це правильно, я не зупинюсь

-є справа. поговоримо після уроків, коли будемо годувати котиків.

-я безмежно люблю говорити з тобою, але ці розмови інколи затягуються і тому ми можемо не встигнути купити браслети.

-я це теж розумію. Мінхо, облиш ті браслети, ще встигнемо забрати. а ось нашу бесіду я не можу відкласти.

-нуу добре якщо ти так хочеш..стоп, а чому ми не можемо цього зробити у бібліотеці? сісти зручно і вже побалакати.

-тому що нас можуть підслухати. це ж публічне місце, а ось там, за школою і де миски для їжі- гуляє аж ніхто. я деякий час спостерігав з вікна, чи ходить хтось там.

-гаразд. переконав. тепер дай нормально випити чаю. сьогодні, до речі, не просто чорний, а ягідний. хочеш?

-ні. інколи мені здається, що ти цим чаєм і поперхнешся, від цього вмреш. а потім я його залью тобі до рота і ти воскреснеш.

-так і буде. а тепер йди Синміні.

“ух нарешті дав відпочити. на вулиці може і погода не дуже, але найголовніше- що в душі, а не ззовні. які романтичні і філософські думки у мене.. навіть у такому смердючому місці як школа”.

18 лютого. за вікном- казна що, у душі- можливо покраще. екзамени за три місяці. перерва щойно закінчилася. “ех вічно не встигаю нормально випити чаю”. сидіти над алгеброю не дуже круто, жахливо. відвернися від дошки на мить…і все стає незрозуміло. а Мінхо постійно відволікається. та його все влаштовує, бо все одно потім виконувати домашнє завдання і розбирати. знання здобуде.

урок за уроком. як все нецікаво. краще б самостійно це все вчив. “я-то краще себе знаю. і як чому мені вчитися. тільки заради Синмо і чаю приходжу”.

ну добре, будівля школи була стара і це трохи подобалось Мінхо. нічого зайвого, а ось зсередини…видно, що адміністрація школи не має смаку. білі стіни занадто сильно подразнюють очі, особливо, коли вони контрастують з чорними партами і стільцями. підлога повсюди темно сіра, з дерева. шафки у коридорі, вони теж білі і нові. “для того, щоб виманювати ще більше грошей, бо зрозуміло, що білі шафки швидше стануть непридатними”.

щодо однокласників Мінхо: він їх особливо не знає, тому що перейшов сюди з іншої школи у 11 класі, так ще й у жовтні (тому що весь вересень Лі Но хворів на грип). дівчата з першого дня школи придивляються до нього, але, ох, як жадібно, що хлопцю все одно на їхні інтереси. хлопці- це трохи інша тема, чи то через дівчат, чи просто у така особистість, що його всі ігнорували.

Синмін був чимось схожим на Мінхо: всі цікавилися ним, та він ні з ким за своєю ініціативою не говорив. особливо сильно біля нього крутився один хлопець, що так і хотів стати з ним друзями. будучи сусідами по парті, постійно довідувався чи не хоче Синмо чорний шоколад, чи задали якесь домашнє завдання. в цьому він і на Мінхо схожий: невиконання домашки, тому що “треба ж відпочивати”.

його ім’я- Даніель. світло-русе трохи хвилясте волосся, темні очі, один прокол у правому вусі (а в ньому золота і проста, але гарна сережка “пусета”). загалом високий, вище і Синміна, І Мінхо. вчиться нормально.

Даніель ніколи сильно не цікавився Мінхо. це і зрозуміло, тому що його головна ціль- Синмін, як би це не звучало. все було добре, поки двоє юнаків не почало годувати разом котів, повертатися разом зі школи та і проводити разом перерви. у якийсь момент стало всім зрозуміло, що ці двоє- здружилися. одна ж людина це не одобрює аж до сьогодні.

коли Синмо і Лі Но разом- їх ніхто не чіпає, але бувають же дні, коли перший прогулює школу…ось тоді і починається те, що на голову не налізе. спочатку це були тихі вирячення, коли Мінхо просто займався своїми справами на перервах (у тому погляді було щось і страшне, і смішне). але потім це переросло у найтупіші глузування на тему одягу, їжі, оцінок. одним словом- зі всього. вчителя і однокласники закривали на це очі. “і правда. навіщо ж зайві проблеми і вороги”.

одного разу ледве не дійшло до бійки. тому що саме Мінхо не любить насилля. і ще більше не любить йти на прив’язі у провокацій.

перерва після 3-тього уроку найбільша- 30 хвилин. у той день Синмін мав прийти у школу, та на 4-тий урок, тому що перед тим мав сходити до лікаря. ось і сидів його друг, пив чай. тоді був майже кінець першого семестру: на вулиці сніг, холодно і чуються відголоски криків дітей на вулиці, які ліплять сніговиків і кидаються сніжками.

-о, привітики Мінхо. як завжди чай свій п’єш?

-так. чого тобі? придумав якусь дурницю і хочеш поділитися? як би там не було- нічого не кажи. дістав.

-і чому ж ти такий агресивний? я ж просто хотів поговорити і ось ти який.

тоді Даніель одним махом скинув чашку з чаєм з парти Мінхо. серйозна причина стукнути, бо чай-то улюблений. “добре, витру підлогу і все. ніяких бійок з цим придурком”.

-ей, ідіоте, тебе не вчили просити, якщо чогось хочеш? бажав випити мого прекрасного чаю- так би і сказав, може і послав би тебе, а може і дав би спробувати.

-був би таким розумним- не ліз би під мої ноги зараз, розчавити можу.

а на Мінхо і справді зараз хочуть наступити. підошву видно прямісінько над головою. але потягнути її- не проблема, що він і зробив, внаслідок чого Даніель впав.

-мені немає користі воювати з тобою. та нам обом. навіщо все це робиш? я люблю вирішувати речі дипломатичним шляхом- розмовами.

-хм…я згоден з тобою. більше я тебе чіпати не буду. будемо вирішувати проблеми “по-дорослому”. хотів би тільки сказати, що все це я роблю через Синміна. а зараз я тобі допоможу прибрати. але вибачатися я не стану.

“мені твої вибачення і не потрібні. засунь їх собі куди подалі і ні слова до мене не кажи більше”- думав, але не сказав Мінхо. для чого в зайвий раз надавати можливість для нової сварки?

після того вони просто не розмовляли. “то все було так просто? не вірю я у це. щось не те. він щось готує для мене? щось більш жахливе за звичайні дурні вислови? хоча на що може бути здатен звичайний підліток? максимум зібрати групу людей і побити мене десь. дрібниці”.

ці думки проскакують у його голові вже другий місяць і до сих пір нічого дивного не сталося.

-вау, не знав, що ти можеш спати з відкритими очима, Мінхо. прокидайся, сьомий і останній урок закінчено. збирайся і підемо нарешті.

-а? що справді вже закінчився урок? я і не помітив Синмо. так би і лежав на парті. згадав дещо, тому не почув дзвінка.

-так про що ти хотів поговорити Синмін? такий серйозний був сьогодні зранку,-Мінхо дістав пакет, у якому вологий корм з рюкзака.

-я і зараз серйозний. сьогодні ми з тобою ще йдемо до тебе додому, щоб глянути фільм, і смачно поїсти, і відпочити . а потім, очікувано, ти підеш ввечері проводжати мене, тому що а чому б і ні плюс дуже ти любиш гуляти. ми ще трохи порозмовляємо і розійдемося, так?

-так? і навіщо ти мені це все розповідаєш? є якась у цьому плані проблема?

-за нами можуть стежити. можливо, і раніше стежили. я точно не знаю. причина- точно невідома. але щодня я прокидаюсь і лягаю спати з відчуттям того, що за мною хтось спостерігає. можеш думати, що я сказився, проте…будь-ласка вислухай мене зараз. добре?

-звичайно так. ти- мій єдиний друг, для тебе- хоч зірку з неба. то може твоя голівонька переживала сильний стрес чи недосип, тому у тебе такі галюни? окей, це жарт. я уважно слухаю.

– я можу зникнути хоч сьогодні: я чув, як про це розмовляв батько з матір’ю. як мені здається, справа саме у них і вони займаються не просто ресторанним бізнесом. я знаю, що це ще більше звучить ніби так, що я це вигадую, та задля чого мені брехати другу. куди мене вивезуть, кому ми так докучаємо- не тямлю.

-і що я можу зробити, щоб цього не сталося? як вже зайшла мова про щось таких масштабів- не хочу, щоб катували тебе або твоїх батьків.

-ти не зможеш зробити чогось, аби мене не забрали. знайдуть де б я не був. тому зараз я дам тобі листок. на ньому написаний номер телефону. ім’я власника- Фелікс, здається, я тобі розповідав про нього. вчиться у нашій паралелі, хоча його часто немає в школі: постійно їздить кудись з батьками по справам, тому що його родичі, в порівнянні з моїми, йому все показують і розповідають, щоб при будь-якій ситуації передати керування компанією йому. йому точно можна довіряти.

-якщо його батьки теж поважні особи, то? хіба нема вірогідності, що і він пропаде? і взагалі: що мені з ним робити?

-ви разом зможете мене знайти. дізнаєшся щось нове, що може допомогти відшукати мене- кажеш йому, а він- тобі. також у нього є ключі від мого будинку, можливо, ви там щось вишукаєте. не варто все робити самому. також…не хочу цього визнавати, проте ти можеш стати наступною ціллю викрадення, бо як би там не було- ти найближча до мене людина. і не Філікс, незважаючи на наші родинні зв’язки. він і його частина сім’ї нічого не знають про наш бізнес, а ми- про його.

-…як все цікаво і незрозуміло. тобто мені треба буде врятувати тебе, Синмін? мені- підлітку, який має нормально скласти екзамени та і просто жити? хоча, добре, життя без тебе- не життя. хіба у твоїх родичів немає людей, які могли б зайнятися пошуком тебе?

-я не думаю, що вони будуть дуже зацікавлені у цьому. тільки якщо їм не заплатять.

-ясно і некруто. тепер моя голова буде забитою цим всім щонайменше до кінця сьогоднішнього дня. тепер ми можемо просто піти по браслети? я стомився.

-хаха, вибач за це. пішли.

незважаючи на те, що Синмо все це розповів, Мінхо все одно було дуже скрутно після зникнення друга. через знання того, приблизно як і чому, так і внаслідок незнання куди і наскільки. відчуття безпорадності.

про другий листок, який Синмін видав під час прогулянки до його дому, Лі Но не знав. подивився тільки за місяць: перед тим не було б сил і думати, а що це все означає. хотів у той же день подзвонити Феліксу і хоча б домовитися про зустріч. але сталося що сталося. може хоч сьогодні він зможе це зробити?

це все і згадував Мінхо, лежачи в абсолютно незнайомому ліжку, яке стоїть у невідомій кімнаті. страшно ось так прокинутися і не знати, де ж ти є.

кімната у світлих тонах з елементами дуба? достатньо простора і сонячна, тому що багато вікон.

“записка. чи на місці вона?”- Мінхо перевіряє свої кишені і, вау, її там немає. її забрали.

-ох, Лі Мінхо? доброго ранку. на вас чекають у їдальні. якщо вам потрібен ще час- нічого, вони почекають.

“покоївка? мене хтось чекає?”- думка за думкою проносяться у голові Мінхо.

-а хто “вони”? де я взагалі?

-я точно не можу сказати, де ви, тому що не маю на це права. і хто це-“вони” самі вам розкажуть.

-…ми можемо вже зараз йти. тільки покажіть, де ця ваша їдальня.

-звичайно.

величезна їдальня. такий самий стіл з темної деревини, десь на 20 місць. як і в спальні- багато вікон, але голубі шпалери. в кінці стола сидять двоє чоловіків, вдягнені у чорні костюми.

-можливо, ти хочеш спочатку поїсти, а згодом вже поговорити?

-ні, дякую, щось апетиту немає. “поговорити” про що? а, хоча краще спочатку скажіть, хто ви такі. тому що здається, що мене викрали.

-мене звати Бан Чан, а це- Чанбін.

-я називати своє ім’я не буду, ви і так його знаєте. тож про що ви хотіли побалакати? і чому я маю вам довіряти?

-ми не думаємо, що ти так швидко повіриш нам. але сенсу викрадати Синміна, а тим більше тебе для нас немає: ми не зацікавлені в усуненні його батьків від керування компанією, під керівництвом якої багато дорогих ресторанів. нас не дуже цікавлять ресторани, як і скоріш за все тих, хто і викрав Кіма. є щось ще, але що- ми і самі не знаємо.
а навіть якщо ти думаєш, що ми збрехали тобі щойно, то подумай сам: хотіли б дізнатися у тебе інформацію про Синміна- співпрацювали б з Даніелем (і не тільки з ним), та тоді хто тебе б вчора врятував від тих мародерів? ми хочемо, щоб ти був у безпеці, тому що з нами теж говорив Синмо і з Феліксом ми знайомі. здивувався, так? вони обоє розповідали про тебе, але саме Фелікс навів нас на тебе: якби не він, можливо, вчора б з тобою сталося щось страшніше.

-ну і чого ж ви хочете?

-співпраці.

-о, Феліксе, ти нам і потрібен. ми вчора ледве відібрали Мінхо від тих розбійників. мені здається, що з ним ти швидше знайдеш спільну мову,-Чанбін вперше за весь цей час заговорив. він прямо став енергійнішим, коли побачив Фелікса.

-співпраці? у чому ж?

-як ти вже зрозумів, Синмін не міг так просто щезнути. директор мені, вірогідно як і тобі, сказав, що “Кім Синмін переїхав в інше місто і тд.”, тому він або і справді нічого не знає, або…тямить за це все і за одне з тим угрупуванням. хто вони- скажу чесно, ми самі точно не знаємо. тільки те, що Даніель працює на “них” і точно не сам.
тож ми маємо дізнатися, чи пов’язані з ними як мінімум директор і завучі. це ми зробимо вже завтра, тому що сьогодні ти маєш відпочити.
щодо листочка, який у тебе вчора так хотіли викрасти. ми робили копії і перевіряли його на наявність інших написів, проте там там тільки напис “1355п” синьою кульковою ручкою. складна загадка без єдиної підказки. чи є у тебе якісь здогадки, що це чи де може бути? хоча скоріш за все ти ще не дуже довіряєш нам. лист ми тобі віддамо.
до речі, твоїх батьків було легко переконати, що ти начебто якось домовився з Синміном приїхати на ночівлю у його дім, який вже в сусідньому місті.
наразі це все. ми відвеземо тебе додому і я не думаю, що тобі зараз безпечно пересуватися вулицею, але і не ходити до школи ти не можеш, тому просто у школу, а після уроків не треба їхати на курси або у кафе. ти у цій одежі вже давно, тому штани і верх, щоб перевдягнутися вже чекають на тебе у твоїй кімнаті.

нічого не відповівши Мінхо пішов перевдягатися. “я все ще думаю. чи варто співпрацювати з ними. але Фелікс і Бан Чан з Чанбіном говорили спокійно та впевнено…якби хотіли б приховати справжні мотиви- я б помітив”.

зайшовши у спальню, побачив свій новий одяг. “вони дуже креативні, як і я, але якщо б на моєму місці був хтось інший? така висока мода не всім по душі”. піжама. темно-синій шовковий комплект. “і мені не буде холодно? серйозно”- тому Мінхо вдягнув під сорочку ще свій світер.

-ох, ти як з подіуму! чорний світер під синім верхом, світло-синя джинсовка і чорні кросівки. яке вдале поєднання. та не тільки через одяг є таке відчуття. ти сам дуже гарний,- Фелікс вже стояв на вулиці.

-вистачає компліментів. але взагалі дякую, мені приємно таке чути.

вони сіли у машину- чорну і величну. зсередини- все з темної шкіри. ззаду водія сидіння не просто одним рядом, а буквою “г” (таким чином є ще місця, які дивляться на задні двері автомобіля). всю дорогу мовчали та сказати, що це було ніяково не можна. лише на прощання Фелікс сказав, що наступного дня вони зустрінуться перед уроками біля центрального входу у школу.

батьки у нього спитали, як там Синмін і чи йому сподобалося:
-у нього все нормально та і вміє він влаштовувати круті ночівлі.

-ти більше не будеш депресувати через переїзд Синміна? і звідки ця дорога піжама? невже він подарував?

-ми все обговорили, тож так, більше я не буду так сильно сумувати, а піжаму мені віддав Синмо.

-ось і добре.

весь день Мінхо тільки і робив, що пробував осягнути, як всі останні події могли статися з ним. “начебто нікому нічого поганого не робив, як і Синмін…як би там не було. правда за мною і для чого нервувати, якщо не можу контролювати всю цю фігню. в моїх силах- витягнути Міна, де і з ким би він не був. я зроблю для цього все”.

am i wrong.