Фанфіки українською мовою
    Фандом: Воно (It)
    Персонажі: ОЖП
    Мітки: ООС
    Попередження щодо вмісту: Джен

    Судомний подих. Біль яка била по всьому тілу була нестерпною. Електрика яка проходила скрізь тіло, підсмажувала мене заживо. Німий крик, і неможливість вдихнути. Останнє, і єдине що я змогла зробити перед смертю – відсмикнути руку від несправної розетки.

    ***

    Подих. Подих чистого повітря, свіжого був зрівняний із ковтком води після довгої засухи. Відкривши очі, я довго і дурно кліпала. Не зрозуміла кімната, жінка яка тримає мене на руках і часливо обнімає. До голови не зразу доходить розуміння того, що сталося.

    Крик. Крик болі який заставив жінку мене показувати і заспокоювати. Це навіть був не стільки болісний вереск, наскільки викрик відчаю.

    Була б старшою – точно б впала в паніку, яку я не змогла б зупинити годинами. Але зарас все простіше. Тіло слабке, тож до істерики не дойшло. Але я точно зрозуміла, прнймні частково, що сталося.

    Змучене тіло заставило мене заснути. Заснути, і спати спокійним сном. Хоча, спати мені самій – не зовсім хотілося.

    ***

    Дні, місяці, роки.. пролітали швидко. Звісно, для мене це було довго, але як тільки вливаєшся в життя, навчився ходити, то життя іде швидше. Так і в мене. Я ніколи не полишала можливості почати ходити швидше за всіх. І в мене це вийшло. Я змогла ходити і вивчати все самостійно. А до розеток, після того фатального дня пару років тому, я боялась підходити.

    Мене дивувало те, що в будинках не було великих плазм, телефонів та ноутбуків. Але згодом, я зрозуміла чому. На вулиці 20 століття. Тобто 1980 рік. А мені всьоголишень три.

    Обідно але як є. Через те, що в іграшки мені бавитися скучно, я тягнулась до книжок. Англійська мова, ніколи не була мені рідною. Але через англомовне середовище – я почала розуміти людей. Говорити швидко я не рвалася. Знаю ж що буду говорити погано. Хоча, я дитина, час практикуватися говорити.

    Взагалі, через свої справжній вік, я була дуже спокійною дитиною. Через що вони мене так любили. Дивувалися як я все розуміла, та інше.

    Але як б там не було. Була одна доволі цікава річ. Місто. Назва цього міста буда дуже знайомою. Дері. Я вже десь чула назву цього міста. Тільки де..?

    ***

    Школа. Я не довольно подивилась на себе. Мала і нікчемна, але з часом це зміниться. Волося як на зло, риже, але темне. Пряме. Батьки говорять що це красиво, а мені самій не подобається. Очі карі, як і в минулому.

    Я невдоволено зітхнула дивлячись на очі. Адже мріяла я про зелені. Сумно, але як є. Я швидко накинула на плечі рюкзак, я в підстрипку помічалась на низ, до матері. Звісно, вона мені не мати, ну тут мати, але… ай, складно.

    — Яка ти красуня! Біжи давай на автобус, а то спізнишся. — Я кивнула і підбіжавши до стола я швидко взяла свій ланч, а о після пішла до шкільного автобуса. Зручно хочу сказати.

    Я помахала матері на прощання, вистрибуючи з хати, і біжучи до автобуса. Я встигла, і тяжко дихаючи я сіла в кінці автобуса одна. Тіло, на відміну мого старого, було значно слабшим, через що я досить сильно хвилююся. Так що я регулярно почала робити самі прості вправи, які пам’ятала з минулого життя. Звісно, хотілось б піти наприклад… на стрільбу з лука, але такого тут не має, що мене сильно засмучує.

    Хоча, моїм любимим заннятям як завжди – лишалось малювання. Жаль, що не має ще ноутбуків у кожній квартирі, та графічних планшетів. Але опускати руки я не збираюся, і поки я маю час, буду розвиватися.

    Автобус плавно зупинився, і діти із галасом висадилися з автобуса, окрім мене. Я вийшла тихо та спокійно. Я не знаю наскільки жорстокі діти тут, але в нас вони були інші. Наші любили списувати, а в Америці.. це ліпше не робити. Бути стукачем – тут добре. Навіть я б сказала дуже.

    Зайшовши в школу, почуваєшся дивно. Все по новій. Знову вчити перші клас, самі прості і не потрібні. Не потрібні, звісно ж, для мене. Не довольно цокнувши, я зжала лямку портфеля. Спідниця дратувала, маленькі туфельки також. От б швидше випросити у батьків штани якісь! І якесь спортивне взуття, наприклад… кеди, а може кросівки.

    Я зі штовхнулась з хлопцем, я зойкнула, і відійшла на пару кроків назад потираючи лоба. Хлопець напроти повторив мій жест.

    — Дивись уважніше! А то… гулі всім довкола наб’єш.. — недовольно сказала я, дивлячись на хлопчика могу зросту. Темне коричневе волося, портфель за спиною, худе тіло, а лице.. знайоме.

    — Вибач.. Я не хотів! Задумався.. замріявся.. — він стидливо упустив голову. Я хмикнула. Змахує на щеня яке щось натворила.

    — Нічого страшного, як тебе хоть звуть? — Він підняв очі, які блиснули якимось счастьям. Напевно, тому що я не брала цего до уваги.

    — Мене? О! Ну.. мене звуть Вільям, Вільям Денбро! Але можеш кликати Білл — він радісно посміхнувся протягуючи руку. в той момент як у мене все похолонуло.

    Я ковтнули ком в горлі, і також посміхнулася і також у відповідь протягнула руку, називаючи себе:
    — Елізабет. Елізабет Сетчер.

    ***

    На дворі 1992 рік. Рік коли це все почалося. Я намагалась не контактувати із комндою «невдах». Я звісно, із ними пересікалась, та зазвичай я тратила весь свій час у бібліотеці.

    О так. Мене занадто сильно затягнуло туда, як тільки я пішла в школу. Вона була просто страшно великою. Захоплювало дух.

    Звісно, перше що я вирішила зробити – вивчити історію. Точніше, продивитися історію. Зрозуміти, а точніше згадати періодичність появи… Клоуна. Цього страшного і не зрозумілого створіння. Створіння, яке поїдає людей, і залякує їх до смерті. Як б мені не хотілось його хоч раз побачити, я розумію – що то пряма дорога до смерті.

    Звісно, мене не можна було назвати боягузкою – ні, ні разу. Але звісно, як і у любої людини в мене є страхи. І хочу сказати, доволі такі зрозумілі. Скажем так, вони не з пустого місця.

    Перший страх – електрика. Час часом, та я досі пам’ятаю біль, яку відчула від удару току. Другий, звісно висота. Хоча, це спорне питання. Якщо я буду відчувати себе достатньо впевненою, і звісно мати страховку – все буде добре, я піду, залізу.

    А решта… я навіть не знаю. Я тяжко здихнула, закриваючи книгу. Нічого. Звісно. Я це вивчаю довго, адже мені вже 15. А отже, я дізналась багато. Та ніколи не буває лишнім просто підтягнули щось по історії, загадати біологію там, географію. І звісно ж не доторкатися до математики. Страшна та ваша математика.

    Взявши книгу, я встала і підійшла до потрібної полички, і поклала її на місце, після чого я вийшла з бібліотеки. По дорозі я дивилася стіни. Точно пам’ятаю що судячи з фільму, воно появилося ближче до літа. А можливо і літом. Не пам’ятаю.

    Я різко зупинилася, побачивши оголошення. Я швидким кроком підійшла до папірця, і подивилась. Джордж Денбро.

    В горлі пересохло, а я в страху відійшла від злощасного оголошення. Я нервово посміхнулася.
    — Ні, ні, ні.. я. Й-я не готова.. — після чого я сковтнцла ком в горді, і чимшвидше направилась до хати. Ноги німіли, перед очима полило. Скоріш за все, я до останнього в це не вірила.

     

    Коментар автора

    Я не знаю, чи взагалі треба було це писати, але це лише пробна робота. Скоріш за все вона буде згодом заморожена.  А може я її і продовжу. Взагалі написана на емоціях.

     

    0 Коментарів