам не знаю, чому це видається важливим. Але приємно бачити це фото у неї в профілі… Не впевнений, що пам’ятаю цей момент, можливо, підключається моя фантазія, та я наче відчуваю дотик її пальців до свого волосся і його сплутаних прядок, які вона тоді намагалася розплутати. Даремно, бо то не грало ролі, адже йому й належало бути хаотичним. Як і мені. 

Я додаю фото до збереженого, подумки дякуючи Інстаграмові за те, що хоча б про цю дію він не надішле їй сповіщення. 

— Щось ти притих, Йоеле. Все добре? — вириває з онлайн світу дбайливий голос Алексі. Але від несподіванки я здригаюся. За ці декілька хвилин забув, де саме знаходжуся.

— Захопився відчуттям популярності, — виголошує замість мене Порко, хрумтячи попкорном. 

— Закрийся, — швидким рухом вихоплюю у нього миску, незважаючи на його обурення, чим викликаю сміх інших. Наші перепалки такі буденні й природні, вже стільки років частина нашої щоденної рутини, що це викликає лише теплі почуття. Вони — моя сім’я, без усіляких сумнівів. І я раптово вирішую поділитися з ними.

— На останніх трьох концертах була візажист зі зйомок «Bad Idea».

— Ти що, там якесь дослідження провів? — здивовано питає Томмі. Інші теж виглядають спантеличеними, наче не можуть зрозуміти, чому я це виголосив.

— Вона в сторіс відмітила. Я випадково на профіль перейшов і… побачив, — опускаю погляд, відчуваючи себе ніяково. Чорт забирай, це так безглуздо. — Ми декілька разів перетиналися поглядами на концертах. Мабуть, те відчуття було впізнаванням…

— Те відчуття? — хіхікає Порко, кидаючи на мене зацікавлений лукавий погляд. Бляха, коли ми вип’ємо, то поводимося, як підлітки.

— Не знаю, як пояснити… — я вже й сам не радий, що взагалі почав цю розмову. — Забийте, мабуть, я просто був дуже захоплений виступом.

— Невже наш Йоель запав на дівчину? — вдавано шоковано запитує Йоонас, різко сідаючи рівно й надаючи своєму обличчю максимально здивованого виразу.

— Не будь таким придурком, Йоонас, — штурхає його ногою Ніко, відриваючись від екрану смартфона.

— Хто, як не я, — знизує плечима той, відбираючи в мене назад свій попкорн і відправляючи до рота цілу жменю.

— І справді, — гмикає Оллі й повертається до мене. — То вона тобі сподобалася?

— Ні, — різко заперечую я. Мабуть, це звучить занадто різко, бо хлопці відразу починають усміхатися. — Я не знаю. Просто… ми просто перетиналися поглядами, вона була у перших рядах, — починаю усвідомлювати, що це звучить як не дуже переконливе виправдання. — А потім виявилося, що ми перетиналися на зйомках. Тісний світ.

Я якомога більш незворушно знизую плечима й теж закидаю до рота попкорн, поки не почав ляпати чогось ще більш дурного. 

«Тісний світ, бляха», — прямо бачу, як мій внутрішній голос фейспалмить.

Хлопці кивають, і ми закриваємо цю тему, повертаючись кожен до своїх справ. Втома бере своє, і поступово розмірене похитування автобуса на дорозі, хилить нас у сон. Усі розбрідаються по своїх спальних місцях, доки не лишаємося лише ми з Оллі. Дивно, він зазвичай лягає раніше за всіх.

— Йоеле, — окликає він, — хочеш поговорити про ту дівчину?

Оллі найспостережливіший з усіх нас. На противагу нашому творчому хаосу й гіперактивності, Оллі зберігає спокій та помічає те, чого часто не помічають інші. Що, можливо, помічає Томмі, який не вважає за потрібним виголошувати, поки його про те не запитають. І я усвідомлюю, що мабуть-таки, найкраще з усіх мене зараз зрозуміє саме Матела. Проте, й сам не знаю, як пояснити те, що відчуваю.

— Насправді, я сам не знаю, — видихаю, закриваючи Інсту та блокуючи телефон. — Можливо, це таки була якась симпатія… але важко сказати, знаєш, на сцені ловиш кайф і все здається неймовірним, захоплює… Кожного разу, як вперше, коли бачиш їхні очі, те, як вони співають разом з нами, як влаштовують слем… 

— Але щось саме у ній тебе зачепило? — уточнює Оллі. — Це ж її ти шукав поглядом сьогодні?

Впевнений, здивування красномовно відображається на моєму обличчі. Матела всміхається.

— Так, я помітив. Так ти відписав щось на її сторі?

— Так, подякував. І додав, що викликати емоції і допомагати справлятися з ними й було основною метою, чому ми почали робити музику. Радує, коли слухачі вловлюють це, знаєш? — здається, я до останнього намагаюся заперечити, що є якась інша цікавість окрім музичної.

— Непоганий початок, — схвалює Оллі. 

— У мене просто виникло відчуття дежавю. Наче це вже було, наче я вже її бачив. Ще до Праги, коли вперше побачив у натовпі під сценою, — уточнюю. 

— Пф, ми відіграли майже сто тридцять концертів за цей рік. Не дивно, що в тебе виникає відчуття, що це все повторюється, — підсміюється Оллі, допиваючи своє пиво. 

— Так, думаю, ти правий…

— Слухай, але іноді буває, що ловиш погляд… і щось стається, — серйознішає він. — Не всьому можна дати логічне пояснення. Життя ж не енциклопедія. 

На декілька секунд запановує тиша, а потім ми одночасно прискаємо від сміху.

— Коли вип’ю, я починаю філософствувати, знаю, — здається Оллі. — Та може, це знак тобі припинити тікати від почуттів? Може, варто ризикнути й піддатися їм? Спробувати? 

Я нічого не відповідаю, так само зненацька захоплений неясними почуттями й тим, куди ця розмова завела. 

— Ти будеш в порядку, Йоеле, — нарешті видихає Матела, плескаючи мене по плечі.

«Ні, не буду. Якби ти тільки знав, Оллі… Я вже ніколи не буду в порядку», — хочеться відповісти мені, та я знаю, що не зможу йому цього пояснити. Тож просто уникаю відповіді й ховаю обличчя за пляшкою Heineken. Пиво якось занадто гірчить…

— За стільки років, Йоеле, ти ж мені наче брат. І я хочу, щоб ти був щасливим, — я лише відкриваю рота, а він уже зупиняє мене, наче знаючи, що я збираюся відповісти, — не лише на сцені. Іноді ти стаєш просто одержимий нею, знаєш?

Я гмикаю, залишаючи цю репліку без коментаря, усвідомлюючи, що він абсолютно правий. Мені немає чим крити.

— Я до того, — зітхає Матела, трохи нервово крутячи в руках порожню пляшку, — якщо відчуваєш, що це не просто так, що це варте того, дозволь собі спробувати. Відпочинь від дороги, від туру, від цих емоцій… і подивись на все свіжою головою.

Я втомлено киваю, знову шкодуючи, що почав цю розмову. Аргументи Оллі цілком правильні й зрозумілі, якби це була лише моя невизначеність чи побоювання невдалих стосунків. Та справа в тому, що усе це не має жодного сенсу. Я знаю, чому це неможливо, адже правда набагато страшніша, ніж хлопці можуть думати. І точно знаю, що ніколи не поділюся нею з ними. 

Та я не розумію, чому все одно продовжую про це думати навіть тоді, коли мене майже долає неспокійний сон останньої ночі в туровому автобусі, який за ці місяці став більш справжнім домом, ніж той, до якого я повернуся уранці…

hilla_lehtinen:

«Слухай, можливо це здасться дуже дивним, і я не впевнена, що ти прочитаєш це повідомлення, але я була візажистом на зйомках вашого кліпу. Я не одразу співставила… а потім, здавалося, не було сенсу, але раз ти вже відповів на цю сторіс… Ти навряд чи мене пам’ятаєш, та і я не одразу-то впізнала. Мені тоді було п’ять, а тобі — сім, ти дружив із моїм старшим братом, і ми загалом багато часу проводили разом, бо жили в сусідніх будинках в Лахті, поки ви не переїхали до Оулу. Здуріти можна, що ти став рок-зіркою!»

Я декілька разів перечитую це повідомлення, намагаючись усвідомити його зміст. Ця дівчина з концертів — моя подруга дитинства? Це як взагалі? Це що за співпадіння таке? Я ж було подумав, що вона естонка, коли побачив те фото зі зйомок, які проходили в Таллінні. А після цього повідомлення знову переглянув профіль і зрозумів, що багато підписів під фото були фінською. 

Я намагаюся згадати події двадцятидвохрічної давнини, і в пам’яті спливають лише окремі фрагменти. Та серед них таки є декілька, в яких троє дітей гасають подвір’ям заднього двору, поки дорослі смажать барбекю, або двоє хлопців ганяють вулицею на велосипедах, а світловолоса дівчинка заздрісно спостерігає за нами. Хілла.

«No fucking way!» — друкую на емоціях. І одразу ж надсилаю навздогін наступне:

«Світ не може бути настільки тісним!» 

Хоча прекрасно розумію, що ще й як може. До того ж, Фінляндія не така вже й велика країна. Чорт забирай, то це тому її обличчя видавалося мені таким знайомим? Але ж… минуло двадцять два роки, вона змінилася, я навіть не пам’ятав її до цього моменту…

hilla_lehtinen:

«Можливо, світ таки не може, але Фінляндія може 😂»

«Тоді на зйомках у мене голова іншим була забита, але коли вийшов сингл, вирішила дізнатися про ваш гурт більше. Уяви, як я офігіла, коли зрозуміла, що в дитинстві грала з вокалістом у хованки 😅»

«Я в шоці. Справді. В мене було відчуття дежавю на останніх концертах, але я думав, що бачив тебе на якихось з них раніше»

«Я була на багатьох🙂»

«О, то ти наша фанатка? 😏» 

Так, стоп. Це що, флірт? Вау, у мене тремтять руки, приїхали…

«Ти чого так рознервувався, Хокка?» — в’їдливо під’южує внутрішній голос. Тягнуся до банки й роблю декілька ковтків Original’у. Чорт забирай, навіть цей напій з нашого рідного міста. 

hilla_lehtinen:

«Думаю, так і є. Ваша музика топ, вона постійно у моєму плейлисті. А на сцені ви просто неймовірні, від вас шалений потік емоцій. Я просто обожнюю таку емоційність!»

«Вау, мені дуже приємно таке чути, дякую!»

І переписка триває. З кожною новою банкою Original’у й кожним новим повідомленням стає простіше, легше, невимушеніше. Ми наче наново знайомимося, але з долею давно забутого. Вона питає за моїх батьків і братів, я — за її сім’ю. Це здається формальною ввічливістю, але мені направду цікаво, бо я пригадую її батька Йоону і декілька його цікавих історій-на-будь-який-випадок-життя. Потім розповідаю їй, як ми з хлопцями створили в Оулу гурт і як йшли до успіху, поки не вистрілили на Євробаченні. Вона відповідає, що минулого року конкурс не дивилася, але нашу пісню чула і навіть додала в плейлист, та чомусь не почала дізнаватися більше. І я вкотре ловлю себе на тому, а що як так і мало статися? Не назву себе фаталістом, та іноді в житті трапляються цікаві збіги…

hilla_lehtinen:

«До речі, того дня я не мала бути на зйомках вашого кліпу, але в моєї колеги захворіла дитина, тож я її замінила. Я саме працювала тоді з Vita Picture в Таллінні»

«Починаю думати, що всі випадковості невипадкові…»

«Взагалі не очікував побачити себе у твоєму профілі»

«То ти переглядав мій профіль? 😏»

Це також схоже на флірт чи я занадто накручую? Як поводитися, коли тобі не пофіг?..

«Треба ж було зрозуміти, з ким я спілкуюся 🤷🏼‍♀️».

«Ти безнадійний», — фейспалмить мій внутрішній голос.

«Чи я, бува, не божевільна фанатка, яка просталкерила твоє дитинство, а тепер вигадує історію, аби втримати твою увагу? 🤪»

«Гей, я люблю наших фанів»

«Вибач, дурний жарт з мого боку. Я не мала на увазі ображати ваших фанів 🥺»

«Я ж наче теж в їхньому числі 🙈»

«Та нічого. Іноді справді уваги буває забагато, але врешті-решт ми самі цього хотіли, тому немає на що жалітися 😮‍💨»

«Слухай, розумію, життя рок-зірки дуже насичене… та можливо, ми могли б якось вибратися на каву?»

 

І ми таки сходили на каву, хоча декілька разів я поривався усе скасувати, коли моя тривожність брала гору. Я кляв себе за те, що погодився, за те, що продовжував ту переписку. За те, що взагалі відповів на ту її сторі. Чим я взагалі думав? Чого очікував? Заспокоював себе тим, що то була просто дружня зустріч, нічого більше. Намагався не перетворювати її в щось більше у своїй голові.

Та її очі виказували зворотнє. Хай яким би скептиком не був, я не настільки сліпий, аби не помічати. Поміж спогадів про дитинство і запитань про сім’ю, поміж розповідей про життя, роботу й інші абсолютно нейтральні теми. 

Та найбільше зараз мене лякає те, що крига моєї байдужості дає тріщину, вивільнюючи те, що я намагався поховати під нею. Мене лякає те, що я не можу викинути це з голови, не можу позбутися нав’язливих думок про те, що сам хочу нової зустрічі. 

Та який у ній сенс? Що буде між нами далі? Нічим хорошим це не закінчиться.

І попри це я все одно вистукую пальцями по екрану, набираючи повідомлення:

«Все в силі, якщо у тебе нічого не змінилося    00:45».