Чай

Стояв тяжкий осінній день, Симон не поспішав додому, йшов доволі повільно по вузьким вуличкам Парижу, дивився на людей, які виповзали з дому в затишній кафе з злобною випічкою та кавою. Все неначе оживало ближче до вечора, парижани цінували свій час, вони обідали доволі довго, та й вечеряли теж. На відміну від Симона. Він завжди кудись поспішав, працював, хотів встигнути більше.

Аж ось, він вирішив випити чаю, він в своєму теплому пальто ледь намацав гріш – швиденько пішов на запах випічки в одну з кав’ярень. Як тільки чоловік зайшов туди, він тихенько сів за стіл з білосніжною накрохмаленою скатертиною, офіціянт підійшов, запитав, чого той бажає, а у відповідь отримав лиш коротке “Чай, будь-ласка.”. Поки Симон чекав, він помітив на собі погляд. Якийсь хлопчина з-за газети дивився на нього блакитними очима, от Петлюра і вирішив поглянути у відповідь, може молодик просто переплутав його з кимось, та після пильного відповідного погляду, юнак не переставав дивитися. Коли йому принесли його замовлення, хлопець перестав дивитися на Симона і став пити чай. Це здалося чоловіку дуже дивним, тому він вирішив швиденько попити чай, покурити цибарку й йти геть, аж доки за ним не почалося переслідування. Це він й зробив. Він чкурнув геть, коли вогник в холодних тонких руках зовсім згас.

Вдома він став пригадувати очі юнака, вони здавалися йому надто знайомим, наче вони раніше бачилися, та й погляд той зовсім теплий був. Він подумав, що можливо раніше бачив того хлопчика, та він не міг згадати хто він. Від цих думок чомусь знову захотілося покурити, в зубах знов загорівся кінчик цигарки, а сам Симон став дивитися на скляну попільничку на тумбочку близ ліжка свого. Ця попільничка йому мимоволі нагадала своєю простотою події далекого 1918 року, коли він теж так от сидів в Раді й палив, глядяючи попільничку.

Зненацька в двері постукали, Симон відволікся й поглянув на двері. Він не знав, скільки часу він так сидів, але в зубах вже була інша цигарка, яку він на автоматі вже курив. Чоловік вирішив відкрити двері, хоч поглянути хто там. Відкривши двері, він побачив тільки статуру людини, ніс та губи. А потім людина нахилилася, посміхнулася і Сіма ще більше стояв в ступорі, він не розумів нащо прийшов цей хлопчина знов.

– Доброго вечора! – радісно мовив той. – Це ж тут проживає Симон Васильович Петлюра?
– Ну так, це я. А що сталося? – він витягнув з зубів цигарку й видихнув дим.
– А, добре-добре, значить я не помилився адресою. Я можу зайти? – засяяв юнак.
Від аж такого сяйва Симон аж здивувався, але тепер було ще стійкіше відчуття дежавю.
– Так, звісно, проходьте. – Петлюра зачинив двері й не став зводити з таємничого незнайомця очі. – Перепрошую, а хто ви? Хто ж ви? Ви за мною слідкуєте з кафе.
– А, ой, вибачте, пане. Мене звати Данило, по батькові Павлович. Може вам це щось підкаже.

Тепер Симон став розуміти все, от тільки обличчя його було таким, він жмурився й дивився на хлопця. До нього все дійшло, він став розуміти, звідки ж він бачив ті очі.

– Трясця! – вигукнув Симон від несподіванки. – А чому ти без батька? Я думав, що це може бути його ідея. А важливіше за все, чому ти приїхав? – запитав чоловік й підійшов ближче до височенного хлопця, який вже всівся на табурет поряд з ліжком.
– Ні, Симон Васильович, він нічого не знає про те. Я йому не казав, знав, що він буде або проти, або буде занадто багато питань. Я просто в гості приїхав.
– В гості до мене? Несподівано, несподівано. Я не очікував такого чудового гостя. – саркастично посміхнувся Сім.
– Це велика честь для мене, що ви прийняли мене в гості, пан отаман.
– Ні, на жаль, вже не отаман, але маю власну газету в Парижі. – засміявся Петлюра.
– Я знаю. – кивнув Данило.
– Це все, звісно, смішно, та ти подумав, що мені буде, як твій батько дізнається? Він же мене насварить ще й, що я тебе без попередження викрав.

– Так, викрали. – посміхнувся хлопчина й дістав трубку з кишені свого великого пальто. – Симон Васильович, у вас не буде підкурити?
– Буде, буде… Курити взявся через свого батька? Куди батько, туди й ти?
– Куди батько, туди й я. От тільки не подобається йому все, що б я не робив.
– Аааа – протягнув Симон й посміявся. – Впізнаю старого-доброго Павла.
– То ви з батьком були близькими?

Це питання дійсно змусило задуматися чоловіка, але перед цим він закашлявся від несподіваного питання свого гостя. Він не міг розказати малому отак всієї правди, тому він вирішив розказати тільки частину.

– Ну, можна й так сказати. Спочатку він служив мені, потім він підняв повстання проти мене, тримав мене у полоні… А потім ти й сам все знаєш, я впевнений, він розказував.
– То ви на нього тримаєте зло досі, виходить?
– Ні, але я пам’ятаю, що він зробив. Мені не дуже це сподобалось. А от кому ще більше не сподобалося, так це пану клятому Винниченку.
– Це ж треба таке! А батько й не розказував. Можете розказати більше, Симон Васильович?

Симон вкотре не зміг витримати погляд цих очей, тож він з своїм гостем говорив аж до самої ночі. В них було купа часу поговорити про все, але Данилу було цього мало, тож коли він майже вночі пішов до свого готелю, він вирішив, що прийде ще й зранку.