Це – повний провал

З моря віяло прохолодним бризом. Листя заповнювало простір тихим шелестінням.  Це була ще одна весняна ніч на “S”, де з’являлось чим далі, тим більше закоханих парочок, що ходили й обжимались одне з одним. Усе довкола вже вкотре нагадувало про клішовані ромкоми та, на диво, змушувало всіх повірити в оповіді про найромантичнішу пору, покровительку всіх закоханих — весну. Здавалося б — повна нісенітниця, але чомусь же всі так прагнуть розповісти про свої почуття саме зараз, під м’якими першим цвітом природи.

Та аби бачити весну ніжною і яскравою, як в усіх романтичних картинах треба мати неабияке везіння, не менше. Таку миловидну весну бачать лише обдаровані долею люди, що наразі щасливо закохані. Але, як і в усього на світі, у неї є інша сторона монети.

Це — ті, хто страждає від жорстоко нерозділених почуттів, що нависають ніби тінь, ті, хто зашиває старі рани на душі, що різко почали кровоточити, забачивши знайомі картини, ті, чиє кохання мучить їх вже не перший рік, але вони просто не можуть вимовити й слова, кожного разу пропускаючи слушний момент, й ті, хто просто ніколи не любили та тепер страждають на алергію до цих рожевих фільтрів романтики. Для всіх них весна радше схожа на пекло, аніж час щастя й нових барв…

Вітер здіймає пил з ґрунтових доріжок.

Черрі, як завжди, йде вперед під супровід екстатичних вересків фанаток. Здається, на них весна впливає подібно до котів. Але проку з того нуль. Якби вони тільки знали, яке розчарування на них чекає… байдужість, котру вони отримали б у відповідь, напевне, розбила б їхнє серце на дрібки. Але що поробиш… Вони його просто не цікавлять, та і ніколи не цікавили. Це навіть здавалось трохи жорстоким, бо скільки з цих дівчат вже уявили собі можливе пишне весілля, 10 дітей і смерть в один день, а тут в них відбирають останню надію. Проте що вдієш, якщо серце вже давно належить комусь іншому. Тому, на кого зараз спрямований погляд, тому, з ким він провів все своє життя і тому, кому він усе не може зізнатися. Каору вже сам не розумів у чому проблема, але кожна мимохідна думка про ці кляті три слова закінчувалась провалом. Нібито й він неодноразово чув їх від інших людей, і  казав те саме, та чомусь, помічена в календарі, дата усе закреслювалась і переносилась кудись.

Проте сьогодні він вирішив, що досить цієї маячні.

“Це лише компоненти алфавіту, складені в слова”, — вкотре повторювалось у думках, — “тим паче я лише запрошую”.

Подібне “заспокоєння” взагалі не допомагало. Серце все одно билось під 100 ударі на хвилину, що ніяк не сприяло очікуванню ситуації, коли вони нарешті залишаться наодинці.

— Завтра на звичному місці, о 18тій.

Це прозвучало, якось зовсім грубо й холодно, може навіть як погроза, але Каору просто був радий, що сказав хоча б щось, а не знову мовчки відступився назад, кидаючи недобрий погляд у землю. Та не довго ця радість протривала… Після цього прийшло усвідомлення. Чорт забирай, де його вміння говорити, коли воно так потрібне? Як добре, що він вже йшов додому, а не стояв там, поряд з ним. Хоча таке хвилювання було абсолютно марним. Коджіро знає його, напевно, краще за себе. Тому він зрозуміє, що в цих словах ні граму агресії… напевно.

Чорт забирай, ця “”марність” аж ніяк не заспокоювала!

Час плине, а усі робочі плани вибудовані довкола цієї дати. Проте щось знову не так. Уже складалося враження, що ця коротка розмова — проклята із самого початку.

У будинку панувала мертва тиша.

Котру годину Каору просто намагається заспокоїтись, але шум в голові лише посилюється. Дихання збите, неглибоке. Ще й та сама бридка тяжкість й тиск у грудній клітині. Здається все не так вже і погано, але ця напруга дуже оманлива: ніби й не дуже сильна, але більш виснажлива за безсонну ніч.

“Чи є взагалі сенс?” — запитався він сам у себе.

Пройшло трохи менше 20ти годин із учорашнього вечора, проте кожна з них виявилася пеклом.

Скільки разів він уже це відклав? Дев’ять? Десять? То, можливо, воно того не варте? Усе ж, ніщо у цьому житті — не дарма. Відповідно в усих цих сумнівів має бути причина. Так же ж? Можливо сама доля береже його? Хто сказав, що ці слова не розіб’ють усих нажитих поряд років? Хто знає, чи не стануть вони недоречними? Хто гарантує, що дана позиція не є давно зайнятою? А найголовніше, хто може бути певним, що він узагалі йому потрібен?

— Чорт… — тихо вилаявся Каору, кидаючи погляд униз.

Він щойно розлив чай на свій одяг. І цього було достатньо, аби поставити крапку в цьому реченні.

“Певно — знак долі”, — майнуло в закутих сумнівами думках, — “до біса”.

Швидко набране повідомлення знов відкладає таку просту й складну водночас розмову, тепер — назавжди.

“Чомусь я так і думав”, — беззвучно мовив він до себе, — “звісно ж ніхто на таке не погодиться”.

Слова ранили невидимим опіком, змінюючи минулу знервованість паскудним настроєм. Серйозно? Каору, котрий вірить у знаки долі? Що за маячня? Якби хтось дізнався, ніколи б не повірив.

“Тільки дарма замовлення втратив”.

За чіткою командою гасне світло в кімнаті. Варто просто рухатися далі по графіку, а не далі гаяти час на не варті того дурниці.

“Ще один день, ще один ранок…”, — думав Каору, рутинно роздивляючись своє стомлене обличчя у дзеркалі.

Останнім часом його день починається з консилера, а не кави, як було раніше.

Якась клята дрібниця загнала його у нестерпне безсоння.

Повірити в це, самому Сакураяшікі, було важко, та це була реальність із якою він, до того ж абсолютно не розумів що робити. Умови, разом із темними колами під очима, загнали його в глухий кут, тому Каору викручувався як міг. Все, що могло додати йому бадьорості було залучено. Хоча ефективність цих методів не варто навіть обговорювати. Враховуючи те, що від кофеїну в нього тільки сильніше тряслися руки, говорити про покращення ситуації було навіть недоречно. Та він хоча б не давав заснути прямо під час роботи, що аж ніяк не компенсувало всі побічні ефекти. Можна сказати, що тримався він лише на силі волі й впертості.

Все йшло своїм ходом: шоу, навчання, бесіди з клієнтами, навіть суперечки з власником ресторану. Сьогодні, наприклад, вони сперечаються про те, як правильно кататися на скейті: точно й максимально ефективно, чи спираючись на відчуття. Варто визнати, що це був, певно, двохсотий раз, коли вони сперечаються про це. Усі аргументи вже використані та лиш повторюються, обидва прекрасно знають, що закінчиться це нічим. Що може піти не так?

— Просто тобі, напевно, не дано зрозуміти важливість технічної правильності й точних вимірів, тупа ти горило! — випалив Каору, прикриваючи обличчя рукою у знак іспанського сорому.

— Раз не дано зрозуміти, то й котись на своєму нудному суперточному вимірі з мого ресторану! — рівносильно роздратовано пролунала відповідь.

Нещасні скляні двері були закриті так різко, що ледь не розбились, залишаючи по собі лише шум від дзвінку при вході.

“Боже, що ти за людина Каору…”

Коджіро не був ображений, чи щось таке, скоріше він просто не розумів як можна так легко казати образливі слова.

Відповідь проста: у подібних суперечках Каору ніколи не думав перед тим, як говорити від чого він сам же й страждав кожного разу, а особливо цього. Бо ніколи ще не доходило до того, щоб його вигнали.

“…”

Як тільки він пройшов метрів зі 100 й заблокував контакт Коджіро у всіх можливих месенджерах, прийшло усвідомлення… й жаль за те, що він взагалі заговорив сьогодні.

” Ну все. Фініта ля комедіа ”.

Здається тепер він взагалі не спатиме. Бо вся ця контрадикція між нав’язливими думками, здоровим глуздом і почуттями щойно стала більш схожою на воєнний конфлікт.

“Зі мною насправді так нецікаво?…” — само собою пролунало в думках.

Тепер це питання не полишить його.

“Якщо навіть він так каже — це точно”.

Щось усередині різко дало тріщину, випускаючи на волю те, чого Каору вже скільки років не визнавав.

Лише чому він не додумався до цього раніше? Ну яка нормальна людина зможе спокійно вислуховувати лекції про математичні формули й не померти від нудьги?

Уже вдома Каору остаточно усвідомив, що трапилось.

“Це точно кінець. Врешті-решт, навіть його терпець не витримав мене й мого характеру”.

Остання людина, яка достатньо близько його знала, пішла, остаточно ставлячи крапку в усіх здогадках та помислах. Нарешті Каору отримав те, на що найбільше заслуговував, і чого, десь у глибинах своєї підсвідомості найбільше боявся. Що ж, знову він виявився правим: на всім білім світі не існує когось, хто зміг би стерпіти його фатальні недоліки. Знову він розбив усе, що мав, власними руками.

Хоча зараз Сакураяшікі не знав, як взагалі себе почувати: чи плакати? Чи може сміятись? кричати? Цей незрозумілий перемішаний стан паралізував зсередини, змушуючи Каору мовчки дивитись у нікуди, стискаючи кулаки до побіління. Чого б це не коштувало — він не заплаче. Скільки років він боровся з цим у спробах розвинути хоч якийсь самоконтроль… здається, він боявся сліз більше смерті.

Каору краще розіб’є все всередині себе, ніж знову стане таким, як в дитинстві: боязким і слабким, хлопчиком, що намертво чіплявся до всіх, хто були йому друзями, жаліючись на все довкола, знову і знову не здатним відпустити тих, хто не бажав залишатись. Взагалі, сама думка про вразливість його лякала, хоча й постійно була поряд. І її він невпинно топив, витравлював усим, що тільки спадало на думку. Але єдина проблема в тому, що постійне ховання абсолютно всіх своїх почуттів врешті-решт призведе до наслідків.

Пройшов тиждень, не більше. Проте тягнувся він нескінченно довго, усе більше походячи на 9 кіл пекла. Каору не міг ні працювати, ні спати, взагалі нічого. Чи міг, але через велику силу. Кожного дня він почувався все більш розбитим, хоча нічого, нібито не сталося, на його думку. Він же сам в усьому винний, тож яке право він мав на жаль та невдоволення?

Але руки все одно зрадливо не слухались від тривоги, якій вже навіть не потрібна причина, щоб всюди нависати над Каору, ніби тінь. Від такої настирної переслідувачки, у нього вже котрий день боліли плечі від постійної напруги. Єдиним, чого хотілося, стало перестати прокручувати всі події у себе в голові й змиритися з голими фактами. Цього все одно варто було б очікувати. Нічого тут розклеюватись. Справи не почекають, особливо через такі дурні переживання.

Та ось він знову вмовляв себе хоч щось зробити, прикласти “хоча б найменше зусилля”…

“Ні, я не можу не прийти сьогодні… це дуже важливо”.

Каору сидів на дивані й намагався примусово вивести свою свідомість зі стану паралічу. Лише думка про те, що доведеться декого зустріти, доводила його.

“Усе ж скінчилось, то чого зайвий раз морочити погляд іншим?”

Але ні. Це все — дурні виправдання. Правду кажучи, Каору просто боявся. Боявся того, що все насправді закінчилось, що коли він прийде, то та сама людина навіть не подивиться на нього, не те, що заговорить.

“Час початку дії вже давно сплинув”, — міркував він, розглядаючи коробку на столі, — “то де мій обіцяний спокій?”

Так, дійсно, заспокійливі такого рівня вже не допомагали. Вже. Можливо це було б інакше, не зловживав би він подібними медикаментами, настільки, що розвив навичку ковтати пігулки без води. На жаль, інструкцію в цю пачку із шісткою блістерів надрукували даремно.

Через якийсь час Каору все ж таки зміг зібратись і вийти з дому. Далі, по ідеї, стане легше, бо свіже повітря й рух повинні відволікти від нескінченного потоку дурнуватих думок. Правдою це було б, звісно, якби вже назване свіже повітря не вставало поперек горла, а рух не був таким важким.

“Хоч би не спізнитись”, — думав Каору, перевіряючи годинник втретє за 5 хвилин.

Він не запізнився. Навіть прийшов раніше.

“Прекрасно. Залишилось лише знайти місце десь в “тіні”…” — пролетіло свідомістю, разом із ретельним розглядом усього довкола, — “не хотілося б побачити декого”.

Ким був цей “дехто” усім і так зрозуміло. Менше за все він хотів зараз зустрічі з ним. Одна думка про те, що він міг почути від нього лякала. “Що як усі грубі слова перестануть бути жартом?” “Що як звичний погляд стане зверхнім?” “Що як” друге… третє… четверте. Та понад усе Каору боявся мовчання. Такого ймовірного мовчання, що змусить його відчути себе неіснуючим.

“Краще просто триматись осторонь…”

Взагалі, він зробив все, щоб повестись на власні думки. Цієї ночі він був вдягнутий як типовий хлопець 16-17 років. Дуже добре вписувався до натовпу всіх інших. Єдине що могло його хоч якось видати – принт на олімпійці, але це такі дрібниці. Принаймні так здавалося на перший погляд. Не було й характерної, шикарної зачіски. Волосся було зібране в низький хвіст, більша частина якого була захована під одягом. Така собі ілюзія короткої стрижки.

“Як добре, що на “S” необов’язково стояти в перших рядах, щоб щось бачити”.

Чи збирався він взагалі дивитись? Бо зараз Каору роздивлявся місце, де стоїть майже завжди, коли він у своєму звичному образі. Чи може він в очікуванні шукає когось поглядом?

Тим часом Коджіро уважно озирався по сторонах. Ось хто точно на когось чекає.

“Та де ж він? Пішов, нічого не сказавши, заблокував всюди! Не напишеш, не подзвониш! Нічого!” — лаявся у власних думках Коджіро, — “от де мені його тепер шукати?!”

Кожна здогадка Каору зараз вщент спростовувалася, на жаль без його відома.

“Ну от що його вкусило?”

Уже як тиждень від Сакураяшікі ні слуху ні духу, що не могло не хвилювати. Скільки б разів вони не “сварились” раніше, нічого подібного не ставалося: наступного дня Каору приходив, називав його дебілом й замовляв собі обід. А тут… вже скільки разів він змусив Нанджо прокрутити всі події у себе в голові. Найгіршим було те, що нічого незвичного, крім наслідків, знайти в цій ситуації не виходило, наштовхуючи на думку, що справа зовсім не в ній…

Аж занадто це було схоже на те, що проблема полягала в чомусь йому невідомому, у якомусь з майстерно прихованих поганих ментальних станів, які майже неможливо побачити. І аж занадто добре Коджіро знав, що хорошим це ще ні разу не закінчувалося…

“Та щоб тебе біс побрав, Каору!” — без будь-якого зв’язку він був абсолютно безсилим в цій ситуації, що призводило лише до більшої кількості хвилювань, — “не дай боже ти знову наробиш дурниць”.

В цій ситуації йому залишалось лише клянути Сакураяшікі, якого ніде не було видно. Хоча?..

Заїзд вже закінчився, але яке до нього діло, якщо хвилює абсолютно інше.

“Ні. Він не міг не прийти. Він завжди приходить, коли з’являється хтось перспективний”, — сплило в думках.

І це була правда. Та чи для цього Каору прийшов, якщо він вже пів години дивився тільки на Коджіро. Невідомо навіщо він наганяв на себе ще більшу тривогу, але…

“Все нормально. Він мене не помітив.”

Ця думка трохи заспокоювала його. Навіть занадто. Натовп вже давно розійшовся. Не залишилось майже нікого, а якщо й хтось був, то вони чи спілкувались з переможцем, чи самі їздили.

“Боже, хто на мене вже годину дивиться? Кому з моїх фанаток нічим зайнятись?”

Коджіро звик до постійних пильних поглядів, спрямованих на нього, але не настільки ж.

“Та дівчат легко засоромити, достатньо просто зустрітись поглядами”, — багаторічний досвід флірту давав про себе знати, — “але доведеться знову вдивлятись усім в обличчя…”

Озирнувшись він вже подумав, що йому просто здалось, але тут він зустрівся з кимось поглядом. Очі “незнайомця” відблискували вже давно рідним, теплим золотом.

“Він все-таки прийшов”.

Від цієї думки у нього стало тепло на душі. Посмішка на лиці з’явилася сама собою.

Та не встиг він навіть зробити крок назустріч, як примарна постать його друга зникла. Лиш вітер тихо шелестів між листям дерев, залишаючи по собі розгубленість та нерозуміння.

“Та куди ж він, чорт забирай?!” — промайнуло в думках, на заміну радості.

Тим часом Каору поспіхом минав темні провулки, що оточували стару фабрику. Серце калатало як скажене від різкого руху. Він ледь не попався… Йому варто було просто подивитися трансляцію з дому. Якого біса він взагалі сюди поперся?! На що він розраховував? Чому затримався аж допоки всі не розійдуться?!

Ще й дивився незрозуміло куди замість заїзду! Просто згаяв час!

“Придурок клятий”, — кинув він сам собі, звертаючи на найкоротший шлях додому.

Ну що за дитячий нонсенс він зараз творить?

Йому варто просто змиритися й жити далі. Дружба закінчується, і це очевидно. Ще ніхто від такого не помирав. До того ж він мав на це очікувати. Хто ж стане довічно терпіти його жорстоко гострий язик?