Частина друга

Пара тривала ніби вічність: майже кожен вже встиг поговорити з сусідом по лавці, поїсти, поспати і виконати ще купу необхідних для живого організму дій. Добре відома майже на весь універ двійка приятелів наслідувала своїх братів по нещастю, насолоджуючись можливістю заспокоїти гучний стук серця і нарешті відпочити. Наприкінці цього чудесного дійства вони нарешті змогли здати довбані реферати, через котрі обидва зараз мусили продовжувати свої ранкові страждання через, багатьом до болю добре знайоме, алкогольне отруєння – похмілля. Після сну на парті, у роті зʼявився неприємний присмак, а тіло відчувалося неймовірно важким. Нічого нового, але кожного разу неприємно. Ще ці єхидні погляди, котрі кидав на брюнета самопроголошений геній-маніпулятор Руденко.

– Чуєш, Ості. А що Мурштейко від тебе хотів? – поцікавився один молодий алкоголік-початківець в іншого. Наче початок анекдоту.

– Андрюха, чесно? Біс його зна, але не хочу зараз про це думати. Ходімо ліпше по кав… – не встиг той закінчити фразу, як його нахабно перервали. З аудиторії виходив сам неповторний вищезгаданий молодик.

– З дороги, невдахи, – як завжди зухвало. – Що, роки беруть своє і ваші жалюгідні мʼясні мішки вже не в стані співіснувати з алкогольною залежністю? – і як завжди насмішливо.

Жодному з двох, до кого було звернено це питання, не хотілося відповідати на ці безглузді підколи, але спокуса послати цього хамло все таки перемогла:

– Слухай, я розумію, що в тебе немає друзів, тому ти не викупаєш приколу гулянок. Просто дай нам спокій на сьогодні, – у голові Остапа це звучало більш мужньо, чи хоч би просто менш мляво. – Немає на тебе настрою, ще й голова розколюється.

– Тобто ти хочеш, щоб я НЕ ПЕРЕШКОДЖАВ ВАШОМУ БОДУНУ?! – дідько, від цього вереску над самісіньким вухом, і без того неприємний тиск у потилиці перетворився на нестерпний прес, під котрим на ютубі зазвичай чавили кавуни, лего, желейних ведмедів та інше лайно, обмотане сотнею гумок.

– Та ти зовсім гепнувся, чувак, – промовив, стискаючи голову і затуляючи вуха Андрій. – Відвали, – майже прошепотів догорою до сходів, що вели на перший поверх, і, відповідно, до омріяної кави.

– Не розумію, що ж йому не йметься, – тільки й додав Ості.

– Та він просто закомплексований гівнюк. Не звертай уваги, його поведінка – це просто жалюгідна спроба якось поліпшити своє паршиве життя багатого засранця.

– Та я б забив, але ж він нам постійно знатно підсирає. Треба з цим щось робити, бо його нахабність переходить будь-які межі. Памʼятаєш як він підкупив того чувака, котрий нам лагодив автомат з Чуколою, через що той підсипав у напої проносне? – від неприємних спогадів, брюнет зсунув брови і хитнув головою, намагаючись позбутися картини наслідків тої витівки, що далі періодично зʼявлялася перед очима. Обидвох ледь не знудило від самих спогадів про той сморід та геть вбивче відчуття в причинному місці, котре зазвичай шукає пригод.

– Не нагадуй навіть. А знаєш що? Твоя правда, ми мусимо провчити цього  доморощеного мільйонера хрінового! – Андрій навіть повеселішав після своїх слів. В очах знову заіскрив азарт, котрий був ідентифікатором того, що в Андрієнка молодшого, або страшого – хто їх там рахує – знову є запал на неймовірні пригоди. Ранкова знемога потроху відступала на другий план. – Якісь пропозиції?

– Ну ми могли б поскаржитись на нього декану, – це була просто дурна ідея вигадана для уникнення паузи в діалозі. Обидва розуміли, що доведеться помозкувати над планом трохи довше ніж три секунди.

– Та нє, задум хуйня. Треба зробити щось грандіозне, щось таке, від чого йому має перехотітися робити всю хуйню, – це було просто очевидне ствердження факту. – Або все стане ще гірше, і тоді ми будемо в повній дупі, – майже пробурмотів на додачу.

– Може хочемо ще когось залучити? – запропонував Ості, але на скептичний погляд тільки розʼяснив: – Що? Не дивись на мене так. Нам потрібні люди, бо фінансово з Руденко нам не конкурувати. Це буде вагомою перевагою.

– Та добре, добре, не гони. Кого візьмемо до нашого товариства анонімних месників? Нам потрібні найліпші бійці. Лютецій?

– Складний вибір. З одного боку, завдяки ньому ми маємо доступ до лаби і приладів професора. З іншого ж… Нагадай-но мені скільки разів він допомагав Руденко? – у відповідь на це питання рудий почав щось бурмотіти собі під ніс одночасно згинаючи один за одним пальці. Коли той перейшов на другу руку, Ості перервав його мозковий штурм: – Ну от і я про що. З ним треба обережно. Він не поганий поц, просто трохи придуркуватий.

– Та не гони, Ості. Ми ж ніфіга не шаримо у цих наворочених приладах. Цей довбень нам потрібен, – це був переконливий аргумент.

– Але… Хоча ні, маєш рацію. То ми тепер збираємо свою команду? Щось типу опозиції братству Руденка? – Остап не був у захваті від перспектив майбутнього.

– Так, бро. Це протистояння стане легендарним! – цей захоплений вигук привернув увагу декількох студентів довкола, але всі так само швидко знову опустили носи в телефони.

– Ця перспектива мені взагалі не усміхається, але гаразд. Давай вже замовимо цю довбану каву, – вони і справді стояли коло автомату останні кілька хвилин, занадто захоплені розмовою аби натиснути одну кнопку і впихнути гроші у покоцану кавомашину.

І справді, якщо трохи напружити звилини мозку, то логічно буде дійти до висновку, що скалку в дупі під кодовою назвою «Руденко» треба якось вичавити: стратегія ігнорування та спроби перечекати поки рудий курдупель перебіситься і заспокоїться була марною – за рік навчання нічогісінько не покращало, а деколи ставало тільки гірше. Він постійно всім підкладав свиню. Ось нарешті терпець урвався. У чому взагалі була його мотивація? Він поганець просто тому, що йому нудно, чи, можливо, існує якась таємна причина? Тяжке минуле? Психічне порушення? Хай там як, але вони йому не психологи, і нарутотерапію з розмовами про травми та спробами подружитися зі своїм ворогом проводити жоден з них не збирався.

Визначеність зі своєю позицією додавала деякої впевненості та дозволяла почати глибше аналізувати все зло, спричинене рудим вилупком. Остап нарешті дозволив собі злитися на багатія, а не пробувати змусити себе не думати про це. Це відчуття приносило своєрідне полегшення і дивне задоволення від того, що персонально для нього тепер існує своєрідний цап відбувайло, на котрого можна буде гніватися у будь-якій ситуації: навіть коли той не був причетний до конкретної проблеми. Усвідомлення було ніби зняття взуття на два розміри менше, після цілого дня біганини.

Роздумуючи про це, Остап тупо дивився собі у паперовий стаканчик з наполовину недопитою кавою та легко пожованим обідком.

– …кай, Ості. – лунало ніби десь здалеку. Відчув, як його термосять за плече. Слова почали ставати чіткішими. – Не втикай. Чого завис? Наступна пара через дві хвилини, ходімо.

Жоден з двох хлопаків не помітив червоно-руду потилицю, що визирала з-за повороту.

На лекції з фізики Михайло Петрович був на диво більш тверезим, ніж зазвичай. Це викликало багато підозр, якщо до цього додати ще й його доволі дивні погляди, котрі той періодично кидав то на Остапа, то на Андрія. Після інциденту зі зміною тіл, брюнет волів уникати викладача й не звертатися до того без вагомих на те причин. Старий алкомайстер тепер був причиною періодичних походів до Мурштейка та прощанням із надіями на звичайне нормальне університетське життя середньостатистичного хлопця. У такі моменти Ості шкодував, що голографічний пристрій був вкотре конфіскований і лежав десь у завалинах кабінету Яйцедуба. Над вухом рудий вікінг-переросток щось бурмотів собі під ніс про жагу до двіжу та нарікання, що замість здобування диплому, котрим, цитата: «після закінчення універу можна буде собі тільки сраку підтерти», вони могли б зараз рубитися в плейстейшн.

Наступна пара мусила бути останньою на сьогодні, і Остап всім своїм єством відчував наближення якогось крамешного піздецю. Довкола нього постійно щось відбувалося, і це щось неминуче завжди вимагало тих чи інших дій від Чупарського, хоча єдине, чого він прагнув у цей конкретний момент, це просто по-людськи позависати в КСго. Але Андрюха активізувався: почав вигадувати свій геніальний план по збору команди і, з невідомої на те причини, паралельно його нотував на клаптику паперу, котрий вже третій день поспіль слугував йому за зошит для кожного з предметів. Не зважаючи на кількість предметів та матеріалу з них, половина аркушу все ще була порожня. Дива та й годі. Надписи були зроблені так криво, що ледь вдавалося розібрати окремі слова: «…..Лютецій¿ мжлво…… Матіас, той штрих з новин? Спитати….»; а також кілька намалованих чоловічих статевих органів, що або обкантовували текст, або, за здогадками, відігравали роль розділових знаків.

Важко описати степінь, до якого Остапу не хотілося йти на четвертий поверх. День в універі добігав кінця, а він пробував вигадати як непомітно прослизнути повз Бориса Яковича. Усі сподівання були лише про те, що професор попросить його виконати функцію принеси-подай, а не намагатиметься ставити питання, на які юнак точно не дасть відповідь. Відбрехуватися не вийде, адже цей винахідник зі скритою кризою середнього віку нещодавно створив пристрій, що практично безпомилково виявляє брехню. Свого роду вдосконалений безконтактний поліграф, що працює без помилок та, як казав професор, не дасть себе ввести в оману спокійним серцебиттям. З того, що Остап памʼятав, там ще було щось повʼязане зі штучним інтелектом, але біс його зна.

– Андрюх, зараз швидко вивалюємо з шараги, – прошепотів той другові. – Ми маємо прослизнути повз професора. Не хочу лишатися на довго після пар.

– Спокійно, братан, мені щойно прийшла в голову геніальна ідея. Йди за мною, пара закінчилася.

– Який план? – з надією спитав нижчий з двох корешів.

– Спершу зайдімо до найогиднішого, найбільш моторошного місця в усьому мультивсесвіті! – з пафосним голосом і ніби виводячи рукою в повітрі невидимі літери, поінформував свого співрозмовника Андрій. А потім додав: – До чоловічого туалету!

– Еее, я вже зробив свої справи, мені туди не треба.

– Та не тупи, Ості. Ми втечемо через вікно. Це майже як втеча з матриці, – почав пояснювати рудий. – Якщо твоя параноя небезпідставна і професор дійсно хоче впевнитися, що ти не злиняєш, то це найкращій вихід. Вікна звідси виходять на інший бік від головного та чорного входів.

– Геніально, – було сказано майже без іронії у голосі.

Не встигли вони закрити за собою двері до вбиральні, аж тут, несподівано, як сама матір-сесія, із однієї з кабінок вийшов той, чиє імʼя обидва боялись називати, винуватець їхнього нестандартного способу покидання будівлі – професор Мурштейко.

– Срака мотика, – єдине, що спромігся вичавити з себе Чупарський. Не встиг він навіть закінчити останній склад слова, як його вже волочила по підлозі, наче мітлу, помаранчева механічна рука прямісінько протилежно від Остапової цілі – вікна.

Він тільки сковтнув, адже погляд винахідника цього разу не передвіщав нічого хорошого.