Частина друга. «Dark Side»

Be careful making wishes in the dark

Can’t be sure when they’ve hit their mark

«My Songs Know What You Did In The Dark» Fall Out Boy

 

Be careful what you wish for

’cause you don’t know

The guilt I carried this far wasn’t my own

It’s nothing you wanna feel, so let it go.

«Careful What You Wish For» Bad Omens

Здається, я достатньо замерз для того, щоб прагнути тепла квартири. Щоб завалитися на диван, включити якийсь фільм і намагатися не переживати щодо завтрашньої зустрічі з Хіллою. Тож я закриваю за собою балконні двері, здригаючись від накопиченого вогкого холоду вулиці, яке в теплому повітрі вітальні відчувається особливо гостро.

За декілька секунд плями перед очима зникають і зір нарешті фокусується. Від того, що бачу, несвідомо смикаюся назад, майже вдаряючись спиною об ручку балконних дверей. Кімнатою лунає гортанний сміх, від якого крижаніє усе всередині. 

— Що ти тут робиш? — мій голос тремтить, а серце шалено калатає, і я нічого не можу із цим зробити. Несвідомо стискаю сильніше телефон у руці. 

У вітальні, розвалившись у кріслі під тьмяним світлом настільної лампи, сидить той, кого я волів би не бачити ніколи в житті.

— Скучив за тобою, — весело відказує він, злегка нахиляючись уперед, і м’яке світло вихоплює з півмороку кімнати його профіль. Зовсім мені незнайомий. Та того, хто існує за ним, впізнаю з будь-яким обличчям попри те, що зустрічаю втретє у житті. 

Не стримую саркастичний смішок, який виходить занадто знервованим. Алкоголь у шлунку наче перетворюється на отруту, а тіло вкривають сироти. Судомно роблю вдих, наче він може коштувати мені життя прямо тут і зараз. І це недалеко від істини. Він не відгукнувся жодного разу, коли я його кликав, та коли зовсім не очікував, — з’явився знову.

— Як тур? — незворушно й награно зацікавлено питає він, знущально закидаючи ногу на ногу й відкидаючись назад на спинку крісла. Грає, як і завжди.

— Йди до пекла! — роздратовано кидаю я, бо раптом мій страх змиває хвилею злості.

— Щойно звідти, — знову гортанно сміється він, зловтішаючись тим, що підловив мене на такій дурній обмовці. — Хіба ти не радий компанії? 

— Твоїй — ні, — відрубую, хоча відчуваю себе натягнутою пружиною.

— Оу, це мене ранить, — вдавано ображається він, зображуючи гримасу болю. — Мені здалося, ти почувався дуже самотнім там, на балконі. Та й тут, — він швидко обводить очима кімнату й розводить руками, — видається доволі самотньо. Поки усі інші зараз проводять час зі своїми сім’ями й партнерками, ти тут пиячиш наодинці…

— У мене є близькі люди! — зопалу кидаю я — і одразу ж почуваюся по-дурному, наче намагаюся щось довести, видаючи, що він таки зачепив за живе. І хоча тверезо я розумію, що правий, і що його слова не більше, ніж провокація, вони все одно відчуваються як паперовий поріз. 

— Авжеж, — легко погоджується він. — Та, можливо, когось таки не вистачає… 

Мої нутрощі стискаються від остраху: невже він має на увазі Хіллу?! Невже він знає про неї? Інстинктивно кидаю погляд на телефон, та дисплей заблоковано. Чи це взагалі перепона для нього? 

Він шкіриться, і я бачу, як на мікросекунду в його очах спалахують справжні вогники. Він п’є мій страх, наче вино, насолоджуючись кожним ковтком, смакуючи його. І мене це доводить до сказу! 

— Чого тобі треба? — різко перериваю і, намагаючись видаватися спокійним, відкладаю телефон на підвіконня, спираючи на нього, аби втримати рівновагу. Це важко, враховуючи недосипання, алкоголь в організмі та лють впереміш із страхом, що поступово огортають моє єство. 

— Може, мені також нудно… вирішив навідати свого старого друга, — насмішкувато мовить він, та його тон тягне холодом, від якого німіють кінцівки. Він ще ніколи не з’являвся отак просто потеревенити.

 

Коли пісню не брали на жодну радіостанцію, бо вона чомусь усіх не влаштовувала: заважка, залегка, не фінською, з репом, зі скрімом, з вокалом, занадто альтернативна, недостатньо альтернативна, не підходить формату радіо, лірика незрозуміла й занадто метафорична, лірика примітивна… Я злився й ненавидів їх, не розуміючи, як в одній пісні вони могли знайти стільки протиріч. З кожною відмовою мій запал танув, моя віра в наш успіх згасала. Я перестав писати лірику, скинув усе на Ніко та Йоонаса. Згодом навіть музика давалася важко. Все було не тим. Не таким. Не достатнім. Я вважав себе ні на що нездатним. Дратувався, коли хлопці задавали якісь робочі питання, бо здавалося, що саме від мене вони чогось чекали. Бісився й проклинав себе за те, що взяв на себе таку відповідальність. Був просто нестерпним на репетиціях, постійно висловлюючи незадоволення, але нічого не пропонуючи натомість. Я злився на самого себе, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Йоель, блядь, що з тобою в біса таке сьогодні?! — вибухає Порко, різко завершуючи акорд і ріжучи струною пальця. На мить шипить від болю, а тоді втуплюється в мене злим поглядом. 

— Не лише сьогодні, — більш спокійно докидає Ніко, та в його очах я також бачу роздратування. І я вибухаю. 

Швидким рухом знімаю з себе гітару й з силою кидаю її на підлогу. На секунду жалібний дзвін струн викликає в мене біль, але його швидко змінює злість. 

— Все це — повна херня! — викрикую я.

— Поясни, — незворушно промовляє Моіланен, схрещуючи руки на грудях. Та я занадто добре вже його знаю, щоб вловити в його голосі тамовану жовч. Думаю, насправді, йому, як і Йоонасу, хочеться добряче вмазати мені, та тільки він приховує це краще за Порко, який уже робить крок назустріч, але зупиняється, відсторонений Оллі. Навіть Томмі встає з-за барабанів і дивиться на мене в очікуванні відповіді.

— Усе, що ми тут робимо, — просто марнування часу! — випльовую я, заводячись ще сильніше. Всередині нуртує вогонь, який роз’їдає нутрощі. — Виходить якась хуйня, яку жодна радіостанція не хоче до себе брати. 

— Ти через це злишся? — питає Оллі, але на відміну від Ніко, його тон насправді спокійний, ніби нічого не відбувається, і ми просто обговорюємо робочі процеси. І це ще дужче дратує.

— Тобто це тільки мене хвилює?! — зриваюся на крик. Вся стримувана раніше агресія, здається, знаходить вихід назовні, і я перестаю мислити раціонально. Мене душить їхній спокій і абсолютне нерозуміння моїх слів. — Вам похуй? Нахуя тоді ми тут збираємося? Щоб просто побринькати на гітарах, наче ми типу музиканти?

Йоонас прибирає поранений палець від губ і випалює:

— Ти що, думав, одразу злетиш в топ-чартів чи що? 

Ох, як же він мене зараз бісить! 

— Ти… 

— Гей, він правий, — перебиває мене Ніко. — Ми ж лише починаємо шукати своє звучання. Ми знаємо, що ти емоційно це сприймаєш, але…

— А, то я тут істеричка, так? — мене аж пересмикує від злості, бо він, чорт його забирай, потрапляє у саму ціль. — Може, я просто помилився із гуртом? 

Ці слова злітають з губ перш, ніж я встигаю їх обдумати. Обличчя усіх хлопців одразу темнішають, та це не гамує мою лють.

— То йди шукай інший! — випльовує мені в обличчя Порко, таки обходячи Оллі й змірюючи мене злісний поглядом. — Давай, вперед! Ти уже з одним спробував…

Від цих слів лава всередині мене закипає ще сильніше. Перед очима темніє. Я стискаю кулаки з такою силою, що нігті впиваються в шкіру долоні, лишаючи на ній лунки. Я так сильно хочу його вдарити! 

Моє тіло вирішує за мене — і наступної миті кулак вже прилітає Йоонасу в щелепу. Від несподіванки він валиться назад, але Оллі з Томмі вчасно його підхоплюють, вражено дивлячись на мене. Світлі очі Порко темніють від люті. Він стирає великим пальцем кров із розбитої губи.

— Йди до біса, Хокка! Думаю, проблема була не в гурті, а в тобі! — випльовує він, і це наче удар батогом.

— Йоонас, — видихає Оллі, але я вже їх не чую. Я різко розвертаюся й швидко вибігаю із гаражу, штовхаючи двері з такою силою, що вони вдаряються об стіну й розходяться металевим дзвоном в осінній темряві Оулу.

Я біжу, набираючи швидкість, геть від гаражу й усіх, хто в ньому, геть від цієї дурної сварки, геть від ситуації в цілому. Біжу так швидко, наче зможу втекти від самого себе й емоцій, що палають всередині. В скронях стугонить кров, а в голові набатом знову і знову відбиваються слова «проблема була не в гурті, а в тобі». «Проблема не в гурті, а в тобі!» «Проблема в тобі!»

Біжу, поки поодинокі будинки не починають змінюватися пустирями, поки горло не починає обпікати холодне осіннє повітря, а легені — палати вогнем. Поки не лишаюся цілковито сам посеред перехрестя на виїзді з міста, яке в такий час абсолютно порожнє. Декілька секунд намагаюся віддихатися, впираючись руками в коліна, та разом із фізичним виснаженням наче навалюються й усі почуття, від яких я так відчайдушно тікав оці двадцять хвилин. 

 «Проблема була не в гурті, а в тобі». «Проблема не в гурті, а в тобі!» «Проблема в тобі!»

ПРОБЛЕМА В ТОБІ, ХОККА!

Падаю на коліна, відчуваючи, як стирається об асфальт тканина джинсів, і можливо, моєї шкіри, та взагалі не відчуваю болю. Я кричу на повні груди, вивільняючи все, що палить вогнем зсередини, допоки не лишається повітря й горло не зводить судома. Крик цей розливається довколишньою темрявою, тонучи в ній, і разом з ним наче тоне якась частина мого єства. Найпристрасніша й найзавзятіша частина, яка попри все хоче досягнути мети. Я лишаюся лише спустошеною оболонкою зі шкіри й кісток. 

Очі сльозяться від вітру, тож коли з темряви виступає силует, я швидко змахую ці сльози, щоб переконатися, що мені лише ввижається. Та постать наближається, і все навколо наче завмирає. Я не відчуваю ні вітру, ні холоду, лише дивне збудження на межі зі страхом, і продовжую витріщатися на цю постать, навіть не намагаючись піднятися з колін.

— Давно тут не було таких, як ти, — звучить глибокий чоловічий голос.

— Що? — хочеться запитати мені, та питання так і лишається неозвученим, ніби разом із криком пропав і мій голос. І я продовжую заворожено спостерігати за фігурою у темному пальто, яка неспішно наближається майже впритул до мене й незворушно опускається навпочіпки поруч, вдивляючись у моє обличчя. У світлі ліхтаря, яке дістає сюди, помічаю його уважні, чіпкі темні очі й гострі риси обличчя.

Він простягає руку й торкається моїх грудей в районі серця, його дотик спершу обпікає, а тоді від пальців наче починає линути холод. Серце б’ється в тому ж шаленому ритмі, ніяк не бажаючи заспокоїтися після швидкого бігу. Що відбувається?

— Так багато емоцій всередині, так багато пристрастей і… сумнівів, — тихо, майже інтимно, промовляє незнайомець, — і прагнень, і жаги… — продовжує він, опускаючи голос на пару тональностей і посміхаючись. Не розумію, чому мені не страшно, та це чомусь не видається важливим. Раптом нічого поза межами цієї темної дороги й фігури навпроти не видається реальним. Сама реальність пливе…

Чи можливо, що десь дорогою, поки я біг, не розбираючи нічого навколо себе, мене збила машина, і поки тіло лежить десь там в очікування швидкої допомоги, моя свідомість дійшла аж сюди?.. Що, як усе це відбувається лише в моїй голові? Хто цей чоловік навпроти? 

Відчуваю, як всередині поволі прокидається паніка.

— Хто ти? — неслухняними губами питаю його і не впізнаю власного голосу.

— Той, хто може втілити твою мрію в життя, — посміхається він.

В мене мимоволі виривається нервовий смішок. Це якийсь розіграш? Десь сховано камери? Я озираюся навколо, та у тьмяному світлі ліхтаря не бачу нічого й нікого.

— І що ж ти за це хочеш? — вирішую підіграти.

— Ціна висока, — раптом абсолютно серйозно промовляє незнайомець, пильно вдивляючись мені в очі. — Можливо, навіть, зависока. 

— Вона не в євро? — питання видається дурнуватим, але горло стискає страх. 

— Ні, хлопче, вона не в євро, — підсміюється він. — Як багато ти готовий віддати, щоб досягнути своєї цілі? Здійснити свою оцю найпотаємнішу мрію? Довести усім своїм друзям, що вони не помилилися, обравши тебе за лідера.

В роті пересихає, і я не можу видати із себе ні звуку. Звідки він це знає? Чи б’є навмання? Здається, цей розіграш зайшов вже надто далеко. Давно пора було б розкрити карти й посміятися. 

Та ніхто не сміється. Він лише ліниво дістає й запалює сигарету.

— Чи готовий ти закласти свою душу заради успіху? — вкрадливо питає таємничий чоловік, неспішно затягуючись, ніби насолоджуючись ошелешенням на моєму обличчі. 

Що він верзе? Окей, він перегнув зі своїм жартом, хай ким би не був. 

— Ви п’яний? 

Та не встигаю я почути відповіді, як довколишня реальність змінюється, наче хтось перемикає кадри. За мить ми опиняємося у великій концертній залі, вщерть набитій людьми. На фоні грає якась музика, та зала скандує назву нашого гурту й робить це дедалі гучніше. І в мене підгинаються коліна від раптового страху. Але картинка одразу ж змінюється — і от я вже стою на сцені під відкритим небом, в обличчя б’є яскраве й палюче літнє сонце, а попереду публіка шаленіє, налягаючи на огородження попід сценою та розкручуючи всередині натовпу сьоркл піт. Що в біса відбувається? 

— Вони приїхали до нас аж із Фінляндії. Зустрічайте на сцені Wacken Open Air — молоді та шалені Blind Channel! — реве голос ведучого.

Це не може бути правдою… Це не може відбуватися одночасно… Мій мозок намагається протестувати, та потроху здається, захоплюючись навколишнім дійством і почуттям, яке охоплює усе моє єство.

— Усе це може бути правдою. Саме цього ти й прагнеш, хіба ні? — долітає до мене вже знайомий вкрадливий голос десь збоку.

— Так, — нетямлюся, коли слово злітає з моїх неслухняних губ. 

— Хіба ти не ладен вкласти в цю мрію свою душу?

— Так, — знову автоматично повторюю, поки публіка викрикує нашу назву. Десь крізь увесь цей гамір я навіть чую своє власне ім’я, і в мене по тілу біжать мурахи. Ось воно. Оце почуття ейфорії. Правильності. Пазлу, що склався.

— Тоді вибір за тобою, Йоеле.

Це просто сон. Це не може бути правдою. Можливо, я таки вдарився десь головою?..

— Я можу зробити цей сон реальністю.

Занадто гарно, щоб бути правдою. Це лише у моїй голові. Можливо, прямо зараз я помираю… Тож, чому б і ні?

— Що ж, забирай мою душу, від неї все одно самі проблеми, — саркастично хмикаю, озираючись на співбесідника. Кажуть, в кожному жарті доля правди. В моєму її майже сто відсотків. 

Він посміхається й простягає мені руку, яку я потискаю. І в цю ж мить Wacken розсіюється перед очима, і я знову опиняються на безлюдному перехресті серед темної ночі Оулу.

Поривчастий вітер жбурляє в обличчя опале листя, змушуючи тіло тремтіти від холоду. Лише зараз помічаю, наскільки сильно змерз за цей час, адже коли вибігав з того гаражу, у вирі емоцій і не подумав захопити куртку, тож так і лишився в самій футболці й легкій сорочці, накинутій зверху. Шарпкий вітер пробирає до кісток, та не лише він змушує мене тремтіти. Поспішно озираюся навколо, та крім мене тут більше нікого немає. Ні дивного чоловіка, ні тим паче натовпу фанів. І навіть не чути жодної сирени швидкої допомоги десь вдалині.

Неслухняними руками витягаю з кишені джинсів прим’яту пачку сигарет і заледве дістаю одну, бо пальці здаються занімілими. Лише з шостої спроби вдається її запалити. Жадібно затягуюся, наче від цього залежить моє життя, наче від одного ковтка диму мені одразу стане легше і страх відступить. Та лише кашляю, коли він потрапляє в легені, як ніби я роблю це перший раз. Вперто продовжую робити затяжку за затяжкою, допоки тремтіння в пальцях не стає слабшим. Все обіцяю собі кинути, бо це явно не на користь моєму голосові, а варто б його берегти, якщо я планую бути солістом цього довбаного гурту. Та останнім часом якось зовсім не складається… 

Що, чорт забирай, щойно сталося? На що я погодився? Це справді відбувалося чи мене конкретно поплавило?.. 

 

Минали роки, і я врешті переконав себе в тому, що та зустріч була просто галюцинацією під дією адреналіну, моєї люті чи чогось такого, коли я занадто заганявся і вже не здатен був мислити раціонально. На наступний ранок після тієї нашої сварки я вибачився перед Йоонасом і хлопцями, отримав свою долю зауважень, і ми продовжили грати далі. 

І так рік за роком, шукаючи своє звучання, свої сенси, радіючи кожній новій перемозі, засмучуючись через поразки, знову сварячись і мирячись, напиваючись на вечірках, закінчуючи університети, переїжджаючи, працюючи на різних роботах, щоб мати змогу хоча б якось жити й продовжувати йти до нашої бісової мрії. Нам пощастило потрапити й виступити на Wacken’і, та шалений успіх не звалився на нас ні наступного ранку після тієї зустрічі, ні за тиждень, ні за рік, ні навіть за декілька років. Тож я просто викинув ту дивну зустріч із голови, начисто стерши з пам’яті. 

Ми продовжували вперто йти далі, аж поки не сталася вся ця історія із Євробаченням, коли одна ніч, за якою стояло вісім років праці, змінила наші життя. Нас нарешті помітили! Наш довгий постріл нарешті влучив у ціль!

І саме тоді ми зустрілися знову. 

 

— Закладаюся, що ти забув про нашу угоду. Але я — ні.

Я не пам’ятаю обличчя людини переді мною, та десь глибоко всередині щось в мені відгукується на знайому енергетику. Страх прокидається першим.

— Ні, ні, ні, — розпачливо хитаю головою я, роззираючись гримеркою, в якій він так несподівано з’явився, ніби в пошуках шляхів до відступу. — Це ж тільки початок.

— Ти не уточнював розмах свого успіху, — незворушно кидає він, не виказуючи жодної емоції.

— Але я… — мені перехоплює дух, страх липкими холодними пальцями стискає серце, коли я усвідомлюю, що він правий. Я був настільки дурним та безрозсудним, щоб продати свою душу, навіть не сформувавши як слід свої вимоги до угоди, вважавши все за безглуздий жарт і галюцинацію.

— Ти не окреслив, у чому саме полягає бажане тобою, чого саме ти хочеш досягнути перш, ніж вирішиш, що таки досягнув цього, — насмішкувато пояснює він, ліниво схрещуючи на грудях руки, в його пекельних очах зблискують вогники. Його забавляє моя розгубленість і страх, він насолоджується владою, яку має наді мною. 

І мене це виводить із себе! 

— Я досягнув цього роками наполегливої праці, а не твоїми стараннями! Чому на твою послугу довелося чекати аж так довго?! — злісно кидаю йому.

Він різко схоплюється на ноги і вже за мить стоїть біля мене, угвинчуючись поглядом. Земля наче проломлюється акурат під моїми ногами. Його очі стають абсолютно чорними, і ця темрява сочиться з них, затягуючи в безодню. Його руки не торкаються мене, та раптом горло наче стискають лещата, і повітря виходить з моїх легень. Їх заповнює густий їдкий дим, змушуючи мене задихатися. Мої нутрощі починають палати. 

Паніка охоплює тіло й свідомість. Це кінець! Як я міг бути настільки необачним, настільки дурним?! Як міг зв’язатися із цим демонічним створінням? Невже справді продав йому свою душу? За що?  За успіх, якого сам же й досягнув?

— Люди, — зневажливо кривить губи він. — Коли все погано, звинувачуєте в цьому інших. Та коли все стає добре, коли досягаєте своєї цілі, приписуєте всі заслуги собі, забуваючи, що хтось допомагав вам на цьому шляху, — глибокий нелюдський голос реве наче всередині мене, викликаючи тремор і бажання зіщулитися та забитися в дальній куток. 

Перед очима вже починають танцювати темні кола, коли його хватка нарешті слабшає. Він відпускає мене, кліпаючи й повертаючи очам людський вигляд. Відступає й знову опиняється на дивані навпроти. Я судомно вдихаю повітря й одразу ж повертаю його у приступі кашлю. Відчуття, наче трахея роздроблена. 

Він вдоволено посміхається, закидаючи ногу на ногу та повертаючи собі незворушність. Задоволений своєю силою і моєю жалюгідною безпорадністю.

— То що ти там казав? — з насмішкою цікавиться. 

Лють пропалює мої кістки, та не переважає страх. І я ненавиджу себе за те, що збираюся вимовити.

— Ми ж… можемо ми… — сиплю, ледь видобуваючи з себе слова. Глибоко вдихаю, збираючи залишки хоробрості й зухвалості. — Чи можемо ми змінити угоду?

— Змінити угоду? — його тон лишається спокійним, та щось у цьому спокої віддає загрозою, від якої мої тіло знову вкривається сиротами. Але я все ж твердо вирішую поторгуватися за свою душу.

— Відстрочити її? — невинно припускаю.

Він сміється гортанним сміхом, змушуючи мене тремтіти. У цьому сміхові щось не менш пекельне, ніж його злість хвилину тому.

— Відстрочити її? — від насмішки в його голосі моє серце б’ється частіше, та разом з тим піднімає всередині роздратування. — Який мені з того зиск, якщо я можу забрати твою душу прямо тут і зараз?

Я нервово ковтаю.

— Що ти можеш мені запропонувати? — хитро цікавиться він, уважно спостерігаючи за моєю реакцією на запитання. Здається, в його темних очах знову розверзається безодня, в яку мене затягує все глибше. Я сам почав це, сам зробив перший крок, і дороги назад уже немає, вона, як підвісний міст, згоріла позаду мене. Але я не можу померти прямо зараз… Тільки не зараз! Ми лише почали нарешті здійснювати нашу мрію. Попереду ще так багато всього. Я не можу залишити хлопців зараз. Я не хочу цього робити!

З моїх губ вже готове злетіти банальне безглузде питання «А що ти хочеш?», та він випереджає мене.

— Твоя душа в обмін на інші душі.

Я заклякаю від несподіванки. Минає декілька довгих секунд, коли нарешті розумію, що він має на увазі. 

— Ти хочеш, аби я…

— Я залишу тобі твою душу. Але все має свою ціну. Що чотири місяці маєш віддавати душу натомість. Якщо вважаєш, що твоя  важить багатьох, — глузливо посміхається він, повільно підводячись. Моє горло зсудомлює від усвідомлення пропозиції. 

— Ні, я не мож…

— Ой, та звичайно, — відмахується він. Мабуть, чув десятки чи навіть сотні таких реплік. Мабуть, знав кожне слово цієї розмови ще до її початку. — Усі ви такі. Спочатку сприймаєте все, як жарт. Не вірите, насміхаєтеся. Потім боїтеся. Потім жахаєтеся й відхрещуєтеся, бо ж «це занадто жахливо, я не такий», — його голос знущально викривляється. — Та врешті-решт усі ви ставите себе над іншими. Тож можеш не намагатися переконати мене у зворотньому, Йоеле. Ти нічим не кращий за інших.

Мені в горлянку наче засипають каміння, й воно опускається у шлунок, притискаючи до землі. Хочеться йому заперечити, та з рота не вилітає і слова. Мене проймає дрож, і я зіщулююся, відчуваючи себе геть нікчемним.

— Можеш не вирішувати прямо зараз. Можеш подумати про це… якийсь час, — із насмішкою кидає він і зникає.

Якраз вчасно, бо двері різко прочиняються.

— Гей, Йоеле, ти йдеш? — заглядає в гримерку Ніко, але вираз його обличчя одразу змінюється, коли він бачить мене. 

Моіланен різко зачиняє за собою двері й підходить до мене.

— Що сталося? Ти блідий, наче смерть.

Я оторопіло дивлюся на нього, не в змозі вигадати хоч щось, щоб пояснити свій стан. Я сам не до кінця розумію, що відбулося. Це наче я занурився у кошмар, але він виявився не сном, а реальністю. Стільки років минуло з тієї зустрічі… Я викинув її з пам’яті, я переконав себе, що то були просто галюцинації, виверт моєї розбурханої уяви, коли мій мозок знаходився у полоні емоцій, а не керувався раціо. Хто взагалі при здоровому глузді віритиме, що уклав угоду із демоном? Продав свою душу за успіх?  Це ж життя, чорт його забирай, не якийсь голлівудський фільм! 

— Я… — починаю, та обриваю сам себе, бо просто не знаю, що сказати. Мій світ руйнується просто зараз, в цю саму мить. Я падаю у прірву, але Ніко нізащо не зрозуміє, що саме відбувається. Ще декілька хвилин тому я б сам не повірив. Я просто не знаю, що йому сказати. Я не знаю, що робити. Не знаю нічого…

— Йоеле, подивися на мене, — серйозно починає Ніко, опускаючись навколішки біля стільця, на якому я сиджу. Із властивою йому терплячістю чекає, поки я сфокусую на ньому свій погляд. — Євробачення вже позаду. Ми круто провели час. І зараз підемо на це інтерв’ю і також дуже круто проведемо час, добре? 

Він вважає, що зараз мене знову накриває панічка, як в період Євробачення, коли перед виходом на сцену мене ледь не нудило від хвилювання й страху налажати й пустити коту під хвіст наш найбільший шанс стати відомими поза межами Фінляндії. Тоді Ніко також часто заспокоював мене. 

Боже, Ніко, якби ти тільки знав…

— Якщо не знатимеш, що сказати, я підхоплю. Або Йоонас, чи Алексі, чи Оллі. Усі ми. Ми ж команда, — Моіланен усміхається, кладучи руки мені на коліна. Раніше такий дотик мене справді заспокоював, бо він наче означав зв’язок із реальністю, давав мені ясно зрозуміти, що у цьому болоті я не сам. Але не тепер. Я ледве тамую в собі бажання підірватися й побігти світ за очі, наче можу втекти від цього кошмару. Та Ніко нічого про це не підозрює, і я нізащо йому про це не розповім. 

— Давай, Хокка, без тебе ми не Blind Channel.

Ці слова вибивають із мене повітря, наче лезом входячи під ребра. В горлі ком. Мені хочеться кричати, та це аж ніяк не допоможе. Хіба відправить мене до психотерапевта.

Я ледь змушую себе кивнути й здавлено видихаю:

— Дякую.

— Радий допомогти, бро, — усміхається Моіланен і плескає мене по плечі. Я знаю, що йому іноді теж буває непросто. Як і всім нам. Ментальні проблеми певною мірою є у кожного, але найчастіше саме я ходяча ментальна катастрофа. Досі не розумію, як усі вони мене терплять та ще й підтримують у моменти отаких от зривів.

— Дякую, — знову промовляю я, не в змозі висловити всю вдячність, яка цієї миті переповнює мене, витісняючи страх.

Ніко спантеличується, але намагається це приховати, підводячись.

— То йдемо? Ефір почнеться вже за хвилину.

Я киваю і дозволяю йому забрати мене із цієї гримерки. У нас попереду важливе інтерв’ю, і я маю взяти себе в руки. Я не можу кинути гурт. Зі своєю проблемою розбиратимуся пізніше.