Частина перша та єдина

ПРИМІТКА:

За одни із міфів перед тим як зайняти своє місце на пантеоні богів, Гермес викрав стадо корів у Аполлона, а з однієї з них зробив собі ліру. Після цього Гермес та Аполлон стали найкращими друзями.

Аполлон рідко злився проте сьогодні був виняток. Гермес грав на лірі. Навколо нього було багато богів. Молодих і не дуже. Деякі навіть намагалися доторкнутися до бога але один погляд Аполлона відбивав будь-яке бажання це зробити.

– Не дивись так на нього, – це була Афродіта.

– Не знаю про що ти.

– Переді мною, хоча б, не виправдовуйся. Я богиня кохання і добре бачу як ти на нього дивишся. Давно він не грав на лірі. Це багатьох дивує. Старі боги раді почути його гру, нові – пізнають посильного з іншого боку.

– Він мій, – сказано крізь зуби, майже не чутно, але Афродіти його почула.

– Не ревнуй його до кожного стовпа, він надзвичайно вірний. Навіть мене це дивує, знаючи його славу.

Продовжувати цю розмову не було сенсу. Аполлон поставив кубок на стіл та пішов на терасу. Все чого він хотів – тиша. Хоча б хвилину тиші та свого Гермеса. Свого. Він тяжко видихнув.

– Знову видіння? – це він. – Аполлон? Тобі погано? – голос такий занепокоєний.

– Я в порядку. Занадто багато випив, – дзвінкий сміх був неочікуваним для пророка.

– Ну що? Не дивись на мене так. Всі знають про твою інтрижку з Діонісом. Я думав, ти звик багато пити.

– Ми не настільки близькі, – це була правда. Діоніс хотів бути з ним близьким але не настільки.

– А ну но… – перед обличям Аполлона з’явилися русяві кучери Гермеса. – Подивися мені в очі і повтори, – його маленький хитрий бог ревнує?

– Ми не настільки близькі, – слова злетіли з його вуст просто, бо були правдою.

– Хм… Правда… Дивно…

– А що дивного? Я ж ніколи тобі не брехав.

– Ну… Всі знають про твої походеньки, – Гермес і так був нижче Аполлона, а з опущеною головою став зовсім маленьким. – Я подумав, що ви з ним дуже близькі… – кінчики його вух почервоніли.

– Ти такий милий, – рукою він підняв обличчя бога за підборіддя, блакитні очі дивилися розгублено. – Такий невинний, – він приблизився до його вуст. – Так і хочется поцілувати їх так щоб вони стали ще червонішими, – і він цілує.

Гермес такого не очікував. Аполлон часто над ним шуткував але ніколи не цілував його отак відкрито. Чужий язик був гарячим та трішки шершавим, як у кішки. Ця метафора забавляла юного бога.

– Що тебе так розсмішило, сонечко? – відриватися від таких жаданих вуст особливого бажання не було але його цікавість перемогла.

– … – розкажи він про те що в дельфійського оракла язик як у кішки то йому точно влетить. – Просто…

– Що просто? – його губи цілють чутливе місце за вухом. – Мені цікаво, що так розсмішило моє сонечко? – губи спускають вниз по шиї, ніс лоскочуть русяві кучері.

– Я думав, на всьому Олімпі єдине сонце це ти.

– Не відходь від теми. Мені справді цікаво, – він ніколи не залишає слідів на коханцях але Гермес лише його, зуби самі по собі впились в ніжну шкіру між плечем та шиєю.

– Не кусайся, – він марно намагаєтся вибратися з міцних обіймів Аполлона. – Просто в тебе язик шершавий і мені було лоскотно. Годі вже… Поприставав і закінчили. Іди розважайся з німфами, – ще одна спроба вирватися.

Гермес і Аполлон були друзями, не більше. Але це лише на думку Гермеса. Інші боги бачили їх відносини зовсім не дружніми. Лише Аполлон мав право торкатися живота та ніг Гермеса, класти свою голову на його плече, інколи цілувати зовсім не по-дружньому.

– Німфи зачекають. Хочу тебе…

– Ем… Хочеш мене що?

– Обіймати, цілувати, кусати, любити, – кожне своє слов Аполлон супроводжував маленьким поцілунком. – Хочу щоб ти стогнав моє ім’я та забував своє, хочу кожно ранку прокидатися, обіймаючи тебе, – його руки стиснули чужі боки.

– Ей! На нас дивлятся.

– Нехай. Будуть знати що ти лише мій.

– Все одно на нас дивлятся, пусти!

– Добре… Тоді підемо до мене, – Аполлон міцно вхопив Гермеса за руку та повів у свої покої.

На шовкових простирадлах та м’якому хутрі було набагато зручніше. Посадивши свого бога собі на коліна, він почав виціловувати його груди. Обережно проводив по ореолам сосків, злегка кусав за ребра.

– Можеш себе не стримувати, тут тебе ніхто не почує і не побачить. Будь ласка, я хочу тебе чути, моє сонечко.

– Ммммм… Не кажи так, це дуже дивно. Раніше ти ніколи так зі мною не поводився.

– Поводився. Ти просто цього ніколи не помічав. Мене це завжди злило, – легекий укус в шию. – Я завжди хотів бути в центрі твоєї уваги, – ще один поцілунок за вухом. – Ненавиджу, коли хтось торкаєтся теб. Хочу щоб ти був лише моїм.

– Аполлон… Я дуже дивно себе відчуваю, коли ти так робиш…

– Тобі не приємно?

– Ні… Це приємно, просто дуже незвично…

– Тоді просто насолоджуйся, я не зроблю тобі нічого поганого, лише трішки приємно, – йому було приємно, що його сонечко довіряє йому.

Виціловувати кожний міліметр чужого тіла, слухати чуже важке від насолоди дихання було для Аполлона найбільшою насолодою. Навіть коли Гермес заснув в чужих обіймах Аполлон не перстава бажати його і не віддавати нікому.

– Ти  все таки ревнуєш, – голос Афродіти промайнув у його думках тихим відлунням.

– Іди звідси, – так він ревнує але нікому про це не скаже, бо його маленький бог може належати лише йому.

КІНЕЦЬ