Цей Вельмишановний уперше бачить ТАКУ шлюбну ніч

Розділ 15 – Цей Вельмишановний уперше бачить ТАКУ шлюбну ніч

Ясна річ, утеча з весілля була лишень бажанням. Врешті-решт, Ши Мей усе ще залишався тут, тож Мо Жань не міг просто дати дьору, полишивши шисьона напризволяще.

Ця бісова церемоніймейстерка!!! Не занадто щиро працюєш, га?

Юнак увесь побілів від стримуваного гніву, а потім пробуркотів собі:

Невже тобі, цнотлива карго, недостатньо споглядати весільні звичаї?! Яке тобі собаче діло до шлюбної ночі! Ба більше! Вони – грьобані мерці! М-е-р-ц-і! Агов, ти про трупне задубіння чула? Яка, блядь, узагалі шлюбна ніч!!!

Мо Вейю не насмілився глянути на вираз обличчя Чу Ваньніна. Втупившись поглядом у килим, просто вдав із себе дурника та й усе. Тої миті молодику достобіса закортіло дістати цю примарну хазяйку церемоній, де б вона не ховалась, і прогарчати їй у лице:

ДІДЬКО! ТИ! ТИ, МАНДАВОШКО СРАНА! НУМО! ПОКАЗУЙ ЯК ЦЕ РОБИТЬСЯ!!!

Золотий хлопчик та нефритова дівчинка оточили заклиначів, підштовхуючи тих у кінець зали.

Там стояла криваво-червона труна. Кремезна, зо дві звичайні домовини, точнісінька копія тої, що відкопали раніш.

Учитель щось промуркотів під носа, зрозумівши все.

Мо Жань теж невдовзі допетрав і полегшено зітхнув.

Звісно, яка шлюбна ніч у мертвяків? Мабуть, це означає, що їх усього-на-всього запечатали та схоронили в одній труні, аби вони були “разом у смерті”.

Примарні хлопчик та дівчинка підтвердили їхні здогадки:

– Най наречена першою ввійде до шлюбних покоїв.

Змахнувши широкими рукавами, Наставник із крижаним обличчям ліг у домовину.

– Наступний – суджений. Будь ласка, увійдіть до покоїв.

Мо Жань схопивсь за бортик домовини й спинився блимаючи очима. Чу Ваньнін уже зайняв більшу частину місця всередині. Труна може й була просторою, однак для двох плечистих чоловіків усе одно була тісною. Мо Вейю забравсь досередини та вмостився зверху розпростертих одеж Учителя, чим одразу ж заслужив його лютий погляд.

Золотий хлопець і нефритова діва обійшли домовину і знов завели ту моторошну, але й водночас сумну елегію:

– Правителя Білого води чи́сті,

Хвилі прозорі мигтять і́скрами.

Качки-мандаринки підносять квітки,

У ціле єднають двох у труні.

Закохані в храмі будуть лежати,

У смерті незроблене зможуть пізнати. 

З цієї пори в потойбіччі у згоді,

Їх душі ніколи не будуть самотні.

Пісня скінчилась.

Діти встали по обидва боки труни й повільно посунули її кришку на місце.

Глухий гуркіт – і вмить чоловіків оточила непроглядна пітьма. Їх запечатали всередині.

У домовини були достатньо товсті стінки, щоб розмови не було не чутно зовні. Чу Ваньнін підняв руку й встановив звукоізоляційний бар’єр, аби їх напевно не почули. Коли Вчитель виконав усе це, перше, що він сказав було:

– Посунься, ти лежиш на моїй руці.

Мо Жань:

– …………

Невже немає важливіших справ, які б вартувало обговорити зараз, а не оце “ти лежиш на моїй руці”,?

Побурчавши в душі, молодик все ж посунувся.

– Посунься ще, моїм ногам місця не вистачає.

Юнак знов змінив положення.

– Посунься ще! Ти просто над моїм обличчям!

Мо Вейю ображено заскиглив:

– Учителю, я вже й так притисся до стінки, чого ви ще бажаєте?

Чу Ваньнін зрештою гмикнув і замовк.

Мо Жань ще якийсь час просидів у кутку, а потім труна задрижала, піднята служками. Домовину повільно несли бозна-куди, з кожним кроком  вона коливалась у різні боки. Парубок насторожив уха, прислухаючись до сум’яття зовні. З гіркотою він подумав, що Ши Мей, певно, зачинений у труні разом із Чень Яо та поробити з цим бодай щось було несила.

Потужний бар’єр Чу Ваньніна не давав гомону зсередини прослизати назовні, але водночас пропускав звуки зокола. Крізь стіни труни було чутно вибухи фейєрверків, удари гонга та мелодію свони.

– Ця купа демонів із примарами безсумнівно з нудьги помирає. Куди ж вони несуть домовини? – спитав Мо Жань.

Усередині було темно, хоч око виколи, тож юнак міг чути лиш голос Наставника.

– За звичаями міста Барвистих Метеликів, місце призначення – старий храм за його межами.

Мо Жань кивнув. Деякий час він уважно слухав, що коїться зовні, а потім промовив:

– …Учителю, здається, кроки стали гучнішими.

– Привиди мандрують ночами, тому труни теж будуть переносити разом. Якщо моя здогадка слушна, примарна хазяйка церемоній явиться у справжній личині у храмі, аби ввібрати “чесноти” молодят.

– Хіба люди не помітять сотні домовин, що несуть вулицями міста? – поставив питання Мо Вейю.

– Не помітять, – відповів Ваньнін. – Труни тягнуть на собі примарні золоті хлопчики та нефритові діви. Простий люд не в змозі уздріти предмети, які несуть привиди.

Мо Жань здивувався.

– Чому ви так певні, Вчителю?

– Я допитав Тяньвенню золотого хлопчика у вбиральні.

Мо Жань:

– ………………

На деякий час місце огорнула тиша, а після юнак спитався:

– Що ж тоді трапилось із багряною труною, в якій лежав молодий пан Чень? Через що члени його родини йдуть із життя один за одним?

Чу Ваньнін:

– Гадки не маю.

Молодик був злегка приголомшений.

– Золотий хлопчик-привид не сказав вам?

Учитель:

– Йому це теж невідомо.

Мо Вейю:

– ………………

На мить настала павза, а опісля Чу Ваньнін проказав:

– Гадаю, ця родина дещо від нас приховує.

– Чому ви так вважаєте?

–  Тримай в голові, що хоч ув’язнена в храмі істота випромінює злу енергію, вона залишається істотою, яка набула безсмертне тіло та сила якої залежить від поклоніння людей.

У минулому житті Мо Жань не приділяв урокам Чу Ваньніна анітрохи уваги, тож нині він не володів більшістю наріжних знань необхідних для розв’язань деяких питань у майбутньому. Юнак подумав, що можливо варто виявити скромність та звернутись по допомогу до Вчителя, тож спитав:

– Що ж такого важливого в божествах?

– …Чим ти займався під час уроку про відмінності між божественним створіннями, примарами, богами та демонами того місяця?

Мо Вейю поміркував:

Цей Вельмишановний взагалі-то повернувся до життя і, ясна річ, він не пам’ятає, що він там коїв під час уроку більше ніж десять років тому! Скоріш за все, я або копирсався під партою, захоплено читаючи “Нічні авантюри одного фенікса та дев’яти драконів”[1], або споглядав за прекрасним Ши Меєм, або ж задивлявся на шию Чу Ваньніна, потай обмірковуючи яким штибом усе ж відтяти тому голову.

[1] Якийсь еротичний романчик, Мо Жань такий Мо Жань)

Учитель відшпетив молодика:

– Коли повернемось, як покарання десять разів перепишеш “Учення Шести Царств”.

– …Мгм.

Прогуляні уроки зненацька повернулись, аби вкусити юнака за дупу.

– Божества відрізняються від богів. Боги можуть вершити, що забажають, однак божественні створіння не в змозі втручатися у справи смертних, якщо їх про це не прохають.

Мо Жань відчув як поза шкірою пробігли дрижаки.

– Це означає, що воно вмертвило членів сім’ї Чень за чиїмось наказом?

У пітьмі голос Чу Ваньніна видавався зловісним.

– Прохач не обов’язково має бути живою людиною.

Молодик відкрив рота, щоб поставити ще декілька питань, проте не встиг. Раптом труна задрижала й нахилилась ліворуч. Мабуть, це сталось, бо золотий хлопчик та нефритова діва, що несли домовину, зіткнулись із крутим схилом або чимось подібним.

Від різкого поштовху, ковзьких внутрішніх стін домовини й повної відсутності того, за що можна було б ухопитись, Мо Жань, втративши рівновагу, з усього маху гепнувся на грудину Чу Ваньніна.

– Гха…

Юнак затулив ніс рукою і спантеличено підняв голову. Зненацька до носа полинув слабкий аромат яблуневого квіття: такий невагомий, неначе світанкова імла із нотками нічної прохолоди. Зазвичай, такі пахощі заколисували людей, утім цей запах був чистим, свіжим та навпаки прояснював голову.

Мо Вейю скам’янів, а згодом напружився.

Він надто добре знав цей запах – аромат Чу Ваньніна. Для Мо Жаня ці пахощі назавжди сплелися з нестримною жагою.

Несподівано в глибинах його розуму, немов всеохопне лісне багаття, піднялися хтиві думки.

Нотатки авторки: 

Президентка благодійного фонду для самотніх чоловіків похилого віку, Бос-примара № 1, хазяйка церемоній скоро з’явиться в мережі.

Головна примарна церемоніймейстерка має для вас конструкцію шлюбних покоїв ексклюзивного дизайну. Просто замкніть цю парочку собак у домовині. Бемс! Єдиний спосіб вийти – зізнатися в почуттях! Гмф!