Я покладу його серце до твоїх ніг

«Jeg vil legge hans hjerte for dine føtter» або «Я покладу його серце до твоїх ніг».

Пригодницька історія про середньовічну Скандинавію за мотивами надзвичайно красивого едіту під пісню «Soldier, Poet, King». Її та багато інших композицій ви знайдете в плейлісті, який я створила задля повного занурення в сюжет. Раджу тицяти на всі посилання, виділені зеленим, й увімкнути пісеньки на фоні.

Дисклеймер: за основу було взято лише територіальне розташування й умови доби, наведеної в роботі. Оповідь не базується на історичних фактах, усі описи держави, окрім традицій та міфології є вигаданими, а будь-які співпадіння – випадковими.

…

Передмова

Відчуваєте кров на своїх руках, Преподобний Демоне? Як вона багряними струмками стікає з Ваших кволих тремтливих кінцівок, крапаючи долі на коштовний золотавий килим. Як вона пахне: спілим соковитим гранатом, або ж, алкоголем – як пощастить. А чим смакує? Певно, срібною ложкою з інкрустацією та гравіюванням, яку Ви так любите. Червоні краплі повільно зрошають підлогу, на якій із завмерлими жилами лежить серце. Ваше серце, Милостивий Правителю. Воно досі ледь помітно б‘ється, в‘являєте? «Тук-тук. Тук-тук… тук», сповільнюючи темп, пропускаючи удари, ніби відчайдушно прагнучи й надалі жити своє скотське життя в обгортці Біса.

А донедавна, Ви сиділи за цим самим троном, тримаючи поміж кістлявих пальців келих напівсолодкого вина й смакуючи вишукані десерти. Здогадуєтесь, в яку мить все встигло піти не за планом? Тоді, коли Ви оголосили війну сусідній державі, знищуючи тисячі життів, навіть не докладаючи до цього власних рук? Чи коли вперше зірвалися на переляканому підданому, жбурляючи його тіло долілиць? А може, в той час, як зраджували дружині, підкуповуючи мовчання служниць? Мовляв, роблячи діла праведні, належні верхновній голові королівства.

Днинами й ночами Ви катували людей безкарно та безсоромно, лишаючи їх дітлахів сиротами довіку. Відсікали одну голову за іншою, себто, на то є Ваша влада і право приструняти інакодумців. Заправляли армією, неначе переїзним ляльковим театром: відправити з Заходу на Схід, з гір у море – нехай боронять території, якщо хочуть жити. А після ночей, проведених серед втіхи вродливих молодиць, Ви надягали білу, незаймано чисту, церемоніальну мантію та поспішали до церковного двору столиці. Басистим хриплим голосом Ви заполоняли думки парафіян, що раненько вставали й чекали на Вашу промову. Замість того, щоб сіяти душами народу надію на світле майбутнє, залізні слова чеканили лишень про втрати й велике горе. На питання нужденних «коли повернеться з війни мій батько?» Ви відповідали таємничо «як звелить Бог». Звісно, набагато простіше делегувати власну відповідальнісь й провину за тисячі смертей на волю Божу.

«Нехай живе король! Нехай живе король! Нехай живе…».

Бісові очі з палаючим пеклом навколо райдужки шукали серед натовпу прийдешніх лише одну світлу маківку. Погляд зупинявся на знайденій серед інших персоні, чиї понурі плечі були вбрані чорним кожухом, голова нахилена донизу, а тонкі бліді пальці перебирали сторінки товстої книги. Хлопчина підліткового віку вирізнявся чорною плямою та ще й не дотримувався усталених правил церковного двору. У той час, як усі довкола білою зграєю пурхали круг правителя, викрикуючи ту злощасну мантру, хрестилися й блаженно падали на коліна в знак пошани, він один-єдиний щось пристрасно читав і чхати хотів на служіння.

Зчувши на собі презренний взір, він зупинився на хвильку, підіймаючи бездонні блакитні оченята. Захоплені цікавою історією, ще не змучені життям ясні вічки. Котрі впіймали зло та лють, спрямовану в його бік з центру роздолої площі. Промайнула думка – згадав, що батько наказував ніколи не відволікатися від служби та вбратися в білу святкову одежу, поводячи себе гідно знатній сім’ї. Однак що ж удієш, коли в голівонці підлітка лунають не церковні дзвони, а рокотом бунтують власні догми? Він лиш волів свободи…

А в ту ж ніч син був замкнений у темниці, поклятий тирадою жовчних слів накшталт «чорти тебе зачекалися в Пеклі» й «ти не моє, ти, бува, виродок самого Фенріра»… Паскудні лайки, що вислизали з рота старого; озвірілі руки, котрі невпинно смикали за одежу, штовхали й били; ціпки, які гучним лязготом лякали наполоханих придворних – все змішалося та викарбувалося в малій голівонці жахливими спогадами й досі. Ні, Раю не існує. Існує Пекло і воно тут, серед нас. Та Правда, про яку я мовчу.

Відтоді я перестав вірити в будь-яку всевишню силу, перестав прохати й молитися щоночі, коли лежав безсильним у підвалі. Немає ніякої «Божої ласки», на котру суспільство покладає великі сподівання. Мій і без того маленький, ледь уловимий вогник віри, зовсім вщух, залишаючи по собі легкий запах запеченої крові з ран, якими Ви так люб‘язно мене наділили. Тоді я пізнав одну-єдину істину.

– Дурні люди бояться лиш трьох речей.

Тих, з якими йдуть пліч-о-пліч споконвіку.

Бог – той, хто все бачить і вершить правосуддя над гріховними. Карма – та, що вражає грішника всим заподіяним власноруч, визначаючи добро та зло.

І остання – Смерть. Вона – інструмент Бога й Карми, вона – те, що приходить уві сні до спітнілих від страху лихварів. Вона являє собою кінчину всесвітньої історії людства, бо ще жодна жива душа не знає продовження після кінцевої точки.

Я не боюся ні Бога, ні Карми, ні Смерті.

Я боюся Правди, їх четвертої забутої сестри, котра, визираючи з пітьми, може встромити ножа сліпцеві точнісінько в серце. Вона – єдине, що не було вигадане, як Бог або Карма, та має не менше влади у своїх руках. І я Вам її, власне, повідаю тут і зараз.

Промовив Спартак, вояцьки наставляючи залізного меча на «ворога».

– За любов, за правду, за життя – ось як мав виглядати той заклик на площі. Нехай сей мент вкарбується у Вашу пам‘ять, якщо вона досі жевріє у Ваших мізках. Зрештою, лишилося Вам недовго…

У чорних мовчазних очах повільно згасали останні іскри, лишаючи свідомість наодинці з темрявою небуття. Холодне тіло, що все своє існування за Божим наміром прагло здійнятися до небес, мертвим грузом бахнуло додолу в бридку калюжу хлюпаючої крові. «Там Ваше місце».

 

Ось так чорти в костюмах янголят,       усе життя крокуючи із вами,                всміхалися, вдаючи доблесних царят, набивши пузо ницістю й грошами.

…

Частина перша.

Пісня перша: Faun – The Butterfly.

Чудовий малюнок талановитої художниці, що слугуватиме для мене натхненням писати, а для вас – обкладинкою цієї історії.

Чи доводилося вам колись думку гадати: які ж бо вони красиві – ті кручі? Звивисті, мов хижі гадюки, вкриті свіжою травою й оповиті зеленими шубками дерев, що хитаються від стрімкого травневого вітру. Листя їх світло смарагдове виблискує на сонці, котре хутко перебралося до зеніту. Визирає, майоріє ясною зіркою з-поміж сірості будення, розчиняючи людей у своїх теплих обіймах. Таке далеке й недосяжне – тягнися до нього усим своїм єством, а ніколи не здіймешся. Тож най світить угорі, сповіщаючи про прихід літа незабаром. На щастя, в нього є приятель – синє небо, що розкинулося на горизонті, де стрімголов набігають хмарки одна за одною. Напевно, віщують дощ – а от його Спартак значно більше любив, ніж спекотне сонце, що дражнило чутливу бліду шкіру.

Він зупинився на скелі, з якої панорамою видніються краєвиди вдалечі. Подих перехоплювало від роздолих серпантинів Норвезьких гір, круг яких тулилися поодинокі хатинки. На галявині панувала тиша: було відгуками чутно лишень струмочки, що дзюрчали уздовж підніжжя. Унизу, коло рік, люд завжди чимось займався: хто рибацтвом, а дехто – торгівлею човнами. Чулися лайки – то кремезні дядьки, запримітивши скупчення хмар, почали тягати човни до так званих елінгів, щоб, бува, не затопило. Занудьгувавши, хлопець далі пішов стежиною, жбурляючи носом чобітка маленький камінець.

Ідучи поміж стовбурів сосен, він озирався в пошуках вільної широкої місцини. Межі королівського двору були вже позаду, десятки миль, що подолав він, крокуючи самотужки, теж – тому вертати назад не було анікрихти бажання. Вітер дме в обличчя, викликаючи дрижаки міцним тілом та хитаючи скроні дерев. Вже близько години пошуки не справдовувалися: всюду, як на зло, або пастухи женуть худобу, або лісники наколочують дров. Не те, щоб путник боявся людей, він, власне, не хотів обтяжувати себе їх присутністю, а лиш побути наодинці з мрійливими думками. Тому сьогодні його ліпшим товариством і друзями у пригодах були сей вітер і дерева, які своїм хуркотінням нашіптували різні таємниці.

Загадкова природа Скандинавії щоразу заколисувала принца, як той подавався в походи власним королівством. Він робив це потайки від батьків під прикриттям невпинних бійцівських тренувань. А натомість просто обожнював тікати за тридев’ять земель, милуючись довкіллям та вивчаючи усе навколо: від глибоководних фіордів у западинах до високогірних пасовищ з вівцями. Брав із собою товстий записник, оздоблений зміїною шкірою, накидав темного плаща наверх придворної одежі – щоб раптом не впізнали, й ішов долинами, занотовуючи кожну цікаву річ, про яку згодом вночі читав книжки під ковдрою.

У такі моменти він відчував себе самим Богом – творцем Всесвіту, коли запам‘ятовував усі непідвладні людству моменти. Як природа створила такі приголомшливі лазурові водоспади, чому кіз вважають посланцями самого Диявола, а як у чорних та білих коней з‘явилися сірі – він хотів знати відповіді на всі свої запитання.

«Безмежний світ відкриває людині лише деякі свої таємниці, а неприборкана природа назавжди залишається сильніше людини» (Жюль Верн. П‘ятнадцятирічний капітан).

Хмари де-не-де заполоняли небо, кольори мальовничої флори почали згасати, залишаючи по собі лиш каламуть з монохромних відтінків, від яких починало віяти холодком апатичності. Зелені лани більше не зелені – радше подібні до болотяних вод під кригою взимку, небесна блакить вицвіла й перестала так уражати око, а жовте палаюче сонце сховалося попід графітовими кудлами, наче ватних, хмар.

Що ж таке жовтий? А що воно – синій? Не кажучи вже про зелений…

Цього Спартак, на привеликий жаль, ніколи не дізнається. Для нього звичні барви, певно, виглядали тьмянішими й відгукувалися лише відмінністю букв у словах, не вимальовуючи асоціацій у світлій голові. До прикладу, «gul», що означає «жовтий», відрізняється від «gull» – золотого, лиш однією літерою. А найбільшою загадкою був зелений колір, через який дивак так багато часу проводив на природі. При доторку до оксамитового гілля ялин на думку спадали лише відчуття колючок, а споглядаючи вранішню траву, він вбачав тільки застиглі краплі роси, що трохи вирізнялися тоном серед сірості травинок. Як і дощем, він безмежно захоплювався водою. Колись, ще малечею, він дізнався, що глибочинні озера, котрі манять своєю синьовою, насправді не сині. Вода в руках виявилась прозорою, а колір водойм – лише відбитком безкрайного неба угорі. Маленький принц почував себе обдуреним магією природи, відтоді почавши читати більше книжок, щоб викрити кожну маленьку дрібничку оточуючого Світу.

Занурюючись у різноманітні описи картин в художній літературі, він зміряв кожне речення щирим подивом: як митці можуть оперувати такою кількістю пігментів, ідеально тонко підмічаючи колір й намішуючи його на палітрі? Тоді він спробував механічно натренувати свій мозок розрізняти ледь помітні відмінності сірих тонів. Він намагався, справді, усе дитинство проводив за вивченням відтінків, сповна розуміючись на цьому вже в підлітковому віці. Але ж, відтінки вивчив – а не побачив.

Той день він добре пам’ятав. Останнього разу підручник про кольорознавство Спартак тримав у ніжних молодих руках саме там, на службі. Ослухавшись батька, того ж вечора, по поверненню додому, він вперше жорстоко заробив на горіхи. Король  висмикнув книгу з тендітних рук, розполосуючи її срібним кинжалом, а після – потягнув сина за вухо до темниці.

– Батьку, благаю, не треба! – відлунням пройшлося коридорами. Занепокоїні служниці зиркали крізь щілини дверей, споглядаючи переїзжий театр у пітьмі.

– Мій син – майбутній державець. Тільки я маю виховати з тебе гідного володаря. І якщо це потребує певних мір, то, прощай, проте я піду на них, – відрізав старий, важкою рукою закидуючи хлопчака до темного приміщення.

У холодних сірих стінах, що ніби насміхаючись, тисли на хлопця, він просидів добу, вдихаючи в’їдливий запах сирості й бруду. Куди вони поділися, нехай не такі яскраві, як у інших, барви? Усим тілом хотілося проламати ці стіни й знов поринути до мальовничих гір, лісів, полонин й водоспадів. Замріяний і засліплений обуренням, двадцять годин він проводив поглядом сонце й місяць, відраховуючи повільні хвилини. Дивився на малі долоньки, котрі в такому юному віці вже були стиснуті в кулаки від злості. Не дібрати слів, щоб описати, через що пройшов Спартак згодом. Тож, перші свої барви життя він почав втрачати зовсім дитиною там, замкненим у темниці.

…Утім, зараз, кидаючи погляд на моцні кисті рук, на яких змійками загравали вени, й пальці, де благородно розмістилися персні з чорним коштовним каменем – обсидіаном, він розумів, що нарешті виріс. Вже минуло тридцять літ, як він працює над своїм тілом, а тимпаче, над розумом. Дух сили й неприборканості породжував у серці надію, що залишилося зовсім трохи до того, коли він зможе дати відсіч своєму головному ворогові. Перестане тишком-нишком красти книжки з власної бібліотеки, вдавати, ніби він кожного дня старанно тренується фехтувати й навчиться відстоювати власні інтереси. Спартак не хотів бути схожим на свою сім’ю, а тим більш, на сестру, котра сумлінно виконувала всі забаганки батьків і довіку буде прив‘язаною на короткому ціпку.

Так повелося у Норвезькому королівстві, перебуваючому під владою Данії, й у сусідніх краінах, які потерпали від роздорів, що королі воліли видати заміж своїх донечок за вигідних умов. Слово жінок мало чого вартувало, а тому вони лиш погоджувалися на одружини проти власного бажання, прагнучи наживитися. Кінця-краю не було дівочим стражданням й хитрощам чоловіків, тож старша сестра принца, себто принцеса, не була виключенням. Вона не прагла освіти й волі, а навіть якщо б і так – не дозволили б, тому погодилася на шлюб із підстаркуватим Датським королем. Батько й мати лише тішилися та підлещувалися до нового зятя, а Спартак, натомість, зневажливо кивав на привітання періодично гостюючого в них дядька. Він ніколи не мав теплих стосунків із сестрою, а тому не намагався врятувати її від нав‘язаного кохання, залишаючись осторонь.

Мотивом їх родини завше було збереження шляхетного походження й коренів сімейного дерева. Для заможної знаті це звична річ, але саме Скандинавія тим і вирізнялася серед інших, що прагла радикально обмежити свій народ у виборі партнерів для одруження. Світ пізнього середньовіччя знемагав від королівських міжусобиць та діаметрально протилежних думок влади. Хтось із правителів учиняв на засадах, власне, демократії, дозволяючи своєму народові асимілюватися. А дехто, як батько Спартака й король Данії, дотримувалися консерватизму, невпинно боронячи землі від будь-якого роду кровозмішань.

Король Норвегії, прагнучи запобігти єднанню рас та націй, все лютіш і лютіш відмежовував кордони, не впускаючи «білих ворон» розмножуватися на своїх землях. Себто, якщо людина суттєво відрізнялася зовнішністю, статусом у суспільстві, традиціями й релігією від мешканців королівства – її виганяли або страчували. Такі були закони, ухвалені купкою самовдоволених хворих попів та підданих правителеві. За цими принципами жили далеко не всі: були й лояльні сусіди, до яких спритним нордам вдавалося тікати, накиваючи п’ятами, переховуючись у лісових гущавинах та печерах. На таких сміливців полювали, таких відловлювали, катували, й, уцілому, міщанам було весело дивитися на їх страту посеред площі. «Хліба й видовищ усім за рахунок держави». Проте більша частина населення лишалася в бідноті без змоги покинути злощасну вітчизну, дедалі більше підкорюючись і занепадаючи духом.

Простий люд роками жив ідеологією одного здичавілого старця, прийнявши й відстоюючи подібні порядки, нав’язане прагнення воювати та народжувати цілком «чистокровних» нащадків. З роками вони змирилися та осягнули, що виходом є або безпощадна смерть або покора. Тому, на привеликий жаль, суспільство було надовго взяте в шори й перетворилося на одну велику сім‘ю… Все дійшло до того, що кожен був один одному хоча б дальнім, але родичем: діти мали спільне коріння з іншими дітьми й народжувалися подекуди хворими. Отож принц подумки називав їх королівство «svart-hvitt», мовляв, «чорно-біле».

Чорне, бо виглядали й вбиралися всі переважно однаково похмуро й зовсім безбарвно. На те є своя причина: більшість селян тяжіли до видобування руди в гірських ущіллях та шахтах, а інші ставали моряками й жили рвали на берегах Північного моря. Отже займатися ткацьким ремеслом чи обробкою шкіри потреби не було – одяг швидко зживав себе. Носили найпростіше і найтемніше, аби лиш практично. А біле, бо у вихідні мали традицію вдягатися в білі мантії та прямувати до церков, нагадуючи зовнішністю снігових єті.

Так генетично склалося на скандинавських землях, що волосся, здебільшого, було світлим з нестачою пігменту – блондинистим, попелястим та русявим. Рідше зустрічалися й інші кольори, які вважалися винятковими, але до таких осіб оточуючі ставилися підозріло. Бліда шкіра й срібні, або ж, блакитні очі – одні з головних ознак, які робили їх людей доволі впізнаваними серед сусідніх королівств. Така собі вицвітша нація, від якої віяло морозним холодом: нецікаві, передбачувані, монохромні люди, які окрім вклоніння правителеві й провінційного життя не знають анікрихти. Спартак інколи зневажав себе за те, що йому так не пощастило народитися у неволі серед цих людей і мати з ними якісь спільні риси. Але єдине, чим принц справді щиро прагнув вирізнятися – це розум. Він усе подолає.

Тупнувши важким чобітком по уламку крихкої гірської породи, хлопець мало не гепнувся й умить перемкнув свою увагу на реальність. Вдалий спосіб виринути з напливаючих дум – послизнутися на шляху до вершини гори. Зіщурившись від болю, він помітив гострий камінчик, ніби те скло, що вперезався в ніс шкіряного взуття. «От халепа. Знов доведеться лагодити збиті краї… ну і наробив ти собі клопоту», – подумки насварив себе він. Звичайний член королівської сім‘ї, певно, замовив би в майстра нові чоботи, але Спартак типовим задавакою не був. Він змалечку хотів усе знайти й уміти, а тому відповідав за свої вчинки самостійно та совісно.

Присівши навшпиньки, він дістав з кишені маленького футляра саме для таких випадків. Обережно, щоб не поранитися, юнак вийняв гострого різця й неквапливо підніс його до ступні. За кілька хвиль, справу було зроблено: надія лиш на те, що сім‘я не надасть уваги його зовнішньому вигляду. Проблем зараз жах як не хотілося – йому ще багато чого треба зробити! А знімати мірки, намотувати круги біля дзеркала, мов павич, часу бракувало.

А як їм, тим «інакшим» жителям земної кулі, які щодня тікають світ за очі? Чи переймаються вони обувкою, чи їх цікавить лише розмите поняття волі, якої вони так прагнуть?

 

…

Пісня друга: The Oh Hellos – Caesar.

 

Продовжуючи свій шлях, Спартак з подвійним заглибленням поринув у набігаючі міркування. Уявіть собі, хлоп’я, котре впродовж юності щиро намагалося дізнатися все незвідане, досі ніколи не бачило чужинців та вигнанців. Єдина тема, що хвилювала його мозок сильніш за сприйняття кольорів – це справедливість. Кортіло дізнатися: правда се, що інакші люди такі, як мовлять про них чутки? Як вони виглядають, що одягають, чим живуть та, особливо, чи справді вони гірші за норвежців? Життя навчило принца переконуватися в усьому самотужки, щоб мати власну думку й тоцидний досвід щодо будь-якої дрібнички. Безумовно, менш за все на світі йому хотілося дослухатися думки навколишніх блазнів та занепадаючого суспільства.

Жити нині складно, коли твій світогляд суперечить культурі цілого народу рідної країни. Твого власного краю, яким невдовзі керуватимуть ось ці самі руки з виблискуючими на сонці перснями, чий власник спинився на роздоріжжі посеред тихої поляни. Гомін лісових мешканців, що тупотіли, махали крильцями й клацали дзьобенятами, умить стих. На долю секунди здалося, ніби ці стежки-вужики, крислаті сосни й густі хащі знають щось, чого не знаєш ти. Вони все тямлять, сотні років споглядаючи усілякі сцени людської драми.

Онде внизу, саме під ступнями, в багнюці, ховалися застиглі відбитки кінських копит – то, мабуть, рушали в дорогу дозорні лицарі, яких король вислав у відрядження до кордонів. А ще раніше, перенісшись на кілька сотен років тому, цією тропою їздили в хрестові походи хоробрі вояки. А зовсім давно – невгамовні вікінги. «Щаслива ти, багнюко, що тримаєш таку історію?» – всміхнувся собі під носа Спартак, аж раптом згадуючи одну річ. У нього, як виявилося, теж була своя пригода з цією місцевістю…

То був саме похмурий літній день, коли землю омивали довгоочікувані опади й теплий вітер-бунтівник. Розгулюючи околицями мальовничого міста Берґена в чорному плащі, малий Спартак побачив, як близь таверни купка нікчемних волоцюг знущалася над господинею, що несла їм випивку. Вродлива й зовсім молода дівчина, певно, вперше так сумлінно виконувала доручення. На противагу її красі – до того бридкі й товстомазі морди, хоч щурів бий, трійко йолопів підставляли бідній міщанці підніжки, змушуючи розілляти рідину, а потім ставати на коліна й прибирати. Червонопикі свині, обмащуючи вуса в пивній пінці, розпливалися в посмішках, регочучи й споглядаючи жінку дикими очима. І жодна жива душа не йшла на поміч – усі лишень думали сам за себе, ігноруючи дівча, що перелякано схлипувало під дощем.

Тоді в дитячій голівонці промайнула думка: чому ж світ такий жорстокий до певних категорій людей? Куди подівся з неба Бог, який беззаперечно має карати злочинців? Де його ілюзорна справедливість, про яку всі так галасливо говорять, та якої не дотримуються? У досконалому придворному театрі таких сюжетів не показують, еге ж, маленький принце? Шляхетні сім’ї, очевидно, сліпі на подібне. Тож уражений цією картиною хлопчина стрімголов кинувся до потерпаючої, подаючи руку допомоги:

– Даруйте, мила пані! Прийміть моє щире співчуття й допомогу, – висловився Спартак. На свій доволі юний вік його словарний запас промовляв сам за себе – точно шляхетного походження.

Через це дівчина, запримітивши плаща з натурального шовку й золотавого королівського герба на чорнявій, наче попіл, сорочці, лиш посміхнулася крізь сльози. Контраст темного вбрання незнайомця і його благих намірів приголомшували. Тоді вона втерла тендітними долонями дрижачі в очах крапельки й пошепки мовила:

– Дякую, Ваше Милосердносте. Гадаю, нас чекає світле майбутнє.

Спартак на се нічого не відповів, соромлячись того, що красуня впізнала в його особі дворянина. Він, як останній страхопуд, почервонів й утік подалі від таверни до самого роздоріжжя на горі. Нині б він, безумовно, з рукою на серці й мечем за спиною, що мужньо брязчав у чохлі, дав їй гідну відповідь і надію на краще. Однак ті зворушливі слова юної пані він почав розуміти не одразу, а лиш коли усвідомив, що правитиме тутешніми землями. Будучи малим розбишакою, на його тендітні плечі лягла страшенна відповідальність за все заподіяне народові недолугим батьком. Що зробив із власних нащадків рабів своєї думки, оженив доньку з королем Данії, аби закріпити своє підпорядкування й побрататися з новою релігією, відрізав кордони земель та зневажав тих, хто їх переходить… А все заради визнання, прибутку, наживи – дай йому, Боже, сто літ нещастя!

Того дня, повертаючись додому в прозрінні від пізнаної істини, ніби метелик, що виповз із лялечки від довгого сну, хлопчина кілька разів устиг впасти в болотяні ями, продовжуючи мчати. Хай там як, але на цих стежках він залишив старий етап свого життя, рухаючись уперед назустріч дорослішанню. Щоправда, добряче змазавшись у багнюці. Він, наче хуртовина, пронісся коридорами маєтку, розносячи всюди бруд, що ніяк не могло залишитися непоміченим. Сварливі наглядальниці хутенько почали прибирати, дорікаючи малому принцеві, буцімто «батько побачить – тумаків надає». Але той їх не слухав – спритно прошмигнув до величавої бібліотеки, дістав на драбинці якусь чергову книжину з белетристики й почимчикував до себе в покої.

Тут і зараз, під чорною лляною ковдрою у тьмяних, нерозбірливих окові, кольорових переливах язичків вогню в підсвічнику, він проживає найкращі моменти свого життя. Ніби те наполохане коша, рятує змучене серденько від усіх жахіть несправедливого Світу, заглиблюючись у незвідану магічну реальність захоплюючих історій під подихом ночі й сяйва зірок у вікні.

А завтра худорляві плечі маленького Спартака будуть затиснуті до кладової товстими жилястими руками їх кремезного володаря, що вип’є всю душу до останку. Дитинство тривало недовго – барви дедалі швидше покидали його.

…

Життя продовжувалося, а вирій думок і кількість питань у всеохоплюючій голівоньці не вщухали. Будучи підлітком, Спартак тільки-но навчився сідлати коней і вже чим дуж тікав до різних селищ та громад поблиз столиці. Родина цього не схвалювала, проте, чи зупиниш ти торнадо, що на тебе мчить галопом?

Тому хлопець кілька разів на тиждень ошивався в сільских комунах, вивчаючи їх, здавалося б, примітивні будні. Замурзані діти, котрі тільки й знали, що бити кущі палицями та ставати на двобої з рогатим скотом у хліву, диву давалися, чому до них так тягне самого принца. Вони встигли потоваришувати й щоразу зустрічали Спартака з дарами – хто на що здатен, із саморобними дерев‘яними списами, сільським козячим сиром чи луб‘яним вбранням. Потім незграбно шикувалися в рядочок довколо гостя і простягали рученята у привітанні, що не могло не гріти холодного серденька.

Тепло було на душі від того, що простий люд, хоч і жив переважно у злиднях, старався розфарбовувати кожен свій день якомога яскравіше. Молоді батьки, відпочиваючи від тяжкої праці, влаштовувати вогнища зі співами й танцями, а їх малеча тулилася до боків і розповідала про пригоди в лісі чи, бува, як вони сьогодні шукали монстра на блакитних озерах. З ними, мов курча, всідався Спартак, подекуди розповідаючи таємничі історії й переказуючи цікаві, на власну думку, книжки. Між іншим, викрадені з палацової бібліотеки.

Він збирав навколо себе як дітей, так і зацікавлених місцевих дівчат, які приходили радше подивитися на парубка, ніж дізнатися нове. Ті красиво вбиралися у вовняні сукенки й заплітали одна одній коси з кільцями та рунами, намагаючись сподобатись загадковому принцеві. А він лиш ловив їх сором‘язливі усмішки та дражнив холоднокровністю, продовжуючи гордовито й самовдоволено оповідати. Як добре живеться, коли ти маєш знання – вони підкуповують будь-кого.

Останнього разу Спартак приїздив до них із новою «билиною», яку вичитав у черговому історичному доробкові книжок. Се була Скандинавська міфологія ще за часів славетних вікінгів. Хоч нині їх вважають ворожим народом й справжніми головорізами, хлопчина намагався дослідити їх іншу сторону – хоробру, чесну й справедливу до своїх братів. Кортіло пізнати, чим вони в‘являли собі Світ, у яких богів вірували та як були влаштовані їх традиції і цінності…

«Давним-давно Скандинавський півострів був диким і суворим краєм. Скелясті береги, порізані павутинами затоків та фіордів, гори, вкриті вічними снігами, густі ліси, бурхливі ріки, численні озера – се була Давня Скандинавія. Населяли її мужні нормани – лиш найстійкіші могли витримати страшну холоднечу й лють цієї землі. Сильні й сміливі племена, що проживали тут в комунах, створили барвисті міфічні історії, які нам так пощастило дізнатися. Звали ці племена вікінгами.

Боги їх пантеону такі ж хоробрі та могутні, а міфічний епос їх сповнений битвами та поєдинками. У “Старшій Едді” релігія брала свій початок з війни між двома групами богів: Асами та Ванами. Аси жили у божественному світі Асгарді, а Вани, натомість, – земні боги родючості, багатства й гірських вод. Невідомо, що саме не поділили боги, але кажуть, як завше, коштовності. Тим не менш, ні одна зі сторін не змогла здобути перемогу, тож вони вирішили укласти між собою мир та обмінятися заручниками. А далі утворилися боги, найвшанованішим з яких був Одін. Він – творець Всесвіту, ватажок небесного народу, правитель божественного царства Асгарду та Вальгалли, уособлення натхнення й мудрості. Викрикуючи його ім’я, берсерки, що наводили страх на своїх жертв, найбожевільніші солдати поміж усіх вікінгів, з двома сокирами відчайдушно кидались у битву, в якій не знали ні страху, ні болю. Вони з радістю віддавали свої життя Одіну, бо найвищою честю у ті часи вважалася смерть на полі бою. Само собою, Одін – бог війни та військової вдачі, це він вирішує, хто вийде переможцем, а хто навіки складе свою голову.

Бог Тор, або Громовержець, посідає друге місце у скандинавському божественному пантеоні. Тор – син Одіна та богині землі Ерд, який втілює собою силу, адже вона була головною чеснотою у вікінгів. Його образ в усіх книжках описаний був разом із величезним молотом Мйольніром, за допомогою котрого він посилав грім та блискавки на наші землі…»

Хлопець не вирізнявся особливою емоційністю, але мовив те з надзвичайною захопленістю й піднесенням, ритмічно жестикулюючи, що довколишніх ледь не пробирало до кісток. Тихим голосом він змушував вслухатися в кожне слово, щоб бодай вчути всю історію й не втратити нитку розвитку. А коли зиркав небесними очима в різні боки, намагаючись уявити всю ту казковість власних розповідей, викликав у глядачів дрижаки всим тілом.

– Хочете послухати одну з моїх найулюбленіших легенд Едди? Отже, всідайтеся зручніш…

«Мова йтиме про богиню Фрею, покровительницю любові й родючості. Фрея – з роду Ванів, донька бога морів та багатства, а пізніше дружина самого Одіна. У скандинавських міфах прекрасна Фрея була доброю й люблячою до оточення, мовляв, його вірною помічницею, благочинною навіть до велетнів, які постійно намагались оволодіти нею. Через це Локі, бог хитрощів й омани, звинувачував жінку в стосунках із кожним богом у царині, розпускаючи про неї жахливі плітки…» – на одну мить, Спартака перервало картаве хлоп‘я:

– А, я зрозумів! Дядько Локі називав її ludder!

Дівчата, котрі замріяно споглядали за дійством на лавах подалі, сполохано заметушилися. Хто «цикнув», а хто штурханув безкультурного розбишаку ліктем, неначе на щось натякаючи. Принц таких виразів не знав, а тому лише знизав плечима й закотив очі:

– Вальтаме, перебивати – негарно. Гм, отож, слухайте далі.

«Якось бог блискавиці Тор приліг відпочити на галявині після запеклих боїв, укладаючи Мйольнір поряд із собою. Тієї ночі одному з велетнів на ймення Трюм вдалося поцупити легендарний молот Тора. Цей хитрун, в обмін на молот, став вимагати в богів віддати йому за дружину вродливу Фрею.

А знаєте, що вигадали Тор та Локі, щоб помститися нахабному велетневі? Вони вирішили перевдягнути славнозвісного Тора  у дівочу сукню, аби заплутати ворога. Ця пропозиція сподобалась богам, тож вони одразу направили гінця зі звісткою, що Фрея скоро буде. Велетень невимовно зрадів. Очікуючи наречену, він закликав багато гостей і влаштував розкішний стіл. Незабаром показався Тор у весільній сукні й фаті, а за ним Локі під виглядом вродливої служниці. Трюм поквапився вибігти їм назустріч, взяв за руку наречену й урочисто завів у замок, садячи поряд із собою. Гості щасливі й хмільні від довгоочікуваного свята зовсім не тямили жодних підстав, тож звеліли велетневі принести молот. А Тор, натомість, дочекався моменту і як вихопив його, мужньо вбивши дурня в своєму жіночому образі! Локі, що сидів позаду, зірвав з себе тканину й утік разом із Громовержцем – ось так двійко богів вправно розіграли закоханого велетня…»

До вух донісся щирий сміх та кепкування – вечір, певно, вдався. Хтось аплодував, дехто дякував принцеві за неймовірні історії – чи це не насолода?

Хоч хлопці й не розуміли половину вишуканої мови свого товариша, реагуючи на деякі моменти діалектичними лайками і заливистим гиготінням, однак, всеодно вважали його найліпшим і найцікавішим співрозмовником. Спартак повчав їх, задовільняючи інтерес приятелів до історій і науки. А вони, в свою чергу, давали йому можливість розслабитися й відчути себе, мов у дитинстві, за яке хлопець так завзято тримався обома руками. Захопившись надихаючими легендами славетних вікінгів, діти домовилися одного дня стати пліч-о-пліч у бою проти ненависних ідеологій, впускаючи в голови тутешнього народу світло й надію.

…

– А що таке «ludder»? – ніяково пролунало в тиші під дзенькіт столового сервірування. У матінки з рук випала виделка, а двоє з гостей ошелешено роззявили рота в подиві.

Того дня, на свято Великоднє, до маєтку завітали близькі друзі родини – сім‘я шляхетного походження, що займалася освітою та книговидавництвом. Вони, за домовленістю, мали придивитися до наслідника й узяти його до церковнопарафіяльного ліцею. Звістка про навчання там мала б неабиякий статус і вплив серед інших королівських сімей, тому батько попередньо запевнив гостей, що його син – надзвичайно талановита й освічена дитина. Ці слова настільки потішили пана та пані приїжджих, що вони вирішили навіть узяти на вечерю свою донечку – однолітку принца. Де б ще випала така нагода – познайомити двох довершено розумних дітлахів? А хтозна, може й посватати їх вдасться?

Спартак хотів скористатися можливістю дізнатися те, чого ще не знав, безпосередньо від письменників та книгодрукарів. Але вхопивши реакцію на своє питання, хутко перепросив і спробував усе владнати, змінюючи тему. А його батько, що задумливо споглядав за відбитком власного закам‘янілого лиця в рідині бокалу, різко підняв очі з протилежного краю столу. Він це просто так не залишить. Вени, котрі дрижали на беземоційному обличчі, єдині видавали стан усередині душі. Чоловік повільно опустив скляну посудину, легко зачіпаючи вишукану скатертину, яку за мить загріб до свого кулака, рявкаючи розлючене:

– Де ти, бісовий виродок, набрався цих балачок? Я тобі язика відірву, якщо повториш це ще раз! Не ганьби нашу доброчесну родину, чорнороте!

Колючі слова, що змішувалися з їдкою слиною, в‘язким ядом доливаючись до вух, ранили чи не найбільше. Спартак ніяк не міг утямити, що саме так вразило старого: підліткове бажання дізнатися приховане чи, може, прояв бунтівного характеру, якого в сім’ї ще не спостерігалося до нього? Щоразу коли ставалося подібне, король все більше й усе жорстокіше обрізав доступну інформацію, забороняв читати неугодні книжки та спілкуватися з пройдисвітами. Важко було в’явити, що слідуватиме після цього казусу… Напевне, не побачить він більше хлопчаків з комуни, не зможе відчути присмак вільного життя поза стінами королівства.

Щоб сильніш не дратувати старого, під його чергову злостиву тираду, дві годувальниці, що вже не раз були свідками подібних витівок, забрали хлопця попід руки, виводячи з їдальні.

У закутку темної вечірньої бібліотеки, де Спартак проводив чи не найбільший пласт часу, тепер не було так затишно. Десь зо другого поверху доносилися крики розгніваного батька, якого намагалися вгамувати родина й приятелі; в спину дихали прискіпливі вартові, котрі були розтикані периметром палацу задля стеження; оголені від розітнаної сорочки боки пронизував холодок протягу – і відколи це книгарню перестали опалювати? Тихенько шмигаючи носом, парубок, ніби натягнута струна, прислухався до кожного звуку вдалечі, аби вчасно втікти. Проте, зчувши маленькі, цокаючі мармуром, каблучки, він знесилено видихнув і сперся потилицею на поличку. Навряд чи батько вирішив би обернутися дівчиною, щоб налякати наполоханого сина.

З-за вхідної брами визирнула темна постать, трохи нижча самого Спартака, що крокувала в його бік плавною заколисуючою ходою. Вона на хвильку зупинилася в тіні, збираючи до ладу сукню й переступаючи поріг холодного приміщення. Срібляста ніжнісінька тканина подолу її вбрання тонким шлейфом тягнулася за ногами й переливалася під місячним сяйвом з віконця, мов гірський струмочок. То була коштовна парча, зроблена на замовлення й уподобана лишень серед знатних сімей – ні з чим не сплутаєш. Постава її була гарною: молода дівчина гідно й гордовито тримала на крихітних плечах довжелезну хутряну накидку, певно, з білого горностаю. Однією рукою притримуючи неслухняні краї сукні, а іншою перебираючи попелясто русяве волосся, вона вальяжною ходою пливла бібліотекою. Доки не спинилася, підіймаючи сіряві очі й вишукуючи, власне, причину візиту.

Принц очікував від незнайомки зухвалості й упередженості після того, що втнув за столом – тому похнюпив носа й показово відвернувся. Нехай дорікає, як усі вони, нехай ображає, нехай…

– Чи не хотіли б ви показати мені розкішні садиби палацу, Ваше Високосте? Гаяти час насамоті, так і не поглянувши на прекрасне – се досить засмучуюче дійство, – пробелькотіла дівчина, всідаючись поряд із парубком на стару пильну лаву. І не жаліє свого неперевершеного наряду? Спартак здивовано зиркнув на неї, зітхаючи й усміхаючись самому собі. Як він міг припустити таке, навіть подумки, що ця красуня зухвало поводитиметься із ним? Тому хлопець миттю встав, подаючи руку належно манерам.

– Залюбки, прекрасна пані, – відповів він, отримуючи палку реакцію у вигляді щирого сміху й подиву незнайомки.

Вона підвелася, навіть не торкаючись поданої руки й обійшла його, оглядаючи своїми прищуреними сірими оченятами. Упевненість та самодостатність так і віяли від неї, зміняючись юною грайливістю і гарним почуттям гумору. Вона справляла досить незвичне для тогочасних жінок враження: ніби хотіла здаватися кмітливою й рівною принцеві, що в неї добре виходило, як для молодого віку. Дівчина розправила плечі й цокаючи в бік виходу промовила:

– Для вас просто Софія, – пролунало з нотою загадковості. Що ж… А це неабияк підбурює інтерес.

Спартак, точнісінько спантеличене кошеня, поквапився за зникаючим в тіні брами шлейфом сукні. Навколо ні душі: стихли галасливі дворяни, гості й навіть круговорот нав’язливих дум в голові – і той приглушувався тихим дзвоном, мов кришталевих, туфель.

 

Пісня третя: Normal the kid – Silence.

 

У садку на задвірках палацу гомоніли гілки фруктових дерев, що були охайно підготовані до цвітіння навесні. Їх мелодію доповнювало дзюркотіння струмочків у вишуканих гранітних фонтанах, котрі, наче на полотні митця, були розкидані площею архітектурними ансамблями. На що його батько не шкодував грошей, так це на помпезність оздоблення й прикрашання помістя витворами мистецтва. У цьому, як і в усьому іншому, його думка не збігалася з малим принцем: не тліло в серці Спартака почуття прекрасного. Мовляв, не міг він змиритися з тим, що король, оббираючи зубожілий народ до самих ниток, здираючи  податки, втішатиме своє его черговою бронзовою скульптурою чи, скажімо, колекцією імпортного європейського живопису. Споглядаючи кожен міліметр подібних шедеврів, хлопець вбачав у них лиш відбиток однієї гнилої душі – й руки талановитих майстрів тут ні до чого. Все б ніщо, аби не були закривавленими…

Проте зараз, прогулюючись садибами поряд із дівчам, яке щось невпинно розповідало, Спартак майже не відчував того тиску величі свого палацу. Дивні дива, але із Софією він почувався спокійно й умиротворено. Тільки-но вона зачинала чергову історію на тему гаряче коханих книжок, або ж, роздуми щодо несправедливості людського буття, він відчував себе живим. Дихав кожною клітиною свого організму, підіймав блакитні очі до нічного неба й навіть всміхався кутиками тонких губів. Абстрактні думи в голові стихали та завмирали під дівочий клекіт, що медом розливався до його вух. Від того ставало безпечніше, ні… комфортніше, ніж деінде у Світі. Виявляється, вони були настільки схожими, ніби загублені долею брат і сестра.

– Скажіть мені, про що плаче ваша душа? – завершила свою розповідь Софія, помічаючи нарешті розвіяну тривогу співбесідника. Любила вона мовити про все й ні про що, але пізнати нового товариша їй кортіло значно більше.

Спартак, почувши питання, раптово отетерів й зупинився серед брущатої стежки – ще ніколи йому не доводилося ділитися таємницями свого внутрішнього малого мрійника. До сьогодні, його біль бачили й чули лише дерева та пташки, котрі наполохано ховалися в скронях. Невже він зустрів живу людину, яка стане йому трішки ближче, аніж усі можливі ліси й гаї, водойми й пасовиська? Се, насправді, історичний момент.

Будучи п‘ятнадцятирічним парубком, він розумнішав і розумнішав зовсім не на свій вік. Буцімто, знав цю жорстоку реальність ліпше, ніж будь-хто інший – не з книжок, як дехто міг припустити, з жахами «на ти». Він чув ті крики страчених на міській центральній площі людей, тих невинних душ, які лише хотіли відмовитися від служби державі, переобрати правителя, або ж, втікти ген за скелясті гори. Мало не щоночі юнаку уві снах являлися понівечені війною чоловіки з відрубаними головами, зморені тяжкою працею худорляві жінки, травмовані дітлахи з кров‘ю власних батьків на руках й страждаючі прадіди, які з небес споглядають наземне Пекло. Ось воно – шукати не треба. А наймоторошніше у цьому театрі абсурду те, що за все зчинене батьком доведеться нести відповідальність саме йому, Спартаку. Геть, геть непрохані думки! Невже так складно трішеньки, хоча б на хвильку, побути безпорадним дитинчам під всеобіймаючим простирадлом зірок?

Спартак натомився. Так складно було говорити про болісне, а ще складніш – мовчати про це.

– Душа? Якби ж то вона була, Софіє… Жити було б значно простіше.

Цікаве питання. Про такі речі він ніколи не замислювався: якою б була та ефемерна сутність всередині його тіла? Що відповісти малій дівчаті, аби не злякати й не розтрощити її всесвіт, яким вона себе оточила? Знаходити шлях до людей так втомлююче.

– Гадаю, якщо вона і була колись в мене, то давно вже вичерпалась. Вона тривалий час потерпала від несправедливості й нечесності. Злості, люті, ницості й убогості одних людей у відношенні до інших. Чому, з яких причин це коїться в їх головах? Невже хтось їм зчинив погане тим, що просто народився? Певно, я втратив останні барви свого існування через них…

Хлопчина на останньому слові шумно видихнув і перевів погляд зі спалахуючих зірок на обличчя поряд. Ніби лялькове – таке фарфорове, холодне і зовсім без жодних емоцій. У крижаних очах, що навіть не дригнули від розчулюючої промови, блимали метеори на небосхилі. У той вечір падали зорі.

Софія задумливо повела головою вбік, туди, де за тонкою лінією горизонту ховалися гори й де землю огортало покривало пурпурових сутінок. Здавалося, ніби вона розуміла все без слів: її стримане мовчання промовляє голосніш за будь-які метафори. Воно ніжить, знеболює й заспокоює, немов холодна вода в літню спеку, насилу зібрана з самої криниці. З іншою людиною, беззаперечно, тиша викликала б купу недомовлень та застиглих у повітрі питань. Але тиша буває різна. Хижа, приторно солодка, ніби звір полює на здобич, а людина на відповідь, аби дужче вкусити… Гірка, колюча, болісна – та, що залишає по собі непроговорені образи. Сором‘язлива, ніякова, хвилююча, подібна котові, що нашкодив у господарстві. Проте сьогоднішня відрізнялася і, як ніколи, вдавалася доречною. Вони ділили один на двох затамований подих, увесь біль, пережитий досвід та спільні придушені емоції. Немов робили це щодня, а не вперше, ледь познайомившись. Проводжали поглядом палаючі уламки небесних тіл і мовчали. Промовисто мовчали.

 

…

З того весняного вечора Софія стала йому такою близькою до серця особою. Хто б міг собі уявити, що в принца-одинака з’явиться вірна товаришка й персональна відрада від жорстокого всесвіту?

Після тієї розмови були й десятки інших – таємничі, приховані від злостивих очей родини, заблукавші десь там, у гілках яблунь, діалоги. Відтоді дівчина завше з розумінням ставилася до інтересів Спартака і хвилюючих його запитань. На що знала відповідь – люб‘язно ділилася. А чого не знала, зі жвавою цікавістю намагалася пізнати й сама.

Вона поділяла його погляди на ситуацію в королівстві, співчувала невинним, а особливо, чужинцям. Се не могло не тішити. Літніми вечорами тікала вона босоніж з сусіднього маєтку, ховаючи під довжелезною шаллю книжки, які потайки передавала приятелеві крізь віконні фіранки. Стукотіла кулаками в скляні шибки, пробуджуючи спантеличеного принца, передавала паперові пакунки й, наче та білка, зістрибувала з підвіконня. «Пха. Невгомонна дівка», – лунало в голові юнака. Місяць проводжав її постать роздолими галявинами, а коли добігала воріт укінці садку – заливалася щирим сміхом і живим, таким спілим, рум‘янцем та тікала за садиби до себе додому.

Сімейства юних хлопця й дівчини диву давалися, як могли вони знайти спільну мову опісля такого скандального вибрику наслідника? Однак старі й гадки не мали, яке розумне та хитре дівчисько росте під боком. Таке мале-зелене, а вже готує грандійозні плані на тутешні землі – і мова не про заручини з принцем. Проймалася вона розумінням до вигнанців та й узяла собі за мету одного дня впустити на сірі мовчазні землі довколишні барви, від яких відсахнувся суворий король. Пильнуй друга свого, бодай не перетворився б він на ворога.

Хай би як їх не сватали батьки – почуття Спартака до неї вищі й глибинніші за оте нав‘язане суспільством поняття «любові». Софію він тримав на відстані, але поважав, довіряв і безмежно радів кожній зустрічі, наче знову ставав охочою до пригод дитиною. Розмови з нею були вкрай цікавими, насиченішими за всі можливі книжки, а прогулянки, сповнені сміху й курйозу, відкладалися в пам‘яті найсвітлішими спогадами юнацтва.

Одного разу, коли двійко приятелів заглядалися на північне сяйво зі скелі, дівчина раптово дізналася про зорові вади Спартака. Це треба було бачити! Звичайні б пані злякалися чи, напевне, розчулились, а Соня, як втілення енергії, почала розпитувати всі найменші деталі та нюанси. Її бентежило, яким сприймає цей світ хлопець, а тому щоразу вона тицяла пальцем в різноманітні об‘єкти, цікавилась, які кольори він осягає, а які – ні, досліджувала відповіді й влаштовувала справжні експертменти.

Так кортіло їй бути досвідченою та корисною в усьому, вирости розумною жінкою, обігнути всю планету та цілком змінити її на краще. Це справді вартує неабияких старань.

Веселощі мінялися серозними роздумами. Інфантильні ігрища – цікавостями й наукою. І як вона могла поєднувати в собі подібні крайнощі? Сміливо й було з її боку, маючи сімейну справу з книговидавництва, красти власні книжки, аби обговорити їх із товаришем. Близ входу в ліс, під осиками, сиділи вони пізніми вечорами: один тримав каганця, інша гортала крихкі сторінки й навпаки. Вмиротворене дихання, вечірній вітерець з ледь вловимим шелестом листя й старовинного паперу, закручені рукописи й запах пилу та розіллятих чорнил. Саме те, з чим асоціювалася у Спартака прекрасна Софія. А ще з мерехтливими зорями. Бо зустрічалися підлітки переважно на схилі сонця й під покровом ночі, аби ніхто не міг перервати їх чуйні зустрічі.

Пам‘ятає, як на двадцятиріччя, сидів він коло кремезного каміну й задивлявся на багаття в одинокому смутку. Не любив він власний день народження, не було в їх домівці заведеної традиції святкування, тож Спартак день провів, як зазвичай, нудно. Аж раптом, збоку підійшла служниця, повідомляючи, що його персону хтось очкує на задньому дворі. Визираючи на подвір‘я одним носом, і те, якого одразу почав щипати морозець, той мало не впав долі в білу кучугуру. У його обійми стрибнула темна постать, ввібрана в хутряну кожушину, притрушену мокрим снігом, наче довго чекала під самою хурделицею. То була, як завжди, сповнена гумору Софія, котра дізналася від батька про свято ювілею свого ліпшого товариша.

– От негідник! Думаєш тільки про себе, а запросити подругу на гостини в таке свято – дзусь! Ну стривай, зараз я тебе… – дівча, хитаючись від холоду, лячно замахнулося маленькими кулаками. Така кумедна була ця картина, що Спартак пирснув від сміху й лагідно обійняв Соню, заспокійливо погладжуючи промерзлу спину.

У той день вона подарувала хлопцеві особливу книжку, що мала назву «Хто ми такі?». Здавалося б, найпростіша назва, однак найскладнішої писанини, яку тільки міг він пізнати. Світ цю книгу не бачив і точно не побачить ближчим часом – Софія розповіла таємницю, мовляв, видавництво багато разів відхиляло прохання письменника надрукувати її. Вершкам населення ой як невигідно було, аби народ утямив істину людського буття: звідки ми пішли, ким були наші пращури, хто така ця генетика і якою буває зовнішність різних національностей… Тож дівчина вирішила самотужки надрукувати дописи, зшити й гарно оформити в шкіряну палітурку на замочку, аби залишити їх у пам‘яті хоча б для них обох. Тільки б батьки не дізналися.

Сказати, що Спартака це вразило – нічого не сказати. Щодня перед сном він з головою поринав у прочитання товстезної енциклопедії усього людського буття, майже без доказів і термінології, проте з дуже влучними припущеннями й спостереженнями самого автора. Подібної інформації того часу не було де знайти та й нікому не була вона до вподоби. Але десь там, у серці Норвезького королівства, на даху палацу найвшанованішої сім‘ї цих земель, в одній світлій голівонці, певно, назавжди відклалося те, чого не знає жодна жива душа до самих кордонів. Саморобні незграбні схеми й малюнки, якими бувають люди з різних країн, описи подорожей та реальні приклади надавали наснаги хлопцеві продовжувати дізнаватися. Не опускати рук під кривдою оточення. Шукати, допомагати й рятувати. І «темних», і «світлих», і «рудих», і «монголоїдних», і будь-яких, котрих тільки зможе зустріти.

Проте з десяток років поспіль, блукаючи горами, пересікаючи конем полонини в різних точках власної країни, подорожуючи містами й селами при морях, він мало не зневірився. Жодного натяку на присутність чужинців серед нордів. Усі, як один, бліді, безколірні, «сумні й невеселі» – хто збирає мужів з клунками на бороніння кордонів, а хто зустрічає їх звідти напівпритомними чи зовсім стає безбатченком. І ніякого окремого сценарію не знали простолюди. Лиш поклоніння волі короля, Бога й ніяк не своїй – така собі довічна каторга.

Тримаючи поряд з серцем ту книжину, ховаючи її в торбині й усюди носячи з собою, хлопець плекав надію, що одного дня вона точно йому знадобиться. Або ж, познайомившись із новими націями, він вдасться до написання власної історії. То була його величезна мрія, якій, може, й не судилося справдитися.

Спартак не помітив, як знову провів у мрійливій патоці думок мало не весь шлях. Сонце невпинно рухалося донизу крізь купки хвилястих хмарин-баранчиків, які щільніш затуляли небо. Скоро й видко надворі не буде – треба поспішати. Сьогодні він надумав укотре втікти від докучливих придворних справ, ховаючись на природі з літературою під боком, мовляв, старанно відпрацьовує бойові рухи. Меч за плечем від найменшого стрибку чи ковзання нагадував про своє існування дзвінким лязганням. Викинути б його з вершини прям у фіорда – ба, як дражнить принцеві слух! І навіщо таскає його за собою – не ясно, дай Боже, щоб не став у нагоді. Колись доводилося відмахуватися від кажанів уночі, а на тому й усі бої, більш не згодився. Окрім як сікти на шляху довгу кропиву й лупцювати заважаюче гілля.

Піднявши ясні очі з долу, нарешті вбачив перед собою простору галявину в гущавині соснового лісу. Незаймана, оточена непрохідними хащами й дикою рослинністю – те, що мало не весь день шукав. Всюду лежала прозора тінь, окрім як тут – центр місцевості був осяяний сонцем, да так, аж мало не кожну пилинку й комашку на тому світлі було видно. Довкола ні душі: від домівки й якої-не-якої цивілізації він далеко, тож панувала лишень природнича тиша. Комфортно, є де розійтися, а найголовніше – багато оголених стовбурів дерев, на яких зручно тренуватися.

Жбурнувши торбину з книгою та харчами кудись у кущі, Спартак хапнув меча та чим дуж кинувся до ялин. Півгодинки позаймається, а на тому й усе – можна читати та насолоджуватись одинокістю. Не кортіло йому бути справжнім лицарем, однак він мав показувати хоч якісь результати батькові та вчителям войовничих дисциплін. Бо без цього не стати йому правителем і не знищити ненависну владу.

Хай там як, але тренувався він старанно, висікаючи дужими руками, що тримали йменного меча, хрещаті лінії. Мовчазний підвечірок у жителів лісу перетворився на справжнє поле бою. Уся деревина тріскотіла й молила прощення в хлопця, а трава разом із хмизом, які до сьогодні мирно собі існували – зминалася й вигукувала хрускотом під важкими чорними чоботями. Що ж такого коїться там у голові принца, що його гнів змушує природу потерпати?

Невідомо, скільки часу він фехтував – годину, мо й дві, але сили вже добігали кінця. Плавними рухами меч кружляв у повітрі, завершуючими акордами добивши пару малих гілок. Сонце повністю сховалося у хмарах і почало заходити за обрій, залишаючи по собі пронизливу прохолоду. Піт на білій шиї обдмухувався холодним повітрям – дарма не вдягнув теплої мантії, бо ще захворіє. Хоч жар його рухливого тіла остуджав наступаючий вечір, пити всеодно хотілося, тож Спартак покинув свого металевого приятеля й озирнувся довкола. Куди поділася шкіряна торбина з усим подорожнім принаддям?

Аж раптом над лісом здійнявся потужний буревій, що пронизав усе тіло, гуляючи одежею та спиною хлопця. За мить почало накрапати: то був спершу легенький, а потім і досить стрімкий дощик. Певно, природа вирішила нещадно помститися непроханому гостеві, що зривав свою лють на царстві лісу. І як так вийшло? Щойно ж світило сонце, а за хвильку сталася суцільна злива, котру супроводжував гуркіт грому. Спартак часу не гаяв: похапцем сховав зброю до чохла й утік до гущавини, аби сховатися від дощу під щільними хвоями. «Такий дорослий, а не менш дурний за дитину!» – сварив він себе за те, що примудрився не взяти бодай якогось плаща й устиг загубити торбу.

Тікаючи подалі від відкритих місцевостей, ідучи все глибше й глибше, він помітив, що саме цей ліс був йому чужим та незвіданим. Не чулося ні людей, ні тварин на пасовиськах, навіть птахів чи гадюк – суцільна тиша й темрява непрохідних хащ. Дикий бір лякав, наводячи ледь помітну паніку на путника. Куди суне – незрозуміло, знайти лиш потім шлях назад і забрати свої загублені пожитки. Гострі колючки періодично врізалися то в лікті, якими Спартак розсував зарості, то ранили відкриту шкіру на шиї й пальцях, вивільняючи краплини гарячої крові. Це аж ніяк не допомагало – лише розпалювало лють і змушувало «цикати» від болю собі під носа.

Зайшовши надто глибоко в соснові чагарники, принц збавив темп, прислухаючись до оточуючих звуків. Дощ продовжував лити вже не так потужно, що заспокоювало. Проте крім віддалено тарабанячих крапель з‘явилися й нові звуки – більш моторошні. Десь поблизу, у тій темряві, куди не хотілося озиратися, лунав шелест листя й помірно неквапливі кроки. Раптом спину табунами пройняли мурахи, ноги заціпеніли, а мізки вагалися – чи давати хазяєві наказ рушати геть, чи ховатися…

Спартак досконало знав таку тезу:

«У критичних ситуаціях ми не підіймаємося до рівня своїх очікувань – ми опускаємося до рівня власної підготовки».

Але ж усе одно очікував від себе хоч якоїсь дії у відповідь на рухи з-за корчів. Страх, що пронизав усе тіло з голови до п‘ят, паралізував та цілковито відняв можливості, на які в той момент був здатен хлопець. Повільні кроки, від яких чвиркала волога багнюка на землі й хрускотіло опале гілля, наближалися.

Долоня з виблискуючими перснями тишком потягнулася за потилицю, обережно торкаючись шкіряного чохла. Та не встиг він оголити лезо, аж тут пролунав утробний рявкіт, зовсім поруч, немов йому дихали в маківку розпеченим подихом страшні звірі. Так воно й було – мало-помалу озирнувшись, він запримітив зграйку розлючених вовків, таких, бува, нашпорених сірих хижаків, що вже ділили між собою здобич у вигляді смачної філейної частини Норвезького принца.

Губи його зрадливо затремтіли, а скам’яніла рука зупинилася над чолом – і що ж тепер робити? Ковтнувши слину й обережно втерши ледь помітний піт на лобі, той вирішив обернутися, щоб бачити ворога в очі. Але тільки-но рух було виконано, відлунням просіння звук порваної тканини – то була коштовна накидка, чорт би її побрав! На Спартака насувається смерть, а він у свої останні хвилини думає про те, як голосно лаятимуть його батьки за зіпсовану одежу. Дивак – він і при смерті дивак.

Один з ікланів, той, що найсміливіший, тупнув лапою вперед, з новою силою насуваючись на жертву. Із роззявленої пащі текло – певно, уявляв мисливець, як смакуватиме своєю здобиччю. Очі його промовисто люто виблискували на ледь помітному жовтогарячому сонці, а тіло – здоровенне, огорнуте димчатим хутром, рухалося на хлопця, пересуваючи м‘язи. Ті, що слабші з шакалячої родини, кучкувалися близ кущів і гарчали в підтримку свого вожака, готуючись в будь-який момент кинутися на захист. Вітрисько потроху стихало, дощ майже припинився, хмари тікали подалі, з котрих визирали тьмяні промінці помаранчу. Усе навколо залишило хлопця помирати наодинці. В захаращеній думками свідомості цокотів годинник, відліковуючи: один… – звір пильнує та придивляється, два… – стає навпочіпки, показуючи довжелезні ікла, і наостанок, три…

Спартак зіжмурив очі й так схилився, либонь хотів злитися з деревом, що різало на шмаття його накидку. Серце виривалося з грудей від жаху, який панував тілом. Зчувся ривок, опісля котрого завили всі інші вовки – се прийшла його смерть? А як же розриваючий біль, стогони, чи що там описують у книжках, коли оповідають кінець людського життя?

До вуха донеслися нові звуки брязкоту й ударів, за якими слідувало немічне скавчання – щось точно відбувається. Розкривши одне примружене око, він мало не скрикнув від подиву: у горлянку хижакові було встромлено саморобного списа, з-під якого бігли багряні струмки. Величезне тіло його, перевернуте горілиць, поступово фарбувалося в червоний, зліплюючи хутро та змішуючи його з багнюкою. А в скляних знесилених очах повільно згасало живе – і кому це вдалося повалити такого дебелого звіра? Залишок наполоханої зграї вовків з відкритими пащами кидалися хто куди – настрахані тікали до кущів, а розлючені – от-от дістануться самого хлопця й роздеруть його тіло на клапті.

Розумом він тямив, що має зробити щось самотужки, взяти нарешті бика за рога, але ж ноги, немов прикуті до землі, не слухалися. Поглянувши круг себе, Спартак запримітив розмиту постать, чи то від найшовшого мороку страху чи від нерозбірливих окові кольорів. Здається, був то хлопчина, вищий його самого, котрий завзято махав палицею, пригинаючись попід колючим гіллям і щось там собі гнівно буркаючи. Вбрання його зі спини, що цікаво, зливалося з деревами, немов спеціально пошите для маскування від хижих тварин. Можна зробити висновок, що кольори його переважали зелені, коричневі, вохристі й будь-які, крім чорного чи сірого, до яких так звикло око Спартака. Відтінки, хоч і були приглушені й не такі барвисті, а всеодно різали сітківку – як це так? Хто цей мужній незнайомець?

Підступившись трохи ближче до поля бою, принцеві вдалося розгледіти профіль того юнака: накинутий на голову зелений каптур, що ледь тримався й хитався від бурхливих рухів; трохи кирпатий прямий ніс, пухкі губи, що розтягалися в посмішці й жадібно зачерпували повітря, а найголовніше – дивний колір волосся, котре хвилями визирало з-під плаща. Яка несподіванка, яке дійство! У легенях від пережитих емоційних сплесків уже не вистачало кисню, аби тримати свідомість в тілі Спартака. Він, наче та принишкла птаха, сховався за стовбуром, споглядаючи двобій стрункого парубка із буйною твариною.

Одного зі зграї йому вдалося сповільнити гострою палицею, що була нашвидкуруч заточена й влучно кинута прямо в вічі. А от з іншими почали виникати проблеми: ті вовки, які відійшли від болю, почали з новою силою насуватися в бік хлопців. Варто діяти швидко, тож незнайомець хутко дав драпака з галявини, підбігаючи ближче й зустрічаючись з застиглим питанням в крижаних блакитних очах.

Каптур його зовсім розв’язався й упав на широкі плечі, відкриваючи зорові новий простір для вивчення. Сонце, що потихеньку виходило з-за хмар, зовсім звільнилося й осяяло його смагляву оливкову шкіру з ледь помітним ластовинням на обличчі. Воно брало початок з кінчика тендітного носа й розкидалося рум’яними щоками. Спартак вкрай розгубився, що його бентежило більше – дивні цяточки на шкірі, курчаве шоколадне волосся, котре при світлі виблискувало бронзою чи широчезні очі, які дивилися точнісінько в саму душу? Горіхові, того кольору «hazelnut», про який принц міг читати тільки в книжках. Саме подібні до дикої ліщини, прикриті довгими віями, котрі, залиті сонцем, здавалися рудими.

Хлопець, ніби й сам був тим Сонцем – теплий, яскравий, такий гарний і гармонійний у своїй зовнішності, мов поцілований самим Богом. Кучéрі його витиналися й гойдалися вітерцем, які він пригладжував тонкими музичними пальцями. Наче той янгол з картин митців, заборонений плід, знайдений коштовний скарб – супиться, зводячи густі бровенята й розтуляє вуста, мовлячи:

– Чого став, як вкопаний? Я його тут рятую, а він дупу протирає у кущах, ще й вирячився як баран на нові ворота. Гайда! – він узяв до своєї розпеченої долоні руку Спартака, що контрастувала своєю холодною паралізованістю й зірвався на біг геть подалі від страшенних гущавин.

Хриплий гаркливий голос та нестерпна лайка – не те, чого очікував почути від красеня з мистецьких полотен Спартак. Але вести високоінтелектуальні діалоги часу бракувало: за ними, без сумніву, женуться ненажерливі вовки. Все, що він устиг побачити в погоні – це його власна шкіряна торба, закинута на плечі молодика. Той ще зміг подбати про принцеві речі, обережно зав‘язавши їх на собі та врятувавши, принаймні, від голодної смерті. Так кортіло про все розпитати прямо на шляху лісом, проте вижити зараз було в значній перевазі.

Пробігаючи повз галявину, де він старанно відпрацьовував рухи, хмикнув сам собі, зневірившись у власній боєспроможності. Тільки-то вдавав із себе непереборного лицаря, а зараз його налякану пику рятує худорлявий парубок, і до того ж, мабуть, із тих, яких називають «чужими». «Чужинці – вони як заноза в сраці, їх треба позбавлятися», – подумки лунали батькові слова. Авжеж. А без нього лежав би носом землю риючи на бенкеті у шаблезубих вовків. Інколи Спартак нехтує своїм життям і забуває, як сильно потрібен своїй державі…

 

…

За створенням продовження та інформацією щодо виходу раджу слідкувати в моєму затишному телеграм-каналі «спарженята | подкаст терапія».

Там ви зможете прочитати й зберегти роботу в pdf-форматі та переглянути естетичні колажі, зроблені мною за першою частинкою. 

Усіх охочих запрошую туди й буду невимовно вдячна вашим відгукам щодо пілотної частини аушки) Це дасть мені змогу виправити помилки та знайти власний стиль написання.

Дякую за увагу!