Невелика історія з Намджуном

***

   Лише розплющивши очі, дівчина зрозуміла, що сьогодні день буде невдалий. За вікном був осінній дощовий день. Ана не любила таку погоду, вона завжди асоціювалася в неї зі смутком, тому й зараз не викликала ні краплі позитиву, але єдиним плюсом була можливість гарно вдягнутися. Темні джинси та чорний светр. Дівчина любила такі кольори, хоч і часто чула від своїх батьків :”У тебе що, траур?”,- але ніколи не надавала великого значення цьому, бо воліла вдягати те, що їй подобається. От і зараз Ана накидує на себе своє улюблене бордове пальто та перевіряє, чи нічого не забула.

   Навчання ніхто не скасовував, тому дівчина  допиває каву, що зварила собі кілька хвилин тому, і прямує на заняття, які триватимуть до пізнього вечора.

   — Ну, дощу начебто не передавали, — тихо промовила дівчина та вийшла з квартири.

***

   Намджун виступав перед тисячами людей, зустрічав багатьох політиків, давав мільйони інтерв’ю, але читати лекцію перед аудиторією зі студентами ще не доводилося. Тема була дуже цікавою та, звісно ж, імпонувала юнакові: “Вплив мистецтва на життя людини”, але все одно хвилювання нікуди не поділося.

   Пасмурний день не вселяв упевненості, та все ж Намджун не міг підставити друга-професора, якому пообіцяв. Чон Кан запевняв, що залишить цю лекцію в таємниці та не буде розголошувати серед інших студентів, хоч і хотів привернути увагу до свого курсу. Намджун погодився лише з умовою, що не буде тисняви й він спокійно зможе поїхати додому без зайвої уваги. Звісно ж, хотілося мати гарний вигляд, тому він вже кілька хвилин стоїть у своїй гардеробній і не може обрати, що йому одягнути. Можливо, комусь видасться, що чоловіки не так ретельно підбирають собі образи, але за роки роботи в цій індустрії Намджун зрозумів, що людям важливо, як виглядає знаменитість. Ідеальним рішенням для такого випадку були класичні темні штани та кремового кольору водолазка. Осінь за вікном нагадувала про необхідність верхнього одягу, тому світле пальто ідеально доповнювало образ. Дослухаючись до стилістів протягом усього цього часу, чоловік навчився гарно комбінувати вбрання, до того ж відчуття стилю в нього було.

   Намджун не придумував якогось конкретного плану, як буде проводи лекцію, що було на нього дуже не схоже, але він вирішив, що імпровізація — діло непогане, тому зможе викрутитися.

   Автівка виїхала з підземного паркінгу і зрівнялася з потоком машин, які вічно кудись поспішають.

***

   Вже близько півгодини Ана сиділа в автобусі і нервово визирала в вікно. Дівчина розуміла, що якщо вони так постоять ще хоч хвилин 10, то вона точно запізниться на лекцію. Отримавши від одногрупниці повідомлення : “Вже потихеньку збираємося. Професор Чон каже, що сьогодні буде якийсь запрошений гість, і він просить не запізнюватися. Сказав навіть, що зарахує тим, хто сьогодні був присутній, кілька семінарів, тому поквапся”. Дівчина лише почула, що водій щось яро кричить та махає руками. Не розуміючи ні слова, вона, озираючись, побачила, що в автобус врізалася якась автівка, тому він далі не поїде.

   Нічого більше не лишалося, як викликати таксі, бо іншого способу дібратися до університету не було. І от вже стоячи перед потрібною аудиторією, дівчина думала, чи варто взагалі туди заходити. Вона запізнилася на 15 хвилин, це начебто й не дуже багато, але перспектива того, що вона приверне увагу цілої аудиторії лише своїм прибуттям, не дуже радувала її.

   Все-таки небажання виконувати ті нещасні семінари перемогло, і лише відкривши двері, дівчина усвідомлює, що краще б вона прогуляла цю пару.

   ***

   Уже трішки розслабившись та знайшовши спільну мову зі студентами Намджун почав вести лекцію. Безперечно, він чув шушукання та вирази захоплення, але намагався не концентруватися на цьому, щоб не втратити думку.

   — Як ви вважаєте, наскільки мистецтво …

   У цей момент двері відчиняються і в добре освітлену аудиторію заходить дівчина. Вона намагається зробити це максимально тихо, щоб не привертати до себе зайвої уваги, навіть не глянувши на чоловіка.

   — Пані Ано, вам не здається, що ви запізнилися? — тишину порушує серйозний голос професора Чона. Мабуть, аудиторія стала найтихішим місцем у світі.

   Ана розгубилася, не знала, що їй говорити, бо ще ніколи не потрапляла в таку ніякову ситуацію. Дівчині завжди здавалося, що професор її недолюблює, але зараз вона в цьому переконалася.

   – Еммм, я, я, вибачте, сьогодні…— спробувала пояснити дівчина, але їй не дають договорити.

   – Ано, ви ж знаєте, що я не терплю запізнень на свої пари. Ви іноземна студентка. Вам вдвічі більше треба працювати. До того ж, у нас сьогодні спеціальний гість, а ви мене так підставляєте.

   У цей момент їхні погляди пересіклися. І для Намджуна, і для Ани час ніби зупинився. Дівчина стояла в шоці від того, що сказав професор і хто перед нею, а Намджун – від незручності становища. Йому було соромно за слова друга і шкода дівчину, яку щойно зганьбили перед стількома людьми.

   — Чоне, облиш її, навіщо ти це робиш, вона ж спокійно зайшла, не заважаючи, — спробував тихо надоумити друга Намджун.

   — Я не буду терпіти до себе такого ставлення, — більш рішуче говорить професор.

   — Знаєте, професоре, я також не буду терпіти до себе такого ставлення. Щоразу, коли я з’являюся в цій аудиторії, у вас знаходиться купа зауважень до мене, хоча я одна з тих студенток, які роблять найбільше на ваших заняттях. Коли я обирала цей напрямок і читала про ваш курс, то була просто на сьомому небі від щастя, що матиму шанс навчатися в такої компетентної людини, як ви, але зараз я жалкую про свій вибір. Не всі люди такі добрі, якими видаються на перший погляд. До побачення і гарного дня, професоре Чон. Більше я вас не потурбую, — на емоціях випалює дівчина всю ту образу, яка накопилася за навчальний рік і, демонстративно грюкнувши дверима, покидає аудиторію.

   Намджун не знав, що сказати. Слова дівчини вразили й змусили пишатися нею одночасно. Не часто зустрінеш людей, які зможуть постояти за себе. Ця людська риса дуже подобалася чоловікові, хоч він і не часто зустрічав таких людей. Злегка усміхнувшись, він спробував продовжити лекцію, але все одно відчувалася ніяковість аж до кінця пари.

***

   Дівчина крокує пустим коридором, ледь стримуючи сльози, і раз за разом прокручує в думках сказані кілька хвилин тому слова. “Не варто було цього говорити. Ну все, договорилася, це ж будуть тепер проблеми. Господи, Ано, ну чому ти ніколи не думаєш, перш ніж сказати.  Зачекайте, це він мене принизив, я тут ні до чого, я лише відстоювала себе”. Вона зупиняється на кілька секунд і, приклавши до лоба руку, тихо промовляє :

   — Що ж мені тепер робити?..

   Ана не знала, як вирішити цю ситуацію. Додому їхати не варіант, бо ще є одна важлива пара. Повертатися назад в аудиторію до професора Чона дівчина теж не планувала. Почуття гордості не дозволяло.

   — Ну нічого, піду вип’ю кави й можна йти на наступну пару, а що ж іще робити.

  ***

   Уже майже під кінець занять дівчина зрозуміла, що погода псується не на жарт. Небо затягувало дощовими хмарами. Акаунти з новинами виставляли все більше оголошень про негоду, про відміну курсування транспорту.

   — Як же мені тепер додому доїхати, якщо транспорт вже не їздить, — паніка наростала з кожною секундою.

***

   — Гаразд, Чоне, буду я їхати до себе. Вже пізно. Передають страшну зливу, хочу встигнути доїхати до її початку, — вже стоячи біля дверей, говорив Намджун.

   — Так, добре, їдь, я теж чув, що буде щось небезпечне. Кажуть, що навіть скасували курсування всього транспорту. Таксі теж наче відмовилися виїжджати за новими замовленнями. Як тепер людям дібратися додому… Це нам із тобою пощастило, бо маємо автівки. От як, наприклад, дібратися додому студентам. Постійно казав, що варто скасувати ту кляту другу зміну. Маю лише надію, що студенти бачили цей прогноз і вирішили пропустити заняття…— досить схвильовано роздумує професор.

   Із цих слів Намджун зрозумів, що Чон не такий вже й поганий. Вони не дуже тісно спілкувалися, але коли з’являлася можливість, то намагалися не втрачати її. Чон досить лояльно ставиться до своїх студентів, часто йде назустріч, хоч і не показує цього. На питання Намджуна: “Навіщо ти так жорстоко з дівчиною? Вона ледь не плакала”, – свою поведінку чоловік пояснив так: “Це їй же на користь. Вона справді здібна студентка. От я і подумав, що такі слова підштовхнуть її до інтенсивнішого навчання. Я ж не думав, що вона так відреагує…Я з нею поговорю. Не можу втратити таку наполегливу студентку”. Після цих слів Намджун трохи заспокоївся, хоч і не приймав такі методи “навчання”. Йому справді стало шкода дівчину, бо розуміє, що навчання в іншій країні та ще й до всього в абсолютно іншому культурному просторі — справа не з легких.

   —Так, теж на це сподіваюся, бо й справді ще будуть потім проблеми університету. А стосовно студентки…Поговори обов’язково, я думаю, вона трохи погарячкувала й, може, навіть вже жалкує про свої слова. Гаразд, поїхав, до зустрічі!— остаточно попрощавшись із другом, Намджун впевнено покрокував пустими коридорами університету, паралельно роздивляючися все.

***

   Остання пара закінчувалася о 9:00, тому вже о 8:59 дівчина сиділа зібрана і в будь-який момент була готова зірватися з місця. І от нарешті почувши такий довгоочікуваний дзвінок, вона миттю вислизнула з аудиторії, лише крикнувши “До побачення”. Ана не полишала спроб викликати таксі, хоч на підсвідомому рівні і розуміла, що то марна справа.

   — Ано, поїхали з нами. Ми домовилися з хлопцями з паралелі їхати разом додому. Можу попросити, щоб і тебе забрали, — пропонує один з одногрупників дівчини.

   Ана досить добре спілкувалася з цим юнаком, але, напевно, інстинкт самозбереження говорив дівчині не сідати в той автомобіль, хоч і часто переконувала себе, що не варто так насторожено до всього ставитися.

   — А, ні, дякую, Хане, але мені не в той бік зовсім, тому дякую, — спробувала якомога ввічливіше відповісти дівчина, і попрощавшись із ним, попрямувала др виходу.

   За ті кілька хвилин, які Ана витратила, зайшовши до вбиральні, майже всі студенти роз’їхалися по домівках. Хвилювання зростало не на жарт, тому все, що залишалося, — це йти на зупинку. Можливо, все ще ходить якийсь автобус…Ну, принаймні хотілося в це вірити.

***

   Намджун зрозумів, що пішов запізно, уже коли почув дзвінок і побачив студентів, які поспішали покинути університет.

   — Гаразд, зачекаю кілька хвилин, нічого страшного, думаю, не станеться.

   У думках була лише смачна вечеря, яку чоловік планував приготувати собі після приїзду, та гарячий душ. Під вечір завжди ставало прохолодно, але сьогодні стало як ніколи зимно, тому гарячий душ має бути найкращим завершенням такого насиченого дня.

   Увагу Намджун привернула дівчина, яка сиділа на зупинці. Лише коли дистанція зменшилася, він зрозумів, що це та сама дівчина з сьогоднішньої лекції.

   — Чому вона досі не поїхала додому? Автобуси ж уже не ходять, — здивовано промовляє чоловік.

   — Так, Намджуне, у тебе є два варіанти: покинути дівчину на вулиці посеред ночі перед бурею і поїхати або підвезти її додому, але, можливо, після цього в тебе будуть проблеми, — театрально роздумував Намджун.

   Переміг другий варіант, тому вже через кілька секунд дорога іномарка зупинилася навпроти дівчини.

***

   Коли на пустій дорозі з’явився дорогезний автомобіль, а потім до всього ще й зупинився навпроти дівчини, Ана не на жарт злякалася.

Уже подумки попрощавшись зі всіма своїми рідними та друзями, вона ніяк не очікувала побачити перед собою Кім Намджуна.

   — Вас підвезти? — доброзичливо та спокійно пропонує чоловік.

   На зміну страху приходить шок, тому дівчина якомога спокійніше промовляє:

   — Ем, ні, дякую, не варто. Я сама доїду.

   — Я справді хочу вам допомогти. Не відмовляйтеся.

   Чоловік побачив хвилювання та розгубленість в очах дівчини, тож додав:

   — Якщо ви переживаєте, то можете скинути свою геолокацію друзям. Знаю, що майже всі вже роз’їхалися, таксі не їздить, автобуси не курсують. Тому і вирішив вам допомогти.

   — Та ні, що ви, не в тому справа…— дівчині вмить стало соромно, що змусила чоловіка думати, що боїться його чи він видається небезпечним. Кілька секунд дівчина думала, говорити це чи не варто, але все ж вирішила, що сьогодні явно її зірковий час, і якщо сказала правду викладачеві, то і йому зможе.

   — Намджуне, я прекрасно знаю, хто ви, тому не хочу ставити ні себе, ні вас, у першу чергу, у таке становище. Я щиро вдячна, що ви хочете мені допомогти, але не варто ризикувати своєю репутацією та майбутнім заради імпульсивного рішення, — вже більш рішуче відповідає дівчина, зустрічаючись поглядами з такими темними, як ніч, очима.

   Щира усмішка з’являється на обличчі чоловіка, і дівчина не знає, як реагувати на такі емоції. Вона думала, що він розвернеться та поїде, а він ще й…Сміється з неї?

   — А я все думав, коли ви скажете, що знаєте мене…Ви тримались досить довго, — все ще усміхаючись, говорить Намджун та додає: — Я розумію ваші хвилювання та вдячний, що турбуєтеся про мою репутацію, але за стільки років я не втратив людяності. Я бачу, що можу вам довіряти, я це зрозумів ще в аудиторії, коли ви абсолютно ніяк не відреагували на мою присутність. До того ж, на вулиці вже майже 10 година вечора, навколо ні душі. А ще, скажу вам по-секрету, — трохи знижуючи тон і нахиляючись до дівчини, тихо говорить, — ніхто не знає, що в мене є водійське посвідчення, тож…Я справді хочу вам допомогти. Це буде наш секрет.

   Після цих слів Ана розслабляється і вже теж не може стримати усмішку.

   — Ну, якщо ви розкрили вже всі карти, то я не можу тепер відмовитися від такої благородної пропозиції.

   — От і прекрасно. Сідайте, — дружелюбно говорить чоловік та повертається назад до автівки.

   Дівчина ще кілька секунд обдумує ситуацію, яка склалася, та подумки проговорює:”Та ну що тут такого, нічого страшного ж не відбудеться”.

   Намджун зазвичай любив їздити в тишині, щоб нічого не відволікало його від дороги, але зараз він не міг зосередитися ні на чому, окрім ледь вловимого солодкого запаху, який відчував Намджун. Він довго намагався зрозуміти, що це за аромат, але те, що його це так зацікавило, трохи дратувало, тому ідеальним рішенням було увімкнути радіо.

   — Ви не проти, якщо я увімкну музику? — все ж вирішив запитати у своєї неочікуваної пасажирки Намджун.

   — Та не проти, звісно, це ж ваша автівка. Ви ще й запитуєте, — ледь усміхнувшись, говорить дівчина й знову відвертається до вікна, насолоджуючись красою нічного Сеула.

   Місто вночі завжди приваблювало дівчину своїми яскравими вогнями. Напевно, через те що їх так не вистачало в житті Ани. Щодня пізно повертаючись додому, дівчина з доброю заздрістю розглядала прохожих. Хтось так само, як і вона, поспішав додому, хтось намагався викликати таксі для підвипивших колег, галасливі компанії підлітків проходили повз, жваво щось обговорювали. Веселощі завжди оминали дівчину. Більшу частину свого часу вона проводила за навчанням, але думки, що її молодість пройде в книжках та аудиторії, лякала. Через те і пропозиція Намджуна виявилася для Ани більше схожою на злий жарт. Дівчина знала, що вона другорядний персонаж у всіх історіях, тому захотілося хоч раз відчути себе головною героїнею…

    — Я тільки зараз зрозумів, що не знаю вашого імені. Ви то моє знаєте. Якось несерйозно виходить, — привітно говорить Намджун, а дівчина повертається і на кілька секунд робить задумливе обличчя. Очевидно, намагається згадати, чи говорила вона своє ім’я. Намджун не може не усміхнутися такому милому виразу обличчя й знову зосереджується на дорозі.

   — А, точно, вибачте, я Ана. Навіть якось випустила факт того, що не назвала своє ім’я. Негарно вийшло.

   — Та нічого, усе нормально, ви, певно, розгубилися. І так, можемо перейти на “ти”, бо коли до мене звертаються на “ви” , таке відчуття, що я вже старий, хоча до старості ще багато. Начебто… — чоловік радий, що його слова викликали в дівчини відкриту усмішку. Справді щиру. Не таку, яку він бачив щоразу, коли зустрічав різних знаменитостей, не таку, якою його зустрічають на роботі, а справжні почуття. Від цього на душі стало тепло.

   — Та не такий ви і старий, ой, тобто ти. Просто звикла тримати дистанцію з незнайомими для мене людьми, до того ж, як на мене, це прояв поваги. Але якщо тобі так буде зручніше і звертання “ви” задіває твою гордість, тоді гаразд, буду казати “ти”, — так само усміхаючись, говорить дівчина.

   — Так, дякую, мені сказали, що я молодий, можна спати спокійно, — намагається якомога серйозніше говорити Намджун, але не дуже виходить, бо дивлячись на неї та спілкуючись, і справді хочеться бути собою.

   Мовчання трохи нагнітало, Намджун бачив, що дівчина соромиться його, тому вирішив, що якщо вже й ризикнув настільки, аби підвести дівчину, то має повне право зараз спокійно поспілкуватися з нею, адже не завжди видається така можливість. Було відчуття, що він може з нею поділитися.

   — Ано, ти десь працюєш, чи, можливо, на стипендії? — приємний чоловічий голос відволікає дівчину від розглядання вулиць.

   — Ухти, це приємно, що ти думаєш про мене настільки добре. Але, на жаль, моїх знань не достатньо для стипендії в Кореї, — сміючись, говорить дівчина. — Я тут на кілька років за обміном. Наш університет уклав угоду з Сеульським університетом. Коли відкрився конкурс на навчання за обміном, я навіть і не одразу дізналася про це. Чесно скажу, у нашому університеті не так і багато знавців корейської культури, тому й попит був не дуже великий.  Мій куратор запропонував мені подати заявку, бо я добре знаю англійську мову, а в договорі було сказано, що при бажанні будуть надані курси вивчення корейської мови. Звісно ж, мене це зацікавило. Я довго думала, чи варто, бо все-таки отак в один момент змінити своє життя не так і просто, але, як-то кажуть, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Не знаю, чи у вас є таке прислів’я, але в мене вдома так кажуть, — привітно розповідає Ана чоловікові, а Намджун весь цей час уважно слухає і намагається не пропустити жодної деталі. Йому приємно, що дівчина не бачить в ньому якусь недосяжну зірку, а розповідає все як своєму другові. А дівчина починає роздумувати, чи варто було взагалі це розповідати.

   — Вау, це й справді так важко наважитися на такий серйозний крок. Наскільки я зрозумів, ти тут нікого не знаєш, тому я справді пишаюся, що є такі сміливі люди, а мені ще й випала така можливість поспілкуватися з тобою, — намагається зробити комплімент Намджун, бо на хвильку здалося, що дівчина засумнівалася в сказаних щойно словах.

   — І це мені говорить Кім Намджун. Один із найпопулярніших людей світу, – машину наповнює щирий сміх дівчини, і в такій ситуації чоловік вже не може залишатися серйозним, тому близько хвилини ці двоє намагаються заспокоїтися.

   Дівчина витирає сльози, що виступили від сміху, і говорить:

   — Дякую, Намджуне, із приїзду сюди я ще так не сміялася. Насправді дуже приємно чути такі слова від тебе.

   Решту шляху молоді люди витратили на розмови про все на світі. Намджун був радий показати комусь справжнього себе, поспілкуватися з дівчиною так спокійно та відверто, не хвилюючись за свою безпеку та про образ ідеального лідера. Вона ж не могла повірити в реальність подій, але була зворушена його довірою до неї,тому вирішила використати цей вечір і поспілкуватися з людиною, яка для всіх була ідеалом.

   Ці двоє не одразу помітили, що вже під’їхали до будинку дівчини. Ана ніколи не вміла прощатися. Не знала, що сказати, як висловитися так, аби правдиво передати свою вдячність людям.

   — Так, ми вже приїхали…— Намджун відчув сум в голосі дівчини, хоч вона і намагалася не показувати цього. — Не знаю, за які такі звершення доля нагородила мене цією поїздкою з тобою, але мені справді дуже приємно, що я змогла стати твоїм співрозмовником на ці пів години. Сподіваюся, ти не пожалкував про своє імпульсивне рішення і зміг хоч на цей час відчути себе звичайною людиною. Я вже не маленька і розумію, яка це рідкісь та ризик на розмови з такими, як я, але пам’ятай, що ти така сама людина, як і я, у тебе є такі самі почуття, емоції, тому не варто це все завжди тримати в собі. Ми не можемо бути ідеальними. Ще раз дякую, бережи себе. Як казав Джин : “I’m the one i should love”. Тому прислуховуйся до його слів, — привітно та ледь не плачучи говорить Ана, а Намджун не може і слова сказати. Зазвичай такі слова доводиться говорити йому на інтерв’ю та шоу, тому почути їх зараз від дівчини було справжнім шоком. Він бачить, що дівчина тримається з останніх сил, і він не може зрозуміти, що викликало в неї такі сильні емоції. Невже вона і справді так хвилюється за нього…

   — Як ти там казала? Хто не ризикує, той не п’є шампанського, — Намджун намагається підібрати правильні слова, а дівчина усміхається та ховає обличчя, аби не показати блискучі від сліз очі.

   — Так, правильно, намагайся іноді жити за таким принципом. Прощавай, — востаннє усміхається дівчина і махає рукою на прощання.

   — Прощавай, — говорить та махає у відповідь Намджун, поглядом проводячи мініатюрну фігуру, яка зникла за дверима під’їзду.

   Шлях додому видається чоловікові вічністю. Розмова та слова дівчини не виходять з його голови, а аромат, який і досі відчутний в машині, не дає спокою. Лише припаркувавши свій автомобіль, коли яскраве світло освітлює темний салон, Намджун бачить невеликий темний шарф, який дівчина, очевидно, в темноті й не побачила, що забула. Мимовільна усмішка з’являється на обличчі, коли він бере його до рук і тепер він ближче може розібрати нетерпкий персиковий аромат, від чого усмішка стає ще більшою, яка робить Намджуна найпривабливішим чоловіком на світі.

   Піднімаючись в свої мегадорогі апартаменти, чоловік на ходу знаходить у контактах номер і після кількох гудків чує знайомий голос.

   — Ну що там, ти безпечно доїхав? — ввічливо цікавиться Намджун, перш ніж поставити питання, яке його цікавить найбільше.

   — Так, усе нормально, на щастя, встиг вчасно. У тебе все нормально, що ти так пізно телефонуєш? — схвильовано говорить друг.

   — Так, все нормально. Чоне, ти там пропонував провести ще одну лекцію в цієї групи… Знаєш, мені сподобалося, тому я оце по дорозі додому подумав, що буде цікаво провести ще одну пару. Як ти на це дивишся? — впевнено говорить чоловік та вже знає, що почую позитивну відповідь від професора.

   — А, так, так, звісно, я організую запросто. Радий, що ти зміг знайти спільну мову зі студентами, — спочатку було чутно здивування в голосі друга, але радість за свій предмет переважала, тому ще хвилину обговоривши певні деталі, чоловіки бажають один одному гарної ночі.

   — Ну а що, мені й справді дещо сподобалося, я ж не збрехав… Все-таки правильно зробив, що схрестив пальці, коли говорив “Прощавай”, — із хитруватою посмішкою говорить Намджун, перекидує на одне плече рушник та, глянувши на шарф, що лежить на дивані, направляється до ванної кімнати, розмірковуючи про цікаві події, які нарешті почали відбуватися в його життя.

   Часом життя другорядних персонажів цікавіше та насиченіше за історію головних. Не завжди треба бути головним героєм, щоб бути щасливим.