Цикл

Тримайся старих берегів і того трухлявого причалу. Слухай шепіт прибою і думай про похорон.

– Мій?

– А чий же ще?

Чекати смерті, коли твоя душа вже забута, але кинутися до хвиль ти не можеш.

– Чому?

– Бо не прийме тебе.

– Хто?

– Не задавай дурних питань.

– Хвилі?

– Вони то тебе приймуть.

– А хто ж тоді?

Відповідь чекати марно, він мовчить. Так само, як мовчав і попередній. З розпачу жбурляєш в море його й слухаєш схвильоване булькання. Новий прийде, колись точно. Втопився б він краще по дорозі. Ти сама знайдеш відповіді, вони нічого не знають про море, лиш суша. А може ж там вони вчаться? Може ж там так добре, тому й не виринають? Порушити заборону, гріх певно. Точно гріх. Ти вже гріховна, чи ж не так? Ти проклята кимось, якщо ти обмежена, якщо тебе зв’язали. А ще, схоже, дурна, якщо залишили лезо. Може й дурна, але не безнадійна. Вона була така холодна весь цей час. Весь цей час поряд, кричала і шепотіла, блищала і тьмяніла, ховала і показувала, а ти відверталася, слухала не тих. Пробач мені! Прости мене, прости, прошу тебе. Я слухала їх, думала, що грішна перед ними, а ти мене любила весь цей час, любила, бо лиш тобі була вірна, не знаючи лику твого. А ти знала і чекала. Й дочекалася, справді, я не брешу. Злукавлю передо світом всім, тільки не перед тобою.

– Чого така смурна?

Прийшов, не встигла.

– А очі то блищать. Невже нарешті просікла?

І не скажу ж, що просікла його брехню, а не покору.

– Блищать, як лезо новенькеє, як сталь тривка й тверда. Ти гідна цього, молода й безстрашна кров.

Простягнув ножа.

– Ріж, чого сидиш?

А я тримала в руці інше лезо, чи ж він його не бачить? Потягнулася різати мотузки, та нічого ж не вийшло.

– Чого? Він тупий невже?

– Він не для цього

– А для чого ж тоді?

Зашуміли хвилі, кричало море, цілий інший світ. Та нарешті зрозуміла ті слова і стони:

– Не ріж цим ножем ти, не ріж!

І я ж послухалася: кинула лискуче лезо і взялася за іржаве, що лежало вічність коло моїх ніг.

– Що ти робиш? Не готова значить, нехай стигне твоя кров

І перерізав собі горло. У розпачі кричала:

– Не різала, не різала я! Це не моя рука робила, не я!

Й рвала на шмаття пути, щоб доторкнутись до води. Лишила все, лиш лезо я взяла з собою.

– Благаю, пусти мене.

Й пустила. На вічно, може, та все ж у воду. Тільки б не наткнутися на ножі чужі. Та вона зхистила мене, огорнула собою й навчила жити по-новому. А це лезо поганеє, візьму ж нове у тих, кому воно не треба. Та важко стало дихати мені й випхало на берег тіло моє. Ци ж маю кинути його? Чи ж маю?

– Маєш.

– Подруго моя, пробач мені, я грішна!

– То спокутуй ти провини свої забуттям.