Цікаво, як вони там?

«Цікаво, як вони там?».

Здавалося, це запитання настільки заповнило собою таку довгоочікувано-непохитну тишу в кімнаті, що звучало від усюди.

Відкорковуючи пляшку «Hennessy”, за своїм післявоєнним планом діяв Михайло Подоляк.
Все, як він того бажав: перемога, декілька годин вільного часу та книга, куплена перед подіями, які розділили життя на до та після.

Першу сторінку він перечитав десять, якщо не сто разів, кожного разу відволікаючись на думки про тих, з ким був у найтяжчий період свого існування.

«Хм, а я думав, коли мене з Білорусі депортували, було складно» – на його обличчі з’явилася ледве помітна посмішка, яка зникла майже одразу. В його стилі. «Усмішка по-Подоляківські», – жартував Арестович.

«Як вони там?» – лунало і лунало у голові, перш ніж Міша відклав ту кляту (при всій його повазі до літератури) книгу і усвідомив: «Це абсолютно не те, що мені зараз потрібно.»

Вперше за весь цей час радник голови Офісу Президента дозволив собі розчулитися.

Сльози, неначе градом (хоча, це слово тепер викликало у нього тільки негативні емоції) рушили по обличчю. Скільки поламаних доль, скільки горя, скільки смертей він побачив за час війни. Чи міг уявити хлопець з України, успішно будуючий кар’єру в Білорусі, скільки несправедливості носить у собі життя?

«Михайло Михайлович…Та який я Михайло Михайлович? Це для чужих, для своїх я Міша», – згадував він ранок 24 лютого, коли об’єдналася не тільки країна, а і вся гілка управління державою. Спогади накривали Подоляка, як хуртовина накриває поле. І знову: «накривали». Чому ці асоціації в його голові тепер тільки з очима Арестовича, який радісно повідомляв зведення від Генштабу, супроводжуючи їх словами: «Мы их накрыли»?

«Напевно, треба шукати психолога», – усмішка «по-Подоляківськи» знову дала про себе знати.

Насправді, якщо б зараз він знаходився з ними, часу на ці роздуми б не було. . Співробітники Офісу Президента завжди знали як себе розрадити. Навіть серед жахливих новин, постійних розмов про зброю та полонених, знаходилося й те, що, хоч на секунду могло витягнути їх зі стабільного щоденного божевілля

Старі і, здавалося б, нікому непотрібні анекдоти Арестовича тримали психіку Подоляка краще, ніж страхування тримає альпініста. Влучні фрази Зеленського, коли він був в доброму гуморі, не давали здатися навіть коли небезпека була як ніколи поруч. А як вони жартували з Єрмака, коли той не вліз в бронежилет? Коли всім роздавали зброю, колони рашистських військ були на підході, відбувалися перестрілки на Лук‘янівці, Оболоні, а Єрмак не міг влізти в бронежилет. Абсурдно і від того смішно. Було навіть соромно, але, що робити, коли шанси вижити стрімко зменшуються в залежності від наступу країни, яка забрехалася настільки, що сама повірила у свою «спецоперацію»?

Вони були готові до всього. Настільки готові, що навіть не обговорювали це питання між собою. Кожен знав що йому робити, це було ухвалено заздалегідь.
Єдиний «ексцес»,, який не входив у плани – це Єрмак і бронежилет. Та і Бог з ним. Арестович вже достатньо нажартувався на цю тему, то ж Подоляку залишалося просто слухати нові варіації «грайливих знущань над Єрмаком» від свого вже Друга.

Міша так очікував душевного спокою і звичайного мирного життя, а, коли воно настало, зрозумів наскільки він самотній.

Як тільки оголосили Перемогу, всі, хто був поруч, почали дзвонити родичам та збиратися додому. Звісно, перед цим вони обійнялися та потиснули руки один одному, але потім людей у приміщеннях ставало все менше і менше.

«Ти куди зараз?» – запитав піклуючийся про кожного Володимир Олександрович.
«Та, як і всі, до сім’ї», – незворушно відповів Міша.
«Добре. Просто, ти казав, що у вас там якісь проблеми, тому хотів покликати у гості. Олена була б рада».
«Все налагодилося, дякую за пропозицію, ще обов’язково заїду»
«Тоді вітаю. Але завтра, як штик, на роботі. Так і знай»
«Слухаюсь, Верховний Головнокомандувачу», – гіперболізовано, як це робили солдати біля Офісу, відповів Подоляк.

Насправді, йому не було до кого йти, бо нічого не налагодилося, а обговорювати це питання зараз вже не мало сенсу. Це тоді, коли загроза життю відкривала таємниці, душу розривало на шматки, хотілося поділитися тим, що відбувається. А зараз вони, хоч і набагато більше знають про один одного, не мають порушувати субординацію. Хоча, яка субординація? Справа була не в ній. Міша просто не хотів вкотре прокручувати в своїй голові що саме порушило його колись сімейну ідилію.

З цими думками він заснув, знаючи, що прокинеться з ними ж.
Вже за декілька годин йому треба зустрічати людей. Постраждалих від війни. Але це буде за декілька годин. А зараз сон. Сон, як спосіб сховатися від власних думок…