Як пришмелені пригоди шукали

Частина перша. Переїзд.

Наші героїні переїжджають в маленьке містечко, під назвою Саншайн. Через пару секунд, розпочнеться їх історія.

Їде чорна машина Mersedes а за нею BMW, вони об’їжджають інші машини, які зустрічаються їм на шляху. За мерсом сиділа старша сестра Єлизавета Міллер, а в бмв, як ви вже могли зрозуміти, молодша сестра, Поліна Міллер. І ось, вони майже приїхали до їх нового житла. Чому вони переїздили з свого містечка та їх халупи? А хто їх знає. Їм доніс один чоловічок, що в цьому містечку є вампіри, і ось, щоб це перевірити, сестри їдуть в новий дім. Для чого їм вампіри? Нуу, на це запитання складно відповісти, але, сестри любили історії про вампірів. Навіть жахи про них дивилися, романтизуючи ці жалюгідні, бездушні тіла, які п’ють кров.

Ось мерседес зупинився, біля будинку, наче, будинок був як у всіх, а ось, у їх сусідів, був будинок більш схожий на якийсь будинок жахів. Друга машина зупинилася, з неї вийшла молода дівчина, в гарному вбранні, наче вона з 18 або 19 століття.

Вона підійшла до першої машини та постукала в вікно. Молодша сестра дивилася на старшу, старша була як в трансі, наче їй щось привиділося. Може й справді привиділося, но сестра вже дивилася прямо в очі молодшій. Єлизавета відкрила двері машини, вийшла, закрила машину, та стала біля молодшої.

— Сестро, в яке село ми приїхали? – Ліза схрестила руки на груді, та подивилася на сестру.

— Не знаю Ліза, не знаю, але мені здається, що сусіди будуть дуже цікавими. – Поліна перевела погляд на дім, їх сусідів.

З дверей вийшли двоє хлопців, один з них, з орлом на плечі. В одного біле волосся, а в іншого чорняве, з закрученими кінцівками. Дівчата дивилися на їх сусідів, з закритими ротами, але, в середині, в них бушувало полум’я. Поліна та Ліза переглянулися друг з другом, і знов подивилися на хлопців. Відмітив в голові, що вони дуже схожі, ось прямо, один в один. Наче їх взяли під копірку.

Першою із трансу вийшла старша, вона згадала, що вже давним давно, їх речі, повинні були стояти вже в будинку.

— Чорт би їх побрав, де носить тих дияволів з нашими речами? – Ліза дістала телефон, та почала набирати номер. Її пальці імпульсивну тицяли на екран, в решті решт, вона піднесла слухавку до вуха.

Поліна перевела погляд на знервовану сестра, та подумала, що переживати за речі не має сенсу. Але згадав, що серед багажу з речима, була і випивка. Одразу ж, перевела гнівний погляд на телефон, в руці сестри, яка в цей час, вже виясняла стосунки з воділою грузовика. Який повинен був приїхати ще 20 хвилин тому.

— Передай тому чоловіку, що якщо, його не буде через 5 хвилин, то його зарплати теж не буде, хай навіть не надіється. – Поліну обурила зухвалість цього чоловіка, наче він, не брав до уваги жінок, та вважав, що це жінки повинні бігати коло чоловіків, виконуючи всі їх забаганки.

— А також, якщо не приїдете через 2 хвилини, то грошей за роботу вам не одержати. – проказала Ліза в динамік телефону, та скинула дзвінок.

— Ну що сестро, чекаємо цього щура. Бо вже геть знахабнів, сказав, що його дружина затримала. Та мене взагалі не шатає де і як ти. Ти як штик повинен був бути уже тут, та чекати нас, а не ми тебе, брудна ти свиното. – Ліза закотила очі, й цикнула язиком. Подивившись на сестру, яка в цей час, пішла до своєї машини, та дістала з відти маленьку коробку.

По останнім спогадам Лізи, там, в цій коробці, не яскравого кольору, знаходилися ключі від їх нового помістя. Та не тільки ключі, ще й договір, на те що цей дім тепер поправу їхня власність. Поліна підійшла до сестри, та відкрила коробку. Дістала в’язку ключів, та повела за собою до дверей, часу чекати водія з речима сенсу не має.

Ось дві сестри, підійшли до дверей, молодша взяла руку старшої, і поклала собі на руку, в якій був ключ, та вставили в двері, провернула по колу два рази, двері з примітивним звуком клацнули. Дозволяючи зрозуміти, що двері відчинені, і залишилося опустити ручку вниз.

Старша вирішила, що відкривати двері буде хтось один, того відпустила руку молодшої.

Поліна відкрила двері, та вступила за поріг, заходячи в будинок.

—Я поки що подивлюся шо тут і як, а ти чекай того воділу. – промовила Поля, і пішла дивитися хижу, в якій їм прийдеться тепер жити.

Ну що ж, поки Поля буде дивитися дім, я піду до своєї машини, і ще раз подзвоню тому чуваку. Я уже була на витягнутій руці до машини, як я побачила, на дорозі цього самого погружчика, який повинен був давно вже приїхати. Він зупинився біля моєї машини, іще б трохи, і йому довелося платити за подряпину на задньому бампері. З машини вийшло троє мужиків, на вид шкафи, але зараз подивимося, як вони будуть розвантажувати диван, крісло, і все інше.

До мене підійшов чоловік, який був за рулем, напевне, це і був той нахал, з яким я розмовляла по телефону.

— Добрий день! Ми приїхали, всі речі в цілісності, тепер, мої хлопці будуть вигружати ваш багаж. – чоловік не високого зросту, але по морді видно, що він вже склонного віку, або ні, я можу помилятися. Але, те що він проказав про “мої хлопці”, мені стало цікаво, він справді гей, чи промовився ненароком, і взагалі не мав це на увазі? Так, гаразд, зараз не про це.

— Ви запізнилися, тому суму грошей дам менше, чим було домовлено. – я бачила, як в цього чоловіка, загорівся не добрий вогонь в очах, але все ж таки, він погодився хоч на якісь гроші.

— Гаразд, отож хлопці, – він повернувся до двох інших мужиків, і пішов до них, – Беріть цей диван, і несіть в дім в якого відчинені двері. – він показав рукою на нашу будівлю, куди позаносили наші речі.

Протягом двох годин, хлопці заморилися, бо їм прийшлося таскати диван, то на другий поверх, то на перший, поки цей самий диван, не розмістився в вітальні. Вже всі речі стояли на потрібних місцях, як і розраховували господині дому. Розрахувавшись з цими чоловіками, старша сестра пішла у вітальню до молодшої сестри. А молодша в цей час, вже відкривала коробку, з її найціннішим скарбом – випивкою.

— А ти, я дивлюся часу не гаяла. – я підійшла до сестри, й завалилася на диван. Руки боліли, спина боліла, і хотілося спати, але ж такого задоволення я не отримаю, бо спати мені не дадуть.

— Ой, та що ти починаєш. Краще б дізналася, що я побачила, поки обходила будинок. – Поліна вже дістала одну пляшку вина, й почала відкривати. Пробка відкрилася, й по кімнаті роздався запах дорогого алкоголю.

— Я нічого не починаю, давай, розповідай. Що вже трапилося? – мені було цікаво, що ж такого побачила Поля. Я подивилася їй в очі, намагаючись зрозуміти, про що ж зараз піде розмова. Про те що вона знайшла підвал? Або про те, що на горищі багато павутиння і павуків. Мої думки перебила сестра.

— На горищі, я знайшла нашого кота, що до речі, дивно… Бо, ми його ж залишили з бабцею. – Поля подивилася на мене, наче це я його привезла, і запустила. Хоча це дивно, а може і ні.

— Поль, ти пам’ятаєш, я тобі розповідала про фамільярів, та, ти теж читала цю статтю. – сестра вже сходила в кухню, й повернулася з двома келихами. Поставила стакани, й розлила вино.

— Це, що ж, фамільяри і справді є? – Поля підняла брів, не вірячи своїм вухам.

— Схоже на то.

— Ну, тоді, давай вип’ємо за наш новий дім, за сусідів красунчиків, і за нашого кота, звичайно також за нас. – молодша проказала тост, і направила свій келих до мого, при зустрічі двох скляних посудин, вони цокнули. Ми випили оп’яняючий напій, і вирішили більше не пити. Бо, ще речі потрібно розкласти по шафам, повісити картини, а перед цим зробити прибирання.

— До речі, де Шафран? Брат, ти ж не залишила його на горищі? – я встала з дивану й направилася на горище. За мною всталала і сестра, йдучи так, що майже не стає мені на п’яти.

— Та не сси брат, я його зняла з горища, тепер він десь гуляє по кімнатам. Треба просто перевірити спочатку мою, а потім твою кімнату. – ну ми так і зробили як сказала молодша, спочатку зайшли в кімнату Полі, а потім уже і в мою. Кота ніде не було.

—Дивно. – промовила я, і вирішила по кис-кисати.

—Кис-кис-кис, котику, любий, ідино сюди. – я присіла на картани, за мною сіла і сестра.

І ось я бачу, чорну мордочку нашого Шафрану, який іде в розвалочку, наче ми його відірвали від важливих справ. Повільно підійшовши до нас з сестрою, кіт почав принюхуватися, і вже через секунду згадав хто ми такі. Почав ходити по колу, обтираючись хвостом і лобом, об наші коліна та спину. Ми ж в цей час, гладили його, й чесали за вушком, та підборіддя. Шафран мурчав, й ще більше терся.

— Так, кіт знайшовся, тепер можна почитати і про кхм. Якщо це насправді. – молодша не сказала в голос про фамільяра, але я зрозуміла, що поки що, при Шафрані, не будемо використовувати це слово.

— Так-так, пішли в гостинну, а потім в кухню, Шафран ти напевно зголоднів. – я підняла на руки кота, а Поля, дістала із заднього карману штанів, телефон.

Зайшовши до гостинної, опустила котика на пол, почала шукати корм для кота. Або, якщо корма немає, то вже якусь їстівну їжу, яку йому можна їсти. Кіт зацікавлений тим що його нарешті погодують, заліз на ближчий стілець, й почав слідкувати за своєю господинею.

— Такс, Шафран, я знайшла корм, ось тільки миску твою знайду, і насиплю тобі корму. – Шафран, наче все розуміючи, махнув головою, говорячи мов би, що добре, я почекаю, поки ти знайдеш миску.

— Ооо, Шафран, я знайшла миску, зараз мій любий. – Я взяла корм й насипала в миску, саму миску поставила на пол, кіт, одразу ж спустився зі стільця, й розпочав трапезу. Ну, а я вирішила йому не заважати, пішла до брата.

— Ну що в тебе там? Шось знайшла? – сідаючи на диван біля сестри, запитала я. Поля не відриваючись від телефону, промовила.

— Так, я знайшла статтю, і як можна перевірити тварину на знак фамільярності. – гордо піднімаючи голову, промовила Поля.

— Так, і що там треба? – я присіла ближче, для того щоб теж читати статтю.

Через хвилин 30 ми все підготовили для ритуалу, і якщо потрібно будемо підписувати договір. Поля принесла Шафрана в мою кімнату, так як, сестра відмовилася проводити ритуал у себе. Кажучи, що з минулого разу, як ми визивали домового в її кімнаті, він почав їй ховати всі речі.

Отож, ми накреслили коло крейдою, туди поставила сістр кота, ми відійшли, й почали разом читати закляття, а потім вже підписали з Шафраном договір.

Майже хвилин 20 нічого не відбувалося. Вже навіть звечоріло, ми з сестрою вже опустили руки, думаючи що нічого не вийшло.

— Нічого не відбувається, ми мабуть шось не так зробили. – промовила Поля, й присіла на моє ліжко. Я лиш тяжко видихнула.

— Може, ще потрібно чекати, тим паче, може у нас звичайний кіт, а не фамільяр, а він тут з’явився, бо його бабця привезла. Хоча, ми з нею домовлялися, що кота, вони привезе через 3 дня. – я задумалася, про те що навіть бабця не дзвонила, і не казала що приїздила сюди.

З думок, мене вивів дзвін в дзвіночок на дверях, а потім, стук в самі двері. Я подивилася на Полю, а та в свою чергу на мене.

— Хто це може бути? Тим паче, вже вечоріє… – промовила Поля, встаючи з ліжка, і йдучи до дверей кімнати. Не гаючи часу, я пішла за нею. Бо хтось вже хоче купувати нові двері. Тільки переїхали, а вже не дають вільно дихнути.

Спустившись на перший поверх, я показала сестрі на кухню, очима і руками показуючи щоб та взяла ніж. І вона без зайвих слів пішла в кухню, беручи цей триклятий ніж, й повертаючись до мене, встала трохи ззаду. В двері знову постукали.

— Зараз, зараз, зачекайте. – промовила я, повертаючи ключ в протилежну сторону, уже не за годинниковою стрілкою. Двері знову відчинилися. І останній раз, подивившись на сестру, я опустила ручку до низу.

Відкривши двері, на порозі стояли два силуета, згадавши обличчя цих хлопців, і знову відмічаючи, що ми дуже схожі з ними, прокашлялася.

— Добрий вечір, ми ваші сусіди, вибачайте що так пізно, ми хотіли з братом привітатися з новими сусідками. – промовив хлопець, з темним кучерявим волоссям, але зараз, його кучері десь поділися, й у хлопця була звичайна зачіска. Моя сестра ззаду, сховавши ніж за спину, підійшла ближче до мене, рівняючись своїми носками з моїми.

Єлизавета 🕷, [14.11.2022 18:17]
Почала розглядати цього хлопака. Бідний хлопчина, мені здалося, що він ще більше побілів, ніж він є.

— Досить сестро, не ґвалтуй хлопця очима, бо ще знепритомніє. – я вирішила розірвати їх контакт ґвалтування, бо це не ввічливо, як для нових сусідів. Поля цокнула язиком, й подивилася на мене.

— Добрий вечір, раді знайомству. Мене звати Єлизавета Міллер, а це… – перевела погляд не сестру.

— Добрий вечір, вибачайте за мою безтактність, мене звати Поліна Міллер. – темноволосий хлопець уважно слухав сестру, і по закінченню її слів, він взяв руку Поліни, й підніс до своїх вуст. Він лише поцілував руку, а моя сестра почервоніла як той буряк.

— Вибачте мене і мого брата, теж за безтактність. Мене звати Кардан Гарсія. – промовив все той же чувак. Лише хлопець з білявим волоссям, як у мене, мовчав, і дивився куди небудь, тільки, не на мене з сестрою.

— Мене звати Ліам Гарсія. – як найхолодніше промовив це хлопець. Який, все ж подивився на мене. Його очі були янтарного кольору. Які вже засіли у мене в голові, що я не могла відвести погляд від нього. Його волосся біляве, як перший сніг, одягнений дуже стильно. Тепер, Полі прийшлося виводити мене з трансу. Вона ущипнула мене за руку, я перестала дивитися на Ліама.

— Нам вже час, на добраніч дівчата. – промовив Кардаш, махаючи нам рукою, відходячи від дому, а ось Ліама і не потрібно було тягнути за собою, він сам пішов скоріше брата до їх будинку, навіть не побажавши нам всього доброго.

“Бах”. З другого поверху щось грохнулося. Ми з сестрою, в який раз за день, переглянулися, і зачинивши двері, пішли на шум.