Частина Перша

Це недолуге чмо, лоповухий нездара в дивакуватій жовтій рубашці та голубій футболці, котрі у цій комбінації разом нагадують той прапор, що так гарно майорить над тим тупим універом. Він навіть ні про що не здогадується, просто проживає своє дурнувате бідне життя. Парубок можливо просто придуркуватий і не помічає того, що у стінах їхнього навчального закладу відбувається дещо більше, ніж просто дивні пригоди з різними сайфай штуками. А, можливо, просто не хоче помічати.

Через неспокій в країні, всі давно вже звикли до речей, котрі, здавалось би, досить сильно виділяються на тлі будденості. Проте Руденко був щиро вражений і певною мірою захоплений відсутністю якихось глибших питань з боку Чупарського та його братви. Чи вони настільки недалекі, що не хочуть дізнатися більше про те, що в біса коїться?

Усі ці роздуми, звісно, можуть зайняти цілий день, але нові неймовірні події самі себе каталізувати не будуть. Клуб Роми Руденка сьогодні вкотре релізовуватиме геніальні плани свого беззаперечного лідера.

Після гучної гулянки, Ості з Андрієм гадали, що гірше ніж посмак блювоти в роті та жахливий нестерпний головний біль вже не буде. Але після того, як на підлозі біля обриганого туалету, перша довговолоса реінкарнація Іісуса знайшла купу розвалених речей, включно зі своїми розірваними на шматки рефератами, котрими вже явно хтось скористався замість туалетного паперу, головний біль був вже не головний.

– От гадство! – тільки і вигукнув Андрюха і одразу про це пошкодував.

– Стулися, – ледь вимовив з сусідньої кімнати Ості, хапаючись за голову. – Голова розколюється, а ти тут волаєш. Що там сталося?

– Пам’ятаєш, ми вчора з чуваками з іншої групи вирішили мега епічно позбутися минулого? Ну ми типу повикидали старі речі, пошматували фотки з твоєю колишньою і все таке… – ця невпевненість, що з’явилася у голосі рудого починала непокоїти.

– Так. А ще пам’ятаю, що я був проти того, щоб ми робили це п’яними як Рік з «Ріка і Морті». Менше з тим. Кажи вже, що там сталося, бо щось мені дуже не подобається твоя інтонація.

– Хороша новина така: ми успішно позбулися всіх фізичних нагадувань про твоє особисте фіаско, – майже з позитивом почав говорити самопроголошений вікінг, але після зустрічі поглядом з розлюченимі очима свого бро сковтнув і продовжив: – А погана: наші реферати якимось магічним, а, можливо, не дуже, чином опинилися посеред цього дійства.

– Якого біса??? – цей вереск напевно було чутно у всій хрущовці. Розлючений, Чупарський підірвався з дивану, але відразу про це пошкодував. – Та ти геть поїхавший! Я тиждень сидів над цим лайном. Хочеш сказати, що робота останнього тижня зійшла нанівець?

– Та стривай, чуваче, ми ж писали ці роботи на компі в бібліотеці? – вже більш спокійно продовжив рудий. На своє питання він отримав тільки стверджувальний кивок. – Ми ще встигаємо добігти туди перед початком пари. Тож збирай манатки, підіймай сраку і бігом туди! – останні слова лунали вже з іншого кінця квартири.

Обидва хлопці вже звикли до швидких зборів, адже досить часто «ще пʼять хвилин» після будильнику перетворювалися на годину.

Добігли з перешкодами у вигляді стареньких бабусь, котрі кожного ранку, наче самураї без цілі, але з путтю, заповнюють собою увесь тротуар. Пані бібліотекарку можна охарактеризувати як одну з наймиліших подібних осіб літнього віку. Вона ж, відчуваючи загальну атмосферу, навіть не спробувала стати молодикам на заваді. І ось, коли перша половина одного з двох рефератів була надрукована і так приємно спочивала у принтері, а руки так і свербіли від бажання скріпити це все степлером, з цього стародавнього шматка новітніх технологій вилетіло кілька іскор і процес несподівано перервався.

– А срав йому пес. Воно не робе, – одночасно стомлено і гнівно ствердив Ості. – Що ж за день такий?

– Не знаю, чувак. Дай-но пну його, у мене в хаті все так лагодили, – так і зробив, але, окрім тепер відхиленої кришки, жодних видимих ознак не знайшлося. – Та щоб його…

– Ну і що нам тепер робити? Я не хочу двійку. Знову. Втретє. За цей місяць.

– Та не сси, у мене є план. Нам тільки потрібно доповзти до універу! – вже з більшим ентузіазмом вигукнув Андрій.

– Імпровізація це не план.

– Та годі тобі. Маєш ліпший? – звісно ж риторичне питання: обидва знали відповідь.

Ще кілька хвилин і вони були на славетному четвертому поверсі. За ці півтора роки навчання, їхня компанія побувала в кабінеті Мурштейка незліченну кількість разів, але кожного разу там зʼявлялися нові винаходи. До пари залишилось сім хвилин.

У кабінеті незмінно сидів сам професор і щось набирав на клавіатурі, усюди довкола нього розкинуті якісь дивні креслення, котрі Остапові були віддалено знайомі. Він здогадувався, що за прилад це міг бути, але від самої думки про це, зʼявлялись мурашки на шкірі, а руки пітніли наче в семикласника, котрий тільки-но ввійшов у моторошну фазу статевого дозрівання. Звісно, що ще це може бути, як не нікому-не-говори «Бозон». У спробах відігнати неприємні спогади, брюнет похитав головою і змусив себе згадати ціль їхнього прибуття:

– Доброго ранку, професоре! – чотироокий від здивування різко підскочив на своєму кріслі. – Нам конче потрібен принтер, щоб роздрукувати наші реферати. Допоможіть, будь ласка! – випалив Ості на одному диханні і відразу закашлявся через нестачу кисню від бігу.

– А що мені за це буде? – ну звісно ж. Але Мурштейко так часто їм допомагав, що таке питання не викликало роздратування. Навіть навпаки, треба зробити хоч щось, щоб не лишатися в боржниках до кінця навчання.

– Можемо допомогти фізичною силою? – вставив свої пʼять копійок, котрі вже давно забрали з грошового оберту, Анрюха.

– Враховуючи те, що єдина сила, котру ви маєте – сила мʼязів, хай вам буде. Приймається, – це звучало майже зверхньо, але в даний момент не було важливим. – Давайте сюди флешку.

Після хвилини нехитрих маніпуляцій за компʼютером, пролунав скрип і глухий стук. Блаженні звуки для двох студентів близьких до нервового зриву через банальну домашку. Як же приємно було просто постояти кілька хвилин, відчуваючи на собі так звану тишу перед бурею. Чупарський, з невідомої йому причини, відчував, що якась непогода таки буде на їхньому зазвичай безхмарному небі життя.

Мілісекунда після того як останній аркуш паперу гармонійно впав на стопку собі подібних, а Андрієнко вже стояв з тією стопкою коло дверей. Ну прям Флеш.

– Дякуємо, професоре! Гарного щасливого найліпшого вам дня! – вигукнув якусь хрінь рудий. Схопивши свого друга за запʼястя, Андрюха потягнув їх обох у коридор.

Єдине, що почув Ості вже подорозі до пункту призначення, це наче навмисне тиху, але достатньо гучну, щоб можна було почути, фразу від професора:

– Чупарський, у кінці дня – до мене.

До пари залишилася хвилина.