Частина восьма. «One Last Time… Again»

Ця темрява ніколи не втамує свій голод,

Ці стіни поглинають життя в мені.

І я боюсь, і я боюсь, що мені цей бій уже не виграти.

«Білий шум» Grayshapes & Sick Solution

When I fade to the dark there is no turning back

I’m afraid of my heart ‘cause it’s darker than the black.

«Darker Than Black» Blind Channel

 

Дім, милий дім.

Оулу. Місто, яке я знаю майже, як свої п’ять пальців. Місто, в якому я хоч і не народився, але виріс. Місто, в якому робив перші кроки до своєї мрії і зазнавав невдач, закохувався і розчаровувався, в якому мене зламали, і в якому я знайшов сили йти далі, не зважаючи ні на що. Місто, в якому моє коріння: де досі живе моя сім’я і багато друзів. Місто, до якого я маю певні ностальгічні теплі почуття, але яке також ненавиджу, бо воно нагадує про найбільші помилки мого життя. В якому я дуже швидко починаю задихатися і не витримую більше декількох днів. Яке насправді не відчувається домом.

— То ти не місцевий? — питає вона.

— Можна й так сказати, — гмикаю, відпиваючи зі стакана. Концентрація джину з кожним росте, натомість вміст тоніка зменшується.

— Тоді ясно. Я б запам’ятала твоє обличчя, — відгукується вона з якоюсь самовдоволеною посмішкою.

Так, Фінляндія — маленька країна. І ми таки наробили шуму на Євробаченні. Та попри це нас не так щоб багато впізнавали на вулицях й існувало ще достобіса людей, які й гадки не мали, хто ми такі.

— Це погроза? — намагаюся жартувати.

— Радше комплімент, — сміється вона, ніби ненароком піддіваючи носаком свого чобота мій. — Навряд я б забула музиканта із твоєю зовнішністю, — фліртує.

«І при цьому ти навіть поняття зеленого не маєш, хто я такий, — роздратовано думаю я. — Не кажучи вже про те, що з місяць в Оулу висіли афіші з моїм фейсом на них, поки ми не були змушені скасувати концерт».

Вже злегка напідпитку я ледь стримуюся, аби не випалити їй це в обличчя, викрити її недолугий флірт. Але тамую це роздратування в собі, розуміючи, що більше злюся на себе за те, що почав і продовжую цю розмову. Вона просто намагається сподобатися мені. І занадто не подобається, та в цьому немає її вини.

— Ти в Оулу надовго? — знову питає вона, порушуючи ніякове мовчання, коли я ніяк не реагую на її слова. 

— На декілька днів, — відповідаю, помічаючи, що бездумно воджу пальцем по краю стакана. 

Мої думки насправді далеко. Це спілкування одностороннє: маю запитати щось у неї натомість, але мені не цікаво. Я не хочу нічого про неї знати. Я навіть не пам’ятаю її імені. І добре, що не пам’ятаю. Можливо, так вона буде менш реальною для мене опісля… 

Наче плейбек у голові лунає одна думка «Спливає четвертий місяць, спливає четвертий місяць… Вирішуй щось! Роби щось! Дій!» Це Його голос чи мій — не розберу, але мені хочеться вирвати його з себе, заткнути, інакше мозок просто вибухне. 

«Говори, будь ласка, говори хоч щось. Відведи мої думки деінде», — подумки молю свою співрозмовницю, уникаючи погляду на її обличчя. Розглядаю у ній що завгодно: закинуту одна на іншу ногу, чорні колготи, складки темно-синьої короткої сукні, що задерлася занадто високо, відкрите декольте, довгі темно-бордові нігті, що постукують по запітнілому склу стакана з коктейлем — що завгодно, аби не зосереджувати увагу на рисах її обличчя, не запам’ятати їх.

«Який же ти покидьок, Йоеле», — зневажливо випльовує внутрішній голос, і я абсолютно згоден із ним.

Вона продовжує тріщати щось про нещодавні події в Оулу, про якийсь концерт, який відвідала у цьому клубі минулого тижня, аби заповнити незручне мовчання між нами. І хоча я сам хотів, аби вона відволікла мої думки, зараз моє єдине бажання змусити її замовкнути. 

Її забагато.

Окидаю поглядом клуб, який відкрили не так давно в районі, в якому я був лише декілька разів, тож зустріч зі знайомими була малоймовірною. Сьогодні тут мав грати якийсь молодий місцевий гурт. Здається, це був їхній перший серйозний виступ. І цей факт викликає у мене ностальгію та щем. Якби ж то я міг повернутися у той час, коли ми лише починали. Коли відчували неймовірне піднесення після виступу незапланованими хедлайнерами у «45 Special». Якби ж тоді я міг зберегти те піднесення у собі, якби моя віра у гурт була міцнішою…

— Гей, — вириває зі спогадів її голос та різкий квітковий запах від парфуму, коли вона нахиляється до мене, привертаючи увагу, — про що задумався?

«Про те, що дуже облажався у цьому житті», — ледь не відповідаю, та натомість кажу банальне:

— Вибач. — Прикрашаю це завченою гримасою перепрошуючої усмішки. — Задумався про те, що хотів би бути деінде.

Вона з розумінням усміхається й схиляється ще ближче. В полі мого тунельного зору лише її губи, які так близько. Занадто близько.

— Можемо бути, — підчеплює довгим нігтем ланцюжок на моїй шиї.

Так, звичайно. Її губи на відстані подиху, я майже відчуваю солодкий присмак лікеру на них…

Давай, чого ти чекаєш? Ще трохи — і вона буде готова віддати тобі не лише своє тіло. Лише зроби те, про що вона просить.

«Візьми. Візьми. Візьми», — скрадливо шепоче всередині голос, так жахливо схожий на мій власний.

Та раптом з’являється інший.

«Мені дуже добре з тобою, Йоеле».

Так чітко у моїй свідомості, розганяючи пелену, у якій я намагаюся розчинитися. Наче відро холодної води, змушуючи здригнутися. 

Я зриваюся на рівні ноги, і дівчина швидко змінює позу й вчеплюється руками у стільницю бару, аби не впасти з високого стільця.

«Пробач», — подумки кидаю їй і спішу сховатися в чоловічій вбиральні, нічого не пояснюючи й лишаючи її у розгубленості. 

Різко, зі стуком зачиняю за собою двері й впираюся руками в умивальник, намагаючись заспокоїтися. Перед очима витанцьовують темні кола й інтер’єр пливе. Від алкоголю в організмі, від різкого підйому й цього грьобаного спринту. Декілька разів глибоко вдихаю через ніс. 

Хочеться вгатити по цьому дзеркалу, прибрати з нього своє відображення. Розтрощити ці умивальники до бісової матері. Дати вихід цій ірраціональній злості всередині, що закипає й обпалює нутрощі.

«Ні, я не можу! Не можу!»

Не можу просто виключити емоції в собі. Забути про Хіллу й про те, що вона не байдужа мені. Стерти її зі свого життя на пару годин, а потім відновити, наче резервну копію на диску, ніби нічого жахливого не сталося. А затим стерти із пам’яті цей вечір, наче його ніколи й не було.

Тремтячими руками відкриваю кран, концентруючись на потокові й шумі води. Тоді бризкаю собі в обличчя, здригаючись від її раптового холоду, який змушує тіло вкритися гусячою шкірою й дещо прийти до тями. Ще декілька глибоких вдихів…

Погляд на своє відображення. 

— Мало тобі було херні в житті, ти вирішив іще закохатися? — уїдливо питаю його подумки.

Невже я справді думав, що зможу продовжувати свою жахливу «жатву»? Забути про існування Хілли? Переключатися між своїми особистостями, наче Джекіл та Гайд?

— Гей, чуваче, ти в порядку? — раптом чую поруч із собою голос, що вириває мене з роздумів. Хлопець боязко дивиться на мене, зминаючи в руках паперові рушники. Треба ж, я зовсім його не помітив.

— Все в порядку, — ледь видушую з себе, безуспішно намагаючись надати голосу твердості. 

Ні, не в порядку. Вже ніколи не буду, та тебе це не стосується, хлопче. 

— Ти впевнений? — все одно перепитує він. — Може, викликати Швидку?

Мені хочеться загарчати від роздратування. Злякати. Прогнати його геть. Я стримуюся з останніх сил, змушую себе відповідати спокійно.

— Зі мною все нормально. Фізично все нормально, — уточнюю. До нього нарешті доходить.

— Зрозумів, — знічено вимовляє й відступає до виходу. — Пробач.

Швидко викидає використані рушники у смітник і виходить. Я шумно видихаю, коли за ним зачиняються двері, і я знову лишаюся у вбиральні один. Злість відходить зі свідомості, як величезна хвиля назад у море, замість піску лишаючи по собі роз’їдаючу гіркоту.

Так, фізично я майже в порядку, якщо не зважати, що всередині живе монстр, якого раптом роздирає моральна дилема.

 

⧪⧪⧪

 

Я захрясую за собою двері, які ведуть до закулісся сцени, хоча сумніваюся, що хлопці почули його за налаштуванням інструментів. Розумію, що це дуже по-дитячому, але мені треба на щось виплеснути своє роздратування. Хоча насправді я розумію причину їхнього вчинку. Дивно, що вони ще в круїзі пару днів тому мене за борт не викинули.

— Йоель? Все добре? Тобі щось потрібно? — цікавиться дівчина зі стафу, яка вигулькує поруч. Софія, як зазначає бейджик на її шиї.

— Все гаразд, — відгукуюся, змахуючи банкою пива. Крім нього мені поки справді нічого не потрібно. — Хлопці просто виставили мене зі сцени, бо я вже задовбав їх своїми перевірками й коментарями, — закочую очі.

Не знаю, нащо кажу це їй, зовсім незнайомій людині. Мабуть, я таки нервую більше, ніж хочу визнавати. Вона добродушно сміється, і я ловлю себе на тому, що теж усміхаюся. Здавалося, що за ранок м’язи мого обличчя геть забули, що здатні на усмішку, наче заіржавілі від моєї зосередженості.

— Прагнеш, щоб усе було ідеально? — питає Софія й підходить ближче, притискаючи планшет до себе й з цікавістю дивлячись на мене. Хай які справи в неї були, доки вона не наштовхнулася в коридорі на мене, вони, здається, могли зачекати.

— Дивно, правда? — гмикаю, відпиваючи з банки. Дівчина розуміє, що це жарт, бо одразу ж підіграє, зображуючи награну серйозність.

— Дуже дивно, — киває. А тоді додає вже справді серйозно: — Все буде класно. У вас чудова команда, вони зроблять усе якнайкраще. 

— Думаєш, я даремно хвилююся? 

— Було б дивно, якби не хвилювався, — злегка знизує плечима Софія. — Ви ж уперше на такій арені? Із сольним шоу, маю на увазі.

— Так, таки вперше.

— Вам усе вдасться, не переживай… занадто, — знову сміється вона. Її кучеряве світле волосся підстрибує в такт сміхові. Одне пасмо падає на обличчя. Перш, ніж встигаю зупинити себе, повертаю його на місце, закладаючи за вухо. Вона завмирає, здивована дивлячись на мене. 

О, чорт забирай! Йоеле, що ти робиш?

— Пробач, — поспішно вимовляю. — Здається, моє бажання контролювати все виходить… з-під контролю.

Вона киває з розумінням. Усмішка торкає її губи, та це виходить дещо напружено.

— Вибач, що я тебе тут затримав. В тебе, мабуть, багато роботи, — непевно махаю рукою. Жест на кшталт «Я розумію, але сподіваюся, що неправий». Поки я зайнятий розмовою, не думаю про всі варіанти того, що може піти не так і зірвати концерт нашої мрії, за який ми довго боролися. Мені не хочеться, щоб вона лишала мене тут наодинці, поки інші зайняті налаштуванням інструментів та сцени.

Якусь секунду дівчина вивчає мене поглядом, а тоді знизує плечима. Не знаю, як, але здається, розуміє мій стан. Її усмішка стає більш розслабленою, а в голос повертається невимушеність.

— Якщо чесно, то поки не дуже. Тож, якщо можу чимось тобі допомогти…

— Артисти часто просять тебе… поняньчитися із ними? — гмикаю, роблячи черговий ковток із банки.

Софія усміхається ширше.

— Ти перший.

Ми сміємося.

— Будеш пиво? Там в гримерці ще багато.

— Ні, дякую, мені не можна, — відповідає вона. — Я тут не так давно працюю, знаєш. Вийде не надто… професійно, — додає з усмішкою.

— Окей, — сміюся. — Ніякого пива… Там є ще кола й всяке таке інше.

— Ти запрошуєш мене у гримерку? — цікавиться Софія, запитально вигинаючи брову. Витримує паузу. І сміється з мого зніяковіння. — Розслабся, я жартую.

«Це ж так легко, біля тебе завжди крутиться купа дівчат — обирай будь-яку. Багато хто з них мріє опинитися у твоєму ліжку, хай навіть не підозрює, чим це закінчиться, — насміхався тоді Він. — Тобі навіть старатися особливо не потрібно».

Мене нудить від цього спогаду, і я намагаюся відігнати його геть ще одним  ковтком пива. Це просто розмова — нічого більше. Це просто жарт — нічого більше.

— То чим саме ти тут займаєшся? — намагаюся запитати якомога спокійнішим голосом, опираючись плечем на стіну.

Софія усміхається й починає розповідати про організаційну роботу, про купу дрібничок, які треба проконтролювати, щоб захід пройшов бездоганно й усі лишилися задоволені. Тоді додає, що хоч це й цікаво, не збирається займатися цим усе життя, бо має й інші улюблені справи. Розповідає про свою художню діяльність, про проекти в процесі й планах, про те, як хоче одного дня намалювати обкладинку альбому або оформити вінілову платівку для когось такого відомого, як The Rasmus, Nightwish або Poets of the Fall. Тож, якщо ми колись шукатимемо художника для чого такого, вона може надіслати своє портфоліо. Її очі блищать від молодості, життя, натхнення та мрій на майбутнє. Вона наче оповита ореолом світла, яке випромінює. 

Ох, ця душа прямо сяє! Якоїсь миті я усвідомлюю, що її слова стають лише фоном, а я тягнуся до неї, наче комаха на світло. В полі зору лише її губи, які продовжують щось розповідати. Саме така душа мені потрібна. Можливо, вона вартує більшого. Відстрочки довшої, ніж чотири місяці…

«Забери. Забери. Забери».

Лунає зміїним сичанням у голові. Вистукує з кожним ударом серця. Магнітом тягне мене до цієї дівчини…

Я роблю помилку, знову зазираючи в її очі такого незрозумілого відтінку поміж зеленим і сірим, наче озеро у хмарний день, яке манить у свою глибину. Їхній погляд здається далеким, безтямним… посоловілим.

— Дякую, що заспокоюєш… розмовами, — наче здалеку чую свій голос.

— Можливо, щось інше допомогло б краще? — тихо цікавиться вона, і хитра посмішка залягає у кутику її губ, коли вона робить крок до мене, піддіваючи пальцем ланцюжок на моїй шиї.

«Забери! Забери! Забери!»

Мені хочеться кричати. З криком витіснити Його з моєї голови. Виплеснути всю темряву, яка отруює мою кров і думки. Розірвати цей зв’язок, який сковує волю. Мені стає фізично погано, нудота підкочує до горла, коли я усвідомлюю, що відбувається.

— Пробач, — ледь видушую з себе, відкидаючи її руку. Лишаючи її розгублено стояти у тому коридорі, коли кидаюся геть до нашої гримерки.

Швидко зачиняю за собою двері й падаю на диван, бо ноги не тримають. Спорожніла й зім’ята бляшанка з-під пива дзвінко стукає об бетонну підлогу. Я й не усвідомлював, що досі стискав її у руці.

Тамую всередині гидку солодкаву хвилю, глибоко вдихаючи через ніс. Серце відбиває бласт-біт усередині грудної клітини. Хапаю пляшку мінералки зі столу й залпом осушую половину. 

Чорт, чорт, чорт! Що це в біса було? Здається, з кожним днем стає все гірше. Я не контролюю це навіть коли тверезий. На кого він мене перетворив?..

Усе завжди починалося з безглуздих розмов ні про що, якогось банального флірту і награної цікавості. Ніколи ми не говорили на якісь важливі теми, не намагалися пізнати одне одного краще. Ми планували забути про одне одного на ранок. Принаймні, мені завжди так здавалося. Я не хотів їх пам’ятати, тож втішав себе думкою, що вони також забували про мене. Та що, як вони також не були тими пустими ляльками, якими здавалися? Що, як з ними ставалося те саме, що відбулося з Софією, хай що б це в біса не було?

«Скількох дівчат ти позбавив цього світла? Позбавив їхніх мрій, аби здійснити власну?» — резонно цікавиться внутрішній голос, і я знову не знаю, він його чи мій власний. 

Факт у тому, що я гадки не мав, що з ними ставалось. З усіма тими дівчатами, у котрих я… забрав душу. Мені було надто страшно поцікавитися цим. Я волів забути, викреслити кожну з них із пам’яті, знеособити кожен образ, залишивши лише розмитий силует. Тому й напивався, тому намагався уникати поглядів в очі… Я не хотів пам’ятати. Я боявся пам’ятати. Боявся, що вони переслідуватимуть мене кожну хвилину мого нікчемного життя. Більше, ніж переслідували в кошмарах тінями.

 Правду кажучи, я й сам не знав, що змінювалося після того, як були промовлені слова угоди. Я лише жалюгідно сподівався, що всі ті дівчата продовжували далі жити своє життя, не усвідомлюючи, що віддали свою душу в мою владу. Але насправді вони й не належали мені так само, як я не належав собі. Що, як вони втратять їх остаточно, коли не стане мене? Тож, допоки я продовжую жити, продовжують і вони. Невже тоді усі ми помремо в один день? Якась до жахіття безглузда «шлюбна» обітниця… Чи просто тоді всі наші душі стануть його? І він вирішуватиме, що з ними робити. Можливо, кожній з них запропонує таку ж угоду, як і мені?.. Хіба не так шириться зло?..

Раптово, наче грім посеред ясного неба, мене вдаряє усвідомлення геніальності його задуму — він не створив для мене швидкий успіх, який я не оцінив би належним чином, який запаморочив би мені голову й легко звів би на стежину, якою, на жаль, проходять багато музикантів, які здобувають славу. Так він міг би дуже швидко прибрати мою душу до своїх рук. Та він зробив усе інакше: змусив мене самого досягати цього успіху, допомагаючи дрібкою удачі то тут, то там, аби я не надто покладався на неї, але все одно виявився зобов’язаним. Аби цей успіх дістався мені не просто і я цінував його достатньо сильно, щоб не мати змоги відмовитися опісля. Аби пристати на будь-які його умови… дати йому можливість захопити ще більше душ моїми руками. А потім руками тих, хто, як і я колись, опиниться у сітях цієї угоди. 

Так і шириться зло… 

І коли надійде розплата для всіх нас? Коли надійде мій час?.. 

Я не маю жодного уявлення. І всі ті дівчата тим більше його не мали, мабуть, навіть не усвідомлюючи, що їхні життя більше не належали їм, хоча напоказ нічого й не змінилося. Чи можливо, що справді нічого не змінилося? Може, усе це лише моє божевілля?..

— Йоель? — бадьорий голос Алексі вириває мене з роздумів, коли той заходить в гримерку й падає на сусідній диван. — Як ти тут?

А тоді, мабуть, помічає щось у моєму обличчі, бо його усмішка зникає, змінюючись серйозним виразом. Він підбирається, займаючи сидячу позу, й вдивляється у мене.

— У тебе все добре? — занепокоєння та турбота в його голосі повертають мене в реальність, в теперішнє, де за кілька годин у нас найбільший сольний концерт за всю кар’єру.

Киваю, намагаючись прогнати від себе всі думки про демона та ситуацію із Софією і сподіваючись, що виглядаю при цьому досить переконливо. Та, мабуть, таки ні. Бо Алексі хмуриться й підсідає ближче, не зводячи з мене пильного погляду.

— Ти впевнений? 

— Так, Алексі, все окей, — зітхаю я, піднімаючи з підлоги зім’яту порожню банку з-під пива та закидаючи її до смітника. Маю зібратися й знову грати роль, що все під контролем.

— Слухай, вибач, що ми тебе вигнали… — починає Каунісвесі, та я його перериваю.

— Не парся, я розумію, що дістав вас, — кутики губ самі вигинаються в подобу усмішки, — знаю, що іноді занадто напосідаю.

— Трішки, — жестикулює Алексі, усміхаючись у відповідь і зморщуючи носа у своїй коронній гримасі.

— Та кажи правду, — відгукується Йоонас, який входить в гримерку разом з хлопцями, — іноді ти ще та скалка в дупі, Хокка.

— Іди на хрін, Порко, — парирую я, показуючи йому середній палець.

— Запрошуєш? — єхидно либиться той й плюхається на диван поруч з Алексі.

— Не дочекаєшся, — кидаю у нього подушкою і відчуваю, як напруга та страх відпускають. Поруч із хлопцями легше ігнорувати гнітючі думки.

— Без тебе стало трохи спокійніше, — незворушно кидає Томмі, влаштовуючись між подушками й витягаючи з міні-холодильника пляшку пива. Я закочую очі, але не ображаюся. На Томмі взагалі важко ображатися, навіть коли він буває занадто прямолінійним, і він цим користується.

— Звітую: з апаратурою усе прекрасно, можеш не хвилюватися, — з усмішкою додає Оллі, примощуючись біля мене. — Тепер Артту чéкається.

— Можете повірити, що за якихось три години ми гратимемо на тій сцені перед багатотисячним натовпом? — питає Ніко, й собі займаючи місце на дивані, посуваючи Лаллі.

— Мрії потроху здійснюються, еге ж? — промовляє Йоонас, і ми на мить зависаємо, усвідомлюючи ці слова. Стільки років праці, стільки годин, проведених по гаражах, репетиційних базах та студіях. Стільки спроб гучно заявити про себе. Стільки маленьких перемог і поразок. Стільки кілометрів і годин, проведених у дорозі. Стільки концертів… більше ста тільки за цей рік! І ось ми врешті тут — на одній з найбільших арен Фінляндії із сольним шоу. 

— Нехай у нас все вийде сьогодні, — кажу, знову відчуваючи хвилювання. Знаю, що воно мине лише після виступу, змінившись відчуттям ейфорії.

— Все буде круто, навіть не уявляй інших варіантів! — впевнено заявляє Ніко, і я хочу вірити його впевненості. Ми зробимо цей концерт незабутнім і для себе, і для всіх глядачів. Ми занадто багато чим пожертвували для того, щоб зробити його можливим, тож тепер не маємо інших варіантів. 

«Я буду десь там біля сцени, спробуй знайти», — згадую слова Хілли вранці в машині. Я підвіз її до майданчику, де проходили зйомки дебютного кліпу якоїсь молодої артистки, де вона сьогодні працювала візажистом.

— Ти точно встигнеш до початку? — запитав, відгортаючи волосся з її обличчя й залишаючи руку на ньому. Воно досі було злегка вологим, бо зранку подолати гравітацію теплого ліжка видалося складним завданням і опісля ми збиралися поспіхом.

— В мене все продумано, Йоеле, — усміхнулася Хілла, розвертаючись і прихиляючись до мене. — Я не пропущу цю подію! 

Мене знову огорнув її солодкий запах яблука та кориці, витісняючи всі інші, викликаючи бажання розчинитися у ньому, у цій митті, у Хіллі. У спокої й приємному хвилюванні, які дарував її поцілунок. У гіркому присмакові кави на її губах. 

— Я буду там, і ти знайдеш мене поглядом у натовпі, — тихо промовила вона, торкаючись своїм носом мого, — як усі ті три концерти.

— Знайду, — так само тихо погодився я, не бажаючи відпускати її, бо коли вона піде, моє хвилювання й тривожність повернуться з новою силою. Дуже егоїстично з мого боку. Як завжди.

— Все буде прекрасно, навіть не думай інакше, — запевнила мене Хілла, подарувавши ще один поцілунок перш, ніж зрештою покинула салон авто й помахала мені на прощання. 

Я намагався тримати в голові ці слова весь ранок, та чим менше часу лишалося до виступу, тим сильнішим ставало моє хвилювання. 

«До зустрічі в залі, мій улюблений рокер ❤️» — прилітає від неї повідомлення у WhatsApp, і я мимоволі усміхаюся. Приємно знати, що вона також буде тут разом з усіма близькими мені людьми.

«До зустрічі в залі, моя улюблена прихильниця», — відповідаю в тон їй і на мить вагаюся, чи варто додавати такий самий смайл, як саме вона його сприйме, але зрештою таки додаю, списуючи на те, що підіграю її стилю.

«Ну так, ти вже двічі прокидаєшся із цією дівчиною в одному ліжку, але ж саме смайл в повідомленні все вирішує», — гмикає внутрішній голос, і я ловлю себе на думці, що справді дивно, як саме штуки в соцмережах є зараз більш визначальними, ніж куди важливіші дотики, поцілунки чи навіть близькість. 

— Йоеле, ходімо! — кличе Ніко, зазираючи в гримерку.

Я киваю й лишаю телефон на столі, прямуючи за хлопцями на сцену. До початку лишається декілька хвилин, і серце починає відбивати барабанний ритм в грудній клітині.

«Все буде круто. Ти впораєшся. Ти нікого не підведеш. Там усі твої друзі, розслабся», — як мантру повторюю собі, поки ми стоїмо за кулісами. 

Та варто опинитися на сцені перед цим величезним натовпом, який зібрався тут саме заради нас, як мені перехоплює дух від захвату й адреналін бере своє. Наступні півтори години відчуваються найкращими у моєму житті. Декілька тисяч людей з усієї Європи відриваються під сценою під нашу музику, співають усі наші пісні разом з нами, аплодують і кричать так голосно, що часом здається, я не чую й себе. Ми наче стаємо з ними одним цілим, розчиняємося одне в одному. Темрява й біль, які наповнювали нас до цього, зіщулюються від енергії цього світла, зникають десь у найглибших кутках, звільняючи від себе хоч на цей час. Мені зриває дах від цих емоцій, від шаленства, що відбувається на сцені та в залі, від мрії, яка здійснюється прямо зараз… Яку ми здійснюємо прямо зараз! Яка стала можлива завдяки нашій вірі, праці й слухачам, які підтримували весь цей час на шляху до неї. 

Далі — ще більше й гучніше. Ми вже пишемо новий альбом, вже висловлюємо ідеї щодо другого хедлайнерського туру Європою, який точно буде масштабнішим за перший. Ми знову поїдемо в тур по США з іншими відомими виконавцями, продовжуючи розширювати географію нашого впливу та кількість фанів. Можливо, ми навіть зможемо зіграти на більших аренах… В нас ще стільки планів! Є куди рухатися й чого досягати. Цією здійсненою мрією про Ice Hall все тільки починається.

Мене переповнює почуття вдячності й тепла, яке горить всередині, наче ядерне паливо. Здається, ще трохи, і я просто вибухну. Але воно настільки приємне, що я чітко, як ніколи, усвідомлюю — не хотів би бути більш ніде, моє місце тут! Саме тут і в такі моменти я відчуваю найбільше щастя, саме заради цього живу. І я не проміняю це ні на що інше, поки воно так яскраво горить всередині мене! 

Я перетинаюся поглядом із Хіллою, і в цю мою уявну бульбашку щастя вривається вітер — чи є в моєму житті місце для неї? Її очі незмигно дивляться на мене й сяють від… задоволення? гордості? І як тоді, у Празі, час неначе розтягується і все довкола зникає, лишаючи лиш її погляд. Тоді її обличчя видалося мені якось неясно знайомим, але зараз я добре знаю його риси, добре знаю ці пронизливі блакитні очі. Зовсім недавно вони були так близько до мене, вона вся була дуже близько. І навіть зараз, розділений з нею метрами й іншими людьми, я відчуваю цю близькість… І не хочу її втрачати.

Я маю знайти якийсь вихід, аби бути з нею. Маю знайти якийсь інший спосіб забирати душі. Адже в угоді нічого не йшлося про дівчат, так вийшло випадково. Це усвідомлення приходить так раптово, дивуючи. Чому я ніколи не думав про це раніше? Бо мене все влаштовувало й так? Бо не було когось особливого?.. А тепер є, і треба придумати щось інше. Можливо, я можу просто змінити це. Обирати якихось поганців, наприклад. Тоді не шкодитиму так сильно, не зраджуватиму Хіллу…

Та не встигає ця думка прорости корінням у мені, як усвідомлюю її неправильність і свою власну ницість. Зневага розливається гіркотою на язиці. Я справді думаю, що це зробить мене кращим? Меншим монстром? Зітре цю жахливу правду про мою темну суть? Виправдає в очах Хілли? Скільки разів я казав собі, що не зможу. Що більше цього не зроблю. Та кожного разу виявлялося — зможу. І зроблю.

Я все одно лишатимуся тим самим чудовиськом, яке задля власних цілей і порятунку відбирає його в інших людей. Тим самим чудовиськом, яке давно належить темряві. Невже мене може зробити гідним її лише той факт, що я не зраджуватиму їй з іншими?

«Який же ти покидьок, Хокка», — вкотре нагадує мені внутрішній голос, і я вкотре із ним погоджуюся.

Це захоплення в очах Хілли, коли вона дивиться на мене, робить мені боляче. Я знаю, що не вартий його. Не вартий усього її розуміння, довіри й любові. Як не вартий любові усіх цих людей. Та якщо з останнім я можу змиритися, особливо в такі моменти, як цей, коли ми з хлопцями на сцені, то перед Хіллою відчуваю жахливу провину. За те, що приніс свою темряву в її життя, за те, що отруюю її нею. За те, що не каюся за свої вчинки і не вчуся на помилках. За те, що завжди ставлю себе на перше місце.

— I’m in a cave of man-made misery digging a grave for myself and my enemies. Of all the dark things that keep me wasted you’re the sweetest I’ve ever tasted, — співаємо з Ніко рядки пісні, яка запустила цю ланцюгову реакцію здійснення наших мрій. Коли писали її, я навіть не уявляв, наскільки правдивою вона виявиться для мене. «Dark Side» привела мене до мрії. Вона ж запустила моє прокляття.

Я чудовисько, яке занадто добре вміє переховуватися у всіх на виду. За цією привабливою оболонкою, хай скільки б я не зізнавався, ніхто не помітить моєї темної суті, якщо тільки не познайомиться достатньо близько. Хай скільки б вони не тішили себе ілюзіями, що якось мене розуміють, насправді не мають жодного уявлення про мене справжнього. Інакше, тікали б не озираючись.

А я не можу цього допустити, бо інакше усе це не матиме жодного сенсу. Я занадто прагну визнання й любові, щоб відмовитися від них. Тож дотримуватимуся цієї угоди й продовжуватиму «жатву», допоки вічна темрява не поглине мене остаточно.

Продовжуватиму жити на темній стороні, бо шлях до світла для мене закритий.

Але яке право маю затягувати у цю темряву Хіллу?

Чи вистачить в мені совісті й сили вчинити правильно хоч раз у житті?..

Але не сьогодні.

Сьогодні я розділяю свою темряву з іншими й лину до світла. Можливо, колись воно таки мене вб’є.

Але не сьогодні.

 

 

 

 

 

Кінець.

14 жовтня 2022 — 13 грудня 2024.