Це тільки початок божевілля

Надворі стало спокійно, лише падали сніжинки, які подекуди топилися на вікні Мішель. Третя година ранку, але зозулька вже виглядала з годинника і створювала нестерпний галас. Принцеса розплющила свої оченята та вже почала збиратися до академії, не подивившись, ні у вікно, ні на циферблат. Вона спакувала всі речі у портфелик і почала спускатися позолоченими сходами з червоним килимом, що розстелявся по всій довжині. Через просоння дівчинка ледь-ледь розгледіла світло серед темних кімнат. Це було в їдальні, на весь довжелезний стіл стояла одна тарілка з невеличкою порцією, а біля неї ряд канделябрів, які після прибуття Мішель до кімнати, по черзі загорялися. Дівчинка повністю відкрила очі, кинула недовірливий погляд на тарілку і вибігла з їдальні. Як і свічки, на коридорі само почалося включатися світло, але тільки до половини. Навпроти входу до забороненої бібліотеки загорівся останній ліхтар.
-І що ти хотіло, щоб я зробила? Спочатку ти пробувало мене отруїти, але план з їжею провалився і ти вирішило мене просто вбити?, – із зневажливим тоном промовила Мішель, піднявши голову догори, але після сказаного двері до бібліотеки загриміли.
– Нема питань, я туди зайду, але я готова до всього, щоб там не було – дівчинка почимчикувала до великих дверей, які за цей час встигли самостійно відчинитися.
«Вони завжди були зачиненими і у мене була строга заборона туди заходити. Я ще сплю чи що?»,- подумала про себе Мішель й акуратно глянула з-за дерев’яної рами.
Там не було нічого особливого, лише темне приміщення бібліотеки, старі полиці, скрипучий лакований паркет й шкіряні книги, покриті товстим шаром пилу. Зненацька роздався звук, наче щось впало, а пізніше став ясніти вогник. Дівчинка пішла до світла і побачила ще один канделябр. Він стояв на потертому столику, біля якого лежала груба книжка з хвилястими сторінками, з якої повипадали маленькі фотографії.
-Добре, я подивлюся, але ти б знало, що я пережила і як я хочу спати. Ого, так це ж не книга, а чийсь особистий щоденник і фотографії якоїсь невідомої пані? Серйозно?- пробурмотала Мішель, а потім прочитала кому належить записник, оздоблений сухоцвітом та написаний ще й таким охайним почерком.
-Феміда…,- змученим тоном промовила Мішель та повернула голову на фотографії.
Там була зображена жінка з довгим світлим волоссям, із закритими очима. Видно, що вона мала лишню вагу, але виглядала так, ніби вона найдобріша особа в цілому світі, а біля неї стояли діти та обнімали її . Ззаду на фотокартці було підписано: «Я та майбутнє мого народу». Дівчинка почала розглядати детальніше, виявилось, що у Феміди та кожної дитини на лобі, то Сонце, то зірочки, то повні місяці, білі серпики, півмісяці. У кого малюнок більше підходив до ночі, вони мали смугляву шкіру, темне волосся, іноді синяки під очима , а інші ( ті що підходили більше до дня) мали велику кількість ластовиння, блондинисте або руде волосся, бліду шкіру.
-Нічні так схожі на Дар’ю,- з сумом про себе сказала Мішель.
Після цього вона почала читати. Спочатку йшло якесь просте буденне життя більш заможної селянки. Нудні історії, засушені рослинки на сторінках, опис людей, опис корів наганяли сон. Дівчинка ще раз глянула на фотографію і все всередині перевернулося. Феміда ніяк не змінилася, але діти… Вони немов встромили свій погляд у душу. Серед них не було усмішок, лишень якась безвихідь, сум , журба, а в декого і гнів. Перестрашена не на жарт Мішель відкинула фотокартку в сторону та мимоволі заснула над столом.