Частина перша

    Запах гару та металу різав ніздрі. Асока розплющила очі. Темні, пошарпані стіни коридору, освітлені далеким сяйвом вибухів, грізно нависали над тогрутою, погрожуючи обвалитися на неї за першого ж хибного кроку.

    Фабрика мала от-от вибухнути.

    Тано озирнулася довкола в пошуках вчителя. Сила підказувала їй куди бігти. 

    Коридор здавався їй нескінченним. Вона бігла чимдуж, але ніяк не могла дістатися своєї цілі. Уламки дроїдів, тіла давно мертвих клонів, шматки каркасу і металічних конструкцій загороджували їй шлях. Але Асока не зупинялася.

    Фабрика от-от вибухне.

    Нарешті жаданий вхід, але… Це глухий кут. Вона обернулася. Вхід у цех у протилежному кінці коридору. 

    Асока бігла не відчуваючи ніг. Вона мала його врятувати, мала… Вона не припуститься цієї помолки знову. 

    Ставало спекотно, ніби жар вибуху навздоганяв її… 

    Перестрибнувши через обвалену балку, “Шпилька” ледь не врізалася у стіну, що вмить постала перед нею.

    Фабрика от-от вибухне.

    Хвала Силі, вона знайшла вхід у цех. Він був збоку від новоутвореної стіни. 

    Варто було Асоці ступити крок всередину, як вона ледь не задихнулася. Спека, сморід горілого пластику і гар. 

    Вона подивилася перед себе. Залізні стіни, осяяні вогнем, що танцював пекельний танець унизу, під платформою, на якій вона стояла. З платформи відкривався жахаючий краєвид униз… 

    Висока постать, яка певне була тут доречною і водночас ні. Наче мить тому випрасувані, чисті синьо-коричневі джедайські мантії, що чудово пасували їх господарю, темно-русе, чудово причесане та вкладене волосся не вписувалися у картину довколишнього хаосу.

    Анакін Скайвокер власною персоною. 

    Джедай стояв до тогрути спиною, спершись об дивом вціліле поруччя платформи, і споглядаючи пекло, що робилося внизу. 

— Майстре! — гукнула вона до вчителя. — Нам потрібно негайно йти звідси! Тут небезпечно!

— Навіщо? — абсолютно спокійно відповів Анакін, не обертаючись. — Я не бачу тут ніякої небезпеки.

    Кров похолола в судинах: Асоку жахав спокій у голосі вчителя.

— Але ж, майстре! — здається в очах Тано з’явилися сльози. — Будівля от-от злетить у повітря! Нам потрібно тікати звідси, доки не пізно!

— Невже? — у голосі Скайвокера з’явилися нотки недовіри. Він повільно обернувся до “Шпильки”. 

    Здається крик застряг у горлі тогрути… 

    Незважаючи на тепле світло, лицар-джедай виглядав по-покійницьки блідим. Блакитні очі, що колись яскраво та жваво дивилися на юну джедайку, тепер були блідими, ніби небесну блакить добряче розвели водою. Його погляд виражав байдужість, а обличчя — спокій. 

    Він нагадував примару серед цього пекла.

— Майстре! Прошу, ходімо! — майже плачучи благала Асока. Вона схопила його за руку, намагаючись потягти з собою. Анакін вмить висмикує її, ніби його схопила не “Шпилька”, а ворог.

— Хто ти? — запитав він, ніби не впізнаючи свого падавана. У його голосі пролунало здивування, а лице на мить осяяла гримаса страху.

— Це я — Асока! Майстре, благаю… — тогрута простягла руки до джедая.

— Ти не Асока… — тихо проказав він, задкуючи до перил. Він зі страхом дивився на неї. На мить мертвецька білизна зійшла з його обличчя, а напів зруйнована фабрика змінилася на зелені сади Храму джедаїв. 

    Лише на мить… 

— Асока Тано мертва.

    Все повернулося на місця: вогонь, що танцює пекельний танець унизу, сморід, гар…

— Ні! — кричала Асока. Вона кинулася до вчителя, але було пізно.

    Скайвокер, перекинувшись через металеві поручні, полетів униз, розкинувши руки в сторони. Він летів у полум’я із заплющеними очима, випромінюючи абсолютні вмиротворення та спокій.

    “Асока Тано мертва” — жахливим ехом лунали ці слова промовлені ним…

    Мить. Полум’я внизу перетворюється на кривавий туман, пронизаний чорними тріщинами.

    Він розплющує очі… Вони червоні, з них летять блискавки… 

    З уст Анакіна злітає відчайдушний крик. Обличчя сповнене болю та…

    Ні. Ні. Ні! Асока кричала. Як вона могла? Як? Як вона могла з ним так вчинити? Він їй довіряв, він був її другом, він любив її… А вона його по-зрадницьки вбила!

— Ні! — вереск тогрути розрізав повітря, ніби скалки після вибуху. 

    Асока прокинулася. Серце калатало, немов навіжене. 

    Знову. 

    Асока заплакала. Вона не може собі пробачити його смерть. Не може…