Частина одинадцята

Дізнатись, що ти прожила своє коротке життя в борг – не складно. Складно усвідомити це, увібрати в себе той факт, що тобі доведеться віддати цей борг, коли настане час. Якби у Аморіс була можливість запитати у своєї матері, як довго та знала про те, що їй доведеться віддати своє життя, вона б неодмінно запитала. І більш за все дівчину б злякали такі відповіді як: «коли ти щойно навчилась ходити» або ж «коли твій батько дав тобі ім’я». Їй хотілось вірити, що хоча би кілька років з її життя не були розплановані заради одного дня, якого відьма очікувала зі страхом, який оплітав серце слизькими щупальцями. Вона була впевнена, що з кожної ситуації є вихід. Та принаймні у цьому випадку не було такого, який би задовільнив кожного.

Ще з часів середньої школи Аморіс мріяла пов’язати своє життя з наукою. Насамперед, вона хотіла дізнатися більше про саму себе, про своє походження, про інших істот, які існували у всьому світі. Відьма думала про те, що якби її мрія була досяжною, одного дня їй вдалось би довести, що усі вони рівні. Що кожен з них зможе співіснувати, дружити, закохуватись, створювати родини один з одним, не зупиняючись перед заборонами, не керуючись правилами, які зобов’язували ненавидіти одне одного протягом століть. Вона би дослідила та зрозуміла свою магію і можливо, допомогла б іншим відьмам або чаклунам зрозуміти свою. Але зараз Аморіс ніби була замкнута в клітці, де всі прути були під напруженням.

Дівчина підперла голову рукою і без особливого ентузіазму досліджувала соціальні мережі. Однокласники публікували фото з різних куточків світу. Мало хто залишився в Тонссеріні, більшість проводили канікули за межами дому, накопичуючи сили перед останнім навчальним роком. Вона перевернулась на інший бік, обійняла подушку, вткнулась носом у її м’якість, відчуваючи знайомий запах. Продовжила своє заняття, шукаючи в мережі будь-які відео, які б могли відволікти її думки від негативу. Час плинув нестерпно повільно. Вона загорнулась у ковдру і сіла на ліжку, подивилась навколо. Забула затулити штори на вікнах, тому сонячне проміння пробивалось всередину, руйнуючи її сонливість. Покоївка не змогла потрапити у кімнату на світанку, аби закрити їх, тому що вона дослухалась до Джареда і зачинила двері на замок.

Вібрація телефону зруйнувала тишу, змусила дівчину перевести погляд на телефон. «Аделін. Вхідний відеодзвінок». Аморіс взяла ґаджет в руку, вагалась з рішенням, але все ж натиснула «відповісти». Вона побачила яскраве обличчя подруги на фоні сонячного краєвиду і своє заспане обличчя у меншому віконечку знизу.

– Привіт, Аделін. – Зі слабкою посмішкою на обличчі почала вона.

– Все ще у ліжку? Ти захворіла? – Вона ніколи не віталась і не прощалась, тому усі їхні діалоги відчувались як одна велика розмова з паузами у кілька годин.

– Ні… я… – Аморіс прислухалась до своїх відчуттів. А й справді, вона відчувала надзвичайно дивну слабкість, на годиннику вже майже дванадцята, проте бажання вставати з ліжка все ще не було. – Не знаю. Мабуть звичайна застуда.

– Я чекала твого дзвінка з тих пір, як ти втекла зі школи. Або ти забула, або ти не хочеш розповідати мені, що коїться.

– Якщо я розповім, ти будеш дуже зла. – Відьма поправила своє заплутане волосся, прибираючи його від обличчя. – І я не впевнена, що ти хочеш це чути.

– Ти лякаєш мене, Амо. – Відьма побачила, як її подруга поставила телефон і сіла навпроти нього, склала руки на колінах. – Ми знайомі з тобою усе життя, ти дійсно думаєш, що є щось, що здивує мене?

Аморіс видихнула і подивилась у вікно. Вона почувалась занадто погано, тримаючи цей секрет від найкращої подруги. Вона б могла розповісти усе і прив’язати Аделін до чергової таємниці, яка б могла загрожувати їй та її родині. Дівчина опустила голову, зарилась носом у м’якість ковдри, вдихаючи аромат кардамону та цитрусових. У кімнаті Джареда усе носило його запах, він трохи заспокоював. Відьма зібрала думки до купи.

– Ти знаєш щось про випробування життям?

– Заборонений темний ритуал? – Аморіс кивнула. – Так, а до чого тут ти?

І дівчина почала розповідати.

Для вампірів ранок видався не найприємнішим. Погода була сонячною, а отже кожен вампір у маєтку почувався не найкращим чином. Яскраве проміння не проходило крізь тяжкі штори, але кожен та кожна відчували його вплив на свою сутність. Зазвичай у такі дні безсмертні зачинялись у темних кімнатах, поринаючи в сон. Процес сну відрізнявся від людського, вампіри не відчували втоми навіть у подібні дні, але це допомагало зберегти сили і підготуватись до заходу сонця. Ревека відкинулась на спинку дивану і потягнула вино з широкого келиху. Вона все ще не звикла до того, як послаблювалось її тіло під час денної активності. Вампірка відчувала себе огидно, або як казали дорослі вампіри – більш людяно. Вона перехилила келих, зробила великий ковток. Ну хоча би можна було швидше сп’яніти.

– Ще не сповістили про обід, як ти вже напиваєшся.

Ревека окинула Ванессу поглядом і її губи розтягнулись у посмішці. Неподалік від них за столом сиділа Патрісія – вона збирала букети з троянд, які залишились після прийому. Її надлюдська стриманість дозволяла їй зберігати форму навіть під час дня. Їй доводилось проводити тижні без відпочинку, коли обернулись її діти. Наглядати за новопереродженими було в рази складніше, адже вони постійно ринулись напасти на когось з прислуги, як тільки чули людський запах. Старша вампірка окинула жінок поглядом і додала сухоцвіт у композицію.

– Давид перестав контролювати мене, коли мені виповнилось сто двадцять три. Але потім старший братик перехопив цю роль на себе. – Вона закотила очі, попиваючи вино. – Пам’ятаю як Джей дерся, коли я випила весь його улюблений віскі.

– Мені здається що він завжди такий терплячий та стриманий.

– Джей? Ми точно говоримо з тобою про одного вампіра? – Ревека не змогла не засміятись на слова Ванесси. – Цей чоловік бісовий диявол, ти думаєш чому наш Дім зам’яв справу вісімсот п’ятого?

– То це були не чутки? – Золотаві очі Ванесси трохи розширились, погляд Ревеки підтвердив її питання.

Ревека була ще тою пліткаркою. Ближче до вісімнадцятого століття її улюбленою справою, окрім годування та полювання, були відвідування вишуканих прийомів у компанії знатних чоловіків. Багатії були настільки легкою здобиччю, що вампірці не доводилось сильно напружуватись, аби зачарувати їх. Їй подобалось ставити на місце пихатих леді, спокушати їхніх партнерів і дивитись, як розпалюється сутичка. Роки йшли, та звички пліткувати залишились. Ванесса взяла келих і налила собі вина, колихнула у руці, дивлячись як багряна рідина залишає свою тінь на прозорому тонкому склі.

– Вільям і досі контролює мене. – Зізналась вона і Ревека гмикнула. – Але це не той випадок, коли за мене все вирішує чоловік, ні. Скоріше він просто… хвилюється.

– Ти самодостатня доросла жінка, Ванессо. – Обурилась Рев. – Чи може йому нагадати хто підійняв його бізнес, коли він майже збанкрутував?

– Коли у тебе з’явиться чоловік або дружина, ти зрозумієш, чому вони так намагаються усе контролювати. Контроль – це своєрідний захист.

– Мені добре і самою. – Фиркнула Ревека, спустошуючи свій келих. – До того ж, мені ніхто не подобається настільки, аби одружуватись.

– Давид пропонував тобі кілька кандидатур, ти відмовила усім? – Здивувалась Ванесса, розтягувала свій алкоголь не поспішаючи.

– Усі, кого пропонував батько – просто вигідні йому. Він не думає, чого хочу я.

– Якби він не думав про тебе, люба, віддав би за того, кого обрав сам. – Підключилась до розмови Патрісія, і Ванесса мовчки погодилась. – Давид, як і будь-який батько, чекає на онуків. Ти та Адріан – його єдині надії.

– Як щодо Джея? Він найстарший син, міг би і показати усім нам приклад. – Ревека заповнила свій келих до половини і припала до нього губами.

– Ти сама знаєш, як він ставиться до створення нових вампірів. – Патрісія взялась за наступну композицію з квітів. – Навіть якби він хотів, боюсь що у нього не вийде обійти прокляття.

– Як завжди. Для Джея завжди є віконечко, в яке можна вистрибнути. – Насупилась Ревека. – І не кажіть мені, що усіх дітей в родині люблять однаково.

Аморіс заплющила очі. Аби розповісти найкоротшу версію того, що сталось та має статися, вона витратила добрих хвилин двадцять п’ять. Аделін слухала уважно, не перебиваючи, як і обіцяла, та відьма бачила як змінюється вираз обличчя подруги, поки вона заглиблювалась у розповідь. Аморіс розповіла, чому втекла з батьківського дому та як потрапила до вампірів. Розповіла, що її прийняли неочікувано людяно, розповіла про Джареда, книгу та ритуал. Про свій день народження і те, як вона налякана. Коротко описала їй їхній план для уникнення обряду і що станеться, якщо план з тріском провалиться.

– Цей… вампір, він пив з тебе? – Після хвилини тиші запитала вона.

– Що? Ні. – Відверто збрехала відьма, не бажала аби Аделін знала про це – це було неважливо.

– І не хоче? Не намагався?

– Аделін, це дійсно те, що тебе найбільше хвилює у всій ситуації?

Аморіс починало злити те, що подруга відреагувала лише на слово «вампір» і зовсім не взяла до уваги те, що дівчина розповіла про книгу та ритуал.

– Ти тепер заручниця у маєтку, у якому купа кровососів. Ось це мене справді хвилює. – Вона побачила, як Аделін притиснула руку до лоба. – Ось чому від тебе так смерділо вампірами тоді.

– Вони захищають мене, Аделін! – Закипіла відьма. – Я не збираюсь помирати за тупу ідею моєї матері спалити мене живцем заради ритуалу, який жодного разу не завершався успіхом.

– Гаразд… Якщо ти вже маєш план, навіщо ділишся цим зі мною? – Подрузі довелось здатися.

– Аби попросити тебе не повертатись в Тонссерін до мого дня народження. – Серйозно відповіла Аморіс. – Ні за яких обставин.

– Тобто ти хочеш, аби я спокійно сиділа в Лос-Анджелесі, гадаючи померла ти чи ні?

– Саме так. Так я знатиму, що ти у безпеці.

– Тільки спробуй померти. Я знайду закляття, яке поверне твою дупу назад і особисто приб’ю.

Подруга шмигнула носом і подивилась кудись назад, через плече, повернула свій погляд на рівень телефону. Аморіс не могла заплакати, бо вже зробила це вночі, аби потім просто заснути від утоми та не пам’ятати цього.

– Обіцяю писати тобі. – Цього разу відьма знала, що стримає свою обіцянку.

Аделін закивала головою, прикрила нижню частину обличчя долонею – робила так завжди, коли не хотіла показувати, що вона сильно засмучена або хоче заплакати. Подруга відключилась від відеодзвінка першою і Аморіс ще трохи посиділа в тиші кімнати. Вона зібралась із силами, аби підійнятись з ліжка і підійшла до вікна. За доволі короткий період гостювання у вампірів, вона ще більше зненавиділа сонце. Щільно здвинула штори до центру, перев’язала срібною мотузкою, перевірила, аби жоден промінчик світла не потрапляв всередину кімнати – готово.

Дівчина ліпше закуталась ковдрою і повернула ключ в дверях кімнати. Раз і ще раз. Два дзвінких звуки сповістили про те, що двері відкрито. Просторий другий поверх розкрив перед нею свої темні обійми, деінде горіли настінні лампи, вказуючи дорогу до сходів. Вона намагалась не видавати жодного звука, не дивлячись на те, що Аморіс не бачила жодного вампіра на цьому поверсі. Проте вона відчувала, що безсмертні є внизу. Доторкнулась до гарного загородження з цупкого дерева і перехилилась через нього, сковзаючи поглядом по тому шматочку першого поверху, який змогла побачити. Сковзнула пальцями по гладкій поверхні перил, не поспішаючи, прокладала свій шлях униз.

Аморіс чула розмови вампірів внизу, приглушений шурхіт з іншої частини залу, звук цокання бокалів десь справа. Дівчина не спішила, аби не натрапити на когось з них, натомість розглядала маєток. Високі стіни здіймалися навколо неї і вона підняла голову вверх, розглядаючи детальні візерунки на стелі. Вони були схожі на механічні квіти, з’єднані між собою своїми листками. Але якщо забути сфокусувати погляд, стеля нагадуватиме копію зоряного неба, які вона бачила в підручниках з астрології.

Смертних у маєтку стало набагато менше і це відчувалось. Дівчина побачила кількох покоївок у стороні кухні, але вони поспішили на задній дворик, щільно закриваючи за собою двері. Аморіс потиснула плечима і спокійно продовжила свою прогулянку будинком. Пройшла крізь кухню та роздягальню, минула невеличкий коридор і натрапила на нову для неї кімнату. Зупинилась, прислуховуючись до своїх відчуттів. Попереду жодних вампірів. Відьма спокійно пройшла всередину, пальці знайшли вмикач на стіні, приміщення залило м’яким, ледь жовтуватим світлом. Ця кімната була дуже просторою і великою, широкі вікна завішані тяжкими шторами довжиною до підлоги, трохи лівіше від центру стояли масивні дивани, а з іншої сторони вона побачила крилоподібний музичний інструмент з темно-червоного дерева.

«Звичайно ж тут є і рояль» – Аморіс посміхнулась своїй думці. Вона провела рукою по гладкій лакованій поверхні інструмента, обійшла його і зупинилась навпроти вікна, повернулась до стіни зліва і підняла очі на картини. Усього їх було три, але лише одна зачепила погляд. На ній була зображена жінка з каштановими кудрями, її прямий ніс чудово доповнював благородний вигин в міру пухких губ. Її очі – кольору стиглих апельсинів – притягували до себе. Художник зробив надзвичайну роботу, передаючи кожен відблиск на її рівній молочній шкірі. Відьма опустила погляд нижче і звернула увагу на каблучку на пальці жінки. Піднесла свою руку до картини, аби помітити ідентичність прикраси з тією, що на картині. Раптово відчула холод, який пробіг від потилиці вниз до спини. Обережно повернула голову вбік і повернулась, зробила крок назад.

– Ревеко. – Відьма намагалась зіграти здивований вигляд. – Ти майже налякала мене.

– Чудово. Що ти тут робиш?

Вампірка повільно зайшла в кімнату, звук від її кігтів, які легенько дряпали стіну, зовсім не спантеличив відьму, вона спостерігала за її рухами з байдужим поглядом. Дівчина натягнула на себе ковдру, використовувала її як свій єдиний захист. Ревека зробила глибокий вдих, задерла підборіддя вгору, аби спіймати запах смертної. Вона пахла… інакше.

– Просто гуляю. Не вдалось побачити увесь маєток за прийомом і… усім, що сталось.

Вампірка приглянулась до відьми. Вираз її обличчя – нейтральний, але ніби вона готувалась от-от заплакати. Очі – трохи темніші, ніж зазвичай, невеликі синці навколо них додавали її погляду якоїсь… мертвості. Ревека звернула увагу на руки, кінчики пальців біліли від сили, з якою дівчина стискала ковдру, вона помітила що кожних п’ять секунд її тіло трохи здригається, ніби від холоду.

– Вже обід, ти їла? – Ревека припинила витріщатись, зробила вигляд що вивчає полиці біля входу.

– Ні, я… – Відьма занурилась носом у тканину ковдри, вдихнула запах, чим на кілька секунд привернула увагу Ревеки. – Я не голодна, дякую.

– Я чула як твоя покоївка говорила з кухарем. Він сказав, що ти не їла зі вчорашнього ранку. Наскільки я пам’ятаю, люди їдять хоча би три рази на день, аби продовжувати функціонувати.

Аморіс нахмурила брови і подивилась на Ревеку поглядом, повним нерозуміння. Вона не могла допетрати, чому вампірка звертає на це увагу. Ще вчора зранку вона усіма руками та ногами була за те, аби відірвати їй голову і викинути десь у лісі. Принаймні так собі Аморіс уявляла фантазії Рев.

Відьма не зрушила з місця, чорноволосу раптом осяяло і вона, зціпивши зуби, в одну мить опинилась за спиною дівчини.

– Давай, рухай своєю дупою. – Ревека підпихнула дівчину, тримаючи за плечі, і вона пішла, навіть не намагаючись чинити спротив.

У вампірки вистачило терпіння не прибити руду, яка не йшла, а плелась, ніби душа без тіла. Вона привела її до їдальні і силою всадила на стілець. Коли намагалась забрати ковдру, відьма не дозволила, вкладаючи всі свої сили на те, аби втримати її на собі. Рев все ж здалась і сіла навпроти Аморіс. Дівчина поглянула на їжу перед собою, кінчик її носу трохи ворухнувся, коли вона вдихнула запах. Окинула поглядом пасту з морепродуктами, салат у глибокій тарілці, зачепилась очима за яскравий десерт в цікавій скляній посудині на високій ніжці.

– Слухай сюди, веснянко. – Відьма перевела погляд на Ревеку, здивувалась від цікавого імені, яке вона для неї вигадала. – Твоє завдання – не загнутись до повернення моїх братів. Ніхто не збирається панькатись з тобою і годувати з ложечки.

– Чому тобі є діло до мене? – Знизала плечима рудоволоса.

– Немає. Я виконую прохання Джея. – Відрізала Ревека, притиснула до стола виделку і підсунула ближче до дівчини.

– Тому що ти повинна слухатись…

– Тому що він мій брат. – Різко перебила вона її. – Тепер їж.

Аморіс звільнила руки від ковдри і несміливо взяла виделку між пальців. Її шлунок зрадливо застогнав, щойно вона накрутила на прибор кілька довгих спагеті. Дівчина піднесла виделку до рота і подивилась на вампірку.

– Ти збираєшся дивитись, як я їм?

– Мгм. – Спокійно видала вона. – Тим паче, у мене є для тебе новина.

Відьма жувала, яскравий вершковий смак змусив її рецептори стрепенутись, вона відчула як шкірою побігли сироти. Дівчина продовжувала обідати у не зовсім комфортній компанії Ревеки, іноді поглядаючи на неї. Тим часом вампірка продовжувала.

– Відсутність апетиту, скоріш за все поганий сон, емоційна нестабільність, байдужість до стресових ситуацій. – Перераховувала Ревека, поки дівчина витріщалась на неї. – У тебе синдром поклику.

– С… синдром… чого? – Вона перестала жувати, рука з виделкою застигла у повітрі.

– Поклику. Ви, смертні, занадто вразливі до залежностей, це ж стосується і вампірської крові. Коли людина п’є більше крові аніж потрібно, та вампір, з якого вона пила віддаляється з певних причин, кров починає звати його.

– Що ти маєш на увазі?

Ревека шумно видихнула крізь зуби. Ніяк не може звикнути до того, що у відьми не було майже жодних достовірних знань про вампірську природу та життя. Взяла ніж до рук, вправно покрутила між пальцями, роблячи уявне коло в повітрі, опустила лезом до столу.

– Простіше кажучи, твоя кров кличе мого брата, але не чує відгуку. Тому тобі хріново. – Підійняла ніж уверх, направила лезо вперед. – Шукаєш його запах, аби задовільнити свій обдурений мозок.

Аморіс проковтнула солодко-солену креветку і поклала виделку на тарілку. Зжала ковдру у руці, поглинаючи запах глибокими вдихами.

– Спочатку я думала, що це звичайна застуда. – Відьма поправила волосся, облизнула губи. – Він знав?

– У нього ніколи не було своєї смертної. – Ревека повернула ніж на місце. – Джей ні разу не цікавився цією темою, але думаю він відчуває що щось не так.

Аморіс прикусила свою щоку зсередини і, пересилюючи себе, повернулась до обіду. Окрім усього іншого тепер вона мала боротися з цим синдромом… поклику, який підкосив її буквально за одну ніч. Зрештою, вона очікувала підступності від вампірської крові, але не думала, що це буде настільки жорстоко. Дівчина почувалась так, ніби її серце розкрили і запихнули туди великий шмат льоду. Аморіс змусила себе закінчити обід, аби пізніше не почуватись ще більш виснаженою.

Ревека слідкувала за тим, аби дівчина справді поїла, а не просто зробила вигляд, що торкнулась до їжі. Паралельно запитувала себе, для чого дослуховується до слів свого старшого брата, так ніби він головний у їхній родині. Вампірка ніколи не вирізнялась особливою любов’ю до смертних, тим паче до відьом чи інших магічних істот, але вона раптом припустила… Що якщо вона дасть цій смертній шанс? Чи зміниться її особисте ставлення до їй подібних? Чи може Ревека зненавидить смертних ще більше?

Огидне відчуття засіло під ребрами. Це що, вона щойно допустила, що може віднестись до відьми більш людяно?

– Джей не…

– Не дзвонив. – Випередила її чорноволоса. – Їхній літак має приземлитись через чотири години.

Аморіс знову затихла, ледь помітно кивнула головою. Через кілька нестерпно довгих хвилин вона нарешті побачила перед собою пусту тарілку і потягнулась за стаканом води. Ревека двічі клацнула пальцями і через кілька секунд біля неї з’явилась покоївка. Жінка забрала пусту тарілку і повернулась через хвилину зі свіжою пляшкою червоного вина та келихом. Залишила усе з лівої сторони столу і зупинилась.

– Можеш йти. – Вампірка махнула рукою і потягнулась до пляшки. Жінка поспішила покинути їдальню. – Ненавиджу тверезіти вдень.

Було надзвичайно дивно бачити Ревеку не у стані готовності до того, щоб нашкодити їй, але Аморіс пробувала ігнорувати цей «маленький» нюанс в їхньому спілкуванні. Вона склала руки на колінах і торкнулась каблучки на пальці.

– Звідки ти знаєш такі деталі про смертних, які належать вампірам?

– Ти завжди задаєш стільки запитань? – Ревека закотила очі, відпила трохи вина з келиху і облизнула губи, помітила, що відьма трохи зніяковіла. – Можеш не відповідати. Бачу, що так. У Адріана була одна років сто назад.

– І що з нею… сталось?

– За сто років вже мала померти. – Просто кинула Ревека, насолоджуючись вином. Відчула погляд дівчини на собі, вона не отримала очікуваної відповіді. – Адріан відпустив її, бо вона йому набридла.

Аморіс залишила пустий стакан перед собою і провела великим пальцем по нижній губі. Усі відчуття ніби поділили на десять, ніби вона переживала усі емоції через товстий прошарок невидимого захисту. «Вона йому набридла» відлунням звучало у свідомості. Перезбуджений через емоційне виснаження мозок почав підкидати їй думки про те, що вона теж набридне Джареду з часом, як це сталося з людиною Адріана. Вона відчула, як на лобі виступає піт. На фоні її гарячої шкіри він здавався їй льодяним. Відьма поглянула на свої руки, вони тремтіли.

– А от лихоманки серед побічних реакцій я не бачила. – Зацікавлено промуркотіла Ревека. Вампірка без великої ніжності тикнула двома пальцями в центр її лоба. – Десь тридцять вісім і… п’ять.

– Мені потрібно тренуватись над захисним закляттям. – Почала бубоніти дівчина і піднялася з місця. – Немає часу звертати на цей… синдром, чи як його там…

– Тобі потрібен лікар. – Ревека не збиралась зупиняти відьму, але продовжила давати доцільні поради. – Але якщо ти віддаєш перевагу втраті свідомості, не буду заважати.

Аморіс не відповіла, але все ж звернула увагу на її слова. Дівчина покинула їдальню, оминула кухню і велику залу, де ще дві ночі тому відбувався прийом, повернулась на другий поверх, в кімнату Джареда, яку підсвідомо обрала замість тієї, котру підготували окремо для неї. Зайшла, зачинилась зсередини і вжалась спиною в двері. Довелось пересилити себе і те, чого хотіла її… кров. Позбулася ковдри з плечей, обережно склала її та залишила на краю ліжка. Коли його запах перестав огортати її тіло, зупинилась, очікуючи, поки зможе звикнути до неприємного відчуття, яке розпливалось всередині в’язкою смолою. Відьма затремтіла від раптового відчуття холоду, зробила глибокий вдих і завмерла. Біль. Він був настільки сильним, що здавалось може роздерти її душу на мільйони часточок.

Холодний душ був найкращим та найдоступнішим способом протверезіти від нестерпного відчуття. Дівчина обійняла себе руками, з усією силою впилася короткими нігтями у плечі. Її трусило, вона тихо вила, зціпивши зуби, але продовжувала стояти під потоками льодяної води, доки холод не приглушив усі відчуття, залишив після себе стіну з оніміння. Через кілька хвилин її губи побілішали, а коли рудоволоса зрозуміла, що не може нормально рухати пальцями, швидко – як їй здавалось – вимкнула воду. Вона стояла в душовій ще Богиня знає скільки, поки вода з волосся не припинила литися і почала стікати тонкими краплями по спині. Вона розплющила очі і опустила погляд на свої плечі, які продовжувала стискати пальцями – залишаться синці.

Годиною пізніше.

Покоївки наполохались коли на кухню зайшла тиха гостя пана Вірана і почала вимагати приладдя, які допоможуть їй у заклятті. Забирали усе, що підходило під опис дівчини: дерев’яні підставки, скляні глибокі миски, свіжі трави, сухі трави, сіль, нитки, вугілля та свічки. Почали виносити усе в бібліотеку – єдине місце, де майже завжди було безлюдно. Все добро – а для відьми це називалось саме так – виклали на великий стіл серед високих книжкових шаф.

Аморіс зупинилась біля усього, що знесли покоївки, але не вистачало кількох інгредієнтів, які просто не можливо було знайти на звичайній кухні, або ж, тим паче, у будинку вампірів. Дівчина сперлась руками на стіл, задумалась, насупивши брови.

– Чогось не вистачає, пані? – Запитала одна з покоївок, терпляче вичікуючи момент, коли їм дозволять йти.

– Мені потрібні рицина та анемона. – Аморіс зупинилась на секунду. – І ще аконіт, але навряд чи… Що?

– Насправді… – М’яко почала та ж покоївка. – Колишня господарка дому – остання дружина господаря – вона захоплювалась колекціонуванням рідкісних трав.

– Розалін? – Відьма доторкнулась каблучки, згадуючи її ім’я.

– Так, пані. – Підтвердила друга покоївка. Вона дістала з кишені цікавої форми ключ. – Господар припустив, що Ви захочете поглянути на цю кімнату.

Дівчина мовчки пішла за жінкою. Кімната, про яку вже згадувала покоївка, знаходилась в глибинах бібліотеки, у найвіддаленішому кутку великого приміщення. Вона пропустила жінку попереду себе, аби та відчинила двері.

«Алхімію заборонили в середині шістнадцятого століття, вона змушена була ховати своє хобі від допитливих очей» – розмірковувала відьма. Довго очікувати не довелось, покоївка відступила від дверей, попередньо увімкнувши світло в кімнаті і Аморіс пройшла всередину.

Таємна кімната Розалін була невеликою, якщо описати більш конкретно – все приміщення було більше схоже на велику шафу з безліччю полиць. Вони були заставлені баночками та пляшечками з різними написами зверху, аби точно не переплутати де що знаходиться. Відьма пройшла всередину обережно, розуміючи, що сюди не допускали нікого вже більше трьох сотень років. Відчула, ніби порушує кордони чужої території ще раз і почула, як чужа магія штовхає її зсередини. Не агресивно, але з попередженням.

Кожна частинка колекції Розалін була вкрита пилом, але самі квітки та рослини виглядали так, ніби їх ось-ось зірвали та помістили у кожну посудину окремо.

«Хтось наклав закляття на цю кімнату. Зупинив… час» – Аморіс не могла сказати цього вголос, адже за спиною все ще стояла покоївка.

– Ви можете йти. Далі я сама. – Дівчина повернула голову до жінки і та схилила голову. – Дякую.

Рудоволоса навіть не уявляла, що її в цьому маєтку може здивувати ще щось, але зараз вона стояла у цій маленькій кімнатці, від якої вібраціями лилась магія, і не могла з’єднати до купи чіткі факти. Вона пройшлась вздовж полиці – рослини було розставлено в алфавітному порядку, квіти знаходились окремо. Не дивлячись на свої невеликі розміри, колекція налічувала більше, аніж їй було потрібно. Дівчина знайшла потрібні їй аконіт та рицину, а до них набрала ще кілька квітів, які у цьому столітті вважались вимерлими.

Ступила до виходу в бібліотеку і розвернулась обличчям до дверей кімнатки. Залишати мовчки кімнату, наповнену чужою магією – не зовсім ввічливо.

– Дякую… пані Віран. – Тихо сказала відьма, притискаючи потрібні інгредієнти до грудей.

Двері ворухнулись і повільно закрились під дією автономної магії. Рудоволоса проковтнула клубок, який встав у горлі та повільно, під впливом легкого шоку, повернулась до столу, де на неї чекала купа приладдя. В дитинстві їй подобалось допомагати матері з підготовкою до заклять, кожне з них потребувало певного набору кристалів, каміння, рослин, сильніші закляття вимагали більшої жертви – волосся відьми або її крові. Аморіс вирішила почекати з останнім, потрібно було розраховувати свої сили з розумом.

Дівчина розставила свічки по обидві сторони від себе, утворила півколо, в центрі якого розмістила скляну посудину і налила у неї води. Розплутала нитку і легкими рухами пальців у повітрі утворила ланцюжок з вузлів, які з’єднували свічки одна за одною – чіткі кордони, де повинно закінчуватись захисне закляття. Наступним кроком була сіль, вона допомагала стабілізувати зв’язок магії з двома світами, але для цього необхідно було побудувати правильний символ всередині півкола.

Аморіс набрала жменю солі і піднесла її до другої свічки зліва і… не змогла поворухнутись. Стиснула зуби, намагалась розкрити кулак, повернути рукою, нічого не вдавалось, ніби її тримала чиясь невидима сила. Це «щось» відштовхнуло її руку в іншу сторону, до найближчої свічки від неї. Відьма відчула, як до неї повертається контроль над власними рухами, почала вести доріжку з солі, руки трусились через присутність невідомої сили поруч. Очі дівчини розширились від страху, коли вона знову втратила контроль над власними діями і чужа сила почала малювати зовсім інший знак всередині півкола.

Вона відстрибнула від столу, коли невідома сила знову відпустила її. Аморіс повернула обличчя спочатку в одну, потім у іншу сторону. Вона чітко вчувала чужу магію, сильну і досвідчену, але не було нічого та нікого, що б випромінювало її. Рудоволоса підійшла до столу, аби подивитись на знак, який намалювала з чужою поміччю. Ця руна із солі кардинально відрізнялась від тієї, яку потребувало це закляття. Аморіс повторила знак у повітрі.

– Альґіз. – Видихнула дівчина. – Щит, захист.

Поступово прийшло усвідомлення того, що вона майже зіпсувала закляття, бо хотіла використати не ту руну. Доторкнулась до столу, вібрація почала линути до кінчиків її пальців – чужа магія підсилювала коло закляття. Відьма зібралась до купи, запевнила себе, що ця магія – звідки б вона не прийшла – допомагає їй. Зробила короткий рух пальцями вверх – ґніти запалились на свічках по черзі. Тепло від вогників осіло на обличчі, Аморіс знайшла опору для рук у вигляді столу і подумки повторювала слова закляття, а коли була готова, почала говорити вголос.

– Aizsargāt. Paslēpt.

Обхопила пучок трав і піднесла до свічки. В ніс вдарив різкий запах горілої трави. Дим почав плисти до ємності з водою, завертатися у вихор, з плином секунд на поверхні рідини з’явились кола. Вони вібрували, з’являлись та зникали і так знову і знову. Аморіс відчувала, як хвилі сили охоплюють все більшу та більшу територію навколо, перед очима мерехтіли кімнати, вони змінювались одна за одною і зникали швидше, аніж її мозок встигав зрозуміти та обробити усе, що відбувається. З кожною секундою керувати закляттям ставало складніше, не дивлячись на те, що вона берегла свою магію саме для цього моменту.

– Aizsargāt. Paslēpt. – Повторила вона твердіше, обережно підійняла руки долонями догори, аби керувати закляттям.

В момент, коли закляття досягало апогею, дівчина злякалась, що не зможе втримати силу такого масштабу. Вона стрималась, аби не закричати, коли відчула дотик до своєї руки – прохолодний і дуже реальний. Дівчина поспіхом оглянула свою руку і відчула ще один поштовх чужої магії. Разом з її допомогою вдалось вирівняти потік магії та продовжити закляття. Залишалось зовсім небагато.

– Turiet to tik ilgi, kamēr mans upuris ir.

Аморіс взяла ніж в руку і відрізала пасмо свого волосся, намотала його на пучок трав і поклала на найвищу точку руни, спостерігаючи як її пожертва для завершення закляття тліє та дим продовжує плисти до води. Картинка перед очима змінилась і тепер вона бачила себе зі сторони, спостерігала за тим, як її магія змінюється з допомогою іншої, незнайомої. Сила, якою з нею ділились, відчувалась чимось занадто близьким, але її свідомість виштовхувала будь які думки, окрім думок про завершення закляття. Останнім рухом дівчина з’єднала свої долоні і повернула їх у різних напрямках, закінчуючи останній пас магії.

Вона почула власний пульс у вухах. На одну мить все зупинилось, дим у ємності розплився по поверхні води. Аморіс захлинулась розчаруванням.

– Дідько. Не вийшло? – Дівчина осіла на підлогу, аби перевести дихання і проаналізувати, де і яку помилку вона зробила. Вона підійняла незадоволений і втомлений погляд до стелі. – Але чим би ти там не було, дякую за допомогу.

Раптом свічки затухли під впливом різкого потоку повітря. Відьма привстала з місця, аби заглянути на стіл. Скляна миска почала вібрувати, дим всередині ожив і утворив рівне коло, створюючи мутну стіну по периметру ємності. Часточки солі затріпотали і поплили уверх, дівчина затримала дихання, поки спостерігала за тим, що відбувається. Вона не могла зрозуміти, чи це робота дивної чужої магії, чи це насправді її перше вдале закляття автономної дії. Очі відьми загорілись від того, наскільки дивовижно виглядала трансформація її магії.

Аморіс встала з підлоги, почала задкувати від столу, поки чергові хвилі сили розлітались по бібліотеці. У якийсь момент стіни вкрились тонким шаром напівпрозорого світла і поступово згасли. Дівчина приклала руку до грудей. Її магія заспокоїлась, вона відчувала тонку ниточку, яка пов’язувала її сили із закляттям. Здається… ні, справді спрацювало. Відтепер маєток був під повним захистом від пошукових заклять.

Дівчина підійшла до стіни і доторкнулась до її прохолоди пальцями, невидимий бар’єр відізвався на дотик створювачки. Відьма усміхнулась. Вона пригадала слова свого вампіра: «Твоя магія стає сильнішою, дозволь їй рости».